19.07.2023 Єдиний унікальний номер 205/4213/22
Єдиний унікальний номер 205/4213/22
Провадження № 2/205/803/23
19 липня 2023 року м. Дніпро
Ленінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:
головуючого судді Приходченко О.С.
при секретарі Король Т.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль за набувальною давністю, -
ОСОБА_1 14 липня 2022 року звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль за набувальною давністю.
Ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 липня 2022 року позов було залишено без руху і запропоновано позивачеві усунути недоліки з дотриманням вимог п. 4 ч. 3 ст. 175, абз. 1 ч. 1 ст. 177 ЦПК України, з метою усунення яких позивачем 19 липня 2022 року було подано виправлений позов.
Ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 липня 2022 року позов було прийнято до розгляду суду та відкрито загальне позовне провадження.
Ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 серпня 2022 року клопотання представника ОСОБА_1 про забезпечення доказів було задоволено частково.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 червня 2023 року клопотання представника ОСОБА_1 про витребування доказів було задоволено.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 червня 2023 року позивачеві у задоволенні клопотання про витребування доказів було відмовлено.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2023 року підготовче провадження у справі було закрито, а справу призначено до розгляду по суті.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 липня 2023 року вирішено питання про розгляд справи в заочному порядку.
Позивач у своєму позові та письмових поясненнях, посилалася на те, що 11 серпня 2008 року відповідач надала їй у користування транспортний засіб Пежо, держномер НОМЕР_1 , який належить відповідачеві на праві власності, що було засвідчено довіреністю від 11 серпня 2008 року, посвідченою приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Міхеєвою Т.М. і зареєстрованою в реєстрі за № 1673. Цим правочином ОСОБА_2 уповноважила позивача на володіння і користування автомобілем, передала посвідчення про реєстрацію транспортного засобу і ключі від нього. Цього дня ОСОБА_1 сплатила відповідачеві вартість транспортного засобу за ринковою ціною, проте сам договір купівлі-продажу укладено не було. Позивач добросовісно володіє зазначеним майном відкрито та безперервно до теперішнього часу, тобто більше 10 років. Проти ночі 12 квітня 2017 року невідома особа, перебуваючи на території домоволодіння ОСОБА_1 , таємно викрала зі спірного автомобіля авто магнітолу, акумулятор, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, довіреність на автомобіль та страховий поліс. За даним фактом позивач зверталася із заявою до правоохоронних органів, станом на теперішній час винних осіб не встановлено, документи їй не повернуті. Відповідач на неодноразові прохання поновити свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, зняти автомобіль з реєстрації та переоформити право власності на спірний автомобіль, відмовляється. Просила суд визнати за нею право власності в порядку набувальної давності на автомобіль Пежо, держномер НОМЕР_1 , 1996 року виготовлення, та стягнути з відповідача судовий збір. Представник позивача у своїй заяві до суду справу просив розглядати за його відсутності, позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з'явилася, про час та дату судового засідання повідомлялася в порядку, передбаченому ч. 4 ст. 130 ЦПК України, відзив на позов не надала. На підставі ч. 1 ст. 280 ЦПК України суд вважає можливим розглядати справу за відсутності відповідача. Будь-які заяви чи клопотання від відповідача до суду не надходили.
Враховуючи, що учасники справи та їх представники у судове засідання не з'явилися, відповідно до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Перевіривши матеріали справи, оцінивши добуті та представлені докази, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню за наступних підстав.
Судом встановлено, що 11 серпня 2008 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Міхеєвою Т.М. було посвідчено довіреність ОСОБА_2 на транспортний засіб Пежо, держномер НОМЕР_1 , строком до 11 серпня 2011 року, на ім'я ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користування (а.с. 5).
Право власності на транспортний засіб Пежо, держномер НОМЕР_1 , зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 (а.с. 6).
12 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Покровського ВП із заявою про вчинення кримінального правопорушення - таємного викрадення чужого майна: технічного паспорту на автомобіль Пежо, держномер НОМЕР_1 , на ім'я ОСОБА_2 , довіреність на право керування автомобілем на ім'я ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , страховий поліс (а.с. 7).
12 квітня 2017 року відомості про кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 185 КК України, за заявою ОСОБА_1 було внесено в ЄРДР (а.с. 8).
ОСОБА_1 у період з 2009 року по 2016 року укладала договори страхування щодо автомобіля Пежо, держномер НОМЕР_1 , в СК «Глобус» (а.с. 9), та у період з 2017 року по 2021 рік - в АТ СК «Мегагарант» (а.с. 10).
Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2018 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль за набувальною давністю було залишено без розгляду (а.с. 14).
Згідно з листом приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Журавльової Г.С., що діє в порядку заміщення приватного нотаріуса Міхеєвої Т.М., 10 вересня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Міхеєвою Т.М. було складено акт про вилучення для знищення документів, не внесених до Національного архівного фонду, схвалений протоколом засідання ЕК ГТУЮ в Дніпропетровській області, погоджений завідувачем державного нотархіву в Дніпропетровській області та затверджений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Міхеєвою Т.М., документи: копія довіреності від 11 серпня 2008 року, зареєстрована за реєстровим № 1673, знищена шляхом спалення (а.с. 147).
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19).
Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.
Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на рухоме майно ОСОБА_1 посилалася на статтю 344 ЦК України (набувальна давність).
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
У статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч. 1 ст. 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) зроблено висновок про те, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абз. 2 ч. 3 ст. 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч. 2 ст. 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом ч. 1 ст. 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на рухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому рухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
Подібний висновок щодо застосування положень ст. 344 ЦК України міститься у постанові Верховного Суду від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21 (провадження № 61-4347св22).
У постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок про те, що володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Як вбачається з повного витягу з Єдиного реєстру довіреностей ОСОБА_2 11 серпня 2008 року на легковий автомобіль Пежо, держномер НОМЕР_1 , видала довіреність на ім'я ОСОБА_4 та ОСОБА_3 строком дії до 11 серпня 2011 року (а.с. 5). Мета видачі довіреності у витягу не зазначена.
Тобто, видана довіреність не передбачала передачу ОСОБА_1 спірного майна у власність, а тому не може свідчити про добросовісність позивача у заволодіння таким майном.
Таким чином, ОСОБА_1 не набула право власності на спірний автомобіль за набувальною давністю, оскільки не могла не знати про те, що транспортний засіб належить на праві власності ОСОБА_2 . Позивач не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.
Крім цього, у своєму позові ОСОБА_1 посилається на те, що вона неодноразово зверталася до відповідача із проханням поновити свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу та перереєстрацію права власності на нього за позивачем, у чому ОСОБА_2 відмовляла позивачеві, що в свою чергу вказує на наявність спору щодо права власності між сторонами на спірний автомобіль.
З урахуванням зазначених обставин, суд приходить до висновку, що зазначені вимоги позивача в обраний ним спосіб захисту порушеного права задоволенню не підлягають, оскільки обраний спосіб захисту порушеного права є підставою для відмови в позові.
На підставі п. 2 ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається у разі відмови в позові на позивача.
Враховуючи, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено, судові витрати, понесені ним у зв'язку із розглядом справи слід віднести за рахунок позивача.
На підставі викладеного, керуючись ч.ч. 1, 2 ст. 344 ЦК України, ч. 1 ст. 141, ст. ст. 263-265, ч. 1 ст. 280, ст.ст. 281, 282 ЦПК України, суд -
ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 ) у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 ) про визнання права власності на автомобіль за набувальною давністю відмовити.
Судові витрати по справі віднести за рахунок ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 ).
Відповідачем може бути подано заяву про перегляд заочного рішення протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Заочне рішення позивачем може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення.
Суддя: