Постанова
Іменем України
28 червня 2023 року
м. Київ
справа № 688/98/19
провадження № 61-1139св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 30 червня 2020 року у складі судді Босюка В. А. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Корніюк А. П., П'єнти І. В.,Талалай О. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю без шлюбу, визнання недійсним договору дарування, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на 1/2 частину майна.
Позов обґрунтований тим, що на початку серпня 2005 року під час мурування грубки в будинку АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 познайомився з ОСОБА_3 . Надалі вони вирішили проживати разом однією сім'єю, у зв'язку з чим він переїхав у вказаний будинок разом з прийомним сином ОСОБА_4 , в якому зареєструвалися з 23 жовтня 2008 року за згодою власників цього будинку.
У цьому будинку разом з ними як член сім'ї проживала дочка ОСОБА_3 - ОСОБА_5 .
Однією сім'єю з ОСОБА_3 вони спільно проживали до грудня 2014 року, були пов'язані спільним побутом, вели спільне господарство, мали взаємні права та обов'язки, спільні фінанси, які витрачали на потреби сім'ї (харчування, оплата комунальних платежів, лікування, придбання предметів побуту, проведення будівельних робіт у домоволодінні), між ними були близькі стосунки як чоловіка і жінки, вони проявляли любов і турботу один до одного.
В іншому шлюбі у вказаний період сторони не перебували.
Станом на 01 серпня 2005 року цей будинок, 1938 року побудови, складався з дерев'яного будинку з прибудовою та верандою загальною площею 60,4 кв. м, житловою площею 33,2 кв. м, дерев'яного сараю площею 50 кв. м, 1950 року побудови, дерев'яного сараю площею 16 кв. м, 1982 року побудови, металевої хвіртки і воріт площею 4,6 кв. м, огорожі штахетної площею 81 кв. м, огорожі з металевої сітки площею 28,9 кв. м.
Домоволодіння перебувало в аварійному стані та потребувало капітального ремонту, його вартість становила 8 566,00 грн.
Він, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 вирішили за спільні кошти розпочати будівництво нового двоповерхового будинку, створити спільну власність, поетапно знести старий будинок з надвірними спорудами, після завершення будівництва оформити право спільної власності у рівних долях. На будівництво він використав 12 000,00 дол. США, зароблених на півночі Росії протягом 1 року 6 місяців.
Він, як будівельник за професією, самостійно та за допомогою найманих працівників, використовуючи власні та спільні сімейні кошти, приступив до будівництва нового житлового будинку, для чого купував будівельні матеріали та виконав низку будівельних робіт, в результаті чого було побудовано новий житловий будинок з надвірними спорудами, без використання конструктивних елементів старого будинку.
Станом на 01 січня 2017 року домоволодіння складається з житлового будинку побудованого з піноблоків (2008 року побудови) з житловою прибудовою 2009 року побудови, господарською прибудовою 2007 року побудови, мансарди 2010 року побудови, загальною площею 119,3 кв. м, житловою площею 60,4 кв. м, сараю з гаражем площею 50 кв. м, 2012 року побудови, блочного гаража площею 26 кв. м, 2012 року побудови, хвіртки та воріт з металопрофільного листа площею 4,5 кв. м., блочної огорожі площею 45 кв. м, секційної бетонної огорожі площею 85 кв. м, огорожі з азбоцементних листів площею 47,4 кв. м, вартість домоволодіння становить 353 781,00 грн.
З 2011 року відносини в сім'ї погіршились, він наполягав на оформленні та введенні в експлуатацію новозбудованого будинку, проте ОСОБА_3 заперечувала, обґрунтовуючи свої доводи нестачею коштів.
Після завершення будівництва, в кінці 2014 року, відносини з ОСОБА_3 зіпсувались, він зрозумів, що його використано для проведення будівництва, тому вирішив припинити з нею сімейні відносини.
ОСОБА_3 та ОСОБА_2 просили не проводити поділ будинку, обіцяли згодом купити йому з ОСОБА_4 інше житло.
Іншого житла відповідачі йому не купили, відмовились повернути вкладені ним у будівництво кошти. У зв'язку з чим він звернувся за правовою допомогою.
14 березня 2017 року після отримання довідки з БТІ дізнався про належність будинку ОСОБА_2 .
Також дізнався, що до початку будівництва нового будинку ОСОБА_3 належало 34/100 частини будинку на підставі рішення суду від 27 жовтня 1998 року, 66/100 частини - ОСОБА_2 , з яких 34/100 частини на підставі рішення суду від 27 жовтня 1998 року і 32/100 частини на підставі договору дарування.
12 грудня 2011 року ОСОБА_3 без його відома подарувала ОСОБА_2 свої 34/100 частини будинку, про що він дізнався 14 березня 2017 року.
Вказані дії відповідачів вважає незаконними, такими що порушують його право власності, оскільки на підставі статей 60, 74 СК України домоволодіння є спільною сумісною власністю, тому відповідачі без його згоди не мали права розпоряджатися цим майном.
З урахуванням уточнених позовних вимог просив:
встановити факт його проживання з ОСОБА_3 однією сім'єю як чоловіка та дружина з серпня 2005 року до грудня 2014 року;
визнати недійсним договір дарування 34/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений 12 грудня 2011 року приватним нотаріусом Шепетівського міського нотаріального округу Петровською Л. О. за № 5188,
визнати домоволодіння, що складається з житлового будинку з піноблоків з житлової прибудови, господарської прибудови, мансарди загальною площею 119,3 кв. м, житловою площею 60,4 кв. м, блочного гаража «В» площею 26 кв. м, хвіртки та воріт з метало-профільного листа площею 4,5 кв. м, блочної огорожі площею 45 кв. м, секційної бетонної огорожі площею 85 кв. м., за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю чоловіка ОСОБА_1 та дружини ОСОБА_3 як майно осіб, що спільно проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу,
визнати за ним та ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину вказаного домоволодіння за кожним, виділити частки в натурі, встановити порядок користування земельною ділянкою з врахуванням виділеної йому частки домоволодіння в натурі.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 03 червня 2020 року позов в частині позовних вимог про виділ в натурі частини майна, встановлення порядку користування земельною ділянкою залишено без розгляду.
Рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 30 червня 2020 року, яке залишене без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 16 листопада 2020 року, позов задоволено частково. Встановлено факт спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_3 однією сім'єю без шлюбу з серпня 2005 року до грудня 2014 року. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольнивши позов частково, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що факт спільного проживання однією сім'єю без шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з серпня 2005 року до грудня 2014 року підтверджується належними доказами у справі.
Відмовивши в позові в частині позовних вимог про визнання недійсним договору дарування 34/100 частини спірного будинку, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач на момент укладення спірного договору дарування не був власником чи співвласником подарованої частини будинку, тому його згода на розпорядження цим майном законодавством не передбачена.
Відмовивши в іншій частині позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що будівництво спірного будинку здійснювалось за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , не надав доказів на підтвердження спірного будівництва з дозволу власника земельної ділянки ОСОБА_2 , укладення з нею договору згідно зі статтею 102-1 ЗК України, укладення письмової угоди про спільне будівництво з урахуванням відсутності дозвільних документів на ім'я позивача чи відповідачів на підтвердження здійснення будівництва спірного будинку відповідно до вимог законодавства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 30 червня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 листопада 2020 року, просив їх скасувати в частині відмови у визнанні договору дарування 34/100 частини недійсним, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Суди не взяли до уваги, що спірний договір є фіктивний, оскільки вчинений без наміру створення правових наслідків, оскільки сторони продовжували проживати у цьому будинку, спільне майно їх знаходилося також у будинку, вимог про виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ОСОБА_2 не заявляла та не вимагала оплати за оренду житла і не заперечувала проти продовження будівництва.
Відповідачі уклали договір дарування спірного будинку без його відома та дозволу органу опіки та піклування, оскільки на час укладення договору дарування у будинку був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_4 , якого незаконно знято з реєстрації місця проживання.
Також суди не надали правову оцінку тій обставині, що у будинку були зареєстровані інші неповнолітні діти: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Суд першої інстанції 30 червня 2020 року не надав можливості позивачу оголосити письмові пояснення, проте долучив їх до матеріалів справи.
Крім того, суд першої інстанції протиправно відмовив позивачу у задоволенні клопотань про витребування нотаріальної справи щодо посвідчення спірного договору дарування, про виклик і допит як спеціаліста представника Комунального підприємства «Шепетівське БТІ» та експерта ОСОБА_8.
Суд апеляційної інстанції доводи апеляційної скарги в цій частині проігнорував та не надав належної правової оцінки.
Встановивши факт спільного проживання однією сім'єю без шлюбу позивача з ОСОБА_3 з серпня 2005 року до грудня 2014 року, суди не надали правову оцінку тому, що у цей період за спільні кошти позивача і ОСОБА_3 збудовано прибудову «А», житловий будинок «А-1», житлову прибудову «А», мансарду «А», сарай з гаражем «Б», гараж «В» та було частково відокремлено присадибну земельну ділянку огорожею, проте ОСОБА_2 участі в будівництві не брала та коштів не надавала.
Суди не звернули уваги, що ОСОБА_2 незаконно отримала право власності на новозбудований житловий будинок на АДРЕСА_1 , чим позбавила його належної йому частки у новоствореному майні.
Суди встановили обставини, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів, а саме витягу про право власності, в якому зазначено неправдиві відомості.
Наслідком недотримання судами попередніх інстанцій норм процесуального права є порушення норм матеріального права.
Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи № 08/19-256 станом на дату укладення договору дарування частки, старий будинок був знищений, а на його місці знаходиться новозбудований (новостворений) житловий будинок загальною площею 119, 3 кв.м.
Дозвіл на внутрішнє перепланування житлового будинку з добудовою нежилих приміщень було надано відповідачам рішенням Виконавчого комітету Шепетівської міської ради від 19 жовтня 2006 року, тобто під час проживання позивача та ОСОБА_3 однією сім'єю без шлюбу.
Вважає, що саме з огляду на зазначені обставини він має право на оспорення договору дарування.
Аргументи інших учасників справи
Відзив ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Твердження ОСОБА_1 у касаційній скарзі, що він має право на 1/2 частину будинку, який належить ОСОБА_2 , не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, оскільки право власності по 34/100 частини будинку належало ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на підставі рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 жовтня 1998 року.
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_7 згідно з рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області отримали свої частки в будинку АДРЕСА_1 в результаті розподілу спадкового майна, по 34/100 частки кожна. ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , як власники, подарували ОСОБА_2 свої частки спадкового майна, в результаті чого вона стала одноосібним власником цього будинку і зареєструвала своє право власності в 2011 році.
Оскаржуваний договір дарування посвідчений та зареєстрований у встановленому законом порядку, оскільки ОСОБА_1 на момент укладення договору дарування не був власником чи співвласником подарованої частини будинку, тому його згода на розпоряджання цим майном законом не передбачена. Крім того, позивач всупереч статті 81 ЦПК України не надав суду доказів того, що спірний договір дарування був фіктивним та не передбачав встановлення правових наслідків, що необхідні для договору дарування.
Безпідставним є посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на те, що суди не встановили відповідність умов договору дарування вимогам Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» у зв'язку з чим порушено права неповнолітнього ОСОБА_4 , оскільки право останнього порушене не було, він зареєстрований за вказаною адресою до сьогодні, з 2013 року в будинку не живе, не користується будинком, що перешкоджає ОСОБА_2 як власнику будинку володіти, користуватися і розпоряджатися ним.
Посилання в касаційній скарзі на те, що спірне домоволодіння за період з 2005 року по грудень 2014 року істотно збільшилось в своїй вартості внаслідок спільних трудових та грошових затрат позивача та ОСОБА_8 не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 не оскаржував рішення суду першої інстанції в апеляційній інстанції в частині відмови у задоволенні його позовних вимог у визнанні домоволодіння на АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнанні за ним та ОСОБА_8 права власності по 1/2 частці на це майно.
Суди належним чином з'ясували всі обставини справи щодо умов та наслідків укладення спірного договору дарування.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У травні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2021 рокувідмовлено ОСОБА_1 у поновленні строку для подання доповнення до касаційної скарги. Доповнення до касаційної скарги повернено заявнику.
Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовногопровадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п'яти суддів.
Позиція Верховного Суду
Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктом 4 частини другої статті 389, пунктами 1, 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 з серпня 2005 року постійно проживаводнією сім'єю з ОСОБА_3 , віву з нею спільне господарство, користувався будинком, частина якого до 12 грудня 2011 року належала їй на праві власності, проводив у будинку ремонт, а потім також і будівництво нового будинку на місці розташування старого.
