справа№380/7531/23
20 липня 2023 року м.Львів
Львівський окружний адміністративний суд, суддя Гавдик З.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу №380/7531/23 за позовом ОСОБА_1 до Золочівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Львівської області про визнання протиправним наказу, зобов'язання вчинити дії, -
Позивач - ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вищевказаним адміністративним позовом до Золочівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Львівської області, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ начальника Золочівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Львівської області (по стройовій частині) №81 від 24.03.2023 року в частині призову на військову службу ОСОБА_1 та зарахування ОСОБА_1 у Золочівський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки Львівської області;
- зобов'язати Золочівський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки Львівської області розглянути питання щодо надання відстрочки ОСОБА_1 від призову під час мобілізації в порядку за ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач, згідно Наказу №49-к від 26.12.2011 та Наказу Національного університету «Львівська політехніка» № 967-1-10 від 30.11.2011 з 1 січня 2012 переведений у Відокремлений структурний підрозділ Технологічний коледж НУ «Львівська політехніка» (далі - Технологічний коледж) на посаду викладача, де працює по сьогоднішній день, що підтверджується записом в трудовій книжці ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 .
ОСОБА_1 добровільно, без виклику, прибув у Золочівський РТК та СП для звірки військово-облікових даних. Пред'явивши вищезазначену довідку від 14.03.23 №40 щодо підтвердження місця праці та ставки (у довідці зазначено, що така видана для подання у Золочівський РТЦК та СП у Львівській області), позивача направили для проходження ВЛК.
Після цього, працівниками ІНФОРМАЦІЯ_1 було неправильно трактовано норму ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та відповідно зроблено висновок про відсутність необхідного вченого звання та/або наукового ступеня.
З позиції відповідача право користуватися відстрочкою від призову під час загальної мобілізації на ОСОБА_1 не поширюється, оскільки ОСОБА_1 не надав документів щодо вченого звання та/або наукового ступеню.
24.03.2023 начальником Золочівського РТЦК та СП Львівської області видано Наказ №81 про призов резервістів військового оперативного резерву першої черги та військовозобов'язаних запасу у Золочівський РТЦК та СП Львівської області за списком, в т.ч. Солдата ОСОБА_1 , 1985 р.н.
27.03.2023 на ім'я Т.в.о. начальника Золочівського РТЦК та СП були надані такі заяви:
- Керівника, директора відокремленого структурного підрозділу «Технологічний фаховий коледж НУ «Львівська політехніка», І.Костюка, №74 з роз'ясненням про те, що ОСОБА_1 є штатним викладачем циклової комісії математико-природничих дисциплін і виконує педагогічне навантаження.
В заяві міститься клопотання про надання відстрочки від мобілізації зазначеного працівника із поясненням, що протилежне може призвести до неможливості забезпечення освітнього процесу і невиконання навчального плану згідно державних вимог.
- Департаменту освіти і науки Львівської обласної державної адміністрації №02.02/10/554 про те, що ОСОБА_1 є штатним педагогічним працівником та забезпечує здобуття освітньої загальної середньої освіти.
В заяві міститься клопотання про надання відстрочки від мобілізації зазначеного працівника закладу освіти для недопущення зриву освітнього процесу.
Незважаючи на це, 28.03.2023 працівники Золочівського РТЦК та СП примусили ОСОБА_1 прийняти присягу (прийняття присяги відповідач фіксував на відео).
Варто також зазначити, що з 24.03.2023 по 29.03.2023 ОСОБА_1 під примусом перебував у Золочівський РТЦК та СП Львівської області.
Позивач зазначає що, призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають, зокрема, наукові і науково-педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій, які мають вчене звання та/або науковий ступінь, і педагогічні працівники закладів професійної (професійно-технічної) освіти, закладів загальної середньої освіти, за умови що вони працюють відповідно у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях, закладах професійної (професійно-технічної) чи загальної середньої освіти за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки.
Вимога про наявність вченого звання та/або наукового ступеня поширюється лише на науково-педагогічних працівників закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій та не поширюється на педагогічних працівників закладів загальної середньої освіти, якщо вони працюють у закладах фахової передвищої освіти, загальної середньої освіти за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки.
На позивача на час призову його на військову службу розповсюджувався відповідний імунітет від такого призову, абзацом третім частини другої статті 23 Закону № 3543-ХІІ.
Відповідач - проти позову заперечив з підстав, що у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, постановами Верховної Ради України, актами Кабінету Міністрів України, наказами та директивами Верховного Головнокомандувача Збройних Сил, Міноборони, Міністра оборони, Головнокомандувача Збройних Сил, Генерального штабу Збройних Сил, іншими нормативно-правовими актами, та Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 № 154.
Покладення на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки завдань, не передбачених законодавством, не допускається.
Стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію» регулює питання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Відповідно до абзацу 3 частини 3 статті 23 вище зазначеного Закону, під час особливого періоду не підлягають призову наукові і науково-педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій, які мають вчене звання та/або науковий ступінь, і педагогічні працівники закладів професійної (професійно-технічної) освіти, закладів загальної середньої освіти, за умови, що вони працюють відповідно у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях, закладах професійної (професійно-технічної) чи загальної середньої освіти за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки.
Позивач не надав підтвердження наявності ступеню вченого звання та/або наукового ступеню, що відповідно не підтвердив право на відстрочку відповідно до абз. 3 ч. 3 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію».
Станом на 19.05.2023 Позивач звільнений наказом Львівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (по особовому складу) від 15.05.2023 № 26-РС, у запас за підпунктом «г» підпункту 2 пункту четвертого статті 26 Закону України « Про військовий обов'язок і військову службу» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини - у зв'язку з наявністю одного із свої батьків із числа осіб з інвалідністю II групи).
Згідно п. 3 ч. 3 ст. 246 КАС України, суд зазначає, що ухвалою судді від 05.05.2023 року у даній справі відкрито спрощене провадження в адміністративній справі.
Судом встановлені наступні обставини:
24.03.2023 позивач прибув в Золочівський РТЦК та СП для уточнення військово облікових даних. Під час перевірки наданих ним документів, виявлено, що Позивач працює у закладі фахової передвищої освіти - Відокремленому структурному підрозділі «Технологічний фаховий коледж Національного університету «Львівська політехніка» на посаді - викладача циклової комісії математико-природничих дисциплін.
Згідно Реєстру суб'єктів освітньої діяльності - Технологічний фаховий коледж Національного університету «Львівська політехніка» являться закладом фахової передвищої освіти.
24.03.2023 позивача скеровано на проходження військово-лікарської комісії (далі - ВЛК) при Золочівському РТЦК та СП та відповідно до висновків ВЛК, останнього визнано придатним до військової служби.
25.03.2023 позивача на підставі наказу начальника Золочівського РТЦК та СП від 25.03.2023 № 82 (по стройовій частині) призвано на військову службу за призовом під час мобілізації, відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», призначено на посаду стрільця - помічника гранатометника першого відділення охорони другого взводу охорони роти охорони Золочівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Львівської області.
Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що позивач вважає протиправною та такою, що не відповідає вимогам законодавства його мобілізацію.
Судом не враховуються аргументи наведені позивачем про протиправність спірних дій з наступних підстав згідно встановлених судом обставин та вимог законодавства:
У своєму відзиві відповідач зазначив та додав докази про те, що станом на 19.05.2023 позивач звільнений наказом Львівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (по особовому складу) від 15.05.2023 № 26-РС, у запас за підпунктом «г» підпункту 2 пункту четвертого статті 26 Закону України « Про військовий обов'язок і військову службу» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини - у зв'язку з наявністю одного із свої батьків із числа осіб з інвалідністю II групи).
Позивач вказану обставину не заперечує.
Суд зазначає, що об'єктом захисту має бути саме порушене право. Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Верховний Суд у постанові від 13.01.2022 по справі №921/591/20 зауважив, що додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).
Верховний Суд у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19 вказав, що під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Під ефективністю судового захисту розуміється спроможність судового рішення (за наслідками його виконання) призвести до усунення невизначеності у праві позивача та відновити права та законні інтереси особи, на захист яких було подано відповідний позов.
Поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними (рішення Європейського суду з прав людини від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» (Doran v. Ireland)).
Ефективність означає як попередження стверджуваного порушення чи його продовження, так і надання відповідного відшкодування за будь-яке порушення, яке вже відбулося (рішення ЄСПЛ від 26.10.2000 у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland)).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 05.04.2005 у справі «Афанасьєв проти України» зазначено, що засіб захисту, що вимагається, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).
Таким чином, факт звільнення позивача у запас за підпунктом «г» підпункту 2 пункту четвертого статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини - у зв'язку з наявністю одного із свої батьків із числа осіб з інвалідністю II групи), унеможливлює наявність у позивача права та охоронюваних інтересів про які він просить, оскільки такі вже відновлені, відтак обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).
Крім цього, судом враховуються наступні заперечення відповідача:
Факт військової агресії російської федерації проти України, як наслідок оголошення та проведення загальної мобілізації, сторони у справі не заперечують.
Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Згідно із абз. 3 ч. 3 ст. 23 цього ж Закону, призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають також:
наукові і науково-педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій, які мають вчене звання та/або науковий ступінь, і педагогічні працівники закладів професійної (професійно-технічної) освіти, закладів загальної середньої освіти, за умови що вони працюють відповідно у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях, закладах професійної (професійно-технічної) чи загальної середньої освіти за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки.
Судом враховуються заперечення відповідача саме про те, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період наукові і науково-педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій, які мають вчене звання та/або науковий ступінь.
Про те, що позивач є педагогічним працівником - викладачем циклової комісії математико-природничих дисциплін у «Технологічний фаховий коледж Національного університету «Львівська політехніка», сторони у справі також не заперечують.
Позивач не надав суду та первинно відповідачу, належних та допустимих доказів того, що має вчене звання та/або науковий ступінь, відповідно спірний наказ з цих підстав є правомірним та не підлягає скасуванню.
З цих же по суті підстав, позовні вимоги в частині зобов'язати відповідача розглянути питання щодо надання відстрочки позивачу призову під час мобілізації в порядку за ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», також задоволенню не підлягають.
Також суд враховує положення Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява N 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява N 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява N 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
З цих же по суті підстав, судом враховуються заперечення відповідача.
Відповідно позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню повністю.
Оскільки судом відмовлено у задоволенні позовних вимог відповідно до положень статті 139 КАС України відсутні підстави для розподілу судових витрат.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 139, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,-
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Золочівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Львівської області (80700, Львівська обл, Золочівський р-н, м. Золочів, вул. Січових Стрільців, 22) про визнання протиправним наказу, зобов'язання вчинити дії- відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст. ст. 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.
Рішення складено в повному обсязі 20.07.2023 року.
Суддя Гавдик З.В.