Справа № 761/3616/21 Головуючий у суді І інстанції Рибак М.А.
Провадження № 22-ц/824/1364/2023 Головуючий у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
19 липня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 серпня 2022 року та за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» про стягнення середнього заробітку у зв'язку із несвоєчасним розрахунком при звільненні,
У лютому 2021 року ОСОБА_1 пред'явив в суді вказаний вище позов, посилаючись на те, що постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року у справі № 761/34269/19 була встановлена заборгованість Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» (далі також - Державний експертний центр МОЗ України) з виплати йому надбавки до заробітної плати за січень, лютий та березень 2019 року у загальному розмірі 15 300,00 грн та премії за січень і лютий 2019 року у загальному розмірі 14 526,36 грн.
На підставі виконавчого листа № 761/34269/19, виданого Шевченківським районним судом м. Києва 03 листопада 2020 року постановою старшого державного виконавця Шевченківського РВ ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Шеремета О.В. від 08 грудня 2020 року було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2 по стягненню коштів на користь позивача у розмірі 49 497,36 грн.
Станом на день звернення до суду підприємство сплатило тільки частину з цієї суми, а саме: 22 грудня 2020 року - 35 590,84 грн та 30 грудня 2020 року - 4 254,54 грн. Таким чином, у відповідача існує заборгованість з виплати заробітної плати, що належала позивачу до сплати під час звільнення 29 травня 2019 року.
За наведених обставин та у зв'язку з несвоєчасним проведенням повного розрахунку при звільненні позивач вважає, що з відповідача підлягає стягненню на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період із 30 травня 2019 року по 09 липня 2021 року включно у розмірі 561 647,02 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 03 серпня 2022 року позов задоволено частково. Стягнуто з Державного експертного центру МОЗ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки при звільненні по день фактичного розрахунку у розмірі 100 000,00 грн та судовий збір у розмірі 1 000,00 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
30 серпня 2022 року позивач звернувся до суду із заявою про виправлення арифметичної помилки у рішенні суду від 03 серпня 2022 року, вказавши, що судом першої інстанції невірно зазначена сума заборгованості відповідача по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі при звільненні, а саме має бути зазначено не 9 651,98 грн, а 29 826,36 грн. У зв'язку з цим, просив виправити арифметичну помилку та внести виправлення в описовій частині зазначеного рішення, змінивши цифри «9 651,98» на цифри «29 826,36».
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 13 вересня 2022 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про виправлення описки, оскільки арифметична помилка в описовій частині рішення відсутня, розрахунки наведені судом вірно з огляду на те, що позивачу на виконання рішення суду із присуджених апеляційним судом 49 497,36 грн не було виплачено відповідачем 9 651,98 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, сторони подали апеляційні скарги, а позивач також окремо оскаржив ухвалу про відмову про внесення виправлень у судове рішення.
ОСОБА_1 оскаржує рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, мотивуючи доводи апеляційної скарги невідповідністю висновків суду обставинам справи та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Зазначив, що постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року було стягнуто з Державного експертного центру МОЗ Українина його користь невиплачену частину заробітної плати у розмірі 15 300,00 грн та невиплачену премію у розмірі 14 526,36 грн.Тобто, загальний розмір невиплаченої частини заробітної плати складає 29 826,36 грн. Але, незважаючи на це, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначає, що ним перевірено розрахунок заборгованості та встановлено, що заборгованість по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі складає 9 651,98 грн, що не відповідає дійсності.
Позивач вважає, що необґрунтоване (автоматичне) зменшення судом першої інстанції розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, на підставі висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, як й саме застосування цих висновків Великої Палати Верховного Суду безпідставними.
Просить скасувати рішення суду першої інстанції у частині незадоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
В доводах апеляційної скарги на ухвалу про відмову у виправленні описки позивач вказує, що суд першої інстанції допустив неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи та порушення норм процесуального права, адже він просив виправити арифметичну помилку, а не описку у судовому рішенні, а тому суд підмінив зазначені поняття, які не є тотожними. Крім того, судове засідання відбулось без виклику сторін. При цьому суд помилково оперує розміром проміжної заборгованості по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі, яка на момент його звільнення була встановлена судом у справі № 761/34269/19, а відповідач повністю з ним розрахувався тільки 09 липня 2021 року. Часткове погашення заборгованості по заробітній платіправового значення для справи не має.
Державний експертний центр МОЗ України подав відзиви на апеляційні скарги позивача.
