Справа № 761/1484/23
Провадження № 2/761/5325/2023
27 липня 2023 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді: Волошина В.О.
при секретарі: Колзаковій К.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Антонов» про визнання простою незаконним; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обумовленого простоєм; визнання незаконним та скасування наказу про звільнення; поновлення на роботі; стягнення середнього заробітку за час вимученого прогулу, обумовленого звільненням та моральної шкоди,
В січні 2023р. позивач ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до відповідача ДП «Антонов», в якому просив суд:
- визнати недійсним наказ відповідача, яким позивачу, починаючи з 02 травня по 01 вересня 2022р. оголошено простій у роботі;
- стягнути з відповідача на користь позивача 93973,28 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обумовленого незаконним простоєм;
- визнати неправомірним та скасувати наказ відповідача № 4580ку від 13 грудня 2022р. про звільнення, поновивши позивача на посаді начальника відділу організації та наземного забезпечення польотів ДП «Антонов» (підр. 255) у ДП «Антонов»;
- стягнути з відповідача на користь позивача 35890,13 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обумовленого незаконним звільненням;
- стягнути з відповідача на користь позивача у відшкодування моральної шкоди 35000,0 грн.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він працював у відповідача з 30 березня 1998р. Наказом відповідача №2850 від 09 червня 2021р. «Про переведення на іншу роботу» позивача призначено на посаду начальника відділу організації та наземного забезпечення польотів ДП «Антонов».
Після повномасштабного вторгнення рф, з 18 квітня 2022р. у відповідача проводилося службове розслідування щодо подій в аеропорту «Гостомель» 24 лютого 2022р., на час якого позивача було усунуто від виконання його службових обов'язків.
17 серпня 2022р. з відповіді на адвокатський запит його представника позивачу стало відомо, що 28 квітня 2022р. ДП «Антонов» видало наказ №2252к про оголошення простою у травні 2022р. (аналогічні накази видавались відповідачем у червні-серпні 2022р.). Підставою таких наказів, зазначено Указ Президента України від 24 лютого 2022р. №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про правовий режим воєнного стану». На підставі наказів про оголошення простою керівниками за напрямками роботи подавалися списки працівників для виконання невідкладних робіт, робіт із життєзабезпеченням діяльності підприємства та виробничі завдання. Однак позивача не було включено до переліку таких осіб, відповідно його віднесено до осіб, які перебувають на простої не з вини працівника. Разом з тим, позивач зазначає, що окрім нього жодному працівнику відділу, який він очолював, простій не оголошували.
02 травня 2022р., на думку позивача відносно нього було вчинено кримінальне правопорушення, викрадено його групою невідомих осіб, із застосуванням зброї та фізичного насилля його змусили повідомити інформацію про робочі процеси ДП «Антонов» в письмовій та усній формі.
Після зазначених подій у липні 2022р. позивачу запропонували подати заяву на звільнення за власним бажанням. Однак за результатами службового розслідування в його діях не було виявлено жодних правопорушень, тому 22 липня 2022р. він звернувся до відповідача з письмовою заявою, в якій просив надати йому можливість розпочати виконання його службових обов'язків, але відповіді на заяву він не отримав. Натомість листом від 28 вересня 2022р. №162/8042-22 позивача повідомили про необхідність з'явитися до відділу кадрів у триденний термін з дня отримання листа.
13 жовтня 2022р. позивача повідомили про скорочення його посади та запропонували переведення на інші вакантні посади, які не відповідали фаху та освіті позивача.
13 грудня 2022р. позивача було звільнено з роботи та ознайомлено, з наказом №4580ку від 13 грудня 2022р. про припинення трудового договору, причиною звільнення вказано п.1 ч.1 ст.40 КзпП України, скорочення чисельності та штату працівників. Посаду з якої звільнили позивача в наказі зазначено як «начальник відділу планування та забезпечення польотів».
Позивач вважає накази відповідача про оголошення простою у період з 02 травня по 01 вересня 2022р. незаконними, оскільки відділ в якому він працював - організації та наземного забезпечення польотів ДП «Антонов» продовжував функціонувати у цей період, отже підстави, передбачені ст. 34 КЗпП України, для оголошення простою позивачу були відсутні. Відповідно він має право на отримання середнього заробітку за період з травня до серпня 2022р. включно, за вирахуванням виплачених йому сум заробітної плати.
Окрім того, звільнення позивача на підставі п. 1 ч.1 ст. 40 КЗпП України є незаконним, адже посаду начальника відділу планування та забезпечення польотів, з якої його було звільнено, відповідно до наказу №4580ку від 13 грудня 2022р., він не займав. Згідно із записом у трудовій книжці, з 09 червня 2021р. він очолював відділ організації та наземного забезпечення польотів з 01 червня 2021р.
Розірвання трудового договору з позивачем проведено без дотримання положень ч.1 ст. 43 КЗпП України.
Також, як незаконно звільнена особа, позивач має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Діями відповідача щодо незаконного оголошення простою та звільнення завдано позивачу значних моральних страждань, що спричинили порушення його психологічного та душевного стану.
Оскільки в досудовому порядку вирішити спір неможливо, позивач вимушений звернутись до суду з вказаним позовом, для захисту своїх прав.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 15 лютого 2023р. відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників процесу.
06 квітня 2023р. на адресу суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач проти позову заперечив, зазначивши, що простій для працівників ДП «Антонов» було запроваджено у зв'язку з воєнним станом в державі на підставі Указу Президента України від 24 лютого 2022р. №64/2022 «Прo введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Зазначені нормативно-правові акти передбачають обмеження конституційних прав та свобод людини й громадянина, зокрема права на працю, визначене ст. 43 Конституції України. Відповідач наголосив, що причинами оголошення простою для працівників підприємства стали підстави, спричинені воєнним станом, зокрема відсутність організаційних та технічних умов необхідних для виконання робіт, відсутність роботи та виробничих завдань для працівників, необхідність зменшити навантаження на фонд оплати праці підприємства. Сторона відповідача стверджує, що оголошення простою працівникам підприємства, в тому числі і позивачу, відбулося з дотриманням вимог ст. ст. 34, 113 КЗпП України, адже у період з травня до серпня 2022р. включно відповідачем забезпечено виконання законодавчо встановлених гарантій права працівників на оплату праці у період простою. Так, позивачу було нараховано заробітну плату: у травні - 10927,0 грн., у червні - 12886,0 грн., у липні - 12886,0 грн., у серпні - 12886,0 грн., що не заперечується позивачем. Також відповідач вважає, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушеного права в частині позовних вимог щодо оскарження простою позивача у період часу з 02 травня до 01 вересня 2022р. Окрім того, позивач звернувся з позовними вимогами про визнання простою у період з 02 травня до 01 вересня 2022р. незаконним, після спливу тримісячного строку, встановленого ч. 1 ст.233 КЗпП України, для подачі заяви про вирішення трудового спору у разі порушення прав працівника.
Відповідач стверджує, що звільнення позивача відбулося із дотриманням норм чинного законодавства, адже у ДП «Антонов» відбулося скорочення штату та чисельності працівників, у зв'язку із змінами в структурній схемі підприємства, зокрема у липні 2022р. відділ організації та наземного забезпечення польотів, який очолював позивач, було реорганізовано у відділ планування та забезпечення польотів, у наслідок чого посаду позивача було скорочено. Відповідач зазначає, що ним також було дотримано вимоги ч.2 ст. 40 та ст. 49-2КзпП України, адже позивача своєчасно та належним чином повідомили про наступне вивільнення, і запропонували усі вакантні посади (217 посад), які існували на підприємстві. Разом з тим, позивач не мав переважного права залишення на роботі, яке визначене ст. 42 КЗпП України.
