25 липня 2023 року № 640/2606/22
Київський окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Перепелиця А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної та матеріальної шкоди,
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про зобов'язання вчинити певні дії, в якому, з урахуванням уточнень позовних вимог, просить:
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві, і. з 01.07.2021 по теперішній час провести перерахунок пенсії ОСОБА_1 , у відповідності до розміру мінімальної пенсії за віком для осіб, які втратили працездатність і досягли пенсійного віку: з 01.07.2021- 1 854,00 грн, з 01.12.2021- 1 934,00 грн, з 01.07.2022 - 2 027,00 грн, з 01.12.2022 - 2 093,00 грн, з 01.03.2023 - 2 520,00 грн;
- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, на користь ОСОБА_1 , матеріальні збитки в сумі 5 930 (п'ять тисяч дев'ятсот тридцять) гривень;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві, проводити індексацію мінімальної пенсії ОСОБА_1 , виплачувати їй доплати і допомогу відповідно до Законів України, як людині, що втратила працездатність і за віком, аналогічно як іншим пенсіонерам України для даної категорії;
- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, на користь ОСОБА_1 5 000,00 (п'ять тисяч) гривень, в якості компенсації за нанесену моральну шкоду.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що територіальне управління Пенсійного фонду України протиправно не здійснює позивачу перерахунок раніше призначеної пенсії, у зв'язку зі збільшенням показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, та який враховується для обчислення пенсії починаючи з 01.07.2021 та по сьогоднішній день.
Окружним адміністративним судом м. Києва відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
На виконання положень п.2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 №2825-ІХ, адміністративну справу було передано до Київського окружного адміністративного суду за належністю.
Матеріали справи отримані Київським окружним адміністративним судом та протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа розподілена судді Перепелиці А.М.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30.05.2023 прийнято до провадження адміністративну справу та вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
Від відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, відповідно до якого відповідач просив відмовити в задоволенні позовних вимог, виходячи з підстав того, що на виконання рішення суду позивачу було перераховано пенсію по інвалідності з 07.03.2019, як громадянину України, що постійно проживає в державі Ізраїль. При цьому, на переконання представника відповідача, рішення суду виконано територіальним управлінням Пенсійного фонду України, в той час, як таким рішенням суду зобов'язань, щодо подальшого перерахунку пенсії даним рішенням не покладено.
Крім того, щодо суті спору, представник пенсійного органу зазначив, що відмовляючи позивачу у задоволенні його заяви щодо перерахунку пенсії, управління діяло відповідно до чинного законодавства, підстав для проведення індексації пенсії немає.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини.
ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, пенсіонером, інвалідом 2-ї групи, та з 07.03.2019 постійно проживає в державі Ізраїль.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 05.03.2020 №761/14259/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.08.2020 зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити, нарахувати і виплачувати пенсію по інвалідності, що досягла пенсійного віку, ОСОБА_1 як громадянці України, що постійно проживає в державі Ізраїль з 07.03.2019.
На виконання даного рішення Відповідачем призначено пенсію Позивачу з 07.03.2019 у розмірі 1 497,00 грн.
Відповідно до довідки Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві за березень 2019 року виплачено пенсію у сумі 1 207,26 грн., за період з квітня 2019 року по жовтень 2020 року Позивачу щомісяця виплачено пенсію у сумі 1 497,00 грн.
Позивачем подано скаргу Відповідачу щодо не здійснення індексації пенсії з моменту призначення.
Листом від 19.10.2020 №23568-24351/Б-02/8-2600/20 Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві повідомлено позивача про те, що рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 05.03.2020 №761/14259/19, на підставі якого призначено пенсію, не зобов'язано відповідача здійснювати у подальшому перерахунок пенсії.
Не погоджуючись з вказаними вище діями пенсійного органу, позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва за захистом порушених прав.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.08.2021 у справі №640/4445/21 позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково: зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві з 07.03.2019 провести перерахунок пенсії ОСОБА_1 у відповідності до розміру мінімальної пенсії за віком для осіб, які втратили працездатність і досягли пенсійного віку з липня 2019 року - 1 564,00 грн; з 01.12.2019 - 1 638,00 грн; з 01.07.2020 - 1 712,00 грн; з грудня 2020 року - 1 769,00 грн; зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку з негативними наслідками поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 у сумі 1 000,00 гривень (одна тисяча гривень 00 коп.).
На виконання вказаного вище рішення, Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві листом від 03.12.2021 №32649-33106/Л-02/8-2600/21 повідомлено позивача про те, що територіальним управлінням Пенсійного фонду України рішення суду було виконано в межах резолютивної частини. Розмір пенсії з 07.03.2019 становить 1 497,00 грн, з 01.07.2019 - 1 564,00 грн, з 01.12.2019 - 1 638,00 грн, з 01.07.2020 - 1 712,00 грн, з 01.12.2020 - 1 769,00 грн. Борг за період з 07.03.2019 по 31.10.2021 в сумі 5 389,00 грн нарахований в листопаді 2021.
З наявних у матеріалах справи копій розрахунків пенсії позивача судом встановлено, що починаючи з 01.07.2021 Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві здійснено обрахунок та виплату пенсії у розмірі 1 769,00 грн.
Не погоджуючись з вказаними вище діями пенсійного органу позивач звернувся з заявою щодо перерахунку та виплати пенсії у відповідності до вимог чинного законодавства у зв'язку з підвищенням розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, оскільки починаючи з 01.07.2021 розмір прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність був збільшений до 1 854,00 грн.
Листом від 07.02.2022 №2800-030201-8/7376 Головним управління Пенсійного фонду України в м. Києві було повідомлено про відсутність підстав для перерахунку пенсії позивача у зв'язку з підвищенням розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, оскільки рішення суду на підставі якого пенсійним органом було проведено перерахунок не містить зобов'язань щодо проведення перерахунку пенсії у зв'язку зі змінами у законодавстві в подальшому, підстави для проведення перерахунку розміру пенсії з 01.07.2021 та з 01.12.2021 відсутні.
При цьому, звернувшись до суду з заявою про збільшення позовних вимог позивач зазначив, що навіть на момент подачі такої заяви, Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві вчиняються протиправні дії щодо відмови у перерахунку належної позивачу пенсії виходячи з встановленого чинним законодавством розміру, а саме у зв'язку з підвищенням розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
Не погоджуючись з вказаними вище діями пенсійного органу, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами п.2 ч.1 ст.49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі - Закон України №1058-IV) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Разом з тим, суд зазначає, що Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» зазначені положення визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» та рішення Конституційного Суду України №15-рп/2000 від 14.12.2000 закони, правові акти або окремі положення визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню, як такі, що відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, право громадянина на призначення та одержання пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава, відповідно до конституційних принципів, зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Виходячи з наведених законодавчих норм позивач, проживаючи в Ізраїлі, як громадянка України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.
Відповідно до ст.2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991 №1282-ХІІ індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема пенсії.
Статтею 4 вказаного Закону визначено, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення і поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників, визначаються Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003 (далі - Порядок №1078).
Згідно з п.2 Порядку №1078 індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема пенсії.
Індексація пенсій здійснюється шляхом їх підвищення відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Відповідно до ч.2 ст.42 ст.46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», для забезпечення індексації пенсії щороку проводиться перерахунок раніше призначених пенсій шляхом збільшення показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, та який враховується для обчислення пенсії.
Показник середньої заробітної плати (доходу) в Україні, який застосовується для обчислення пенсії, щороку збільшується на коефіцієнт, що відповідає 50 відсоткам показника зростання споживчих цін за попередній рік та 50 відсоткам показника зростання середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року, в якому проводиться збільшення, порівняно з трьома календарними роками, що передували року, який є попереднім щодо року, в якому проводиться збільшення.
Обґрунтовуючи відсутність підстав для перерахунку пенсії позивача у зв'язку з підвищенням розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, посилався на те, що рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.08.2021 у справі №640/4445/21 не встановлено обов'язку здійснювати індексацію пенсії позивача в подальшому.
В той же час суд вважає вказані доводи відповідача необґрунтованими та безпідставними, оскільки збільшення розміру пенсії та її індексація здійснюється пенсійними органами на підставі ст.42, 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у безспірному порядку, а не виключно на підставі судових рішень.
З матеріалів справи судом встановлено, що станом на момент звернення позивача до суду та подання уточненої позовної заяви пенсійним органом починаючи з 01.07.2021 здійснюється розрахунок та виплата пенсії виходячи із розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність встановленого на 01.07.2021, а саме - 1 769,00 грн.
Вказані обставини не заперечуються відповідачем.
Як вже було встановлено судом вище, у відповідності до Закону України №1058-IV, розмір пенсії залежить від тривалості набутого страхового стажу та отриманої заробітної плати. До того ж, до обчисленого розміру пенсії встановлюються надбавки, підвищення, компенсації та доплати, на які особа має право.
У зв'язку з підвищенням розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, органи Пенсійного фонду проводять перерахунки пенсій. При цьому перераховуються складові пенсійних виплат, які визначаються від розміру прожиткового мінімуму для осіб, що втратили працездатність.
Так, згідно Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», Про Державний бюджет України на 2022 рік», «Про Державний бюджет України на 2023 рік» прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, становить:
- з 01.01.2021 - 1 769,00 гривень, з 01.07.2021 - 1 854,00 гривні, з 01.12.2021 - 1 934,00 гривні;
- з 01.01.2022 - 1 934,00 гривні, з 01.07.2022 - 2 027,00 гривень, з 01.12.2022 - 2 093,00 гривні;
- з 01.01.2023 - 2 093,00 гривні.
Враховуючи вищевикладене, з урахуванням встановлених обставин суд приходить до висновку та у зв'язку з встановленням вчинення протиправних дій відповідачем, з урахуванням приписів ч.2 ст.9 КАС України, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо відмови з 01.07.2021 перерахунок пенсії ОСОБА_1 , у відповідності до розміру мінімальної пенсії за віком для осіб, які втратили працездатність і досягли пенсійного віку: з 01.07.2021 - 1 854,00 грн, з 01.12.2021- 1 934,00 грн, з 01.07.2022 - 2 027,00 грн, з 01.12.2022 - 2 093,00 грн, з 01.03.2023 - 2 520,00 грн. та для належного і об'єктивного захисту порушених прав позивача про наявність підстав для зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві з 01.07.2021 провести перерахунок пенсії ОСОБА_1 , у відповідності до розміру мінімальної пенсії за віком для осіб, які втратили працездатність і досягли пенсійного віку: з 01.07.2021- 1 854,00 грн, з 01.12.2021- 1 934,00 грн, з 01.07.2022 - 2 027,00 грн, з 01.12.2022 - 2 093,00 грн, з 01.03.2023 - 2 520,00 грн.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, проводити індексацію мінімальної пенсії ОСОБА_1 , виплачувати їй доплати і допомогу відповідно до Законів України, як людині, що втратила працездатність і за віком, аналогічно як іншим пенсіонерам України для даної категорії, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст.2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ця мета перекликається зі ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», № 40450/04, пункт 64).
Засіб юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), № 21987/93, пункт 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі «Джорджевич проти Хорватії» (Djordjevic v Croatia), № 41526/10, пункт 101; рішення у справі «Ван Остервійк проти Бельгії» (VanOosterwijck v Belgium), №7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 підкреслив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Відповідно до ч.1 ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).
Суд зауважує, що відмовляючи у перерахунку пенсії позивачу, відповідач виклав свою позицію щодо відсутності підстав для перерахунку пенсії позивача, у зв'язку з ростом індексації та з урахуванням підвищення розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
Суд зауважує, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
На переконання суду, позовні вимоги про захист права не можуть вважатися передчасними, якщо вони були предметом правовідносин, з яких виник спір, крім того у відповідності до наявної в матеріалах справи копії листа встановлено заперечення пенсійного органу щодо виплати позивачу пенсії у розмірі якому просив позивач у своїй заяві, свідчить про наявність спору в даній частині.
Наведене свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.
Щодо позовних вимог позивача в частині стягнення матеріальної та моральної шкоди, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно ч.1 та ч.2 ст.23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до ч.3 ст.23 ЦК України якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Статтею 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Пунктом 3 постанови Пленум Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 №4 (далі - постанова) встановлено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Пунктами 4,5 постанови визначено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суди, зокрема, повинні з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Згідно з п.9 вказаної вище постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Відтак, для відшкодування шкоди обов'язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 у справі №804/2252/14, від 20.02.2018 у справі №818/1394/17.
У своїх постановах Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, експертні висновки тощо.
Безспірно, порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають психологічне напруження, розчарування та незручності, негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, вагомості наслідків.
Саме тому, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
Проте, із встановлених по справі обставин вбачається, що позивач, звертаючись до суду з даним позовом, не розкрив суті негативного впливу протиправної бездіяльності відповідача на його душевний та психічний стан, та інших втрат немайнового характеру.
Суд вважає, що позивач не довів обґрунтованість моральної шкоди, оскільки жодним чином не підтверджено той факт, що погіршення його стану є наслідком дій/бездіяльності відповідача. Позивач також не вказав жодних критеріїв, які він враховував при визначенні причинно-наслідкового взаємозв'язку наслідків, що настали з діями/бездіяльністю відповідача та не вказав конкретних обставин, які мають значення для вирішення питання щодо обґрунтованості заявленої вимоги про стягнення матеріальної та моральної шкоди.
Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона. Тобто, обов'язок доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень одночасно покладено на усіх учасників процесу.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На виконання цих вимог відповідачем не доведено належними та допустимими доказами правомірність вчинених дій.
Водночас докази, подані позивачем, підтверджують обставини, на які він посилається в обґрунтування позовних вимог, та не були спростовані відповідачем.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов до висновку, що адміністративний позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню частково.
Відповідно до ч.1, 3 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Під час звернення з даним позовом до суду позивач судовий збір не сплачував, оскільки є звільненим від сплати судового збору. Таким чином, судовий збір за рахунок відповідача на користь позивача відшкодуванню не підлягає.
Керуючись ст.6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 про уточнення позовних вимог у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо відмови з 01.07.2021 перерахунок пенсії ОСОБА_1 , у відповідності до розміру мінімальної пенсії за віком для осіб, які втратили працездатність і досягли пенсійного віку: з 01.07.2021 - 1 854,00 грн, з 01.12.2021 - 1 934,00 грн, з 01.07.2022 - 2 027,00 грн, з 01.12.2022 - 2 093,00 грн, з 01.03.2023 - 2 520,00 грн.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (адреса: 04053, місто Київ, вулиця Бульварно-Кудрявська, будинок 16, код ЄДРПОУ 42098368) з 01.07.2021 провести перерахунок пенсії ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), у відповідності до розміру мінімальної пенсії за віком для осіб, які втратили працездатність і досягли пенсійного віку: з 01.07.2021- 1 854,00 грн, з 01.12.2021 - 1 934,00 грн, з 01.07.2022 - 2 027,00 грн, з 01.12.2022 - 2 093,00 грн, з 01.03.2023 - 2 520,00 грн, та проводити індексацію мінімальної пенсії, виплачувати їй доплати і допомогу відповідно до Законів України, як людині, що втратила працездатність і за віком, аналогічно як іншим пенсіонерам України для даної категорії в подальшому.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Перепелиця А.М.