У відзиві на апеляційну скаргу на рішення суду від 03 серпня 2022 року наголошує на тому, що станом на час звільнення позивача з роботи у відповідача не існувало ніякої заборгованості перед ним. 17 грудня 2020 року відповідачем добросовісно повністю виконано встановлений судом обов'язок сплатити позивачу надбавку до заробітної плати у розмірі 15 300,00 грн та премію у розмірі 14 526,36 грн. 02 червня 2021 року старшим державним виконавцем Шереметою О.В. протиправно в примусовому порядку стягнуті з рахунку Центру грошові кошти у розмірі 9 651,98 грн, що підлягали відрахуванню із присудженої судом суми, як сума обов'язкових податків і зборів, та лише 07 липня 2021 року ним виноситься постанова про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_2 з подальшим перерахуванням 09 липня 2021 року на рахунок ОСОБА_1 зазначених грошових коштів. Тобто, відповідач, виконуючи встановлений судом обов'язок сплатити позивачу надбавку до заробітної плати у розмірі 15 300,00 грн та премію у розмірі 14 526,36 грн, фактично станом на 02 червня 2021 року сплатив на користь позивача надбавку до заробітної плати у розмірі 18 283,50 грн з урахуванням ПДФО та військового збору, та премію у розмірі 17 358,99 грн з урахуванням ПДФО та військового збору.
Окремо відповідач звертає увагу суду на те, що позивач вперше у справі № 761/34269/19 звернувся до суду 29 серпня 2019 року. У даній справі № 761/3616/21 про стягнення середнього заробітку у зв'язку із несвоєчасним розрахунком при звільнені звернувся лише у лютому 2021 року. Це вказує на те, що позивач, маючи хибну правову позицію та бажаючи безпідставно отримати велику компенсацію за нібито невчасний розрахунок під час звільнення, одночасно з первинним позовом вирішив не подавати позов про стягнення середнього заробітку у зв'язку із несвоєчасним розрахунком при звільненні. Рішення Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постановах від 28 березня 2019 року у справах № 569/12154/17 та № 569/14363/17 є нерелевантними, оскільки вони не стосуються тих обставин справи, які існують у цій справі.
З огляду на викладене відповідач вважає, що апеляційна скарга позивача на рішення суду є безпідставною та необґрунтованою, тому її слід залишити без задоволення.
Щодо доводів апеляційної скарги позивача на ухвалу суду, відповідач зазначає, що законодавець не покладає на суд обов'язок викликати сторони на розгляд заяви про виправлення арифметичної помилки. Крім того, 02 серпня 2022 року від позивача на адресу суду надійшла заява, в якій він просив суд здійснити розгляд справи № 761/3616/21 без його участі. Наведені позивачем обставини не є опискою чи арифметичною помилковою в розумінні норми статті 269 ЦПК України. Просить вказану апеляційну скаргу також залишити без задоволення.
Апеляційна скарга Державного експертного центру МОЗ України на рішення місцевого суду мотивована тим, що з моменту звільнення позивача з роботи за власним бажанням та проведення з ним повного розрахунку до моменту набрання постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року у справі № 761/34269/19 законної сили, у відповідача були відсутні підстави для виплати позивачу надбавки до заробітної плати у розмірі 15 300,00 грн та премії у розмірі 14 526,36 грн. На момент повного розрахунку з позивачем у зв'язку із звільненням його з роботи у відповідача не існувало правових підстав для виплати позивачу надбавки до заробітної плати та премії. Дана підстава виникла лише після ухвалення судового рішення у справі № 761/34269/19, яким зобов'язано відповідача виплатити позивачу надбавку до заробітної плати та премію.
Відповідач вважає, що виконати рішення суду про виплату надбавки та премії не було можливості у зв'язку з тим, що Центр не володів інформацією про банківські реквізити позивача, за якими слід було перерахувати відповідні кошти, а позивач з 15 вересня 2020 року не звертався до відповідача щодо виплати йому коштів відповідно до ухваленого рішення суду.
У листопаді 2020 року відповідач звернувся до Київського апеляційного суду із заявою про роз'яснення постанови Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року та додаткової постанови Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року з питання чи потрібно Державному експертному центру МОЗ України утримувати з вказаних до виплати на користь позивача сум податку на доходи фізичних осіб і військовий збір. 12 січня 2020 року Київський апеляційний суд відмовив у задоволенні заяви відповідача про роз'яснення постанови Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року та додаткової постанови Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року.
08 грудня 2020 року за заявою позивача Шевченківським РВ ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого листа № 761/34269/19, виданого 03 листопада 2020 року про стягнення з Державного експертного центру МОЗ Українина користь позивача надбавки до заробітної плати та премії.
Відповідач, дізнавшись про відкриття виконавчого провадження, сплатив на рахунок відділу державної виконавчої служби на користь позивача кошти із вирахуванням податків і зборів.
Окремо сплачено 8 909,52 грн на рахунок УДКСУ у Шевченківському районі м. Києва з призначенням платежу: 101:20015794; утримання податку з доходів найманих працівників з ОСОБА_1 , відповідно до платіжного доручення № 2521 від 17 грудня 2020 року та 742,46 грн на рахунок УДКСУ у Шевченківському районі м. Києва з призначенням платежу: 101:20015794; 11011000; утримання військового збору з ОСОБА_1 , відповідно до платіжного доручення № 2522 від 17 грудня 2020 року.
Таким чином, загальна сума сплачених відповідачем коштів складає 49 497,36 грн, що вказує на фактичне виконання в повному обсязі рішення суду апеляційної інстанції згідно з виконавчим документом.
18 грудня 2020 року Центр направив на адресу Шевченківського РВ ДВС у м. Києві клопотання про закінчення виконавчого провадження за № 14/402/Б у виконавчому провадженні № НОМЕР_2, яке було отримано виконавчою службою 21 грудня 2020 року. Однак, старший державний виконавець Шеремета О.В. не закінчив виконавче провадження № НОМЕР_2, що стало підставою для звернення відповідача 15 січня 2021 року до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця, у якій відповідач просив визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця щодо невинесення постанови про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_2, а також зобов'язати останнього винести вказану постанову.
26 березня 2021 року Шевченківський районний суд м. Києва відмовив у задоволенні скарги, а тому державний виконавець додаткового стягнув в примусовому порядку з рахунку відповідача 9 651,98 грн (49 497,36 грн - 39 845,38 грн), сплачених відповідачем, як податковим агентом позивача, в якості податку на доходи фізичної особи та військового збору до державного (місцевого) бюджету.
Відповідач звернувся до суду за захистом порушених прав зі скаргою на дії старшого державного виконавця Шеремета О.В., яку ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2022 року у справі № 761/34269/19 було задоволено частково, визнано протиправними дії старшого державного виконавця Шевченківського Р ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Шеремета О.В. в частині надмірно стягнутих коштів, що підлягали відрахуванню як сума обов'язкових податків і зборів. Тобто, вказане судове рішення підтверджує, що відповідачем в достатній мірі вчинялись дії, направлені на виконання обов'язку виплатити позивачу надбавку до заробітної плати та премію, встановленого 15 вересня 2020 року постановою суду по справі № 761/34269/2019.
Зазначені вище обставини судом не були досліджені, що є важливими для вирішення справи по суті.
На підставі викладеного просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу Державного експертного центру МОЗ України, зазначивши, що відповідач помилково вважає, що у нього виникли підстави для виплати йому заборгованості із заробітної плати тільки з моменту оголошення судового рішення судом апеляційної інстанції 15 вересня 2020 року при апеляційному провадженні у справі № 761/34269/19.
Але суть судового спору у справі № 761/34269/19 полягала саме у визначенні заборгованості із заробітної плати позивача на момент звільнення позивача, а саме станом на 29 травня 2019 року, розмір такої заборгованості був визначений в загальній сумі 29 826,36 грн і саме така сума підлягала стягненню за відповідним виконавчим провадженням та повністю була стягнута з відповідача та перерахована на користь позивача тільки 09 липня 2021 року. Саме проміжок часу з наступного дня після звільнення (30 травня 2019 року) по 09 липня 2021 року застосовувався у розрахунках сумарного середнього заробітку до моменту фактичного розрахунку.
Відповідач намагається своїми помилковими твердженнями щодо законності його дій щодо зменшення сум, які підлягали стягненню на користь позивача, виправдати свої протиправні дії з такого зменшення та зняти з себе провину за такі дії. Відповідач неодноразово звертався до суду з питань оскарження дій державних виконавців щодо їх вимог до нього по повному виконанню рішення суду у справі № 761/34269/19, чим намагався здійснити перегляд судового рішення у невстановлений процесуальним законом спосіб. Але всі ці його намагання були судами відхилені, про що свідчать ухвали судів у справі № 761/34269/19 від 10 березня 2021 року (провадження № 4-с/761/92/2021), від 26 березня 2021 року (провадження № 4-с/761/80/2021), від 01 грудня 2021 року (провадження № 4-с/761/324/2021). Що стосується ухвали суду від 15 липня 2022 року (провадження № 4-с/761/60/2022), то копію цієї ухвали позивач не отримував, про існування цієї ухвали ОСОБА_1 стало відомо тільки з апеляційної скарги відповідача.
Обґрунтовуючи законність своїх дій щодо застосування податкового законодавства, відповідач помилково вважає, що він є податковим агентом у питаннях примусового стягнення певних сум на користь позивача. Судовим рішенням передбачено стягнення певних сум на користь певної особи (позивача) і ця особа на той момент вже тривалий строк не була у трудових відносинах з роботодавцем. А тому, нарахування будь-яких сум такій особі з наступним утриманням податку та/або обов'язкових платежів відповідачем є протиправним.
З урахуванням вищевикладеного ОСОБА_1 апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року за клопотанням ОСОБА_1 апеляційне провадження у даній справі зупинено до набрання законної сили ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2022 року у справі № 761/34269/19.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 31 травня 2023 року апеляційне провадження у справі поновлено.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - адвокат Левченко О.В. підтримала апеляційні скарги на рішення та ухвалу суду першої інстанції, заперечила проти задоволення апеляційної скарги відповідача на рішення суду першої інстанції.
Представник відповідача - адвокат Дараган О.Ю. підтримав апеляційну скаргу Державного експертного центру МОЗ Україниі просив відмовити у задоволенні апеляційних скарг ОСОБА_1 .
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників сторін в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість судових рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також відзивів на них, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2020 року у справі № 761/34269/19 визнано протиправним наказ ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» № 401к від 29 травня 2019 року про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та скасовано його. Стягнуто з ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 6 685,07 грн, з яких: 768,40 грн - витрати по сплаті судового збору; 5 916,67 грн - витрати на професійну правничу допомогу. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2020 року в частині відмови у стягненні з відповідача на користь позивача невиплаченої частини заробітної плати та невиплачених премій скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. Стягнуто з ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» на користь ОСОБА_1 невиплачену частину заробітної плати у розмірі 15 300,00 грн. Стягнуто з ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» на користь ОСОБА_1 невиплачені премії у розмірі 14 526,36 грн.
08 грудня 2020 року постановою старшого державного виконавця Шевченківського РВ ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Шеремета О.В. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2 по стягненню з відповідача на користь позивача коштів у загальному розмірі 49 497,36 грн.
17 грудня 2020 року Державним експертним центром МОЗ Українибуло здійснено наступні перерахування: 39 845,38 грн, що складається з 12 316,50 грн (невиплачена частина заробітної плати у виді надбавки за мінусом податків і зборів) + 11 693,73 грн (невиплачена премія за мінусом податків і зборів) + 1 546,40 грн (судовий збір за мінусом податків і зборів) + 14 288,75 грн (витрати на правничу допомогу за мінусом податків і зборів) згідно постанови від 08 грудня 2020 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_2, відповідно до платіжного доручення № 2517 від 17 грудня 2020 року; 8 909,52 грн на рахунок УДКСУ у Шевченківському районі м. Києва з призначенням платежу: 101; НОМЕР_1 ; утримання податку з доходів найманих працівників з ОСОБА_1 згідно постанови 08 грудня 2020 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_2, відповідно до платіжного доручення № 2521 від 17 грудня 2020 року; 742,46 грн на рахунок УДКСУ у Шевченківському районі м. Києва з призначенням платежу: 101; НОМЕР_1 ; 11011000; утримання військового збору з ОСОБА_1 згідно постанови від 08 грудня 2020 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_2, відповідно до платіжного доручення № 2522 від 17 грудня 2020 року.
Тобто, відповідач, на думку суду першої інстанції, добровільно сплатив позивачу лише частину присуджених коштів, а саме: 22 грудня 2020 року - 35 590,84 грн та 30 грудня 2020 року - 4 254,54 грн, що підтверджується випискою по картковому рахунку банківської установи від 16 січня 2021 року. Отже, суд дійшов висновку, що у відповідача існувала заборгованість з виплати заробітної плати, що належала позивачу під час звільнення, відповідно до рішення суду у розмірі 9 651,98 грн, яка не була сплачена відповідачем добровільно і стягнута державним виконавцем у примусовому порядку шляхом списання її з рахунків відповідача.
Встановлюючи наявність заборгованості з виплати заробітної плати, суд першої інстанції критично оцінив заперечення відповідача щодо виплати лише частини коштів, з урахуванням відрахувань податків та зборів, оскільки рішення суду, на виконання якого здійснено виплату, не містить зазначення «з подальшим відрахуванням податків та зборів».
Крім того, суд першої інстанції виходив з того, що використання права відповідача на оскарження рішення суду та звернення до суду з заявою про роз'яснення рішення, не є підставою для невиконання такого рішення, що набрало законної сили.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки доведеністю факту нездійснення розрахунку з позивачем при його звільненні і, як наслідок, наявністю передбачених законом підстав для захисту прав позивача і стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку за період із 30 травня 2019 року (наступний день після звільнення) по 09 липня 2021 року (день виплати залишку заборгованості), який становить 561 647,02 грн.
З урахуванням позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі 761/9584/15-ц, враховуючи явну неспівмірність заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд першої інстанції вважав справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним у висновку Великої Палати критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат в сумі 100 000,00 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Такі висновки суду в цілому відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
У статті 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені на момент звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19).
Суд першої інстанції вірно встановив, що в день звільнення позивача з роботи відповідачем йому не у повному обсязі була виплачена заробітна плата та премії.
Між сторонами існував спір щодо належних позивачеві сум, отже цей спір був вирішений судом у справі № 761/34269/19, в результаті чого позов ОСОБА_1 був задоволений та стягнуто з ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» на його користь невиплачену частину заробітної плати у розмірі 15 300,00 грн та невиплачені премії у розмірі 14 526,36 грн.
Таким чином у позивача на підставі статті 117 КЗпП України виникло право вимагати виплати йому середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, тобто з дати звільнення до дати повного розрахунку, а у відповідача виник обов'язок щодо такої виплати.
За таких обставин посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що у позивача право на отримання частини заробітної плати та премії, а у відповідача обов'язок щодо проведення таких виплат виникло лише з часу прийняття Київським апеляційним судом постанови від 15 вересня 2020 року у справі № 761/34269/19 є помилковими.
Як вбачається із матеріалів справи, відповідачем було сплачено на рахунок Шевченківського РВ ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) з призначенням платежу:
стягнення на користь ОСОБА_1 згідно постанови від 08.12.2020 ВП № НОМЕР_2, відповідно до платіжного доручення № 257 від 17.12.2020 року 39 845,38 грн;
8 909,52 грн сплачено на рахунок УДКСУ у Шевченківському районі м. Києва з призначенням платежу: 101; НОМЕР_1 ; утримання податку з доходів найманих працівників з ОСОБА_1 згідно постанови від 08.12.2020 ВП № НОМЕР_2, відповідно до платіжного доручення № 2521 від 17.12.2020;
742,46 грн сплачено на рахунок УДКСУ у Шевченківському районі м. Києва з призначенням платежу: 101; НОМЕР_1 ; 11011000; утримання військового збору з ОСОБА_1 згідно постанови від 08.12.2020 ВП № НОМЕР_2, відповідно до платіжного доручення № 2522 від 17.12.2020.
Тобто, відповідачем виконано рішення суду і перераховані кошти на рахунок виконавчої служби для виплати ОСОБА_1 на виконання рішення суду і окремо перераховані податки та збори.
Суд першої інстанції помилково вважав, що відповідач мав виплатити на користь ОСОБА_1 визначений у постанові Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року розмір заборгованості із заробітної плати, а саме 29 826,36 грн без вирахування податків та зборів.
Так, правомірність дій державного виконавця щодо стягнення з відповідача коштів у розмірі 49 488,36 грн на виконання судового рішення без вирахування податків та зборів була предметом розгляду у справі № 761/34269/19 за скаргою Державного експертного центру МОЗ України на дії державного виконавця Шеремета О.В.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2022 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 березня 2023 року, встановлено, що ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» є податковим агентом працівника ОСОБА_1 , отже правомірно перерахувало із присудженої судом заробітної плати податки та збори, виплативши на користь ОСОБА_1 заробітну плату без врахування податків та зборів, а тому дії державного виконавця в частині надмірно стягнутих з підприємства коштів, що підлягали відрахуванню як сума обов'язкових податків та зборів суд визнав протиправним.
З урахуванням наведеного, оскільки відповідач виконав рішення суду 17 грудня 2020 року, то у позивача виникло право вимагати сплати на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні починаючи із 30 травня 2019 року і по 17 грудня 2020 року, що становить 391 робочий день. З огляду на встановлений середньоденний заробіток позивача за два останні місяці роботи, що передували звільненню, у розмірі 1 067,77 грн, сума стягнення буде складати 417 498,07 грн.
Відтак, період, за який позивач мав право на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а отже і нарахований за цей період розмір середнього заробітку судом першої інстанції був визначений неправильно.
Разом із цим, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції в частині зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до 100 000,00 грн, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Так, передбачене статтею 117 КЗпП України право працівника на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку, спрямоване не на покарання роботодавця, а на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку. Оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. При зменшенні розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати наступні обставини:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, де Велика Палата відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, щодо чинників, які мають враховуватися при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування за ст.117 КЗпП України (пункт 91). Окрім того, вказала, що суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково (пункт 92).
Аналогічний правовий висновок міститься і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (пункти 39-41).
Колегія суддів вважає, що з урахуванням встановлених по справі обставин, у суду першої інстанції були наявні передбачені законом підстави для зменшення середнього заробітку за час затримки розрахунку з таких міркувань.
По-перше, судом встановлено, що сума у розмірі 29 826,36 грн, яка належала до виплати позивачу при звільненні, була спірною. Оскільки стаття 117 КЗпП України містить імперативний припис, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
По-друге, середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 561 647,02 грн, який просив стягнути позивач, очевидно та поза всяким розумним сумнівом є неспівмірним із розміром невиплаченого при звільненні заробітку в сумі 29 826,36 грн, призводить до безпідставного збагачення позивача і є непропорційним розміром компенсації за порушення його трудових прав.
По-третє, дана сума не відповідає розміру ймовірних пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат позивача.
Наведене у свою чергу спростовує доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про наявність підстав для стягнення всієї заявленої у позові суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Отже, оскільки суд першої інстанції зменшив розмір стягнення до 100 000,00 грн і колегія суддів погоджується із таким розміром, невірне встановлення періоду, за який нараховується середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, не вплинуло на правильність висновків суду, а тому рішення суду не підлягає скасуванню чи зміні.
Згідно із частиною першою статті 269 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою учасників справи виправити допущені в рішенні чи ухвалі описки чи арифметичні помилки.
Вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі неточності, які впливають на можливість реалізації судового рішення чи його правосудність. Проте якщо неправильне визначення стягнутої суми було наслідком, наприклад, застосування закону, який не підлягав застосуванню, підстав для виправлення арифметичних помилок немає (пункт 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі»).
Таким чином, диспозиція статті 269 ЦПК України не дозволяє під виглядом виправлення недоліків судового рішення вносити будь-які зміни до його змісту, зокрема змінювати висновки та мотиви ухваленого судового рішення.
Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 13 вересня 2022 року.
Як вбачається із доводів апеляційної скарги позивача на рішення суду від 03 серпня 2020 року, ці ж самі доводи щодо неправильно визначеного судом першої інстанції розміру заборгованості відповідача, які ОСОБА_1 зазначав в заяві про виправлення арифметичної помилки, він також зазначав і в доводах на рішення суду. Із чого вбачається, що зазначений судом розмір боргу відповідача в сумі 9 651,98 грн є не опискою та/або арифметичною помилкою, а встановленою судом обставиною щодо залишку невиплаченої відповідачем заборгованості, яка була стягнута з відповідача державним виконавцем в примусовому порядку, і правильність встановлення цих обставин могла бути оскаржена в апеляційному порядку, чим і скористався позивач при оскарженні рішення суду першої інстанції по суті спору.
Отже, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про виправлення арифметичної помилки. При цьому, вказівка в ухвалі суду про відмову у виправлення описки не має правового значення, оскільки суд не погодився із позивачем в тому, що ця сума зазначена внаслідок арифметичної помилки суду, так і не вважав це опискою.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків районного суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а аргументи, викладені в апеляційних скаргах не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції.
Водночас, як вказав ЄСПЛ, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Встановивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Державного експертного центру МОЗ України про стягнення середнього заробітку у зв'язку із несвоєчасним розрахунком при звільненні.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого сторонами судового збору за подання апеляційних скарг не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 серпня 2022 року залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 серпня 2022 рокузалишити без змін.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2022 року залишити без задоволення.
Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 25 липня 2023 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.О. Писана
Д.О. Таргоній