Щодо посилання позивача на неправильне зазначення його посади у наказі про звільнення №4580ку від 13 грудня 2022р., відповідач повідомив про допущення описки у тексті цього наказу. Описку було виправлено, наказом відповідача за №4161ку від 30 березня 2023р., внесено зміни до наказу №4580ку, замінено назву відділу з «відділ планування та забезпечення польотів» на «відділ організації та наземного забезпечення польотів». Відповідач вважає, що помилка в назві посади не є підставою для скасування наказу про звільнення. Відсутність згоди виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення позивача також не суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки звільнення відбулося в умовах воєнного стану.
Оскільки звільнення позивача відбулося із дотриманням вимог чинного законодавства, сторона відповідача зазначає про відсутність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
На думку сторони відповідача, вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди є безпідставними та необґрунтованими.
Відповідь на відзив, стороною позивача не подавалась.
Суд, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, позивач з 01 червня 2021р. працював у відповідача, на посаді начальника відділу організації та наземного забезпечення польотами ДП«Антонов».
Наказами відповідача: №2252к від 28 квітня 2022р., №2500к від 25 травня 2022р., №2963к від 27 червня 2022р., №3575к від 26 липня 2022р. на ДП «Антонов» було оголошено простій працівників підприємства, в тому числі позивача, не з вини працівників у період з 01 травня до 31 серпня 2022р. включно.
13 грудня 2022р. наказом №4580ку, позивача було звільнено з роботи, у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників, на підставі п.1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. В тексті зазначеного наказу в рядку «Цех, відділ, дільниця» зазначено «Відділ планування та забезпечення польотів».
30 березня 2023р. наказом відповідача за №4161ку було внесено зміни до наказу №4580ку від 13 грудня 2022р., в частині виправлення описки, з зазначенням вірної назви відділу підприємства, в якому працював позивач на час його звільнення з роботи.
За змістом ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України від 01 грудня 2004р. № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Однією з засад судочинства, регламентованих п. 3) ч. 1 ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно вимог ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов'язки.
Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до положень, викладених у ст.ст.13,81 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності до ч. 1, 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною 2 ст. 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За змістом ст. 77 цього Кодексу належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022р., у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05:30 год. 24 лютого 2022р. строком на 30 діб.
В подальшому, воєнний стан неодноразово продовжувався, та діє на час ухвалення рішення по даній цивільній справі.
Стаття 64 Конституції України передбачає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40,47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Отже, Конституція України передбачає, що в умовах воєнного стану можуть встановлюватись окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень, зокрема, щодо прав, передбачених ст.43 Конституцією України.
Як визначено п.2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
24 березня 2022р. набрав чинності Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Згідно із ст. 1 зазначеного Закону (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) цей Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до ст. ст. 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.
Відповідно до ч.1 ст. 34 КЗпП України, простій - це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.
Згідно з ч. 1 ст. 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому громадському об'єднанні, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їхніх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання.
Частиною 1 ст. 113 КЗпП України визначено, що час простою не з вини працівника, в тому числі на період оголошення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу).
Як вбачається, зі змісту вищезазначених наказів відповідача: №2252к від 28 квітня 2022р., №2500к від 25 травня 2022р., №2963к від 27 червня 2022р., №3575к від 26 липня 2022р., у відповідача було оголошено простій не з вини працівників у період з 01 травня до 31 серпня 2022р. для всіх працівників підприємства, а не окремо лише для позивача ОСОБА_1 , за виключенням працівників підрозділів, що виконують невідкладні роботи, роботи із життєзабезпечення діяльності підприємства та невідкладні виробничі завдання. Працівників, яким було оголошено простій, звільняли від обов'язку бути присутніми на їхніх робочих місцях.
Правою підставою оголошення простою для працівників підприємства у вищезазначених наказах вказано Указ Президента України від 24 лютого 2022р. №64/2022 «Прo введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про правовий режим воєнного стану», а безпоседньою його причиною військову агресію Російської Федерації, наслідком якої стало обмеження у здійсненні господарської діяльності ДП «Антонов». Окрім того, загальновідомими є факти знищення та пошкодження майна підприємтсва і важливих об'єктів його інфраструктури, зокрема літаків, у тому числі вантажного літака АН-225 «Мрія», та аеродрому АТП «Антонов» у селищі міського типу Гостомель Київської області.
Таким чином, суд вважає, що відповідач мав, як правові підстави, так і об'єктивні обставини для оголошення простою працівникам підприємства у період 01 травня до 31 серпня 2022р. (включно), зокрема і позивачу ОСОБА_1 .
Як вбачається з довідки форми ОК-7, у період часу з травня до серпня 2022р. включно, відповідач оплачував час простою позивача, у встановленому законом порядку, що останній не заперечував. Разом з тим, позивач на заявляв вимоги щодо перевірки правильності нарахування відповідних сум оплати та не оскаржує їх розмір.
З огляду на вищезазначене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання незаконними та скасування наказів відповідача: №2252к від 28 квітня 2022р., №2500к від 25 травня 2022р., №2963к від 27 червня 2022р., №3575к від 26 липня 2022р. про оголошення простою для працівників підприємства, не з вини працівників, зокрема і для позивача ОСОБА_1 , у період часу з 01 травня до 31 серпня 2022р. включно.
Вимога позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обумовлена простоєм, є похідною від попередньої позовної вимоги, та також не підлягає задоволенню, оскільки судом не було встановлено незаконність вищезазначених наказів про оголошення простою працівників підприємства, зокрема і позивачу.
Відповідно до п. 1 ч.1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною 2 цієї статті визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації (ч. 1, 3 ст. 49-2 КЗпП України).
Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суд має з'ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.
Відповідно до ч. 1 ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника. Реалізація зазначеного обов'язку повинна відбуватися з урахуванням принципу рівності трудових прав громадян і не може бути обумовлена виключно розсудом роботодавця.
Як вбачається з матеріалів справи, наказом №3005к від 29 червня 2022р., у зв'язку з виробничою необхідністю відділ організації та наземного забезпечення польотів було реорганізовано шляхом: перетворення його у відділ планування та забезпечення польотів; поділу бюро оперативного керування та наземного забезпечення польотів на бюро оперативного планування та керування польотами та бюро наземного забезпечення та контролю цін отриманих послуг; зміни назви «бюро зв'язку з українськими державними органами» на «бюро зв'язків з українськими державними установами».
На виконання наказу №3005к від 20 червня 2022р., відповідачем було прийнято наказ №3382к від 19 липня 2022р., яким внесено зміни до штатного розпису підприємства та виведено з його складу відділ організації та наземного забезпечення польотів у кількості 32 штатних одиниць та місячного фонду заробітної плати 475836,0 грн.
Наказом №3383к від 19 липня 2022р. внесено зміни до штатного розпису підприємства та введено з його складу відділ планування та наземного забезпечення польотів у кількості 32 штатних одиниць та місячного фонду заробітної плати 474941,0 грн.
Таким чином, судом вставнолено, що у відповідача відбулося скорочення чисельності та штату працівників.
Варто також зазначити, що при виникненні спору між працівником і роботодавцем суд не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення (чи відбувалося скорочення штату або чисельності працівників) та дотримання відповідної процедури.
Згідно зі ст. 64 ГК України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.
Частиною 2 ст. 65 ГК України передбачено, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства.
Згідно з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 16 січня 2018р. у справі № 519/160/16-ц (провадження № 61-312св17), від 06 лютого 2018р. у справі № 696/985/15-ц (провадження № 61-1214св18), від 12 червня 2019р. у справі № 297/868/18 (провадження № 61-393св19), від 28 квітня 2021р. у справі № 373/2133/17 (провадження № 61-8393св20), суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить винятково власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов'язаний тільки з'ясувати наявність підстав для звільнення.
Наказом відповідача №6060к від 13 жовтня 2022р. позивача було попереджено про виключення його посади із штатного розпису та запропоновано йому роботу на вакантних посадах у відповідача у кількості 217 посад. З наказом-попередженням та переліком вакантних посад позивача було ознайомлено 13 жовтня 2022р., що він засвідчив власноручним підписом.
06 грудня 2022р. наказом №7542к позивачу повторно було запропоновано іншу роботу на вакантних посадах у відповідача, кількість яких на той час складала 341 одиницю. Від переведення на іншу роботу позивач відмовився, що засвідчив своїм власноручним підписом.
В переліках вакансій, окрім інших, позивачу було запропоновано посаду інженера бюро оперативного планування та керування польотами.
13 грудня 2022р. наказом №4580ку, позивача було звільнено з роботи, трудовий договір з ним було припинено, у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі п.1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
Отже, суд встановив що у відповідача відбулись зміни в організації виробництва і праці, а саме, скорочення штату працівників, позивач попереджався про наступне вивільнення за два місяці з дати його попередження, від іншої роботи, на запропонованих йому вакантних посадах, позивач відмовився, тому суд дійшов висновку, що відповідачем не порушено вимоги ч. 2 ст. 40 КЗпП України та ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника.
З матеріалів справи також вбачається, що відповідачем було допущено помилку в наказі про звільнення позивача - неправильно зазначено назву відділу (посади). Наказом відповідача №4161ку від 30 березня 2023р. було внесено зміни до наказу №4580ку про звільнення позивача та замінено назву відділу на «Відділ організації та наземного забезпечення польотів. Технічна описка, в наказі про звільнення не є підставою для визнання звільнення незаконним.
Твердження позивача, що його звільнення з роботи відбулось без згоди виборного органу первинної профспілкової організації, не заслуговує на увагу, адже відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану норми ст.43 КЗпП України не застосовуються, крім випадків звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів. В матеріалах справи відсутні докази, що позивач обирався до виборних профспілкових органів відповідача.
Таким чином, суд вважає, що вимога про визнання його звільнення незаконним та поновлення на посаді не підлягають задоволенню, оскільки судом не встановлено порушенням вимоги чинного законодавства при звільнення позивача з роботи, на підставі п. 1 ч.1 ч. ст. 40 КЗпП України.
Оскільки судом не вставнолено протиправності дій сторони відповідача, як роботодавця по відношенню до позивача, як працівника, суд не вбачає правових підстав, в силу положень ст. 235 КЗпП України, для задоволення вимог позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача про незаконність наказів відповідача про оголошення простою, звільнення позивача з роботи; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обумовленого простоєм та звільненням є необґрунтованими та безпідставними, а тому задоволенню не підлягають.
Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику проводиться у разі, якщо порушення його законних прав привели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Як роз'яснено у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.
Крім того, визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами рівності, поміркованості, розумності, справедливості.
Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш, ніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи й не повинен призводити до її збагачення.
При встановленні можливої суми відшкодування в грошовому еквіваленті суд зіставляє глибину моральних страждань і суму заявлених компенсацій. При цьому враховуються: загальні страждання, психологічний і фізичний стан потерпілого, протиправній дій заподіювача шкоди, наслідки та причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю та наслідками.
Оскільки судом не вставнолено протиправності дій сторони відповідача, як роботодавця по відношенню до позивача, як працівника, суд не вбачає правових підстав для задоволення вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову, то не підлягають стягненню з відповідача судові витрати.
Керуючись ст. ст. 4, 5, 10, 12, 13, 17-19, 76-82, 89, 141, 258, 259, 263-266, 268, 274, 352, 354, 355, 430 ЦПК України; ст. 43 Конституції України; ст. ст. 2-1, 34, 40, 49-2, 113, 232, 233, 235, 237-1 КЗпП України; ст. ст. 1, 5, 10, 11, 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»; Постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992р. «Про практику розгляду судами трудових спорів», з змінами та доповненнями, суд, -
Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Державного підприємства «Антонов» (код ЄДРПОУ 14307529, місцезнаходження: м. Київ, вул. Туполєва, 1) про визнання простою незаконним; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обумовленого простоєм; визнання незаконним та скасування наказу про звільнення; поновлення на роботі; стягнення середнього заробітку за час вимученого прогулу, обумовленого звільненням та моральної шкоди - залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: