ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
27.07.2023Справа № 910/6204/23
Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи №910/6204/23
За позовом Фізичної особи-підприємця Вітовщика Антона Васильовича
до Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом"
про стягнення 199463,14 грн
Без повідомлення (виклику) учасників справи
Фізична особа-підприємець Вітовщик Антон Васильович (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" (далі - відповідач) про стягнення 199463,14 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач в порушення взятих на себе зобов'язань за договором №75/247-21/37121-13-21-10935 від 30.11.2021, не здійснив повну та своєчасну оплату за отримані послуги, у зв'язку з чим позивачем заявлено до стягнення борг у розмірі 114703,38 грн, інфляційні втрати у розмірі 30809,56 грн, 3% річних у розмірі 3950,20 грн та моральну шкоду у розмірі 50000,00 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.05.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №910/6204/23 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
06.06.2023 року через відділ діловодства суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позовні вимоги не визнає та зауважує на тому, що своєчасному виконанню грошового зобов'язання за договором перешкоджає введений в Україні режим воєнного стану, так як Енергодарська міська територіальна громада Васильківського району Запорізької області, в межах якої розташовані виробничі потужності відповідача, з 04.03.2022 перебуває в тимчасовій окупації, що підтверджується листом Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022, за яким режим воєнного стану визнаний форс-мажорною обставиною. Відтак, відсутність вини в діях відповідача виключає підставу відповідальності у вигляді нарахованих 3% річних та інфляційних втрат. В частині стягнення моральної шкоди зауважує на тому, що позивачем не надано належних та допустимих доказів підтвердження наявності такої шкоди, перенесених моральних страждань, а також того, що стан його здоров'я знаходиться в причинно-наслідковому зв'язку з діями відповідача, а сама лише обставина неналежного виконання договірних зобов'язань будь-якою стороною не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди.
Позивач своїм правом на подання відповіді на відзив, як то передбачено приписами статті 166 Господарського процесуального кодексу України, не скористався.
У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору, Господарський суд міста Києва, -
30.11.2021 року між Фізичною-особою підприємцем Вітовщиком Антоном Васильовичем (далі виконавець) та Державним підприємством «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі Відокремленого підрозділу «Запорізька АЕС» (далі - замовник) укладено договір №75/247-21/37-121-13-21-10935, за умовами пункту 1.1 якого виконавець приймає на себе зобов'язання надати замовнику наступні послуги: код ДК 021:2015 - 79930000-2 «Професійні дизайнерські послуги» (послуга: «Розробка дизайну та виготовлення іміджевої продукції»).
Умовами пункту 1.2 та 1.3 договору визначено, що вимоги до результатів послуг, визначені в технічній специфікації до предмета закупівлі послуги (невід'ємний додаток №2 до договору). Послуги не розповсюджуються на обладнання СВБ, згідно з НП 306.2.141-2008 не класифікуються.
За умовами пункту 2.1 договору, в редакції додаткової угоди №1 від 23.12.2021, сторони погодили, що вартість послуги згідно з цим договором відповідно до «Протоколу узгодження договірної ціни» (невід'ємний додаток №1 до договору) складає: 234121,39 грн без ПДВ.
Оплата наданих послуг за договором здійснюється за фактично наданий обсяг послуг протягом 60 календарних днів від дати підписання обома сторонами «Акта здачі-приймання наданих послуг», шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок виконавця (пункт 2.2 договору).
Пункт 3.1 договору визначає, що виконавець зобов'язується надати послугу в строк: 30.11.2021 - 15.12.2021 року.
Приймання наданих послуг замовником та їх передача виконавцеві здійснюється за «Актом здачі-приймання наданих робіт» (пункт 4.1 договору).
Умовами пунктів 4.2 та 4.3 договору визначено, що після завершення надання послуг до 5-го числа місяця наступного за звітним, виконавець складає і направляє замовнику два примірники підписаного зі своєї сторони «Акта здачі-приймання наданих послуг» для оформлення. Замовник протягом 10 днів з дня одержання «Акта здачі-приймання наданих послуг» зобов'язаний відправити виконавцю підписаний акт або мотивовану відмову від приймання результатів послуг.
Виконавець вправі достроково виконати і здати, а замовник вправі достроково прийняти і оплатити надані послуги (пункт 4.6 договору).
Договір вважається укладеним з моменту підписання сторонами і діє до 28.02.2022 року (пункт 10.1 договору).
Як встановлено судом, на виконання умов укладеного договору, позивачем у грудні 2021 року надані відповідачу послуги з розробки дизайну та виготовлення іміджевої продукції, які задовольняють умови договору та технічні вимоги (етапу календарного плану) та належним чином оформлені, претензій до якості наданих послуг виконавця замовник не має, що підтверджується актом здачі-приймання наданих послуг №70 від 15.12.2021 року на суму 234121,39 грн. Вказаний акт підписаний сторонами та скріплений печатками.
Про належне виконання позивачем своїх зобов'язань за договором свідчить також відсутність з боку відповідача претензій та повідомлень про порушення позивачем умов договору щодо порядку та строків надання послуг з розробки дизайну та виготовлення іміджевої продукції.
Однак, відповідач свого обов'язку з оплати наданих послуг своєчасно та належним чином не виконав, сплативши лише 119418,01 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями №7110 від 12.04.2022 року на суму 39418,01 року, №7134 від 14.04.2022 року на суму 20000,00 грн, №7290 від 19.04.2022 року на суму 10000,00 грн, №7567 від 22.04.2022 року на суму 10000,00 грн, №7864 від 04.05.2022 року на суму 20000,00 грн, №8890 від 13.05.2022 року на суму 10000,00 грн та №8948 від 17.05.2022 року на суму 10000,00 грн та не заперечується відповідачем, у зв'язку з чим виник борг за надані послуги в сумі 114703,38 грн.
З метою досудового врегулювання спору позивач неодноразово звертався до відповідача з листами та претензіями в яких просив сплатити наявну заборгованість, втім останній посилаючись на введення воєнного стану заборгованість не сплатив, що і стало підставою звернення позивача до суду з даним позовом.
Стаття 509 Цивільного кодексу України визначає, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статей 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов'язань та є обов'язковим для виконання сторонами.
Зобов'язання, в силу вимог статей 526, 525 Цивільного кодексу України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічна за змістом норма міститься і у ст. 193 Господарського кодексу України.
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором надання послуг, а відповідно до частини 1 статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Згідно ч. 1 ст. 902 Цивільного кодексу України, виконавець повинен надати послугу особисто, а замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 903 Цивільного кодексу України).
Положенням ст. 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Пунктом 2.2 договору сторони визначили, що оплата наданих послуг за договором здійснюється за фактично наданий обсяг послуг протягом 60 календарних днів від дати підписання обома сторонами «Акта здачі-приймання наданих послуг», шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок виконавця.
Отже, з урахуванням положень ст. 530 Цивільного кодексу України та змісту пункту 2.2 договору, строк виконання відповідачем грошового зобов'язання з оплати наданих послуг за договором на момент розгляду справи настав.
Втім, як встановлено судом, відповідач, у встановлені строки, оплату наданих послуг належним чином не здійснив.
Тоді як, частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.
Порушенням зобов'язання, у відповідності до ст. 610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
З урахуванням вищевикладеного, враховуючи, що факт надання позивачем відповідачу послуг з розробки дизайну, виготовлення іміджевої продукції та факт порушення відповідачем своїх зобов'язань в частині повної та своєчасної оплати отриманих послуг, підтверджений матеріалами справи та не заперечується відповідачем у відзиві на позов, суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог в частині стягнення основного боргу в розмірі 114703,38 грн.
Окрім цього, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, позивачем нараховано та заявлено до стягнення інфляційні втрати у розмірі 30809,56 грн та 3% річних у розмірі 3950,20 грн.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 Цивільного кодексу України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду №910/12604/18 від 01.10.2019.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат та 3% річних, суд прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог в цій частині, оскільки позивачем не вірно визначено початок періоду прострочення, так як не враховано, що якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день, а відтак, за розрахунком суду, стягненню з відповідача підлягають інфляційні втрати у розмірі 30666,34 грн та 3% річних у розмірі 3931,34 грн, в іншій частині цих вимог позивачу належить відмовити.
Разом з цим, суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні заявленої позивачем вимоги про стягнення 50000,00 грн моральної шкоди, заподіяної Фізичній особі-підприємцю Вітовщику Антону Васильовичу внаслідок невиконання відповідачем протягом тривалого часу своїх договірних зобов'язань в частині здійснення своєчасної оплати.
Так, відповідно до пункту 9 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Статтею 23 Цивільного кодексу України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Під поняттям «моральна шкода» слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 02.08.2022 у справі №910/8641/19, від 08.09.2020 у справі №926/1904/19 та від 26.02.2020 у справі №914/263/19.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Під немайновою шкодою, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності. Моральною визнається шкода, заподіяна організації порушенням її законних немайнових прав.
Згідно з частиною 3 статті 23 ЦК України, якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Приписами ч. 1, 2 статті 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
З аналізу наведеної норми зобов'язання відшкодувати моральну шкоду виникає лише за умови, що ця шкода є безпосереднім наслідком певної протиправної дії (бездіяльності) чи неправомірного рішення. Тобто заподіяна моральна шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю, рішеннями) інших осіб.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 15.03.2023 у справі №910/12919/21 та від 23.02.2023 у справі №915/385/21.
За загальним правилом, зобов'язання відшкодувати моральну шкоду виникає з вини відповідача. У справах про відшкодування моральної шкоди, позивач має довести, які саме дії спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності (стаття 22 ЦК України, стаття 225 ГК України).
Верховний Суд у постанові від 08.09.2020 у справі №926/1904/19 зазначив, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, позивач має довести, які саме дії спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
Сторона, яка пред'являє вимоги відшкодування завданої їй моральної шкоди, не звільняється від обов'язку довести наявність такої шкоди, її розмір, надавши належні, допустимі та достовірні докази цього факту, у порядку встановленому процесуальними нормативно-правими актами.
Позаяк, позивачем не надано жодних доказів на підтвердження наявності такої шкоди, не подано доказів наявності причинного зв'язку між діями відповідача та шкодою. Вказуючи на нанесення непоправної шкоди діловій репутації позивача останній не надає жодних доказів.
Не надано позивачем і обґрунтованого розміру заявленої до стягнення суми. Слід зауважити на тому, що визначений розмір, як вказано у розрахунку моральної шкоди, позивачем здійснено «виходячи з суб'єктивного бачення і відношення до обставин справи», втім наведені позивачем міркування протиправності дій відповідача та розмір моральної шкоди є нічим іншим як упередженою оцінкою позивача, а не даними на підставі яких би суд встановив наявність або відсутність обставин (фактів) спричинення позивачу моральної шкоди.
Жодних доказів на підтвердження факту заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору позивачем під час розгляду справи не надано.
За таких обставин, оскільки позивачем не доведено наявності усіх необхідних елементів складу цивільного правопорушення для відшкодування моральної шкоди (факт наявності моральної шкоди, обґрунтування визначення розміру моральної шкоди та причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та завданням такої шкоди позивачу), у задоволенні позовних вимог Фізичної особи-підприємця Вітовщика Антона Васильовича в цій частині належить відмовити.
При цьому, суд зауважує на тому, що моральна шкода має деліктне походження, тобто виникає із цивільного правопорушення, а не з договору, тому, якщо між сторонами спору існують договірні зобов'язання, моральна шкода відшкодуванню не підлягає.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №641/9336/13-ц.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Оцінка доказів - це розумова, пізнавальна діяльність суду, яка полягає у дослідженні якісних і кількісних ознак зібраних доказів у конкретній справі. Закон не регулює порядок роздумів судді. Проте норми права встановлюють зовнішні умови, гарантії, які забезпечують істинність логічних висновків суддів.
Суд зобов'язаний надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв'язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 01.07.2021 у справі №917/549/20.
Відповідач під час розгляду справи не надав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги та свідчили про відсутність у нього обов'язку сплатити заявлені до стягнення кошти.
При цьому, суд відхиляє доводи відповідача про те, що своєчасному виконанню грошового зобов'язання за договором перешкоджає введений в Україні режим воєнного стану, який згідно листа Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 визнається форс-мажорною обставиною.
Так, відповідно до листа Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 визнано форс-мажорною обставиною військову агресію російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану 24.02.2022 року. Торгово-промислова палата України підтверджує, що зазначені обставини з 24.02.2022 року до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними. Це означає, що війна є форс-мажором, тобто обставиною непереборної сили, яка звільняє від відповідальності у випадку несвоєчасного виконання зобов'язання, виконання якого настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно якого стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).
Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків, згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт та ситуації, що з ним пов'язані (включаючи, але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, ембарго, діями іноземного ворога): загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибухи, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані положеннями відповідних рішень або актами державних органів влади, закриття морських проток, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також обставини, викликані винятковими погодними умовами чи стихійним лихом - епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха, тощо (ч. 2 ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати України").
Відповідно до ч. 1 ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати України", Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності.
Статтею 617 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Згідно з положеннями ст. 218 Господарського кодексу України, у разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Таким чином, в той час як форс-мажорні обставини унеможливлюють виконання договірного зобов'язання в цілому, істотна зміна обставин змінює рівновагу стосунків за договором, суттєво обтяжуючи виконання зобов'язання лише для однієї із сторін.
У постановах Верховного Суду від 30.11.2021 у справі №913/785/17 та від 07.06.2023 у справі №906/540/22 визначено, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов'язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов'язання.
При цьому, як зазначено у постанові Верховного Суду від 25.01.2022 у справі №904/3886/21, належним підтвердженням існування форс-мажорних обставин (доказом існування обставин непереборної сили, які звільняють сторону від відповідальності за невиконання умов договору) є відповідний сертифікат.
Доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов'язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору.
Отже, в будь-якому разі сторона зобов'язання, яка його не виконує, повинна довести, що в кожному окремому випадку саме ці конкретні обставини мали непереборний характер саме для цієї конкретної особи. І кожен такий випадок має оцінюватись судом незалежно від наявності засвідчених компетентним органом обставин непереборної сили.
Такі обставини, як оголошена чи неоголошена війна, військові дії, введення воєнного стану та комендантської години самі по собі не є абсолютними форс-мажорними обставинами.
Вони можуть набути статусу форс-мажорних виключно за умови правової кваліфікації їх такими судом в межах вирішення кожного окремого спору.
Тобто, повномасштабна військова агресія російської федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, та зумовлені цими діями наслідки, є обставиною, яка за умови доведення неможливості виконання учасником цивільних правовідносин своїх договірних зобов'язань, може бути кваліфікована судом як форс-мажор та бути підставою для звільнення такої особи від відповідальності за порушення такого зобов'язання.
Тоді як, у даному випадку, прострочення виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань розпочалось до введення в Україні воєнного стану та до окупації виробничих потужностей відповідача, які розміщені в Енергодарській міській територіальній громаді Васильківського району Запорізької області.
Поміж тим, відповідачем не наведено будь-яких обставин, які б перешкоджали йому оплатити надані послуги як до, так і після початку повномасштабної військової агресії проти України. Наприклад, зумовленими військовою агресією обставинами, які унеможливлюють виконання грошових зобов'язань, можуть слугувати непрацюючі банки (в тому числі внаслідок хакерської атаки), встановлення урядом обмежень щодо переказу коштів (їх обсягу) тощо.
При цьому, суд зауважує на тому, що відповідач має розгалужену систему відокремлених підрозділів на території України, і виробничі потужності знаходяться, як на підконтрольних територіях, так, на жаль, і на окупованих територіях. В даному випадку, знаходження на окупованій території частини виробничих потужностей відповідача свідчить лише про зменшення чи неотримання прибутку саме з такого відокремленого підрозділу, а не про неможливість відповідача здійснити розрахунок з позивачем за надані послуги.
Слід відмітити те, що, як вказує відповідач, Відокремлений підрозділ «Запорізька АЕС» перебуває в окупації з 04.03.2022, тоді як судом встановлено, що часткова оплата наданих послуг розробки дизайну та виготовлення іміджевої продукції здійснена відповідачем у квітні-травні 2022 року, тобто вже після окупації.
Разом з цим, умовами пункту 7.2, 7.3 та 7.4 договору сторони погодили, що наявність форс-мажорних обставин засвідчується відповідним документом, виданим Торгово-промисловою палатою України або регіональною торгово-промисловою палатою, згідно з законодавством України, або іншим уповноваженим органом, відповідно до законодавства України. Сторона, яка зазнала дії форс-мажорних обставин, які унеможливлюють виконання зобов'язання за договором, письмово повідомляє іншу сторону про наявність, протягом 5 днів з початку їх дії з наступним наданням, протягом 10 днів відповідного підтверджуючого документу. Про закінчення дії форс-мажорних обставин сторона, яка зазнала їх впливу, письмово в 5-ти денний строк повідомляє другу сторону. Якщо форс-мажорні обставини діють більше 3 місяців, сторони мають право розірвати договір, уклавши про це відповідну угоду. Наявність форс-мажорних обставин звільняє сторони від відповідальності за невиконання/неналежне виконання зобов'язання за договором.
Верховний Суд у постанові від 31.08.2022 у cправі №910/15264/21 звернув увагу на те, що потрібно розрізняти вчасне повідомлення сторони про виникнення форс-мажорних обставин (яке сторона має зробити у передбачений договором строк) від звернення до ТПП за отриманням сертифікату, яке є можливим лише після порушення виконання зобов'язання. Через це сертифікат ТПП може бути отриманий значно пізніше за дату, коли сторона з'ясувала неможливість виконання договору через вплив форс-мажорних обставин.
Саме ж повідомлення про форс-мажор має бути направлено іншій стороні як найшвидше. Хоча й форс-мажорні обставини впливають, як правило, на одну сторону договору (виконавця), але вони мають негативні наслідки насамперед для іншої сторони договору, яка не отримує його належного виконання. Отже, своєчасне повідомлення іншої сторони про настання форс-мажорних обставин спрямоване на захист прав та інтересів іншої сторони договору, яка буде розуміти, що не отримає вчасно кошти, товар (роботи, послуги) та, можливо, зможе зменшити негативні наслідки форс-мажору.
Водночас неповідомлення або несвоєчасне повідомлення про форс-мажорні обставини позбавляє сторону, яка порушила цей обов'язок, права посилатися на ці обставини як на підставу звільнення від відповідальності, якщо це передбачено договором (втрата стороною права посилання на форс-мажор).
Відповідач під час розгляду справи доказів повідомлення позивача про настання форс-мажорних обставин, у разі їх наявності, в порядку пункту 7.3 договору суду не надав, як і не надав жодних доказів об'єктивної неможливості виконати зобов'язання за договором.
До того ж, у випадку неможливості відповідачем через введення воєнного стану в державі здійснювати діяльність, останній не був позбавлений можливості, провести за погодженням з позивачем розстрочення чи відстрочення сплати боргу за договором №75/247-21/37121-13-21-10935 від 30.11.2021, втім жодних доказів звернення до позивача з відповідною пропозицією відповідачем не надано.
Приймаючи до уваги вищевикладене в сукупності, оцінивши подані докази, вимоги та заперечення учасників справи за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Згідно з п. 2 ч. 1ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, враховуючи положення ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Разом з тим, позивач просить суд покласти на відповідача витрати на правову допомогу у розмірі 15000,00 грн.
Згідно частин 1, 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Частиною 2 статті 126 ГПК України закріплено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч. 3 ст. 126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
На підтвердження понесення витрат на правову допомогу позивачем надано копію договору про надання правової допомоги від 21.11.2022 (далі - договір про надання правової допомоги), укладений між Фізичною особою-підприємцем Вітовщиком Антоном Васильовичем (далі - клієнт) та адвокатом Тарадудою Вячеславом Віталійовичем (далі - адвокат), платіжне доручення №@2PL383405 від 22.11.2022 року на суму 15000,00 грн про оплату за договором про надання правової допомоги, свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ХМ №000348 від 04.01.2021 року та оригінал ордеру на надання правничої (правової) допомоги серії ВХ №1043898 від 07.04.2023 року.
Згідно пункту 1.1 договору про надання правової допомоги, предметом договору є надання адвокатом усіма законними методами та способами юридичної допомоги клієнту у господарській справі про стягнення заборгованості за договором №75/247-21/37121-13-21-10935.
До обов'язків адвоката належить, зокрема, надання правової допомоги у вигляді представництва інтересів клієнта у Господарському суді міста Києва у господарській справі про стягнення заборгованості за договором №75/247-21/37121-13-21-10935 від 30.11.2021 (пункт 2.1.1 договору про надання правової допомоги).
Умовами пункту 4.1 договору про надання правової допомоги визначено, що на визначення розміру гонорару адвоката впливають строки та результати вирішення спірних правовідносин, ступінь важкості справи, обсяг правових послуг, необхідних для досягнення бажаного результату та належного виконання окремих доручень клієнта. Обсяг правової допомоги враховується при визначенні обґрунтованого розміру гонорару.
Гонорар адвоката визначений в розмірі 15000,00 грн, сплачується у безготівковій формі на рахунок адвоката в день подання позовної заяви (пункт 4.2 договору про надання правової допомоги).
Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до остаточного виконання його умов (пункт 3.1 договору).
З урахуванням наданих доказів, позивач вказує про понесення адвокатських витрат у розмірі 15000,00 грн за надану правничу допомогу в межах справи №910/6204/23 про стягнення заборгованості з Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" за договором №75/247-21/37121-13-21-10935 від 30.11.2021 року.
Судом встановлено, що Тарадуда Вячеслав Віталійович є адвокатом в розумінні Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", що підтверджується інформацією, розміщеною на офіційному веб-сайті Національної асоціації адвокатів України.
За змістом статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).
З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі: - фіксованого розміру; - погодинної оплати.
Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" як "форма винагороди адвоката", але в розумінні Цивільного кодексу України становить ціну такого договору.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
У той же час, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21 наголошено на тому, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Разом із тим, згідно зі статтею 15 Господарського процесуального кодексу України, суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 зазначеного Кодексу).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необгрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Водночас за змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5, 6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
У розумінні положень частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
В той же час, Об'єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові №922/445/19 від 03.10.2019 зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Тобто, "суд має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, за клопотанням іншої сторони" та "суд має право зменшити суму судових витрат, встановивши їх неспіврозмірність, незалежно від того, чи подавалося відповідачем відповідне клопотання" не є тотожними за своєю суттю, що фактично відповідає висновку викладеному у вищевказаній постанові.
При цьому, у постанові від 05.10.2021 у справі №907/746/17 колегія суддів Верховного Суду акцентувала увагу на тому, що висновки судів про часткову відмову стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу адвоката з підстав не пов'язаності, необґрунтованості та непропорційності до предмета спору не свідчить про порушення норм процесуального законодавства, навіть, якщо відсутнє клопотання учасника справи про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. У такому разі, суди мають таке право відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України та висновків об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися відповідна норма права.
Аналогічна правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 13.12.2022 у справі №910/429/21 та від 11.11.2022 у справі №909/50/22.
Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необгрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України та визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу. Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
Окрім того, при визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited" проти України»).
Отже, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача відповідно до положень статей 126, 129 Господарського процесуального кодексу України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Аналогічна правова позиція щодо застосування норми права викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21, від 12.05.2020 у справі №904/4507/18 та у постанові Верховного Суду від 22.12.2022 у справі №922/2666/21.
При цьому, судом враховано, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утримуватися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів учасника справи (подібний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 24.01.2022 у справі №911/2737/17 та від 21.10.2021 у справі №420/4820/19).
В той же час, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.11.2022 у справі №922/1964/21, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.
У поданому відзиві на позов відповідач заперечує проти заявленого розміру витрат на професійну правничу допомогу з підстав того, що справа не обтяжена значною кількістю документів, а самі докази наявні у розпорядженні позивача, а тому додатковий збір доказів не проводився. При цьому, стягнення заборгованості позивачем обґрунтовано лише на підставі одного договору №75/247-21/37121-13-21-10935 від 30.11.2021 року та одного акту здачі-приймання наданих послуг №70 від 15.12.2021 року, який підписаний сторонами без зауважень, а сама справа не є складною.
Приймаючи до уваги наведене вище в сукупності та з огляду на спірні правовідносини, беручи до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених і поданих до суду позивачем документів, їх значення для вирішення спору, з урахуванням критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) і розумності їхнього розміру, з урахуванням заперечень відповідача, суд прийшов до висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору та складності даної справи, з урахуванням обсягу наданих послуг (п.2 ч.5 ст.129 ГПК України).
Суд вважає обґрунтованим доводи відповідача про те, що даний спір є спором незначної складності, відноситься до категорії спорів, що виникають у зв'язку із неналежним виконанням договорів і регулюються нормами Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, великої кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів, які підлягають дослідженню адвокатом і застосуванню, спірні правовідносини не передбачають, так як дана справа є звичайним розрахунковим спором.
За таких обставин, виходячи з критеріїв складності справи, ціни позову, обсягу матеріалів, кількості підготовлених документів, з урахуванням висновків суду про часткове задоволення позовних вимог, суд прийшов до висновку про наявність правових підстав для обмеження такого розміру з огляду на розумну необхідність судових витрат в даній справі та покладення на відповідача витрат позивача на правову допомогу у загальному розмірі 5000,00 грн.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 129, 202, 236-242, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги Фізичної особи-підприємця Вітовщика Антона Васильовича до Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» про стягнення 199463,14 грн задовольнити частково.
2. Стягнути з Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (01032, м. Київ, вул. Назарівська, буд. 3; ідентифікаційний код 24584661) на користь Фізичної особи-підприємця Вітовщика Антона Васильовича ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) основний борг у розмірі 114703 (сто чотирнадцять тисяч сімсот три) грн 38 коп., інфляційні втрати у розмірі 30666 (тридцять тисяч шістсот шістдесят шість) грн 34 коп., 3% річних у розмірі 3931 (три тисячі дев'ятсот тридцять одна) грн 34 коп., судовий збір у розмірі 2239 (дві тисячі двісті тридцять дев'ять) грн 52 коп. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 (п'ять тисяч) грн 00 коп.
3. Видати наказ позивачу після набрання рішенням суду законної сили.
4. В решті позовних вимог відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 27.07.2023.
Суддя Т.В. Васильченко