справа 761/17393/20 головуючий у суді І інстанції Сіромашенко Н.В.
провадження № 22-ц/824/6549/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
03 липня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Потапьонок К.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс», поданою представником - Огороднійчуком Дмитром Анатолійовичем, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 січня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс», третя особа: приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчик Володимир Вікторович про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню,-
У червні 2020 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з даним позовом, в якому просить визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис № 1688, вчинений 11.02.2020 приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчиком В.В., яким звернуто стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Сіті Фінанс» за кредитним договором від 20.06.2008 за № 014/0399/5/18243 у сумі 94 693,63 грн., стягнути безпідставно стягнуті за виконавчим написом кошти у розмірі 105 731,99 грн. та моральну шкоду у розмірі 30 000,00 грн.
Позивач вважає, що оспорюваний виконавчий напис вчинений приватним нотаріусом з грубим порушенням вимог ст. 87, 88 Закону України «Про нотаріат», Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що затверджений наказом Міністерства юстиції від 22.02.2012 року №296/5, Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172, адже, приватний нотаріус не перевірив безспірність заборгованості, адже, при чиненні виконавчого напису, керувався пунктом 2 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172, який було на момент вчинення оспорюваного виконавчого напису визнано нечинним та незаконним, вчинив оспорюваний виконавчий напис на борговому документі, який не посвідчений нотаріально.
Також, вказав на пропуск відповідачем трирічного строку для звернення до нотаріуса з метою вчинення останнім виконавчого напису, передбаченого ст. 88 Закону України «Про нотаріат», оскільки останній день платежу за кредитним договором відповідно до Додатку №1 є дата - 15.06.2015 року.
За таких обставин вважає, що є достатньо підстав для визнання оспорюваного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню та наявності підстав для стягнення з відповідача на його користь безпідставно стягнутих за виконавчим написом коштів у розмірі 105 731,99 грн.
Крім того, позивач звернув увагу на те, що в ході виконавчого провадження приватним виконавцем була прийнята постанова про арешт майна боржника від 17.02.2020 якою було накладено арешт на все його майно, зокрема, заблоковано його зарплатний рахунок, відкритий у банку та на момент блокування коштів, а саме: з 19.02.2020 по 21.02.2020, він знаходився у службовому відрядженні за межами території України у місті Софія, Болгарія та фактично залишився без власних коштів, оскільки його рахунок було заблоковано, у зв'язку з чим він зазнав великих душевних страждань та був вимушений звертатися до знайомих, які проживають у Болгарії за фінансовою підтримкою.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 січня 2023 року позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компаіня «Сіті Фінанс», третя особа: Приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчик Володимир Вікторович про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, задоволено частково.
Визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис від 11.02.2020, зареєстрований в реєстрі під №1688, вчинений приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчик Володимиром Вікторовичем, яким звернуто стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс» за кредитним договором від 29.06.2008 за №014/0399/5/18243 у сумі 94 693 (дев'ятсот чотири тисячі шістсот дев'яносто три) грн. 63 коп.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс» на користь ОСОБА_1 105731 (сто п'ять тисяч сімсот тридцять одна) грн. 99 коп. коштів, стягнутих за виконавчим написом від 11.02.2020, зареєстрований в реєстрі під № 1688, вчинений приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчик Володимиром Вікторовичем; судові витрати у вигляді судового збору в сумі 2 198 (дві тисячі сто дев'яносто вісім) грн. 12 коп., витрати на професійну правничу допомогу в сумі 3 500 (три тисячі п'ятсот), а всього 111 430 (сто одинадцять тисяч чотириста тридцять) грн. 10 коп.
У іншій частині позову відмовлено.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс», через представника - Огороднійчука Дмитра Анатолійовича, подало апеляційну скаргу.
У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.
Обґрунтовує апеляційну скаргу тим, що позовну заяву про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню та стягнення коштів, які стягнуті за виконавчим написом було подано після повного добровільного виконання позивачем. Наголошує, що добровільна оплата згідно виписки, наданої позивачем, була здійснена 27 лютого 2020 року, тобто після ознайомлення з документами виконавчого провадження.
Вважає, що позивач визнав борг у сумі, вказаній у виконавчому документів, та погодився з законністю винесеного виконавчого напису та відкритого виконавчого провадження.
Апелянт зазначає, що відповідно до наданої позивачем виписки неможливо встановити, на які рахунки було передано суму 107 981 грн. 99 коп.. Також зазначає, що в позові вказана сума, яка була добровільно оплачена, 105 731 грн. 99 коп. Вказує на помилки у мотивувальній частині позову, на яких наголошував суд першої інстанції, а саме: невідомо звідки в позові з'явилася сума у розмірі 35 191 грн. 26 коп.
Окрім того, відповідач не сплачував судового збору, відсутні відомості про сплату судового збору в розмірі 10 000 грн. 00 коп. На думку апелянта, всі розрахунки позивача є невірними, доказів сплати вказаних сум немає.
Поряд з цим, апелянт також зазначав, що щодо виконання зобов'язань слід застосовувати ч. 1 ст. 267 ЦК України. Вважає, що оскільки позивач добровільно сплатив борг, він не має права на повернення суми заборгованості, зважаючи, що законодавством передбачена пряма заборона вимагати повернення коштів за добровільне виконання зобов'язань.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 березня 2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою та надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
04 квітня 2023 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив представника позивача на апеляційну скаргу. У вказаному відзиві адвокат Скрипчук М.Є. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
Представник позивача зазначав, що позивач був вимушений сплатити кошти в межах виконавчого провадження задля уникнення обтяжень, які були викликані відкриттям виконавчого провадження та подальшим арештом рахунків та майна боржника.
Також позивач зазначав правові висновки Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, пов'язані з дослідженням питання щодо повернення грошових коштів, стягнутих за виконавчим документом, який було визнано таким, що не підлягає виконанню, зокрема, у справі № 910/15621/19 (постанова від 04 березня 2021 року), у справі № 137/1666/16-ц (від 27 березня 2019 року), у справі № 910/9072/17 (від 26 червня 2018 року), у справі №910/16334/19 (від 27 січня 2021 року).
На думку сторони позивача, довід апелянта про добровільну сплату коштів за виконавчим написом в межах виконавчого провадження не спростовує того факту, що сам виконавчий документ був незаконним та прийнятим приватним нотаріусом з порушенням нормативно-правових актів.
Окрім вищевикладеного, у відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просив стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати, які складаються з витрат на надання професійної правничої допомоги в розмірі 30 000 грн. 00 коп. Дане клопотання обґрунтоване тим, що між позивачем та адвокатом Скрипчуком М.Є. був укладений договір про надання правової допомоги № 0304/23, відповідно до якого адвокат взяв на себе зобов'язання з написання позовної заяви для позивача, предметом якої є представництво інтересів позивача в межах апеляційного провадження в даній справі. Вказує, що за надання правової допомоги позивач зобов'язався сплатити адвокату гонорар у розмірі 30 000 грн. 00 коп. Поряд з цим, зазначає, що згідно п. 4.2 Договору оплата гонорару адвоката по даному Договору здійснюється позивачем в повному обсязі протягом п'яти днів після набрання рішенням або ухвалою суду (якою закінчено розгляд справи) законної сили. На підтвердження послуг надає складений сторонами акт наданих послуг від 04 квітня 2023 року.
19 квітня 2023 року на адресу Київського апеляційного суду надійшли додаткові пояснення до апеляційної скарги, у яких апелянт підтримав доводи апеляційної скарги зазначав, що оплатою позивач визнав борг та погодився з безспірністю суми й законністю виконавчого документа та відкритого виконавчого провадження за цим написом. Позивач, добровільно сплативши кошти в межах виконавчого провадження, виконав зобов'язання, взяті на себе за Договором застави. Також вважає, що для уникнення обтяжень позивач був наділений правами на подання доказів виконавцю або подачі до суду заяви про забезпечення позову, а твердження позивача про те, що він був вимушений сплатити кошти в межах виконавчого провадження є недоречними.
Окрім того, апелянт заперечував у стягненні судових витрат, оскільки вважає їх недоведеними та такими, що не підтверджені жодними розрахунками.
У судовому засіданні представник позивача просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Апелянт, належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, шляхом направлення судового виклику на електронну адресу вказану апелянтом у процесуальних документах, як засіб для повідомлення, до суду не з'явився, однак його неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з такого.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що 20.06.2008 між ОСОБА_1 та ВАТ «Ерсте Банк» (який у подальшому змінив назву на ПАТ «Фідобанк»), було укладено у простій письмовій формі кредитний договір № 014/0399/5/18243, відповідно до умов якого банком надано позивачу кредит у розмірі 20 208,00 доларів США, зі сплатою 13 % річних, зі строком користування кредитними коштами до 19.06.2015.
У забезпечення виконання позивачем зобов'язань за кредитним договором, 20.06.2008 між позивачем та банком укладено договір застави транспортного засобу, а саме: автомобіля марки КІА, ED CEED, 2008 року випуску, д.р.н. НОМЕР_1 .
11.02.2020 приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчиком В.В. вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 1688 про звернення стягнення з ОСОБА_1 , який є боржником за кредитним договором № 014/0399/5/18243 від 20.06.2008, укладеним з ПАТ «Фідобанк», правонаступником усіх праві та обов'язків якого на підставі Договору Відступлення Прав Вимоги за кредитними договорами Про відступлення прав вимоги від 07.11.2018 є ТОВ «ФК «Сіті Фінанс» (Стягувач) заборгованості кредитним договором № 014/0399/5/18243 від 20.06.2008.
За умовами виконавчого напису строк платежу за кредитним договором №014/0399/5/18243 від 20.06.2008 настав. Боржником допущено прострочення платежів.
Стягнення заборгованості провадиться за період з 07.11.2018 по 17.01.2020.
Сума заборгованості складає 93 756,63 грн., в тому числі: прострочена заборгованість за сумою кредиту - 59 634,80 грн.; прострочена заборгованість за несплаченими відсотками за користування кредитом - 34067,46 грн.; строкова заборгованість за штрафами і пенями - 54,37 грн. Загальна сума, що підлягає стягненню - 94 693,63 грн.
За вчинення виконавчого напису нотаріусом на підставі ст. 31 закону України «Про нотаріат» стягнуто плату в розмірі 937,00 грн.
17.02.2020 приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Телявським А.М. було відкрито виконавче провадження № 61295268 з примусового виконання вказаного виконавчого напису.
17.02.2020 приватним виконавцем винесено постанову про арешт коштів боржника у виконавчому провадженні № 61295268.
Щодо позовної вимоги про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що приватний нотаріус не дотримався умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника та не переконавшись, що заборгованість є безспірною, вчинив виконавчий напис. Крім того, суд виходив з того, що на час вчинення виконавчого напису діюче законодавство передбачало можливість вчинення виконавчого напису лише на оригіналі нотаріально посвідченого кредитного договору, який між сторонами укладено не було. Також, суд вважав, що оскільки виконавчий напис був вчинений нотаріусом без достатній правових підстав, то набуття коштів відповідачем на підставі такого виконавчого напису, є також безпідставним, і кошти на підставі ст. 1212 ЦК України підлягають поверненню позивачу, адже підстава на якій вони були отримані, відпала. Вирішуючи питання стягнення витрат на правову допомогу, суд вважав, що такі витрати є реальними, фактичними та неминучими, відповідають складності справи та підтверджені наявними у матеріалах справи доказами. Відмовляючи у задоволення позовних вимог про стягненн моральної шкоди суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги є недоведеними та необґрунтованими.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з таких підстав.
Згідно з вимогами ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про нотаріат» нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (ч. 1 ст. 39 ЗУ «Про нотаріат»).
Згідно зі ст. 87 ЗУ «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Статтею 88 ЗУ «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (п.п. 1, 3 гл. 16 розділу ІІ Порядку).
Згідно з п.п. 2.1 п. 2 гл. 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.
У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (п.п. 2.2 п. 2 гл. 16 розділу ІІ Порядку).
Крім того, п.п. 3.2, 3.5 п. 3 гл. 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172 (далі Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій.
Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником.
Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (ст. 88 ЗУ «Про нотаріат»).
Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.
Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов'язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.
Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.
З урахуванням приписів ст.ст. 15, 16, 18 ЦК України, ст.ст. 50, 87, 88 ЗУ «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає у тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного.
Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи у частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.
Для правильного застосування положень ст.ст. 87, 88 ЗУ «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Така правова позиція викладена, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) та від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17 (провадження № 14-278 гс18).
Законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів.
Таким чином, в даній справі для встановлення факту наявності чи відсутності вчинення виконавчого напису з порушенням норм чинного законодавства, дослідженню підлягають документи, які надавалися стягувачем та згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року у справі № 910/10374/17 (провадження № 12-5гс21) зазначено, що:
«відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою № 662 Перелік документів доповнено після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:
«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин
2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.
Для одержання виконавчого напису додаються:
а) оригінал кредитного договору;
б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості».
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 постанову № 662 визнано незаконною та нечинною в частині, зокрема, доповнення Переліку документів розділом «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин».
Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року зупинено до закінчення касаційного розгляду.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 залишено без змін.
Таким чином, оскільки у судовому порядку постанову № 662 визнано незаконною та нечинною у вказаній вище частині, кредитний договір, який не є нотаріально посвідченим, не входить до переліку документів, за якими може бути здійснено стягнення заборгованості у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року у справі № 910/10374/17 (провадження № 12-5гс21) вказано, що:
««судове рішення про визнання протиправним (незаконним) та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень має ті ж наслідки, що і визнання такого акта чи окремих його положень такими, що втратили чинність (скасовані) органом, уповноваженим приймати або скасовувати такий акт. Отже, нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Таким чином, постанова № 662, якою вносилися зміни до Переліку документів, що передбачали можливість вчинення нотаріусами виконавчих написів на кредитних договорах, не посвідчених нотаріально, яка набрала чинності 10 грудня 2014 року, втратила чинність (у частині) 22 лютого 2017 року з набранням законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від у справі № 826/20084/14.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що виконання судового рішення про присудження полягає у вчиненні певних дій або в утриманні від певних дій, передбачених судовим рішенням. Наприклад, за судовим рішення про стягнення коштів відповідач повинен сплатити позивачу відповідну суму; за рішенням про припинення дії, яка порушує право, відповідач повинен утриматись від відповідних дій тощо. Водночас інші судові рішення, зокрема рішення про визнання права, про зміну правовідношення, виконанню не підлягають, оскільки такі судові рішення безпосередньо створюють відповідний правовий ефект: призводять до усунення правової невизначеності, змінюють правовідношення.
Безпосередній правовий ефект створює і судове рішення про визнання незаконним та нечинним нормативно-правового акта: такий акт втрачає чинність з моменту набрання законної сили судовим рішенням. Указане судове рішення не потребує його виконання.
Резолютивна частина постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 в частині відображення результату вирішення позовних вимог містить висновки: 1) про визнання незаконною та нечинною постанови № 662 у наведеній частині; 2) про зобов'язання Кабінету Міністрів України опублікувати резолютивну частину цієї постанови про визнання незаконною та нечинною постанови № 662 у наведеній частині. Отже, ухвали Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року, якими було передбачено зупинення виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 до закінчення касаційного розгляду, стосувались лише зупинення виконання обов'язку Кабінету Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови Київського апеляційного адміністративного суду.
Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи відповідача щодо зупинення ухвалами Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 до закінчення касаційного розгляду (01 листопада 2017 року), оскільки зупинення виконання обов'язку Кабінету Міністрів України опублікувати резолютивну частину цієї постанови не впливає на набрання вказаною постановою законної сили та її дію в частині визнання незаконною та нечинною постанови № 662.
Таким чином, вчиняючи 22 травня 2017 року виконавчі написи № 779 та № 780, приватний нотаріус Авдієнко О. В. неправомірно керувалася пунктом 2 Переліку документів у редакції постанови № 662, яка на той час уже була нечинною згідно з постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, резолютивна частина якої була опублікована в інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України» від 21 березня 2017 року № 23.
Подібна позиція наведена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 158/2157/17, в якій, зокрема, суд зазначив: «Оскаржений виконавчий напис вчинений нотаріусом 27 березня 2017 року, тобто після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14.
Укладений між банком та позивачем кредитний договір, який був наданий нотаріусу для вчинення виконавчого напису, не був посвідчений нотаріально, тому наявні підстави для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв'язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника».
Зазначене вище дає підстави для визнання спірних виконавчих написів № 779 та № 780 такими, що не підлягають виконанню, у зв'язку із недотриманням приватним нотаріусом під час їх вчинення вимог статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» та Переліку документів. Порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню»».
Отже, у справі, що переглядається, суд першої інстанції вірно взяв до уваги, що застосуванню при вирішенні спору підлягає постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» № 1172 від 29.06.1999 (в редакції постанови КМУ від 29.11.2001).
Тому, відповідно до Пункту 1 зазначеного Переліку напис міг бути вчинений лише за умови подання оригіналу нотаріально посвідченого договору чи його дублікату, що має силу оригіналу.
Натомість, як вірно було встановлено судом першої інстанції, з преамбули оспорюваного виконавчого напису вбачається, що останній вчинений приватним нотаріусом БРНО Київської області Колейчиком В.В. 11.02.2020 на підставі ст.ст.87-91 Закону України «Про нотаріат» та пункту 2 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172.
Станом на час вчинення оспорюваного виконавчого напису редакція Переліку вже не передбачала можливість вчинення виконавчого напису на підставі оригіналу кредитного договору.
Суд першої інстанції дійшов мотивованого висновку про те, що до спірних правовідносин підлягали застосуванню положення пункту 1 Переліку № 1172 який регламентує, що для одержання виконавчого напису нотаріусу подаються: оригінал нотаріально посвідченого договору та документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.
Як вбачається з матеріалів справи, кредитний договір, на підставі якого вчинено оскаржений виконавчий напис, не містить відміток про нотаріальне посвідчення.
Укладений між банком та позивачем кредитний договір, який наданий нотаріусу для вчинення виконавчого напису, не був посвідчений нотаріально, тому наявні підстави для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв'язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.
Подібні правові висновки Верховний Суд викладав, зокрема, у постановах: від 12 березня 2020 року у справі № 757/24703/18-ц (провадження № 61-12629св19), від 15 квітня 2020 року у справі № 158/2157/17 (провадження № 61-14105св18), від 21 жовтня 2020 року у справі № 172/1652/18 (провадження № 61-16749св19), від 21 вересня 2021 року у справі № 910/10374/17 (провадження № 12-5гс21).
Отже, зважаючи на вищевикладене, встановивши, що нотаріус вчинив оскаржуваний виконавчий напис на підставі договору, який не був нотаріально посвідчений, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що подані відповідачем для вчинення виконавчого напису документи не відповідали вказаним вимогам Переліку.
Таким чином, доводи апеляційної скарги в цій частині на увагу апеляційного суду не заслуговують, оскільки не спростовують висновків суду першої інстанції.
Окрім того, колегія апеляційного суду повною мірою погоджується з застосуванням судом першої інстанції положень ст. 88 Закону України «Про нотаріат» щодо іншої умови, обов'язковість дотримання якої передбачена при вчиненні нотаріусами виконавчих написів.
Так, відповідно до ст. 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
З матеріалів справи вбачається, що відповідно до п. 1.1. кредитного договору строк користування кредитом визначено до 19.06.2015.
Окрім цього, за п. 1.3. кредитного договору повернення кредиту та сплата відсотків здійснюється позичальником щомісячно відповідно до Графіку платежів, наведеного в Додатку №1 до цього Договору.
Згідно із Додатком № 1 до кредитного договору гранична дата останнього платежу за договором - 15.06.2015.
Зважаючи на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус не перевірив, що з дня настання права вимоги за цим договором пройшло більше трьох років, тобто, порушено вимоги ст. 88 Закону України «Про нотаріат».
Довід апелянта про визнання позивачем боргу та добровільне виконання боржником грошового зобов'язання апеляційний суд до уваги не бере, оскільки вказана обставина не спростовує недотримання умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.
Щодо позовної вимоги про стягнення безпідставно стягнутих за виконавчим написом коштів.
Відповідно до частин першої, другої статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
За правовою природою конструкція зобов'язання, що виникає з безпідставного набуття майна (безпідставного збагачення), є формою реалізації охоронного правовідношення та виконує компенсаторну функцію. Зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення є протилежністю до зобов'язання з правочинів (договорів).
Правочин, зокрема договір, як належна правова підстава встановлює зобов'язання з передання речі, виконання робіт (надання послуги), сплати коштів. Відповідно, за відсутності (або у подальшому відпадіння) правової підстави в особи виникає зобов'язання повернути те, що було отримано безпідставно (кондикція). Отримання майна, набутого без підстави, призводить до реституційного ефекту, прямо протилежного тому, що передбачено договором. Загальною ознакою кондикції є відсутність (або відпадіння у подальшому) правової підстави для утримання майна, набутого особою, до якої потерпілий звертається з кондикційним позовом.
Зі змісту статті 1212 ЦК України можна зробити висновок, що особа, яка внаслідок правомірних або неправомірних дій або подій безпідставно збагатилася в результаті невигідних наслідків для іншої особи, зобов'язана повернути безпідставно набуте майно цій особі. Будь-яке збагачення визнається безпідставним, якщо особа, що збагатилася, не мала права на збагачення за рахунок потерпілого, або в разі, коли потерпілий не погоджувався на настання не вигідних для себе наслідків. Не має права на збагачення особа, що отримала його за недійсним актом, судовим рішенням або недіючою нормою права. Збагачення є безпідставним, і якщо потерпілий сам надав його для мети, що не була досягнена, або з очікуванням, яке не справдилося.
Про виникнення зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення або збереження майна можна говорити у тому разі, коли дії особи або події призводять до протиправного результату, що юридично не обумовлений виникненням майнових вигод на стороні однієї особи за рахунок іншої. Саме цей протиправний результат у вигляді юридично безпідставних майнових вигод, що перейшли до набувача, є фактичною підставою для виникнення зобов'язань з повернення безпідставного збагачення.
Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Результат аналізу статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що фактичний склад, що породжує зобов'язання, які виникають внаслідок набуття або збереження майна без достатніх правових підстав, складається з таких елементів: 1) одна особа набуває або зберігає майно за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали (майно набувається або зберігається без передбачених законом, іншими правовими актами або правочином підстав).
Набуття майна однією особою за рахунок іншої полягає у збільшенні обсягу майна в однієї особи з одночасним зменшенням його обсягу в іншої особи. Набуття передбачає кількісний приріст майна, збільшення його вартості без понесення відповідних витрат набувачем. Безпідставне збереження майна полягає у тому, що особа мала витратити власні кошти, але не витратила їх через понесені втрати іншою особою або в результаті невиплати винагороди, що належить іншій особі.
Для виникнення зобов'язань із повернення безпідставного набутого майна необхідно, щоб майно було набуте або збережене безпідставно. Безпідставним є набуття або збереження, що не ґрунтується на законі, іншому правовому акті або правочині.
Набуття (збереження) майна визнається безпідставним, якщо його правова підстава відпала згодом. Відпадіння правової підстави полягає у зникнення обставин, на яких засновувалась юридична обґрунтованість набуття (збереження) майна.
Одним із випадків відпадання підстави набуття (збереження) може бути скасування вищою інстанцією рішення суду, що набуло чинності, або визнання судом таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису нотаріуса, на підставі якого було здійснено стягнення майна (коштів).
Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 цього Кодексу, вимагає установлення абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору. Ознаки, характерні для кондиції, свідчать про те, що пред'явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо:
1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами;
2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.
Особа, яка внаслідок правомірних або неправомірних дій або подій безпідставно набула майно в результаті невигідних наслідків для іншої особи, зобов'язана повернути таке майно цій особі на підставі статті 1212 ЦК України. Будь-яке набуття (збереження) майна визнається безпідставним, якщо особа, що збагатилася, не мала права на отримання майна за рахунок потерпілого, або у разі, коли потерпілий не погоджувався на настання не вигідних для себе наслідків. Не має права на збагачення особа, що отримала його за недійсним актом, судовим рішенням або недіючою нормою права. Збагачення є безпідставним, якщо потерпілий сам надав його для мети, що не була досягнена, або з очікуванням, яке не справдилося.
Судовий акт про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, який набрав законної сили і за яким відбулося повне або часткове виконання є правовою підставою для виникнення зобов'язання з повернення майна, що набуто без достатньої правової підстави, оскільки з моменту ухвалення такого судового акту правова підстава вважається такою, що відпала. Відповідно до статті 1212 ЦК України у такому разі набувач такого майна з моменту набрання судовим актом законної сили, зобов'язаний повернути потерпілому все отримане майно.
Отже, встановивши, що правові підстави набуття відповідачем грошових коштів у сумі що стягнені з ОСОБА_1 на підставі виконавчого напису нотаріуса, який у подальшому визнаний судом таким, що не підлягає виконанню, відпали, отримані відповідачем кошти в сумі підлягають поверненню позивачу відповідно до статті 1212 ЦК України.
Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18, від 28 січня 2020 року у справі № 910/16664/18 та від 08 вересня 2021 року у справі № 201/6498/20 (провадження № 61-88св21).
Факт визнання виконавчого напису (на підставі якого у виконавчому провадженні було здійснено стягнення грошових коштів з позивача) таким, що не підлягає виконанню, є підставою для повернення коштів.
При цьому обставини наявності або відсутності заборгованості позивача перед відповідачем за таким кредитним договором можуть бути предметом окремого судового розгляду.
Щодо посилання апелянта на необхідність застосування до даних правовідносин положень ч. 1 ст. 267 ЦК України апеляційний суд відхиляє, як неспроможні.
Доводи апеляційної скарги щодо незаконності рішення суду та висновків суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди та стягнення судових витрат відсутні, а тому апеляційний суд не зазначає свої мотиви щодо законності та обґрунтованості судового рішення в цій частині.
Також апеляційний суд вбачає підстави для часткового задоволення клопотання представника позивача про стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат за надання правничої допомоги у апеляційному суді, з огляду на таке.
Так, у відповідності до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпечення доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Частина 1 статті 137 ЦПК України вказує, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно частини 8 статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Проте, згідно п. 6.51 висновку Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 року у справі № 904/4494/18 передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованому в постанові від 27 червня 2018 року у справі №8261216/16, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
У рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (п. 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (п.п. 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/WestAllianceLimited проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (п. 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
Аналізуючи вказані норми ЦПК України про відшкодування витрат на професійну правову допомогу, Верховний Суд дійшов висновку, що до понесених стороною витрат на професійну правову допомогу відносяться як витрати, які оплачені стороною/третьою особою до моменту заявлення вимоги про їх відшкодування так і ті, які будуть оплачені нею в майбутньому, якщо це відповідає умовам договору.
Аналогічні правові висновки сформульовані Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, провадження № 61-21442св19, від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, провадження № 61-21197св19, від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18, провадження № 61-44217св18, у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 червня 2021 року у справі № 640/4126/19, провадження № 61-14735св20 та ін.
Такий підхід прослідковується і в судових рішеннях Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19 та Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 26 червня 2019 року у справі № 813/481/18, провадження № К/9901/13036/19, від 08 вересня 2020 року у справі № 640/10548/19, провадження № К/9901/33762/19, від 29 жовтня 2020 року у справі № 686/5064/20, провадження № К/9901/22452/20.
У своїй практиці ЄСПЛ керується трьома ключовими принципами під час вирішення питань про відшкодування судових витрат. Звернення про відшкодування таких витрат задовольняються тоді, коли судові витрати, що підтверджено доказами: фактично понесені; необхідні, щоб запобігти порушенню або отримати відшкодування за нього; визначені у розумному розмірі.
У Практичних рекомендаціях: вимоги щодо справедливої компенсації (стаття 41 Конвенції), виданих Головою Європейського суду з прав людини відповідно до Правил 32 Регламенту Суду від 28 березня 2007 року, з поправками від 09 червня 2022 року, ЄСПЛ зазначає, що витрати, понесені (як на національному рівні, так і під час розгляду справи в самому Суді) у спробі запобігти порушенню чи з метою отримання компенсації після того, як воно сталося, мають бути фактично понесені. Фактично понесені означає, що «заявник мав сплатити їх або бути зобов'язаним сплатити їх відповідно до юридичного або договірного зобов'язання. Документи, що підтверджують те, що заявник сплатив або зобов'язаний сплатити такі витрати, мають бути надані суду» (пункт 18).
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просив стягнути з ТОВ «ФК «СІТІ ФІНАНС» на користь ОСОБА_1 судові витрати на надання професійної правничої допомоги в розмірі 30 000 грн. 00 коп.
На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу до відзиву на апеляційну скаргу додано копії:
- свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю (а.с.183, зворот);
- ордеру про надання правничої (правової) допомоги ОСОБА_1 (а.с.183);
- договору № 0304/23 про надання правової допомоги від 03 квітня 2023 року (а.с.184);
- акту приймання-передачі наданих послуг від 04 квітня 2023 року (а.с. 185).
Відповідно до копію договору № 0304/23 про надання правової допомоги від 03 квітня 2023 року порядок оплати і вартість послуг Виконавця, що надаються в рамках реалізації цього Договору є фіксованим та складає 30 000 грн. 00 коп. (а.с.184).
Ураховуючи, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини, розмір витрат на правничу допомогу, заявлений стороною позивача, може бути зменшений судом лише за наявності обґрунтованого клопотання та /або заперечень сторони відповідача.
19 квітня 2023 року на адресу Київського апеляційного суду надійшли додаткові пояснення до апеляційної скарги, в яких апелянт, зокрема, заперечував щодо стягнення на користь позивача витрат на правничу допомогу як таких, що не доведені.
Апеляційний суд частково погоджується з запереченнями апелянта зважаючи на таке.
Так, при визначенні розміру компенсації суду слід враховувати (а сторонам доводити) розумність витрат, тобто відповідність понесених стороною витрат складності, обсягу та характеру наданої адвокатом (іншим фахівцем) допомоги. На доведення обсягу наданої правової допомоги суду може бути надано як доказ докладний письмовий звіт адвоката по конкретній справі, адресований клієнту.
Як вбачається з письмових матеріалів справи, адвокат Скрипчук Микита Євгенович в інтересах позивача ОСОБА_1 подавав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу на 4 сторінках (а.с.180-189) та брав участь в судовому засіданні 03 липня 2023 року.
Таким чином, матеріали справи містять докази реальності надання правничої допомоги позивачеві. Разом з тим, апеляційний суд вважає, що розмір витрат на правничу допомогу 30 000 грн. не відповідає складності, обсягу та характеру наданої адвокатом допомоги.
На думку колегії апеляційного суду, достатнім, співмірним та таким, що відповідатиме складності, обсягу та характеру наданої адвокатом допомоги в даній справі буде розмір витрат на правничу допомогу 5 000 грн. 00 коп.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».
Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про часткове задоволення позовних вимог.
За наведених обставин доводи апеляційної скарги колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянтів, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс», подану представником - Огороднійчуком Дмитром Анатолійовичем, - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 січня 2023 року - залишити без змін.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс» (ЄДРПОУ 39508708, адреса: 04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, будинок 37-41) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 ) витрати на надання професійної правничої допомоги в розмірі 5 000 (п'ять тисяч) грн. 00 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова