18 липня 2023 року
м. Київ
cправа № 920/1306/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Сумської міської ради
на рішення Господарського суду Сумської області від 06.09.2022 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2023 у справі
за позовом Сумської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сенс"
про скасування державної реєстрації права власності на майно та припинення права власності.
У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Харченко О. О., відповідача - Турченко С. П.
У грудні 2021 року Сумська міська рада звернулася до Господарського суду Сумської області з позовною заявою, в якій просила: скасувати державну реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Сенс" (далі - ТОВ "Сенс" та/або відповідач) на адмінбудівлю, гараж та криту автостоянку, розташовані за адресою: просп. Лушпи Михайла, 7а, м. Суми, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2334697259000, запис про право власності від 12.04.2021 № 41449642, внесений на підставі рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Ковальчук Софії Віталіївни (далі - державний реєстратор) від 22.06.2020 № 57592068; припинити право власності ТОВ "Сенс" на адмінбудівлю, гараж та криту автостоянку, розташовані за адресою: просп. Лушпи Михайла, 7а, м. Суми, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2334697259000, запис про право власності від 12.04.2021 № 41449642.
На обґрунтування заявлених позовних вимог із посиланнями на положення статей 179, 181, 188, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 5, частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) позивач вказував, що право власності на збудовану автостоянку не підлягає державній реєстрації, оскільки автостоянка не є об'єктом нерухомого майна. Позивач також вказував на те, що спірна державна реєстрація проведена з порушенням положень Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (далі - Порядок № 1127), оскільки відсутні документи про присвоєння новоствореному майну поштової адреси.
Позивач наголошував на тому, що наявність державної реєстрації права власності за відповідачем на об'єкти нерухомого майна не відповідає нормам чинного законодавства та порушує майнові права Сумської міської ради як власника земельної ділянки, на якій таке майно розташоване, та який не приймав жодних рішень про відведення земельної ділянки під будівництво будь-яких об'єктів нерухомості, а надав земельну ділянку лише під розміщення критої автостоянки.
Рішенням Господарського суду Сумської області від 06.09.2022 у справі № 920/1306/21(суддя Джепа Ю. А.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2023 (Коробенко Г. П. - головуючий, судді Чорногуз М. Г., Разіна Т. І.), у задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення арґументовано тим, що позивачем не доведено, яким чином обмежуються права територіальної громади через розташування нерухомого майна на земельній ділянці, що надана в безстрокове постійне користування. При цьому нерухоме майно, розташоване на спірній земельній ділянці, повністю відповідає її цільовому призначенню, а також меті, визначеній у рішенні про надання земельної ділянки в постійне користування (для розташування платної критої автомобільної стоянки).
Суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що у постанові Другого апеляційного адміністративного суду від 03.03.2021 у справі № 480/379/20 визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 02.01.2020 № 23/5 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності відповідача на нерухоме майно, запис від 04.09.2019 № 48506280, на підставі чого 12.04.2021 державним реєстратором проведено відповідну державну реєстрацію.
При цьому суди акцентували увагу на тому, що наявність зареєстрованої в установленому законом порядку декларації про готовність об'єкта до експлуатації підтверджує той факт, що збудовані об'єкти є саме нерухомим майном, яке введено в експлуатацію в установленому законом порядку. Водночас суди встановили, що законність декларації про готовність об'єкта до експлуатації вже була предметом перевірки органів архітектурно-будівельного контролю, і в подальшому при оскарженні відповідачем результатів перевірки підтверджена рішеннями судів першої та другої інстанцій у справі № 818/329/16, які набрали законної сили. Отже, посилаючись на положення частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суди наголосили на тому, що відповідач у цій справі звільнений від доказування законності реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації, серія та номер: СМ 142151350525, виданої 15.05.2015 управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Сумській області (далі - декларація).
Також, урахувавши положення пункту 41 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 № 868 (далі - Порядок № 868), частини 1 статті 181 ЦК України, частини 1 статті 4 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", суди відхилили доводи позивача про те, що автомобільні стоянки та приналежні до них елементи мають статус тимчасових споруд, оскільки відповідних норм щодо заборони спорудження капітальних споруд на територіях автостоянок Державні будівельні норми України "Автостоянки і гаражі для легкових автомобілів ДБН В.2.3-15:2007" (далі - ДБН В.2.3-15:2007) не містять. До того ж ДБН В.2.3-15:2007 набули чинності в 2007 році, в той час як автомобільна стоянка збудована ще в 1993 році. Крім того, суди наголосили, що право постійного користування відповідача є чинним і безстроковим, а тому посилання позивача на порушення прав територіальної громади є необґрунтованими.
Суди попередніх інстанцій також звернули увагу на те, що у постанові Другого апеляційного адміністративного суду від 03.03.2021 у справі № 480/379/20, на виконання якої проведено спірну державну реєстрацію, встановлено, що позивачем надано державному реєстратору декларацію, в якій визначено адресу об'єкта, а саме: просп. Лушпи Михайла, 7а, м. Суми. Наведене підтверджує те, що позивач виконав вимоги Порядку № 868 у частині надання державному реєстратору документа, який підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна поштової адреси.
Ураховуючи наведене та посилаючись на положення частини 4 статті 75 ГПК України, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що у державного реєстратора не було правових підстав для повторної перевірки пакету документів, наявного в реєстраційній справі, зокрема в частині належності документа, що підтверджує присвоєння поштової адреси, що подавалися заявником при попередній реєстрації права власності. У зв'язку з цим позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності підстав для скасування державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна за ТОВ "Сенс", а тому суди дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимог у цій частині.
Щодо позовної вимоги про припинення права власності, то суди попередніх інстанцій, проаналізувавши положення частин 1, 2 статті 346 ЦК України, частини 4 статті 41 Конституції України, наголосили на тому, що, звертаючись до суду з вказаною вимогою, позивач не обґрунтував її нормами закону, не вказав фактичних, правових підстав для припинення права власності, а тому така вимога не відповідає закону і є протиправним втручанням у право власності.
Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Сумської області від 06.09.2022 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2023 у справі № 920/1306/21, Сумська міська рада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Скаржник акцентує увагу на тому, що підставою касаційного оскарження є пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України, наголошуючи при цьому на неправильному застосуванні судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме положень:
- частини 1 статті 321 ЦК України, статті 41 Конституції України, без урахування висновку, викладеного у пункті 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18;
- статті 181 ЦК України, без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 686/22924/16-ц.
У контексті наведених доводів скаржник зазначає, що державна реєстрація права власності за ТОВ "Сенс" на автостоянку як на об'єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці комунальної форми власності, є фактично реєстрацією обмеження права Сумської міської ради як власника цієї земельної ділянки та таке обмеження є безстроковим. Спірна реєстрація утворює правовий зв'язок між нерухомістю та земельною ділянкою, позбавляє Сумську міську раду права вільно розпоряджатись своїм майном. При цьому обмеження прав позивача полягає в тому, що через наявну незаконну реєстрацію Сумська міська рада позбавлена можливості в законному порядку вилучити з постійного користування ТОВ "Сенс" для суспільних потреб земельну ділянку комунальної власності, розташовану за адресою: просп. Лушпи Михайла, 7а, м. Суми, з кадастровим номером 5910136300:01:008:0107.
Скаржник звертає увагу на те, що наразі в Сумському окружному адміністративному суді розглядається справа № 480/4146/20 за позовом Сумської міської ради до ТОВ "Сенс" про припинення права постійного користування спірною земельною ділянкою шляхом вилучення для суспільних потреб, зобов'язання її звільнити та повернути позивачу, оскільки в добровільному порядку відповідач відмовився вчинити певні дії. Основним аргументом своїх заперечень під час розгляду наведеної справи ТОВ "Сенс" зазначає про наявність на земельній ділянці зареєстрованого майна. Провадження у справі № 480/4146/20 зупинялося до розгляду справи № 920/1306/21 та є поновленим, що підтверджується ухвалою Сумського окружного адміністративного суду від 10.03.2023. У зв'язку із зазначеним Сумська міська рада відповідно до положень статей 16, 391 ЦК України, частини 2 статті 152 ЗК України звернулася до господарського суду з відповідним позовом для усунення перешкод з боку ТОВ "Сенс", обравши належний та ефективний в даній ситуації спосіб захисту - скасування незаконної державної реєстрації на об'єкт відповідача. Таким чином, на думку скаржника, суди першої та апеляційної інстанцій, заявляючи про непорушність права власності ТОВ "Сенс" на спірну автостоянку, фактично знехтували правами іншого власника, а саме Сумської міської ради.
Крім цього, Верховний Суд в абзаці 12 постанови від 07.07.2021 у справі № 369/14294/17 виклав правову позицію про те, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов'язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 та від 13.01.2021 у справі № 753/905/18.
Необґрунтованими, на думку скаржника, також є і посилання судів першої та апеляційної інстанцій на рішення Другого апеляційного адміністративного суду від 03.03.2021 у справі № 480/379/20 у частинні начебто встановленої правомірності державної реєстрації права власності ТОВ "Сенс" на спірний об'єкт, оскільки предметом розгляду у справі була виключно законність дій Міністерства юстиції України як суб'єкта владних повноважень під час скасування відповідної державної реєстрації, тому не може братися судами до уваги в даній справі.
Скаржник також зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно відхили доводи стосовно того, що право власності на автостоянки не підлягає реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, оскільки автостоянки фактично мають статус тимчасових споруд. Така позиція судів попередніх інстанцій ґрунтується на тому, що 15.05.2015 зареєстрована декларація. При цьому судами застосовано положення частини 1 статті 181 ЦК України, яка передбачає, що до нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Однак, по-перше, вказана декларація, не легітимізує начебто проведене будівництво, оскільки остання вичерпує свою дію фактом виконання, як вже неодноразово вказував Верховний Суд у постановах від 27.10.2021 у справі № 920/751/20, від 17.04.2018 у справі № 924/623/16, від 29.08.2019 у справі № 910/551/18, від 03.12.2019 у справі № 916/2553/18, від 29.01.2020 у справі № 642/1536/17-ц. По-друге, Верховний Суд у постанові від 13.11.2019 у справі № 686/22924/16-ц зазначив інший правовий висновок у подібних спірних правовідносинах, а саме: "...виходячи з аналізу положень статей 179, 181, 188 ЦК України, ДБНВ. 2.3-15:2007 та Правил автостоянка не є об'єктом нерухомого майна, оскільки утворюється за рахунок інших речей (огорожі, твердого покриття, освітлення, приміщень для обслуговування персоналу), які не є об'єктами нерухомого майна у розумінні статті 181 ЦК України, оскільки вони безпосередньо не пов'язані з земельною ділянкою". Викладаючи такий висновок, Верховний Суд виходив, у тому числі, з положень Правил зберігання транспортних засобів на автостоянках, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.1996 № 115 (далі - Правила № 115) та ДБН В.2.3-15:2007.
Посилання суду апеляційної інстанції стосовно того, що норми Правил № 115, які прийняті у 1996 році, та ДБН В.2.3-15:2007, прийнятих у 2007 року, не можуть застосовуватися, адже стоянка зведена у 1993 році, є необґрунтованими, оскільки спірна реєстрація на автостоянку проведена у 2015 році на підставі декларації. При тому суд не послався на жодну норму права, яка б спростовувала доводи позивача в цій частині. Разом з тим судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що станом на 15.05.2015 чинне законодавство України не містило норм щодо обов'язкового введення в експлуатацію автостоянок разом з приналежними до них елементами та подальшої їх державної реєстрації.
Посилаючись на положення статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", скаржник наголошує на тому, що згідно з чинними нормами законодавства автомобільні стоянки та приналежні до них елементи мають статус тимчасових споруд, не підлягають введенню в експлуатацію та державній реєстрації.
Скаржник звертає увагу на те, що 18.02.1993 рішенням виконавчого комітету Сумської міської ради № 90 ТОВ "Сенс" надана земельна ділянка, розташована за адресою: просп. Лушпи Михайла, 7а, м. Суми, "під платну криту автомобільну стоянку в мікрорайонах 7А-Б за умови подальшого будівництва еспланади в межах відведеної земельної ділянки". В акті про право постійного користування, серія І-СМ, № 002666 від 12.03.1997, виданому ТОВ "Сенс", зазначено: "землю надано в постійне користування для платної автостоянки". Отже, земельна ділянка відводилась відповідачу виключно під розміщення платної критої автомобільної стоянки. Аналіз викладених вище фактів та обставин свідчить про те, що на належній Сумській міській раді земельній ділянці, зареєстровано право власності ТОВ "Сенс" на автостоянку у виді комплексу споруд, які за своїм правовим статусом не є нерухомим майном. Крім того, обставина того, що спірна автостоянка не є об'єктом нерухомості, також підтверджуються тим, що об'єкту не присвоєна поштова адреса. Наведене також підтверджується, зокрема: листом Управління архітектури та містобудування Сумської міської ради від 12.02.2020 № 207/08.01-20, довідкою з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 15.11.2021 № 284766539, рішенням виконавчого комітету Сумської міської ради від 20.12.2016 № 723.
Скаржник також акцентує увагу на тому, що Верховний Суд у постанові від 28.10.2020 у справі № 910/10963/19 сформулював правовий висновок, відповідно до якого способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про: скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства. Проте суди першої та апеляційної інстанцій не врахували такий висновок, помилково зазначивши, що Сумська міська рада втрутилася в право приватної власності ТОВ "Сенс".
У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, рішення та постанову - залишити без змін. Крім цього, відповідач просить стягнути із Сумської міської ради витрати на правову допомогу, понесені у суді касаційної інстанції, у сумі 81 303,00 грн.
Представник скаржника в судовому засіданні 04.07.2023 заперечив стосовно обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції щодо стягнення з Сумської міської ради на користь ТОВ "Сенс" 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції. Проте Верховний Суд не бере до уваги зазначені доводи скаржника, оскільки касаційна скарга не містить жодних доводів в цій частині.
Верховний Суд заслухав суддю-доповідача, дослідив наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, у цьому випадку не підтвердилися з огляду на таке.
Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 19.08.2019 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі декларації за відповідачем зареєстровано право власності на адмінбудівлю, гараж та криту автостоянку, розташовані за адресою: просп. Лушпи Михайла, 7а, м. Суми, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2334697259000, номер запису про право власності 33064509.
Наказом Міністерства юстиції України від 02.01.2020 № 23/5 задоволено скаргу Сумської міської ради та скасовано державну реєстрацію права власності ТОВ "Сенс" на вказаний об'єкт, про що 03.01.2020 внесено відомості до Державного реєстру прав власності на нерухоме майно.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 03.03.2021 у справі № 480/379/20 задоволено позов ТОВ "Сенс" до Міністерства юстиції України та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 02.01.2020 № 23/5.
12.04.2021 у зв'язку із прийняттям зазначеного судового рішення, державним реєстратором внесено до Державного реєстру прав власності на нерухоме майно новий запис під номером 41449642 про право власності ТОВ "Сенс" на адмінбудівлю, гараж та криту автостоянку, розташовані за адресою: просп. Лушпи Михайла, 7а, м. Суми, який є чинним. Підставою для проведення реєстрації вказано декларацію.
Крім цього, судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з додатком 4 до рішення виконавчого комітету Сумської міської ради від 18.02.1993 № 90 "Про надання земельних ділянок" відповідачу із земель міськземфонду надано в постійне користування земельну ділянку площею 1,6 га під платну криту автомобільну стоянку в мікрорайонах 7 А-Б на умові подальшого будівництва еспланади в межах відведеної земельної ділянки.
12.03.1997 відповідачу видано акт про право постійного користування, серія І-СМ, № 002666, який зареєстровано в Книзі державних актів про право постійного користування землею під № 151, згідно якого земельна ділянка виділена для платної критої автомобільної стоянки площею 1,48 га. Земельна ділянка зареєстрована в Державному земельному кадастрі, в якому зазначена площа ділянки - 1,4808 га. Право постійного користування земельною ділянкою зареєстровано за відповідачем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, кадастровий номер ділянки: 5910136300:01:008:0107.
Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Підставою для касаційного оскарження є пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України, згідно з яким підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц.
Разом з тим на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб'єктним і об'єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).
Як свідчать матеріали справи, у касаційній скарзі скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій положень статті 181, частини 1 статті 321 ЦК України, частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та статті 41 Конституції України шляхом неврахування правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, Верховним Судом у постановах від 13.11.2019 у справі № 686/22924/16-ц та від 28.10.2020 у справі № 910/10963/19.
Проте колегією суддів наведені доводи відхиляються, адже, по-перше, правовідносини, які склалися між сторонами у справі, яка розглядається, відрізняються від правовідносин у справах № 916/1608/18, № 686/22924/16-ц та № 910/10963/19. Так, справи відрізняються предметами та підставами позовів, змістом правовідносин, фактично-доказовою базою (обставинами справи та зібраними у них доказами).
У справі № 686/22924/16-ц предметом позову було: визнання незаконним та скасування сертифіката відповідності закінченого будівництвом об'єкта; зобов'язання Томілова Д. В. знести за власний кошт самочинно збудований об'єкт - приміщення прохідної, привівши земельну ділянку у межах здійсненої забудови до попереднього стану; скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності Томілова Д. В. на спірне приміщення; визнання недійсним договору купівлі-продажу приміщення прохідної.
Верховний Суд, приймаючи постанову у справі № 686/22924/16-ц, зазначив, що кінцевою метою звернення до суду є захист права позивача та приведення земельної ділянки, яка перебуває у користуванні відповідача, у попередній стан. Зважаючи на наведене, заявлені вимоги про визнання сертифіката відповідності закінченого будівництвом об'єкта незаконним і його скасування, визнання договору купівлі-продажу недійсним є неефективним способом захисту порушеного права, а тому задоволенню не підлягають. Водночас вимоги про знесення самочинного будівництва та приведення земельної ділянки до попереднього стану пред'явлено до особи, яка не є орендарем та володільцем спірного нерухомого майна, а тому вказані позовні вимоги у спірному випадку пред'явлено до неналежного відповідача, отже, задоволенню не підлягають.
Верховний Суд також зазначив, що у цій справі № 686/22924/16-ц підлягає застосуванню доктрина "venire contra factum proprium" (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності. Верховний Суд вказав, що дії міської ради, яка на час розірвання договору оренди землі з попереднім орендарем не мала до нього претензій щодо наявності зведеного на земельній ділянці спірного нерухомого майна, надалі уклала договір оренди землі з новим орендарем, передбачивши у договорі наявність на орендованій земельній ділянці такого майна, а згодом до закінчення договору оренди пред'явила цей позов.
Щодо висновку про те, що автостоянка не є об'єктом нерухомого майна, варто також зауважити, що суд касаційної інстанції у справі № 686/22924/16-ц виходив з обставин будівництва автомобільної стоянки у складі приміщення прохідної (контрольно-пропускного пункту), асфальтно-бетонного покриття та металевої огорожі, здійсненого у 2009 році, а тому суд застосовував положення ДБН В.2.3-15:2007, які набули чинності у 2007 році, та Правил № 115, які набули чинності у 1996 році. Проте у справі № 920/1306/21, яка розглядається, як установлено судами попередніх інстанцій, автомобільна стоянка збудована у 1993 році, що підтверджується, зокрема, обставинами, встановленими у судовому рішенні у справі № 818/329/16.
Таким чином, предмет та підстави позову у цій справі є відмінними від предмета та підстав позову та відповідно встановлених обставин у справі, яка переглядається.
У справі № 916/1608/18 Товариство з обмеженою відповідальністю "Спектр" (далі - ТОВ "Спектр") звернулося з позовною заявою до юридичного департаменту Одеської міської ради про: визнання неправомірними дій державного реєстратора юридичного департаменту Одеської міської ради Полякова Максима Олександровича щодо відмови ТОВ "Спектр" у державній реєстрації права власності на нерухоме майно (павільйон), що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Корольова, 64; визнання недійсним рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень від 12.07.2017 № 36104336, прийнятого державним реєстратором юридичного департаменту Одеської міської ради Поляковим Максимом Олександровичем; визнання за ТОВ "Спектр" права власності на нерухоме майно (павільйон) загальною площею 53,2 кв. м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Корольова, 64; зобов'язання юридичного департаменту Одеської міської ради провести державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (павільйон) загальною площею 53,2 кв. м, що належить на праві власності ТОВ "Спектр" і знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Корольова, 64.
З наведеного слідує, що у вказаній справі № 916/1608/18 спір виник внаслідок отримання позивачем відмови у здійсненні реєстрації права власності, водночас у справі, яка розглядається, скаржник навпаки оскаржує державну реєстрацію права власності за відповідачем. Тому справа № 916/1608/18 має інший предмет та підстави позову, зміст правовідносин.
У справі № 910/10963/19, на яку скаржник послався в тексті касаційної скарги (щодо правильності застосування судами Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), позивач просив визнати право вимоги за кредитним договором, визнати права вимоги та іпотекодержателя за іпотечними договорами, визнати незаконними дії щодо звернення стягнення на майно та визнати недійсними правочини щодо такого звернення з моменту їх вчинення за іпотечними договорами, визнати недійсними договори купівлі-продажу, визнати недійсними додатковий договір про внесення змін до договору іпотеки, визнати незаконними та скасувати рішення у сфері державної реєстрації права власності, іпотеки та іпотекодержателя, обтяжень, припинення іпотеки, припинення обтяжень, припинення об'єктів нерухомого майна та зміни об'єктів нерухомого майна, вчинених відповідачами з 31.12.2014, а також всі відповідні їм записи щодо об'єктів нерухомого майна, які були предметами іпотеки. Верховний Суд під час касаційного перегляду справи зробив відповідні висновки, у тому числі щодо способу захисту порушених прав позивача з огляду на конкретні встановлені обставини у цій справі (наявності/відсутності дійсного права вимоги у позивача, питань переходу цього права до позивача від банку та дійсності договору відступлення).
Отже, правовідносини у справах № 916/1608/18, № 686/22924/16-ц та № 910/10963/19 та у справі № 920/1306/21, що розглядається, не є подібними ні за предметом спору, ні за підставами позову, ні за фактичними обставинами справи, ні за матеріально-правовим регулюванням спірних відносин, а правові висновки, викладені у судових рішеннях у цих справах, не є релевантними до спірних правовідносин у цій справі.
Окремо суд касаційної інстанції відмічає, що цитування у касаційній скарзі інших висновків із постанов Верховного Суду, зокрема, від 07.07.2021 у справі № 369/14294/17, від 03.03.2021 у справі № 480/379/20, від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, від 13.01.2021 у справі № 753/905/18, 27.10.2021 у справі № 920/751/20, від 17.04.2018 у справі № 924/623/16, від 29.08.2019 у справі № 910/551/18, від 03.12.2019 у справі № 916/2553/18, від 29.01.2020 у справі № 642/1536/17-ц, взагалі не є обґрунтуванням підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, адже з урахуванням положень статті 290 ГПК України саме скаржник (у скарзі) зобов'язаний повно викласти та детально описати невідповідність оскаржуваного судового рішення практиці Верховного Суду із застосування конкретної норми, а Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та вважати будь-які посилання скаржника на постанови Верховного Суду підставою для відкриття провадження у справі, якщо скаржник прямо не вказав на них як на таку підставу. Крім цього, скаржник не врахував, що всі ці постанови касаційного суду прийняті за різних встановлених фактичних обставин, з різними предметами спору та у різних правовідносинах.
Усі інші доводи касаційної скарги (1) не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, передбаченими частиною 2 статті 287 ГПК України; (2) не доводять порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального чи процесуального права; (3) спрямовані на переоцінку доказів та обставин справи, що були предметом розгляду, та їм була надана належна правова оцінка, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, а тому відхиляються Судом (касаційний розгляд здійснюється в межах, передбачених статтею 300 ГПК України).
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
При цьому колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Основним елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми права на момент вчинення дії.
Відповідно до пункту 8 частини 1 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно зі статтею 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Аналогічно й частина 1 статті 17 ГПК України регламентує, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
У рішенні ЄСПЛ у справі "Ґарсія Манібардо проти Іспанії" ("Garcia Manibardo v." від 15.02.2000, № 38695/97) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (див. також рішення у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom" від 02.03.1987, № 9562/81, серія A, № 115, с. 22, п. 56, а також рішення у справі "Helmers v. Sweden" від 29.10.1996, серія A, № 212-A, с. 15, п. 31).
Отже, із встановленням законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду право на касаційне оскарження в Україні не є безумовним, що є передбачуваним для учасників судового процесу, виходячи із наведених вище норм ГПК України.
За вказаних обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про закриття касаційного провадження, відкритого за касаційною скаргою Сумської міської ради, згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Сумської міської ради на рішення Господарського суду Сумської області від 06.09.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2023 у справі № 920/1306/21 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