12 липня 2023 року
м. Хмельницький
Справа № 676/832/22
Провадження № 22-ц/4820/1071/23
Хмельницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Корніюк А.П. (суддя - доповідач), П'єнти І.В., Талалай О.І., секретар судового засідання Заворотна А.В.
за участю позивача ОСОБА_1 , представника відповідачки ОСОБА_2
розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу №676/832/22 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 23 березня 2023 року (суддя Семенюк В.В., повне судове рішення складено 31 березня 2023 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту припинення шлюбу, визнання особистою приватною власністю майна подружжя.
Заслухавши доповідача, пояснення учасника справи та представника учасника справи, дослідивши доводи апеляційної скарги і матеріали справи, суд
В лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, який в подальшому не одноразово уточнював, та зазначав, що з 05.10.1996 по 09.07.2001 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 , однак шлюбні відносини між ними були фактично припиненні 09.12.1999, що підтверджується зверненням відповідачки до суду із заявою про розірвання шлюбу.
Позивач вказує, що 04.10.2000 ним за особисті кошти було придбано приміщення магазину площею 49,4 кв.м. в с. Жванець Кам'янець-Подільського р-ну, який 04.10.2021 об'єднано із приміщенням магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » площею 325,8 кв.м., що належало йому на праві особистої приватної власності та 02.11.2021 зареєстровано новоутворений об'єкт нерухомого майна загальною площею 375,2 кв.м..
Також ОСОБА_1 вказує, що 24.05.2001 придбав земельну ділянку площею 0,1719 га кадастровий номер 6822482700:01:001:0186 в с. Жванець Кам'янець-Подільського р-ну, яку 20.12.2021 було зареєстровано як об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 2542649068200.
Позивач вважає, що вказане майно (приміщення магазину 49,4 кв.м. та земельна ділянка) є його особистою приватною власністю і 13.05.2002 після усної домовленості із ОСОБА_3 сторони обмінялися заявами, в яких зазначалося, що у зв'язку із розлученням сторони не мають один до одного жодних майнових та фінансових претензій.
Проте, розпорядитися своєю власністю без згоди ОСОБА_3 він не має змоги, адже нотаріусом було відмовлено у посвідченні договору купівлі - продажу приміщення магазину загальною площею 375,2 кв.м. та земельної ділянки кадастровий номер 6822482700:01:001:0186 з тих підстав, що приміщення площею 49,4 кв.м., що є частиною приміщення площею 375,2 кв.м та земельна ділянка були придбані ОСОБА_1 під час шлюбу, а ОСОБА_3 відмовилися надавати таку згоду.
Враховуючи вищевикладене та те, що спірні об'єкти нерухомого майна були придбані за особисті кошти позивача, а відповідачка не проявляла своєї зацікавленості і участі в утриманні майна та його володінні, ОСОБА_1 просив суд визнати дату фактичного припинення шлюбу між ним та ОСОБА_3 з 09.12.1999; визнати за ним право особистої приватної власності на приміщення магазину площею 49,4 кв.м. та на земельну ділянку площею 0,1719 га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 23 березня 2023 року в задоволені позову відмовлено. Вирішено питання судових витрат.
Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апелянт посилається на те, що на час придбання спірного майна під час зареєстрованого шлюбу був чинний КпШС від 20.06.1969 та ЦК УРСР від 23.11.1963, якими суд мав керуватися при відтворенні подій щодо предмету розгляду і встановлення фактичних обставин справи, натомість суд встановлює події та обґрунтовує своє рішення виключно на підставі статей СК України та не вказує мотиви їх застосування, чим порушено ст. 5 ЦК України та п. 5, 6 ч. 4 ст. 265 ЦПК України.
Також апелянт зазначає, що спірне майно: приміщення магазину площею 49, 4 кв.м. хоча і набуте ним під час шлюбу, що розірваний 09.07.2001, однак за особисті кошти, які були ним отримані, як орендна плата від оренди його особистого майна: приміщення магазину площею 325 кв.м., що підтвердив в судовому засіданні свідок ОСОБА_4
ОСОБА_1 вказує, що хоча договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки був укладений ним під час зареєстрованого шлюбу, проте право власності на земельну ділянку він набув після повної сплати коштів 26.12.2001, в період після розірвання шлюбу.
Поміж того, суд першої інстанції, на думку ОСОБА_1 , помилково взяв до уваги покази свідка ОСОБА_5 і твердження відповідачки про те, що остання під час шлюбу здавала в оренду власне майно на Одеському ринку, від чого мала дохід, оскільки ці обставини ґрунтуються на припущеннях.
Також, апелянт посилається на те, що міськрайонний суд взяв до уваги відзив на позовну заяву, що поданий з порушенням встановленого судом строку. Крім того, суд перевищив всі розумні строки розгляду справи, чим порушив п.10 ч.3 ст.2 та ст.121 ЦПК України.
ОСОБА_1 вважає, що суд першої інстанції безпідставно стягнув з нього на користь держави 64,80 грн судового збору, оскільки ним при поданні позовної заяви було сплачено судовий збір трьома платежами: два - по 960 грн та один на суму 65 грн; під час підготовчого засідання ним уточнювалися позовні вимоги та було сплачено ще 993 грн. І судом не враховано, що він переплатив судовий збір на 496 грн.
Зважаючи на викладене, ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване рішення в частині відмови у визнанні права особистої приватної власності на майно та в цій частині постановити нове судове рішення, яким його позовні вимоги про визнання права особистої приватної власності на майно задовольнити.
Відзив від ОСОБА_3 до апеляційного суду не надходив.
Оскільки ОСОБА_1 оскаржує судове рішення в частині відмови у визнанні права особистої приватної власності на нерухоме майно, тому апеляційним судом не переглядається судове рішення в частині відмови в позовній вимозі про фактичне припинення шлюбних відносин. Адже відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі №186/1743/15-ц визначено, що у разі, якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується
Апелянт ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу з підстав у ній наведених.
Представник відповідачки ОСОБА_3 ОСОБА_2 проти задоволення апеляційної скарги заперечив, просить оскаржуване рішення залишити без змін.
ОСОБА_3 до суду не з'явилася, будучи належним чином повідомленою, про причини неявки суд не повідомила.
Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. (ч. 1 ст. 263 ЦПК України).
Судове рішення в оскаржуваній частині в повній мірі не відповідає вказаним вимогам.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що з 05.10.1996 сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який 09.07.2001 розірвано, що підтверджується копією повторного свідоцтва про розірвання шлюбу, актовий запис № 255, серії НОМЕР_1 від 17.05.2006 (а.с.20).
ОСОБА_1 відповідно до договору дарування від 29.10.1999 було подаровано приміщення магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » в с. Жванець Кам'янець-Подільського р-ну Хмельницької обл. площею 325,8 кв.м. (а.с.12).
04.10.2000 ОСОБА_1 придбав відповідно до договору купівлі-продажу у КВЗП «Жванець» приміщення магазину площею 49,4 кв.м., розташованого по АДРЕСА_2 (а.с.13).
Згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24.05.2001 приватний підприємець ОСОБА_1 купив у Жванецької сільської ради земельну ділянку з усіма обмеженнями і сервітутами за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 1719 кв.м. з розстрочкою платежу до кінця дві тисячі першого року (а.с.14-17, 18, 19).
26 грудня 2001 року ОСОБА_1 отримав Державний акт на право власності на вищевказану земельну ділянку серії ХМ №047364 і 20.12.2021 зареєстровано право власності позивача на зазначене нерухоме майно кадастровий номер 6822482700:01:001:0186 (а.с. 30, 46-49).
Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 02.11.2021 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на приміщення загальною площею 375,2 кв.м. по АДРЕСА_1 (а.с. 31).
Відмовляючи в задоволені позовних вимог про визнання спірного майна особистою приватною власністю, суд першої інстанції виходив із того, що це нерухоме придбане під час шлюбу сторін і належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на спростування презумпції належності цього майна до спільної сумісної власності подружжя.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку відмовляючи позивачу у визнанні його особистою приватною власністю приміщення магазину площею 49,4 кв.м. та на частини земельної ділянки кадастровий номер 6822482700:01:001:0186.
Однак висновок міськрайонного суду про відмову у визнанні особистою приватною власністю позивача частин земельної ділянки кадастровий номер 6822482700:01:001:0186 з підстав недоведеності спростування презумпції належності цієї частини майна до спільної сумісної власності подружжя, на думку колегії суддів, не відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Щодо доводів апеляційної скарги про не застосування судом першої інстанції положень КпШС апеляційний суд виходить з наступного.
Так, за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна, а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.
Зазначений висновок узгоджується із правовим висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 22 січня 2020 року по справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19).
Враховуючи, що спірне майно набуте під час шлюбу сторін у період дії КпШС, а спір щодо його поділу виник у грудні 2021 року, тому і суд першої інстанції при вирішенні зазначеного спору вірно керувався положеннями СК України, а аргументи апелянта про незаконність судового рішення в оскаржуваній частині через не застосування судом першої інстанції положень КпШС є голослівними.
Щодо тверджень апеляційної скарги ОСОБА_1 про не повне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи та невідповідність висновків, викладених у оскаржуваній частині судового рішення щодо придбання приміщення магазину площею 49,4 кв.м. за особисті кошти і дати набуття у власність спірної земельної ділянки, апеляційний суд виходить з слідуючого.
Так, відповідно до статті 22 КпШС України, що був чинним на час придбання спірного майна, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).
Згідно зі статтею 24 КпШС України, що був чинним на час придбання спірного майна, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
Відповідно до статті 28 КпШС України, що був чинним на час придбання спірного майна, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
Згідно з частиною першою статті 29 КпШС України, що був чинним на час придбання спірного майна, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.
Аналогічні положення закріплені в статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України.
Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
У пункті 9 постанови від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (чинному на дату виникнення спірних правовідносин) Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).
Отже, виходячи із аналізу зазначених норм, суду, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Вищевказане положення закону також кореспондується зі статтею 60 СК України, за якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Встановлено, що приміщення магазину загальною площею 49,4 кв.м. 04.10.2000 було придбано та оформлено на ОСОБА_1 під час перебування останнього з 05.10.1996 по 09.07.2001 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .
Оцінивши у відповідності із вимогами ст. 89 ЦПК України надані сторонами докази, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що позивачем не спростовано презумпцію належності зазначеного майна до спільної сумісної власності подружжя.
Апеляційний суд вважає, що покази свідка ОСОБА_4 беззаперечно не доводять факт придбання позивачем приміщення магазину загальною площею 49,4 кв.м. саме за кошти, що були сплачені свідком позивачу, як орендна плата по договору оренди майна, що належить ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Тому судове рішення в частині відмови у визнанні зазначеного нерухомого майна особистою приватною власністю ОСОБА_1 є таким, що відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Разом з тим, частково заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про незаконність судового рішення в оскаржуваній частині щодо відмови у визнанні права особистої приватної власності позивача на спірну земельну ділянку.
Встановлено, що 24.05.2001 між Жванецькою сільською радою та приватним підприємцем ОСОБА_1 укладено договір купівлі - продажу земельної ділянки загальною площею 0,1719 га, що знаходиться в АДРЕСА_3 , що зареєстрований в реєстрі за №1691 (далі - Договір) (а.с.14-16).
Згідно п 2.1, 2.2 Договору ціна продажу земельної ділянки становить 8594 грн. Сума, зазначена в п.2.1 цього Договору сплачується покупцем в такому порядку: перший платіж в розмірі 2148,50 грн, що становить 25% від ціни продажу земельної ділянки за цим Договором, має бути сплачений покупцем протягом 30 календарних днів з моменту підписання сторонами цього Договору. При цьому, 859,40 грн, що становить 10% від ціни продажу земельної ділянки за цим Договором, перераховується на позабюджетний рахунок районного відділу земельних ресурсів; 1289,10 грн, що становить 15% від ціни продажу земельної ділянки за цим Договором перераховується на розрахунковий рахунок Жванецької сільської ради. Наступні платежі здійснюються покупцем з врахуванням індексу інфляції відповідно до графіку платежів, що є невід'ємною частиною цього Договору шляхом перерахування коштів на позабюджетний рахунок Жванецької сільської ради.
Положеннями п. 6.1, 6.2 Договору визначено, що обов'язок продавця передати земельну ділянку покупцеві вважається виконаним і право власності на земельну ділянку переходить до покупця після повної оплати вартості даної земельної ділянки відповідно до розділу 2 цього Договору, нотаріального посвідчення і реєстрації Договору в місцевій раді та після видачі Державного акта на право приватної власності на землю.
Державний акт на право приватної власності на землю видається покупцеві Жванецькою сільською радою після повної сплати вартості земельної ділянки, але не пізніше ніж через 30 днів після остаточного розрахунку за умови наявності, затверджених в установленому порядку, бланків державних актів на право приватної власності на землю для установ, організацій, підприємств та фізичних осіб, які викупили земельні ділянки для несільськогосподарського призначення.
Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про не спростування позивачем презумпції належності частини спірної земельної ділянки до спільної сумісної власності подружжя.
Так, в матеріалах справи наявні копії квитанції від 21.06.2001 про сплату ОСОБА_1 15% від ціни продажу земельної ділянки відповідно до договору купівлі - продажу від 24.05.2001 в сумі 1289,10 грн (а.с. 123, 131).
Кам'янець - Подільський міськрайонний суд під час розгляду цієї справи ухвалив витребувати та неодноразово 11.01.2023 (а.с. 116) та 25.01.2023 (а.с. 119) направляв письмові запити до Жванецької територіальної громади про надання інформації щодо здійснення платежів ОСОБА_1 відповідно до графіку на підставі п. 6 договору купівлі - продажу земельної ділянки від 24.05.2001, однак постановив судове рішення без отримання відповіді та з'ясування питання щодо дат оплати ОСОБА_1 вартості спірної земельної ділянки.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).
Для забезпечення принципу змагальності сторін, усуваючи процесуальну прогалину, допущену судом першої інстанції в частині не з'ясування дат здійснення оплати ОСОБА_1 по договору купівлі - продажу земельної ділянки від 24.05.2001 та їх розміру апеляційний суд встановив, що 28 травня 2001 року позивачем на рахунок ВДК м. Кам'янець-Подільський сплачено 859,40 грн, платіж: для зарахування на реєстраційний рахунок за послуги (зазначена сума та рахунок вказані в п. 2.2 договору купівлі - продажу земельної ділянки від 24.05.2001); 01.08.2001 ОСОБА_1 сплачено платіж за земельну ділянку в сумі 1100 грн,
отримувач Жванецька сільська рада, 20.08.2001 - 200 грн., 30.08.2001 - 1400 грн, 09.08.2001 - 2000 грн, 13.09.2001 - 1745,50 грн. (а.с.192-193).
Оскільки позивачем проведено часткову оплату вартості зазначеного нерухомого майна - 25% від ціни продажу в загальному розмірі 2148,50 грн (п. 2.2 Договору) в період зареєстрованого шлюбу з відповідачкою, а 75% вартості спірної земельної ділянки здійснено після розірвання шлюбу 09.07.2001 і враховуючи, що 26.12.2001 ОСОБА_1 отримав Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ХМ №047364 площею 0,1719 га (а.с. 46-49), тому колегія суддів приходить до висновку, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є частки спірної земельної ділянки, а частки спірної земельної ділянки (75% від ціни продажу земельної ділянки, сплачених після розірвання шлюбу) - особистою приватною власністю ОСОБА_1 .
А тому судове рішення в оскаржуваній частині щодо відмови у визнанні особистою приватною власністю позивача частини спірної земельної ділянки з підстав не спростування останнім належності зазначеного майна до спільної сумісної власності подружжя підлягає до скасування із ухваленням нового судового рішення в цій частині.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції строків розгляду справи, судова колегія вважає їх такими, що заслуговують на увагу.
Так, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Разом з тим, за практикою Європейського Суду з прав людини, "розумна" тривалість провадження повинна бути оцінена відповідно до обставин справи і з огляду на наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів, а також предмет спору.
Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції для повного та всебічного встановлення обставин справи сприяв сторонам у здійсненні ними своїх процесуальних прав, а порушення строків розгляду цієї справи обумовлене об'єктивними причинами.
Апеляційний суд вважає, що наявні підстави для перерозподілу судових витрат. Згідно із ч. ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Так, за подання позовної заяви позивач мав сплатити 2481 грн (496,20 грн + 992,40 грн + 992,40 грн), а за подання апеляційної скарги в частині оскарження судового рішення - 2977,20 грн ((992,40 грн + 992,40 грн) *150%)).
Так як наявні підстави для часткового скасування рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, тому підлягає до стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви в частині задоволених вимог в розмірі 744,30 грн (992,40 грн судовий збір, що підлягав сплаті за вимогу майнового характеру, що задоволена апеляційним судом) * 75 (% задоволених вимог (визнання за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на частки земельної ділянки загальною площею 0,1719 га)) / 100).
Та у зв'язку із частковим задоволенням апеляційної скарги, підлягає до стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1116,45 грн судового збору (1488,60 грн (судовий збір, що підлягав сплаті за вимогу майнового характеру, що задоволена апеляційним судом) * 75 (% задоволених вимог (визнання за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на частки земельної ділянки загальною площею 0,1719 га))/100.
А всього з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає до стягнення 1860,75 грн судового збору (744,30 грн + 1116,45 грн).
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382 - 384, 389, 390 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 23 березня 2023 року в частині відмови у визнанні частки земельної ділянки особистою приватною власністю та в частині судового збору скасувати та в цих частинах постановити нове судове рішення.
Визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на частки земельної ділянки загальною площею 0,1719 га кадастровий номер 6822482700:01:001:0186, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
В решті рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 23 березня 2023 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_3 (паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Кам'янець-Подільським МВ УМВС України в Хмельницькій області 21.09.2001; АДРЕСА_4 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ; АДРЕСА_5 ) 1860 (одна тисяча вісімсот шістдесят) грн 75 коп судового збору.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 20 липня 2023 року.
Судді А.П. Корніюк
І.В. П'єнта
О.І. Талалай