Відповідно до довідки квартального комітету № 4 Виконавчого комітету Шепетівської міської ради від 24 квітня 2017 року № 222 з серпня 2005 року до грудня 2014 року ОСОБА_1 перебував у цивільному шлюбіз ОСОБА_3 , вони проживали на АДРЕСА_2 та разом вели спільне господарство.
Згідно з довідкою відділу реєстрації місця проживання Шепетівської міської ради від 07 квітня 2017 року, домової книги, ОСОБА_9 та ОСОБА_4 з 23 жовтня 2008 року зареєстровані в будинку АДРЕСА_1 , в якому зареєстрована ОСОБА_2 та до 29 жовтня 2015 року була зареєстрована ОСОБА_3 .
Розпорядженням Шепетівської районної державноївід 25 листопада 2008 року ОСОБА_9 призначений опікуном малолітнього ОСОБА_4 , з січня 2009 року до жовтня 2012 року отримував допомогу як його опікун, що підтверджується довідками Управління праці та соціального захисту населення Шепетівської міської ради від 27 квітня 2017 року.
Відповідно до акта обстеження умов проживання в будинку на АДРЕСА_2 для встановлення опіки співмешканка ОСОБА_1 та її дочка не заперечували проти встановлення опіки ОСОБА_10 над ОСОБА_4 , умови проживання задовільні, для виховання та розвитку дитини виділена окрема кімната, ведеться добудова двох кімнат, ведеться домашнє господарство.
Згідно з актами обстеження житлово-побутових умов від 22 червня 2011 року, 10 травня 2011 року, 20 квітня 2011 року ОСОБА_4 проживає у приватному будинку на АДРЕСА_2 , площею 120 кв.м, у сім'ї з 4-х чоловік, є підсобне господарство, учень має свою кімнату з усіма зручностями, ОСОБА_1 старанно виконує обов'язки опікуна.
ОСОБА_2 (до шлюбу ОСОБА_11 ) є власником домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі рішення Шепетівського міського суду Хмельницької області від 27 жовтня 1998 року, договору дарування від 23 грудня 2004 року, договору дарування від 12 грудня 2011 року, що підтверджується витягами з реєстру прав власності на нерухоме майно від 08 грудня 2011 року № 32395006, про державну реєстрацію прав від 12 грудня 2011 року № 32441821.
Рішенням Виконавчого комітету Шепетівської міської ради від 19 жовтня 2006 року № 261 дозволено ОСОБА_12 , ОСОБА_3 внутрішнє перепланування житлового будинку з добудовою нежилих приміщень розміром 4,5 х 3,0 м з західного боку та жилих приміщень розміром 3,9 х 9,0 м зі східного боку житлового будинку на АДРЕСА_3 . Зобов'язано власників отримати дозвіл на проведення будівельних робіт в інспекції ДАБК.
Земельна ділянка площею 0,0800 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)на АДРЕСА_3 належить на праві власності ОСОБА_13 , що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку, серія ЯМ № 903166, від 05 листопада 2012 року.
Дозволу на проведення будівельних робіт, зазначених у рішенні Виконавчого комітетуШепетівської міської ради від 19 жовтня 2006 року № 261 ОСОБА_14 , ОСОБА_3 не отримали, проєкт об'єкта нерухомості не виготовлено, такий об'єкт до експлуатації не прийнятий і право власності на нього після добудови не зареєстроване.
Суд апеляційної інстанції встановив, що 12 грудня 2011 року ОСОБА_8 подарувала ОСОБА_15 34/100 частини будинку АДРЕСА_2 , 12 грудня 2011 року в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державний реєстр Іпотек, Єдинийреєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна внесено запис про приватну спільну часткову власність ОСОБА_5 на 68/100 частин зазначеного будинку на підставі договору дарування від 12 грудня 2011 року та рішення Шепетівського міського суду від 27 жовтня 1998року.
Рішенням сесії Шепетівської міської ради від 09 лютого 2012 року №19 ОСОБА_12 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку орієнтованою площею 800 кв. м для обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_2 зіземель житлової та громадської забудови за рахунок земель державної власності.
Рішенням сесії Шепетівської міської ради від 26 липня 2012 року №26 ОСОБА_16 передано у власність для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) земельну ділянкуна АДРЕСА_2 , площею 800 кв. м. 05 листопада 2012 року ОСОБА_12 отримала державний акт про право власності на цю земельну ділянку.
Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 15 вересня 2019 року № 08/19-26 підтверджено факт відсутності житлового будинку з прибудовою та верандою загальною площею 60,4 кв. м, житловою площею 33,2 кв. м, 1938 року побудови, дерев'яного сараю «Б» площею 16 кв. м, 1982 року побудови, штахетної площею 81 кв. м, на АДРЕСА_1 станом на дату проведення експертизи.
Відповідно до інформації Комунального підприємства «Шепетівське БТІ» від 02 березня 2017 року № 120 станом на 01 січня 2017 рокуна АДРЕСА_1 є домоволодіння що складається з піноблоків житлового будинку з житловою та службовою прибудовою і мансардою, загальною площею 119,3 кв. м, житловою - 60,4 кв. м, сарая за гаражем «Б» - 26 кв. м, однієї хвіртки і воріт площею 4,5 кв. м з метало-профільного листа, огорожі блочної - 4,5 кв. м, секційної бетонної - 85 кв. м, із азбоцементних листів - 47,4 кв. м, вартість якого становить 353 781,00 грн.
Експлікація приміщень до плану житлового будинку садибного типу, що є додатком до технічного паспорту на житловий будинок АДРЕСА_1 від 01 серпня 2005 року, який виготовлений на замовлення ОСОБА_1 , підтверджує факт існуванняжитлового будинку загальною площею 60,4 кв. м, житловою 43,5 кв. м, а експлікація приміщень до плану житлового будинку садибного типу, що є додатком до технічного паспорту на житловий будинок АДРЕСА_1 від 01 січня 2017 року, який виготовлений на замовлення ОСОБА_1 , підтверджує факт існуванняжитлового будинку загальною площею 119,3 кв. м, житловою 95,6 кв. м.
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 08 грудня 2017 року в розділі «Відомості про об'єкт нерухомого майна» зазначено, що загальна площа домоволодіння на АДРЕСА_2 становить 95,6 кв. м, житлова - 60,4 кв. м.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Згідно зі статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду по захист свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.
Предметом позову є встановлення факту проживання однією сім'єю без шлюбу, визнання недійсним договору дарування, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на 1/2 частину майна. Водночас у касаційному порядку оскаржуються судові рішення в частині відмови в позові про визнання недійсним договору дарування з підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення Глави 8 цього Кодексу.
На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення про право спільної сумісної власності подружжя (глава 8 СК України).
Вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з'ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц, провадження № 14-130цс19).
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, провадження № 61-30273св18).
Верховний Суд зазначає, що за відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, відсутні і підстави, передбачені статтею 74 СК України вважати майно (на яке претендує позивач) таким, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою.
Встановши факт спільного проживання однією сім'єю без шлюбу ОСОБА_1 з ОСОБА_3 в період з серпня 2005 року по грудень 2014 року, суди попередніх інстанцій відмовили в позові в іншій частині, а саме: визнання недійсним договору дарування 34/100 частини житлового будинку, визнання домоволодіння спільною сумісною власністю, визнання за сторонами по 1/2 частині на домоволодіння.
Верховний Суд зазначає, що згідно з позовною заявою встановлення факту спільного проживання сторін у справі однією сім'єю без шлюбу необхідне позивачу для вирішення майнових питань, він має значення для поділу майна, придбаного за час спільного проживання як чоловіка і жінки, визнання договору дарування недійсним.
Отже, встановлення зазначеного факту має для позивача процесуальні наслідки, які впливають на його майнові та немайнові права.
У постанові від 24 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 490/10757/16-ц, провадження № 61-42601св18, наголосив, що факт спільного відпочинку, сам по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю.
З огляду на зазначене Верховний Суд зауважує, що згідно зі статтями 3, 74 СК України встановлення факту спільного проживання сторін у справі однією сім'єю без шлюбу означає, що сторони були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки.
Тому нелогічним і таким, що не грунтується на досліджених і оцінених доказах у справі є висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що будівництво спірного будинку здійснювалось за спільні його та ОСОБА_3 кошти, не надав доказів про здійснення такого будівництва з дозволу власника землі ОСОБА_2 , укладення з нею договору у порядку, передбаченому статтею 102-1 ЗК України, укладення письмової угоди про спільне будівництво, враховуючи відсутність дозвільних документів на ім'я позивача чи на ім'я відповідачів на підтвердження здійснення будівництва спірного будинку відповідно до вимог чинного законодавства.
Водночас суди не мотивували, на якій підставі позивач має надати докази будівництва будинку з дозволу власника землі ОСОБА_2 , яка отримала земельну ділянку для будівництва і обслуговування будинку, господарських будівель і споруд у 2012 році, оскільки позивач стверджував, що будував будинок під час перебування у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_3 , а суди встановили, що сторони перебували у таких відносинах з серпня 2005 року до грудня 2014 року.
Дійшовши висновку, що позивач не надав належних і допустимих доказів будівництва спірного будинку за спільні його та ОСОБА_3 кошти, отже, не довів порушення його прав відчуженням ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 34/100 частини житлового будинку, суди відмовили в позові в частині визнання договору дарування недійсним.
Верховний Суд зазначає, що висновок судів, що позивач не довів належними та допустимими доказами здійснення будівництва спірного будинку за спільні його та ОСОБА_3 кошти має значення для вирішення позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування, оскільки як на підставу позову позивач посилався на те, що має право на частину будинку, який побудував під час перебування у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_3 , і який істотно збільшився у своїй вартості, що був відчужений дочці останньої без наміру створення правових наслідків, а з метою позбовлення його права на частину будинку.
Водночас суд першої інстанції виходив також з такого.
Позивач на момент укладення договору дарування не був власником чи співвласником подарованої частини будинку, тому його згода на розпорядження цим майном, законодавчо не передбачена, в зв'язку з чим у задоволені цієї вимоги суд відмовив.
Сторони договору дарування правочин не оспорюють.
Будівництво спірного об'єкта нерухомості проведено без дозволу на проведення будівельних робіт, належно затвердженого проєкту, тому є всі підстави вважати спірний будинок самочинним будівництвом.
Згідно з частиною другою статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Верховний Суд зазначає, що право особи на оскарження судового рішення є однією із складових права на справедливий суд, що гарантується статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Конституцією України. Водночас згідно з цивільним процесуальним законом оскарження судового рішення в судах апеляційної і касаційної інстанцій вимагає від заявника належного обґрунтування відповідних скарг.
Рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку як у цілому, так і в частині, а також щодо обставин (фактів), встановлених судом (незалежно від того, чи вплинули висновки суду про ці обставини (факти) на вирішення справи по суті), або резолютивної частини з питань розподілу судових витрат між сторонами, порядку та способу виконання рішення тощо.
В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції вказав, що ОСОБА_1 неодноразово уточняв межі оскарження рішення суду першої інстанції, відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У статті 6 Конвенції, статті 55 Конституції України закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Єврпейського суду з прав людини розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист та доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація є гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Стаття 6 Конвенції гарантує «процесуальну» справедливість (процесуальні гарантії сторін), що на практиці розуміється як змагальне провадження, під час якого на рівних засадах заслуховуються аргументи сторін. Справедливість також слугує для визначення того, чи були надані заявнику достатні можливості викласти свою позицію та оспорити докази, які він вважав недостовірними. Але не для того, щоб оцінити правильність або неправильність рішення, прийнятого національним судом (рішення ЄСПЛ від 6.06.2002 у справі «Karalevicius v. Lithuania»).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив рішення суду першої інстанції від 30 червня 2020 року в частині відмови у позові про визнання недійсним договору дарування 34/100 частини житлового будинку АДРЕСА_4 , укладений між відповідачами, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. Також просив внести зміни в абзац № 4 на аркуші 7 рішення суду першої інстанції, виключивши з нього положенння, що «… позивач не довів належними та допустими доказами, що будівництво спірного будинку здійснювалося за спільні його та ОСОБА_3 кошти, не надав доказів здійснення такого будівництва з дозволу власника землі ОСОБА_2 , укладення з нею договору у порядку, передбаченому статтею 102-1 ЗК України, укладення письмової угоди про спільне будівництво……», в іншій частині рішення залишити без змін.
В апеляційній скарзі позивач посилався на те, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків, що він не довів належними та допустимими доказами, що будівництво спірного будинку здійснювалось за спільні його та ОСОБА_3 кошти.
Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 з серпня 2005 року став постійно проживати однією сім'єю з відповідачем ОСОБА_3 , вести з нею спільне господарство, користуватися будинком, частина якого до 12 грудня 2011 року належала їй на праві власності, проводив у будинку ремонт, а надалі будівництво нового будинку на місці знаходження попереднього.
Згідно з мотивувальною частиною рішення суду першої інстанції свідки вказували на те, що у ОСОБА_3 була стара «шевченківська» хата, протягом 2007-2010 років було побудовано новий будинок. Позивач як будівельник сам займався будівництвом, робив фундамент, стіни з блоків, ставив вікна, зробив покрівлю, стелю, штукатурку, підлогу, електрику, сантехніку і протягом трьох-чотирьох років побудував новий будинок, він переважно самостійно будував новий будинок.
Допитавши свідків, дослідивши інші докази у справі, суд першої інстанції з урахуванням розподілу обов'язку щодо доказування не надав належну оцінку доказам у справі щодо участі позивача у будівництві будинку.
Суд апеляційної інстанції в цій частині належним чином не перевірив доводи апеляційної скарги, погодившись з висновками суду першої інстанції.
За загальним підходом, закріпленим у статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Стаття 60 СК України містить презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільної сумісної власності на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування такої презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. 22 лютого 2022 року (постанова Великої палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року, справа № 642/8107/14-ц, провадження № 14-108звц21.
Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18).
Отже, поза увагою апеляційного суду залишилися положення статті 74 СК України, згідно із якими, за умови встановлення судом спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. Саме відповідач ОСОБА_3 мала спростувати презумпцію спільної сумісної власності майна, набуту за час проживання без шлюбу.
Позивач, звертаючись до суду з позовом, зазначав, що спірний будинок побудований разом з ОСОБА_3 за його кошти та спільні кошти подружжя, отже, на підставі статей 60, 74 СК України є їх спільною сумісною власністю, тому укладення договору дарування від 12 грудня 2011 року без його відома є незаконним, порушує його право власності, відповідачі без його згоди не мали права розпоряджатися цим майном, що вказує про фіктивність спірного договору дарування.
Суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги про те, що будинок, який відповідач ОСОБА_3 подарувала дочці ОСОБА_2 , був побудований (перебудований) позивачем разом з ОСОБА_3 , на час дарування будинку ОСОБА_2 старий будинок був знищений, а на його місці збудований новий.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що такі доводи апеляційної інстанції не заслуговують на увагу, оскільки позивач не оскаржує рішення суду першої інстанції в частині відмови у позові у визнанні домоволодіння АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу та в частині відмови у визнанні за ним та ОСОБА_3 права власності по 1/2 частці на зазначене нерухоме майно.
Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Отже, за визнанням правочину недійсним до суду можуть звертатися не тільки сторони, а й інші особи, на стані яких негативно відбивається такий правочин, або з інших причин зацікавлені в його недійсності.
Тому суд апеляційної інстанції, погодившись з висновком суду про те, що позивач на момент укладення договору дарування не був власником чи співвласником подарованої частини будинку, а сторони договору дарування правочин не оспорюють, не взяв до уваги підстави визнання договору дарування недійсним та не надав належної правової оцінки з урахуванням норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини та норм процесуального права щодо доказування обставин, які належать до предмета доказування у справі.
Верховний Суд також зазначає, що є правильним висновок суду першої інстанції, що особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсації.
Висновки судів про недоведеність позивачем позовних вимог без належної оцінки обставин справи та доводів апеляційної скарги є порушенням статті 6 Конвенції, статті 55 Конституції України , а саме права позивача на доступ до суду.
Верховний Суд зазначає, що суд апеляційної інстанції не дав відповідь на кожен важливий і доречний аргумент ОСОБА_1 щодо доводів, наведених учасниками справи, про підстави для задоволення позову чи відмови в ньому в частині, в якій суд апеляційної інстанції переглядав судове рішення, у тому числі аргументів щодо порушення права позивача на частку у спільному майні його і ОСОБА_3 , за захистом якого він звернувся до суду.
Викладення мотивів і висновків має важливе значення для особи, яка звернулася до суду з позовом, оскільки така особа не позбавлена на звернення до суду з іншим позовом для захисту прушеного права, враховуючи, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (частина друга статті 16 ЦК України).
Оцінюючи доводи апеляційної скарги та погодившись з рішенням суду першої інстанції про відмову в позові в частині визнання договору дарування недійсним, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги доводи ОСОБА_1 та не звернув уваги на те, що 34/100 частини будинку, який був предметом договору дарування, перебудовувся за час спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_3 однією сім'єю без шлюбу, не з'ясував, чи належний відповідачам будинок істотно збільшився у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , чи було побудовано новий будинок.
Враховуючи, що на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення про право спільної сумісної власності подружжя (глава 8 СК України), суд не врахував, що майно, яке належало одному з подружжя на праві особистої приватної власності у порядку статті 57 СК України, повністю та автоматично не перетворюється у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише у порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених цим законом, з урахуванням частини, яка належала одному із подружжя на праві особистої приватної власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, провадження № 14-114цс20, зазначила, що істотність збільшення вартості майна підлягає з'ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об'єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної власності, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об'єктом нерухомого майна, який з'явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.
У постанові Верховного Суду від 14 червня 2023 року, справа № 334/7560/20, провадження № 61-2804св23, зазначено, що вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.
При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя позивач повинен довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність (постанова Верховного Суду від 28 березня 2023 року, справа № 346/2857/21, провадження № 61-9952св22).
Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 15 вересня 2019 року № 08/19-26 підтверджено факт відсутності житлового будинку з прибудовою та верандою загальною площею 60,4 кв. м, житловою площею 33,2 кв.м, 1938 року побудови, дерев'яного сараю «Б» площею 16 кв. м, 1982 року побудови, штахетної площею 81 кв. м, на АДРЕСА_1 станом на дату проведення експертизи, що вказує на те, що первісний будинок перебудовувався, отже, збільшився у вартості, на що суди не звернули уваги.
У порушення зазначених норм суди на вказане не звернули уваги і питання про збільшення вартості належного ОСОБА_3 майна не досліжували.
Суд апеляційної інстанції також не надав належної правої оцінки доводам апеляційної скарги, що ОСОБА_2 незаконно отримала право власності на новозбудований житловий будинок на АДРЕСА_1 , чим позбавила його належної йому частки у новоствореному майні.
Також в апеляційній скарзі позивач посилався на те, що у витягу з реєстру права власності на нерухоме майно від 08 грудня 2011 року, що видане Шепетівським БТІ, зазначені неправдиві дані щодо загальної та житлової площі будинку. Тому в касаційній скарзі посилається на те, що такий доказ є недопустимим. З метою доведення вимоги, що договір дарування є фіктивним, він заявляв клопотання про витребування у приватного нотаруса нотаріальної справи, допит як спеціаліста представника БТІ, проте суд першої інстанції відмовив йому у задоволенні цих клопотань.
Такі доводи суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив і не виклав відповідні мотиви.
Оскільки вирішення позову ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійснимзалежить від висновків суду про доведеність чи недоведеність його участі в перебудові чи будівництві нового будинку за час спільного проживання його та ОСОБА_3 однією сім'єю як жінки і чоловіка (як підстави позову), а суд апеляційної інстанції не усунув недоліків рішення суду першої інстанції, тому постанова суду апеляційної інстанції не відповідає завданню цивільного судочинства та основним засадам його здійснення і підлягає скасуванню у повному обсязі.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, Верховний Суд з урахуванням доводів касаційної скарги та висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 червня 2023 року, справа № 334/7560/20, провадження № 61-2804св23, від 28 березня 2023 року, справа № 346/2857/21, провадження № 61-9952св22, вважає необхідним вийти за доводи касаційної скарги.
З урахуванням того, що Верховний Суд встановив обґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, проте недоліки (порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи), допущені судами, не можуть бути усунені при касаційному розгляді справи, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційноїінстанції.
Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції необхідно об'єктивно перевірити обґрунтованість вимог позивача, надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень як в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу.
Доводи, наведені у позовних заявах, апеляційній скарзі, а також відповідних запереченнях (відзивах), підлягають перевірці, оскільки судові процедури повинні бути справедливими.
Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку.
Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати правову оцінку новим доказам у справі, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті389 цього Кодексу; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування постанови суду апеляційної інстанціїз направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд бере до уваги, що справа розглядається у суді з січня 2019 року, проте з урахуванням завдань судочинства (стаття 2 ЦПК України), меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України) та викладених мотивів вважає необхідним скасувати постанову суду апеляційної інстанції та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд надає перевагу праву позивача на доступ до суду у порівнянні з тривалістю розгляду справи (строками її розгляду).
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 листопада 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набираєзаконної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко