Справа № 462/4234/22 Головуючий у 1 інстанції: Мруць І.С.
Провадження № 22-ц/811/961/23 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
20 липня 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С.М.,
суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.,
секретар судового засідання - Матяш С.І.,
з участю - апелянта ОСОБА_1 , представника апелянта - адвоката Маркович Б.І., відповідача ОСОБА_2 та представника відповідачів - адвоката Колішенко Л.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 28 лютого 2023 року (повний текст рішення складено 03 березня 2023 року) та додаткове рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 березня 2023 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визначення ідеальних часток у спільній сумісній власності, визнання права власності в порядку спадкування,
у лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд з вказаним позовом, в якому просив:
- визначити, що померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 належала частина земельної ділянки для обслуговування будинку АДРЕСА_1 відповідно до Державного акта про право власності на земельну ділянку серії ЛВ №802102, виданого 05 лютого 1998 року Рудненською селищною радою;
- визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на 1/3 частку з частки земельної ділянки, яка належала померлій ОСОБА_4 .
Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_4 , після смерті якої залишилось спадкове майно: частина будинку АДРЕСА_1 , а також частина земельної ділянки для обслуговування будинку. Зазначав, що він вже отримав свідоцтво про право на спадщину на частину будинку. Крім цього, йому належить частина цього будинку на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Стверджує, що на час смерті ОСОБА_5 останній належала частина жилого будинку та його матері також належала частина цього будинку. Уже після смерті ОСОБА_5 його мати, не ставлячи позивача до відома, у 1991 році отримала рішення про поділ будинку, за яким їй належало 43/50 часток будинку.
05 лютого 1998 року на ім'я позивача та ОСОБА_4 був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку для обслуговування будинку, земельна ділянка перебувала у спільній власності обох співвласників.
Зазначає, що нотаріус не може видати свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку, оскільки не визначено, що саме входить до складу спадщини, тому він ставить питання про визначення належності його матері частки у власності на земельну ділянку.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 28 лютого 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визначення ідеальних часток у спільній сумісній власності, визнання права власності в порядку спадкування - відмовлено.
Додатковим рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 20 березня 2023 року стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн 00 коп.
В березні 2023 року ОСОБА_1 оскаржив рішення суду першої інстанції, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 28 лютого 2023 року, ухвалити нове, яким повністю задовольнити позовні вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував того, що здійснення самовільної добудови (в подальшому узаконеної) не змінює розмір часток співвласників у земельній ділянці, на якій розташована така будівля, яка їм передана саме для її обслуговування. Оскільки первинно будинок був поділений між двома співвласника ( ОСОБА_6 та ОСОБА_4 в рівних частинах, аналогічним чином було вирішено питання щодо земельної ділянки. Не спростовує цього факту отримання ним в порядку спадкування після смериі ОСОБА_5 7/50 частки в будинку, адже визначення часток у земельній ділянці відбувається виходячи з часток у спільній частковій власності на будинок станом на момент виникнення цього права, а не в подальшому, після їх зміни.
В квітні 2023 року ОСОБА_1 оскаржив додаткове рішення суду першої інстанції, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати додаткове рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 березня 2023 року. Апеляційна скарга мотивована незаконністю рішення суду від 28 лютого 2023 року.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників справи та їх представників, які з'явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом установлено, що рішенням виконкому Руднівської селищної ради депутатів трудящих від 30 жовтня 1960 року, ОСОБА_7 відведена земельна ділянка площею 442 кв.м. по АДРЕСА_1 під індивідуальне житлове будівництво спареного будинку.
11 серпня 1972 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 видано свідоцтва про право особистої власності на будівлі, а саме кожній на будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_2 .
Рішенням № 27 від 20 квітня 1988 року Рудненської селищної ради ОСОБА_4 дозволено експлуатацію реконструйованих гаражів, сараїв і добудов як виняток в зв'язку з недоцільністю їх зносу.
Відповідно до змісту заповіту ОСОБА_5 , посвідченого 08 вересня 1988 року за № 6572 Другою львівською державною нотаріальною конторою, належну їй на праві особистої власності одну другу частину житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 вона заповіла своєму внукові ОСОБА_1 .
05 серпня 1991 року ОСОБА_4 виконкомом Рудненської селищної ради народних депутатів, на підставі рішення виконкому Рудненської селищної ради за № 58 від 26 червня 1991 року, видано свідоцтво про право власності на жилий будинок, а саме на 43/50 часток житлового будинку з приналежними до нього будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Ця обставина відповідає відомостям, зазначеним у свідоцтвах про право на спадщину за заповітом, виданих 03 вересня 2021 року та 16 листопада 2021 року, долучених до матеріалів справи, та не заперечується сторонами у справі.
05 лютого 1998 року ОСОБА_1 та ОСОБА_8 видано Державний акт на право приватної власності на землю, а саме на земельну ділянку в АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку, площею 0,1372 га.
19 грудня 2000 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 7/50 частин будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно копій свідоцтв про право на спадщину за законом, виданих 03 вересня 2021 року та 16 листопада 2021 року, спадкоємцями зазначеного у цьому свідоцтві майна ОСОБА_4 є її син ОСОБА_1 - до 1/3 частки у спадщині, донька ОСОБА_2 - до 1/3 частки у спадщині та донька ОСОБА_3 - до 1/3 частки у спадщині. Спадщина, на яку в указаних частках видано це свідоцтво, складається з 43/50 часток житлового будинку з приналежними до нього будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Свідоцтво про право на спадщину видано ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Відповідно до копії довідки № 1/8813 від 24 грудня 2020 року, виданої ОСОБА_1 , згідно матеріалів ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» станом на 29 грудня 2012 року житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстрований за: ОСОБА_8 - 43/50 частини, ОСОБА_1 - 7/50 частини.
З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_4 на випадок своєї смерті заповіт не складала.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Щодо позовної вимоги про визнання права власності на частку в земельній ділянці в порядку спадкування за законом.
Відмовляючи в задоволенні цієї позовної вимог суд першої інстанції виходив з необґрунтованості такої, оскільки спадкодавцю - ОСОБА_4 станом на 05 серпня 1991 року, тобто до видачі Державного акта на право власності на земельну ділянку, а також на день її смерті належали 43/50 часток житлового буднику з приналежними до нього будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Тому, з огляду на положення статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, а також статті 42 ЗК України (чинного на час виникнення спірних правовідносин), у задоволенні такої слід відмовити.
Проте з такими висновками суду погодитись не можна з огляду на таке.
В контексті цієї позовної вимоги суд першої інстанції зауважив, що Державним актом на право приватної власності на землю, а саме земельну ділянку АДРЕСА_1 , виданим 05 лютого 1998 року ОСОБА_1 та ОСОБА_8 , не визначались частки земельних ділянок, така земельна ділянка надавалася обом власникам для обслуговування житлового будинку.
Відповідно до статті 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Як зазначено в статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
Згідно статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
В основі спадкування за законом знаходиться принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга - це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім'ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення.
Згідно з статтею 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними (частина перша статті 1267 ЦК України).
Питання спадкування права на земельну ділянку врегульовано положеннями статті 1225 ЦК України, згідно з положеннями якої право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд, об'єкта незавершеного будівництва, щодо якого зареєстровано право власності/спеціальне майнове право, переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд, об'єкта незавершеного будівництва, щодо якого зареєстровано право власності/спеціальне майнове право, переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.
Відповідно до частини першої статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.
Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі (частина друга статті 1226 ЦК України).
У постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі №466/1403/20 (провадження № 61-10035св22) зазначено, що «для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. За змістом статті 392 ЦК України право власності на майно може бути визнано судом у випадку, коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує це право».
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
Згідно з пунктом 4 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом (абзац перший пункту 5 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України).
Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.
З огляду на викладене, спірні правовідносини щодо прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , регулюються положеннями ЦК України, а щодо майна, яке входить до складу спадщини - частки в земельній ділянці, положеннями ЦК Української РСР.
Відповідно до статті 112 ЦК Української РСР 1963 року майно може належати на праві спільної власності, зокрема, двом або кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).
Згідно із частиною першою статті 13 Закону України «Про власність» об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Відповідно до положень статті 17 цього Закону, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок, зокрема для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка) (абзац четвертий частини першої статті 14 Закону України «Про власність»).
Аналогічна норма міститься в частині першій статті 6 ЗК України (в редакції чинній на час видачі державного акта).
Статтею 42 ЗК України (в редакції чинній на час видачі державного акта) було визначено, що громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду.
Наступні зміни в розмірі часток у спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі, що сталися у зв'язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін установленого порядку використання та розпорядження земельною ділянкою.
Угода про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою є обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі.
Якщо згоди на використання та розпорядження спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується судом.
Відповідно до частини другої статті 30 ЗК України (в редакції чинній на час видачі державного акта) при переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів.
Спори між громадянами, яким належить жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка на праві спільної власності, щодо порядку використання і розпорядження земельною ділянкою вирішуються судом (стаття 105 ЗК України (в редакції чинній на час видачі державного акта)).
Правовідносини у справі, яка переглядається стосуються визначення між спадкоємцями порядку спадкування майна, яке залишилось після смерті ОСОБА_4 , а саме частки в земельній ділянці, яка належала померлій на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку, видано 05 лютого 1998 року, на яку не видано свідоцтво про право на спадщину.
Спору щодо порядку використання і розпорядження земельною ділянкою як за життя ОСОБА_4 , так і після її смерті не існувало.
Виділ частки ОСОБА_4 у праві власності на земельну ділянку в натурі за її життя не проводився. Розмір часток є рівним та становить по кожному - ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .
Державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 05 лютого 1998 року, як і рішення виконкому Рудненської селищної ради № 148 від 27 грудня 1997року, на підставі якого він виданий, в судовому порядку недійсними не визнавались.
Встановивши, що частка у праві власності на земельну ділянку є окремим об'єктом, який входить до складу спадщину і спадкується за правилами статті 1226 ЦК України, незалежно від спадкування інших об'єктів, які також входять до складу спадщини та від розміру частки в таких об'єктах (за обставинами цієї справи 43/50 часток житлового будинку з приналежними до нього будівлями та спорудами), належної спадкодавцю, колегія суддів доходить висновку, що вирішуючи спір у цій частині позовних вимог суд першої інстанції невірно вважав, що в задоволенні таких слід відмовити.
Виходячи із неспростованої рівності часток померлої ОСОБА_4 та позивача ОСОБА_1 у праві власності на спірну земельну ділянку, колегія суддів приходить до висновку, що спадщина відкрилась на частки земельної ділянки, яка підлягає поділу між трьома спадкоємцями (сторонами у справі), які її прийняли.
Відтак, позивачу належить частка у розмірі 1/6 (1/2 * 1/3), і з огляду на фактичні обставини справи, що переглядається, права власності на таку слід визнати за позивачем в порядку спадкування за законом, адже серед спадкоємців немає осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, а також осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ, оскільки заповіту складено не було.
У цьому аспекті колегія суддів звертає увагу на те, що місцевим судом під час розгляду справи невірно застосовано норми матеріального права, необґрунтовано взято до уваги під час визначення частки позивача в земельній ділянці, розмір належної йому частки в нерухомому майні, яке на ній розташоване, адже право на частку в земельній ділянці перейшло до позивача не у зв'язку із набуттям права на нерухоме майно, а виникло у зв'язку із спадкуванням такої.
При цьому зміна розміру часток у праві власності на будинок та отримання спадкодавцем за життя свідоцтва із зміненими розміром частки, а також не оскарження цього іншим співвласником, не змінює розмір частки у праві власності на земельну ділянку, на якій він розташований і яка є окремим об'єктом, що спадкується після смерті спадкодавця.
Ураховуючи наведене, помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що у задоволенні цих вимог слід відмовити у зв'язку з їх необґрунтованістю.
З огляду на наведене рішення суду першої інстанції в цій частині вирішення позовних вимог слід скасувати, з ухваленням в цій частині нового рішення про їх задоволення.
Щодо позовних вимог про визначення частки у майні, що належала померлій.
Відповідно до частини першої статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.
Разом із тим, цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (частина четверта статті 25 ЦК України).
В постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 466/1403/20 (провадження № 61-10035св22) викладено такий висновок: «З урахуванням зазначеного, Верховний Суд резюмує, що визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на нерухоме майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування».
Аналогічний правовий висновок неодноразово було викладено Верховним Судом у постановах: від 20 червня 2018 року у справі №640/13903/16-ц (провадження № 61-15147св18); від 20 червня 2018 року у справі № 266/5267/18 (провадження № 61-6647св19); від 20 березня 2019 року у справі № 550/1040/16-ц (провадження № 61-28423св18); від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження № 61-17859св19); від 22 квітня 2020 року у справі № 127/23809/18 (провадження № 61-11210св19); від 27 травня 2020 року у справі № 361/7518/16-ц (провадження № 61-43734св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18 (провадження № 61-9410св19), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.
При вирішенні спору у цій частині позовних вимог, з огляду на релевантну практику Верховного Суду, яка враховано судом першої інстанції, місцевий суд підставно вказав в оскаржуваному рішенні на те, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції ОСОБА_4 вже померла, тому відповідно до частини четвертої статті 25 ЦК України її цивільна правоздатність припинилася, що свідчить про неможливість задоволення цієї позовної вимоги.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду в цій частині вирішення позовних вимог, вважає їх вірними, зокрема з огляду на те, що права позивача можуть бути повністю захищені в межах розгляду заявлених ним в межах цієї ж справи позовних вимог про визнання права власності в порядку спадкування за законом, а доводи апеляційної скаргу у цій частині - безпідставними.
Щодо додаткового рішення суду.
Відповідно до частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як зазначено в частині першій та третій статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Частиною першою та другою статті 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. 3. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Ухвалюючи додаткове рішення суд першої інстанції виходив з того, що оскільки в задоволенні позову відмолено повністю, на користь відповідача з позивача підлягають стягненню витрати на правничу допомогу у заявленому розмірі, адже позивач не подав до суду заперечень щодо заявленого розміру.
З огляду на те, що за результатами апеляційного розгляду, позов задоволено частково, а саме задоволено одну з двох позовних вимог, додаткове рішення суду слід змінити, зменшивши розмір стягнутих витрат на правничу допомогу наполовину, тобто пропорційно до задоволених позовних вимог.
Пунктами 1 та 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).
Оскільки доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково; оскаржуване рішення в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання права власності в порядку спадкування скасувати, з ухваленням в цій частині нового рішення про її задоволення; в решті рішення суду слід залишити без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Додаткове рішення суду слід змінити, зменшивши суму стягнутих витрат на правничу допомогу з 10 000,00 грн до 5 000,00 грн.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції в розмірі по 648 грн 42 коп. та по 972 грн 62 коп. судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції. Оскільки позивачем не сплачено судовий збір за подання позову з позовної вимоги, в задоволенні якої відмовлено, такий слід стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави в розмірі 992 грн 40 коп.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 28 лютого 2023 року в частині відмову в задоволенні позовних вимог про визнання права власності в порядку спадкування скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про їх задоволення.
Визнати за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 право власності на 1/6 частки земельної ділянки (кадастровий номер: 4610165500:01:001:0210) площею 0,1372 га, яка розташована на території АДРЕСА_1 (Державний акт на право приватної власності на землю серії ЛВ № 802102, виданий Рудненською селищною радою 05 лютого 1998 року.
В решті рішення суду залишити без змін.
Додаткове рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 березня 2023 року змінити, зменшивши суму стягнутих із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу з 10 000 грн 00 коп. до 5 000 грн 00 коп.
Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 з кожного по 648 грн 42 коп. судового збору за розгляд справи судом першої інстанції, та по 972 грн 62 коп. судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції.
Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави 992 грн 40 коп. судового збору за розгляд справи судом першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 24 липня 2023 року.
Головуючий С.М. Копняк
Судді: С.М. Бойко
А.В. Ніткевич