вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"19" липня 2023 р. Справа№ 910/12924/22
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Мальченко А.О.
суддів: Агрикової О.В.
Козир Т.П.
при секретарі судового засідання Линник А.М.,
розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Глобал Спірітс Груп"
на рішення Господарського суду міста Києва від 10.04.2023
у справі № 910/12924/22 (суддя Алєєва І.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Трак Партс Груп 2013"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Глобал Спірітс Груп"
про стягнення 1 381 648, 03 грн,
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання, -
Товариство з обмеженою відповідальністю "Трак Партс Груп 2013" (далі - Підприємство) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Глобал Спірітс Груп" (далі - Товариство) про стягнення 1 381 648, 03 грн, з яких: 960 552,50 грн - основний борг, 34 026,55 грн - 3% річних, 119530,74 грн - пеня, 267 538,24 грн - інфляційні втрати, посилаючись на неналежне виконання відповідачем зобов'язань за договором №09/04/2021 від 09.04.2021 в частині оплати поставленого товару.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.04.2023 у справі №910/12924/22 задоволено позовні вимоги Підприємства, стягнуто на користь останнього з Товариства 960552,50 грн основного боргу, у розмірі 119 530,74 грн пені, 267 538,24 грн інфляційних втрат, 34 026,55 грн 3 % річних, 20 724,72 грн витрат зі сплати судового збору та 60000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвалюючи вказане рішення, суд першої інстанції виходив із неналежного виконанням відповідачем зобов'язання щодо повної оплати поставленого позивачем товару за договором; доведеності позивачем факту отримання відповідачем поставленого товару видатковими та товарно-транспортними накладними, актами приймання послуг перевізника, та податковими накладними; суд, посилаючись на правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 04.11.2019 у справі № 905/49/15, від 29.11.2019 у справі №914/2267/18, також зазначив, що у разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару, сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару; суд погодився з наданими позивачем розрахунками компенсаційних виплат та штрафної санкції, а крім цього, дійшов висновку про необґрунтованість заявленого розміру витрат позивача на правову допомогу в розмірі 120 000,00 грн, у зв'язку з чим зменшив заявлену суму до 60 000,00 грн.
Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, Товариство звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції, не відповідають наявним у справі доказам та встановленим обставинам справи.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, Товариство наголосило на відсутності умов для оплати за поставлений товар, з огляду на те, що матеріали справи містять видаткові (товарні) накладні, які не підписані сторонами, крім того, у справі відсутні товарно-транспортні накладні №Р-397 від 30.07.2021, №Р-610 від 20.10.2021. В апеляційній скарзі відповідач заявив про застосування наслідків спливу строку позовної давності щодо вимоги про стягнення неустойки та заперечив проти стягнення з нього понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, оскільки в порушення приписів частини 3 статті 126 ГПК України у матеріалах даної справи відсутній детальний опис робіт (послуг), виконаних (наданих) адвокатом позивача. З огляду на характер спірних правовідносин, враховуючи обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих позивачем до суду документів, їх значення для вирішення спору, з урахуванням критеріїв реальності адвокатських витрат та розумності їхнього розміру, скаржник вважає, що стягнутий розмір витрат на оплату послуг адвоката не є обґрунтованим та пропорційним щодо предмета спору.
Відповідно до Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.05.2022 апеляційну скаргу Товариства передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Агрикової О.В., Тищенко О.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 08.05.2023 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/12924/22. Відкладено вирішення питання щодо подальшого руху апеляційної скарги Товариства на рішення Господарського суду міста Києва від 10.04.2023 у справі № 910/12924/22 до надходження матеріалів справи з Господарського суду міста Києва.
22.05.2023 матеріали справи №910/12924/22 надійшли до Північного апеляційного господарського суду та були передані головуючому судді.
Службовою запискою головуючого судді та розпорядженням Північного апеляційного господарського суду № 09.1-08/1906/23 від 29.05.2023 у зв'язку з перебуванням судді Тищенко О.В., яка входить до складу колегії суддів у відрядженні з 22.05.2023 по 02.06.2023, призначено повторний автоматизований розподіл справи №910/12924/22.
Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.05.2023 апеляційну скаргу у справі № 910/12924/22 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів ОСОБА_1, Агрикової О.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.05.2023 апеляційну скаргу відповідача на рішення Господарського суду міста Києва від 10.04.2023 у справі №910/12924/22 залишено без руху та надано скаржникові строк для усунення недоліків, допущених останнім при поданні апеляційної скарги.
06.06.2023 через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від скаржника надійшло клопотання про усунення недоліків апеляційної скарги.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.06.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства на рішення Господарського суду міста Києва від 27.02.2023 у справі № 910/11334/22, розгляд якої призначено на 19.07.2023, та встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу до 30.06.2023.
Підприємство скористалося правом, наданим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), та надало відзив на апеляційну скаргу відповідача з клопотанням про поновлення строку на його подання, в якому просило залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
В обґрунтування пропуску строку на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідач посилається на неотримання копії апеляційної скарги та доданих до неї документів.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.06.2023 встановлено позивачу строк на подання відзиву - до 30.06.2023.
13.07.2023 через систему "Електронний суд" позивач подав до Північного апеляційного господарського суду подав відзив на апеляційну скаргу.
Відповідно до частини 1 та 4 статті 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.
З огляду на вищенаведене, з метою дотримання рівності учасників судового процесу та принципу змагальності, колегія суддів вважає за можливе продовжити Підприємству строк на подання відзиву на апеляційну скаргу та прийняти його до розгляду.
Заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, Підприємство зауважило, що апелянт у скарзі підтверджує факт отримання ним товару, однак зазначає про відмову підписувати накладні та оплачувати товар через відсутність документів щодо його якості. При цьому позивач звертає увагу суду на те, що відповідачем не було надано жодного доказу застосування процедур, передбачених умовами договору, у таких випадках. Позивач до моменту отримання апеляційної скарги від відповідача не отримував жодної претензії ані щодо укомплектованості пакету документів, наданих з товаром, ані до якості поставленого товару. На підтвердження факту отримання відповідачем товару, позивач надав докази декларування податкового зобов'язання з ПДВ за вказаний період та сплатив податки до бюджету. Апеляційна скарга не містить жодних доказів, які б спростовували б доводи позивача та висновки суду.
13.07.2023 на електронну пошту Північного апеляційного господарського суду від представника позивача Бочкаря Р.В. надійшла заява про проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням системи відеоконференцзв'язку EASYCON.
Службовою запискою головуючого судді та розпорядженням Північного апеляційного господарського суду від 18.07.2023 у зв'язку з рішенням Вищої ради правосуддя від 13.07.2023 №708/0/15-23 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Північного апеляційного господарського суду у відставку, призначено повторний автоматизований розподіл справи №910/12924/22.
Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.07.2023 апеляційну скаргу у справі № 910/12924/22 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Агрикової О.В., Козир Т.П.
Ухвалами Північного апеляційного господарського суду від 18.07.2023 апеляційну скаргу Товариства на рішення Господарського суду міста Києва від 10.04.2023 у справі №910/12924/22, прийнято до провадження у складі колегії суддів: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Агрикової О.В., Козир Т.П., розгляд справи призначено на 19.07.2023, а також задоволено клопотання представника позивача Бочкаря Р.В. про його участь у призначеному судовому засіданні в даній справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням системи відеоконференцзв'язку EASYCON.
Відповідно до вимог частин 1, 2, 4, 5 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 09.04.2021 між Підприємством (далі по тексту договору - постачальник) та Товариством (далі по тексту договору - покупець) укладено договір поставки №09/04/2021, за яким постачальник зобов'язується поставити й передати у власність покупця: рекламну продукцію, згідно прикладених до договору специфікацій, які є невід'ємною частиною даного договору, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його вартість на умовах даного договору (пункт 1.1. договору).
Загальна кількість товару, який є предметом даного договору, вказується в специфікації (пункті 2.1. договору).
Відповідно до пункту 4.5. договору поставка погодженої сторонами партії товару повинна бути здійснена в строк, передбачений специфікацією.
Пунктом 4.6. договору визначено, що датою поставки є дата передачі товару покупцеві в місці поставки й підписання товаросупроводжувальних документів на відповідну партію товару.
Згідно з пунктом 4.9. договору, поставка товару здійснюється силами й за рахунок постачальника.
Місце поставки партії товару зазначається в узгодженій сторонами специфікації (пункт 4.10. договору).
Відповідно до пункту 5.3. договору, ціна на товар установлюється постачальником у день підписання специфікації в національній валюті України - гривні.
Згідно з пунктом 6.1. договору покупець здійснює оплату партії товару у сумі та в строки, що зазначені у специфікації на поставку товару, підписаній сторонами договору.
Оплата товару здійснюється покупцем шляхом безготівкового перерахунку на банківський поточний (розрахунковий) рахунок постачальника (пункт 6.2. договору).
Відповідно до пункту 6.3. договору датою оплати товару вважається дата списання коштів з поточного (розрахункового) рахунку покупця.
Згідно з пунктом 6.4. договору визначено, що обов'язковою умовою для оплати поставленого за договором товару є наявність у покупця оформлених у встановленому чинним законодавством України порядку та наданих постачальником відповідної накладної, електронної податкової накладної й інших документів, передбачених чинним законодавством і умовами даного Договору, а також відповідність цін у накладній діючій Специфікації. При відсутності одного із зазначених документів, а також у випадку їх неналежного оформлення або наявності розбіжностей у відомостях або даних, покупець повинен письмово попередити постачальника протягом 7 (семи) календарних днів з моменту приймання відповідної партії товару. У такому випадку постачальник повинен протягом 7 (семи) календарних днів з моменту одержання такого письмового повідомлення від покупця надати покупцеві відповідні виправлені або відкориговані документи.
18.04.2021 між сторонами підписано специфікацію № 18/04/2021 до договору на суму 751 560, 00 грн та 02.09.2021 - специфікацію № 02/09/2021 від 02.09.2021 на суму 575 000, 00 грн.
Позивач вказує, що на виконання умов договору позивачем за видатковими накладними та товарно-транспортними накладними без підписання з боку відповідача відповідних видаткових накладних, поставлено відповідачу товар автомобільним транспортом, а саме: за ВН № 275 від 08.06.2021, ТТН № Р-275 від 08.06.2021, Актом надання послуг перевізника № 78031 від 08.06.2021 в сумі 133 632, 00 грн; за ВН № 380 від 23.07.2021, ТТН № Р-380 від 23.07.2021, актом надання послуг перевізника № 423 від 26.07.2021 в сумі 381 073, 50 грн; за ВН № 397 від 30.07.2021 в сумі 236 847, 00 грн; за ВН №610 від 20.10.2021, актом надання послуг перевізника №2010 від 21.10.2021 в сумі 299000,00 грн та за ВН № 655 від 17.11.2021, ТТН № Р-655 від 17.11.2021, Актом надання послуг перевізника № Д-1451 від 17.11.2021 в сумі 230000,00 грн, всього на загальну суму 1280552,50 грн.
Також позивач вказує, що у всіх видаткових накладних йде посилання на договір поставки № 09/04/2021 від 09.04.2021, а про отримання товару представник відповідача розписався у відповідних товарно-транспортних накладних.
У зв'язку з несплатою Товариством у повному обсязі вартості поставленого йому товару за договором №09/04/2021 від 09.04.2021, Підприємство звернулося з даним позовом до суду про стягнення з відповідача 960 552,50 грн основного боргу, 34 026,55 грн 3% річних, 119 530,74 грн пені, 267 538,24 грн інфляційних втрат.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, а доводи апеляційної скарги вважає необґрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, зважаючи на наступне.
Статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За приписами статей 509, 526 ЦК України, статей 173, 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається його змістом, а тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, тобто дослідити відповідні умови договору з зазначенням своїх висновків за результатами такої оцінки у прийнятому судовому рішенні.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.05.2023 у справі №914/4127/21.
У зв'язку з викладеним, колегія суддів зазначає, що за правовою природою укладений сторонами договір є договором поставки, за яким, відповідно до статті 712 ЦК України, продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 2 цієї статті визначено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до статті 265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Отже, укладення Підприємством та Товариством договору від 09.04.2021 №09/04/2021 було спрямоване на отримання останнім товару та одночасного обов'язку по здійсненню його оплати у встановлений договором строк.
Частиною 1 статті 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За частиною 1 статті 664 ЦК України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент:1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.
Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві (частина 2 статті 664 ЦК України).
Положеннями статті 691 та частини 1 статті 692 ЦК України визначено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу. Покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Пунктом 4.6. договору визначено, що датою поставки є дата передачі товару покупцеві в місці поставки й підписання товаросупроводжувальних документів на відповідну партію товару.
Відповідно до положень пункту 4.11. договору партія товару вважається непоставленою доти, поки постачальником не будуть надані покупцеві документи, що підтверджують якість і безпеку товару, а також електронна податкова накладна й товаросупроводжувальні документи.
За умовами пунктів 6.1., 6.2. договору покупець здійснює оплату партії товару шляхом безготівкового перерахунку у сумі та в строки зазначені у специфікації на поставку товару підписаній сторонами договору.
Додаток до договору - це документ, який містить доповнення, уточнення, додаткові роз'яснення, пояснення умов договору, перелік конкретних товарів, послуг тощо. Тобто додаток до договору - це документ, який уточнює або більш детально розкриває зміст договірних умов.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.05.2021 у справі №917/265/18.
Договір є загальним документом, в якому сторони визначають свої взаємні права та обов'язки, однак контрагенти не позбавлені можливості деталізувати умови договору відносно конкретної партії товару (продукції), шляхом укладання додатків до договору.
Умови додатку до договору поширюють свою дію лише на конкретний партію товару (аd hoc) та не змінюють умови основного договору.
Зі змісту договору вбачається, що поставка товару здійснюється партіями.
Як було правильно встановлено судом першої інстанції та визнається сторонами, 18.04.2021 та 02.09.2021 між позивачем та відповідачем підписано та скріплено печатками специфікації (додатки до договору) №18/04/2021 та № 02/09/2021.
Відповідно до пунктів 1, 2 специфікації №18/04/2021 від 18.04.2021 вбачається, що сторони обумовили поставку шелфтокерів з підсвічуванням на загальну суму 751 560,00 грн (разом із ПДВ).
Пунктом 8 вказаної специфікації визначено строк оплати: протягом 30 календарних днів з моменту фактичної поставки товару на склад покупця.
Відповідно до пунктів 1, 2 специфікації №02/09/2021 від 02.09.2021 вбачається, що сторони обумовили поставку магазинних стендів Khor 2021 без підсвітки (білий дизайн) на загальну суму 575 000,00 грн (разом із ПДВ).
Пунктом 7 вказаної специфікації визначено строк оплати: протягом 60 календарних днів з моменту фактичної поставки товару на склад покупця.
Місце поставки: Запорізька область, село Хортиця, провулок Сонячний 5А (пункт 7 специфікації № 02/09/2021, пункт 8 специфікації №18/04/2021)
Вказані специфікації є невід'ємними частинами договору поставки від 09.04.2021 №09/04/2021 (пункт 8 специфікації № 02/09/2021, пункт 9 специфікації №18/04/2021)
Отже, строк виконання зобов'язання з оплати поставленого товару за вищенаведеними специфікаціями слід обраховувати саме з моменту фактичної поставки товару на склад покупця, який розташований за адресою: Запорізька область, село Хортиця, провулок Сонячний 5А.
Таким чином, помилковими є твердження апелянта, що строк на оплату товару варто обраховувати після спливу строку, відлік якого починається від дати підписання уповноваженими представниками сторін видаткових (товарних) накладних, які є обов'язковою умовою для здійснення оплати за товар.
У цій справі спірним є питання, чи передавав позивач відповідачу товар, який був зазначений у видаткових накладних та був частково оплачений відповідачем.
Згідно із частиною першою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до частини першої статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Колегією суддів встановлено, що в матеріалах даної справи містяться копії видаткових накладних на загальну суму 1 280 552,50 грн: від 08.06.2021 №275 на суму 133632,00 грн, від 23.07.2021 №380 на суму 381 073,50 грн, від 30.07.2021 №397 на суму 236847,00 грн, від 20.10.2021 №610 на суму 299 000,00 грн, від 17.11.2021 №655 на суму 38333,33 грн, проте ці документи не були підписані сторонами договору.
Відповідно до визначення термінів, що містяться в статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинний документ - це документ, що містить відомості про господарську операцію; господарська операція - це дія або подія, що викликає зміну в структурі активів і зобов'язань, власному капіталі підприємства.
Частинами 1 та 2 статті 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан та результати діяльності підприємства. Бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.
Відповідно до частин 1, 2 статті 9 вищевказаного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити, якщо інше не передбачено окремими законодавчими актами України: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
З наведеного вище вбачається, що норми зазначеного закону регулюють відносини організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні. Вказані норми передбачають, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які повинні мати певні реквізити. Разом із тим указані норми не визначають, що обставини передачі товару між юридичними особами можуть підтверджуватись тільки первинними документами, передбаченими Законом № 996-XIV. Отже, такі обставини можуть підтверджуватись також іншими доказами.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21.
Неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо (абзац 9 частини 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні").
Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, а тому суд має досліджувати, окрім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару. У разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару, сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04.11.2019 у справі № 905/49/15, від 29.11.2019 у справі № 914/2267/18, від 29.01.2020 у справі №916/922/19
Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено місцевим господарським судом, обумовлений сторонами товар поставлявся автомобільним транспортом, що підтверджується: за ВН № 275 від 08.06.2021, ТТН № Р-275 від 08.06.2021, актом надання послуг перевізника №78031 від 08.06.2021 на суму 133 632, 00 грн; за ВН №380 від 23.07.2021 - ТТН № Р-380 від 23.07.2021, актом надання послуг перевізника №423 від 26.07.2021 на суму 381 073, 50 грн; за ВН №397 від 30.07.2021 на суму 236847,00 грн - податковою накладною від 30.07.2021 №91; за ВН №610 від 20.10.2021 - актом надання послуг перевізника № 2010 від 21.10.2021 на суму 299000,00 грн та за ВН № 655 від 17.11.2021 - ТТН №Р-655 від 17.11.2021, актом надання послуг перевізника № Д-1451 від 17.11.2021 на суму 230000,00 грн, а всього на загальну суму 1 280 552, 50 грн.
Крім того, всі видаткові накладні містять посилання на договір поставки №09/04/2021 від 09.04.2021, а про отримання товару представник відповідача розписався у відповідних товарно-транспортних накладних.
Колегією суддів встановлено, що в матеріалах даної справи відсутні товарно-транспортні накладні по видатковій накладній №610 від 20.10.2021 та по видатковій накладній №397 від 30.07.2021.
Однак, у матеріалах справи містяться платіжні доручення на загальну суму 320000,00 грн: №9432 від 04.02.2022 на суму 141 023,04 грн та від 19.01.2022 №8857 на суму 132 976,96 грн, якими частково сплачена вартість товару за видатковою накладною №610 від 20.10.2021, а також № 9936 від 18.02.2022 на суму 46 000,00 грн з призначенням платежу "згідно видаткової накладної № 275 від 08.06.2021 року".
Враховуючи умови специфікацій щодо оплати (післяплати) товару, колегія суддів дійшла висновку, що вказані дії скаржника з оплати вартості товару дають підстави вважати виконаним обов'язок останнього по поставці продукції за видатковою накладною №610 від 20.10.2021.
Внаслідок здійснення фінансово-господарських операцій з поставки товару за зазначеними накладними Підприємством було складено податкові накладні: №14 від 08.062021, №66 від 23.07.2021, №91 від 30.07.2021, №58 від 20.10.2021, №34 від 17.11.2021.
Факт реєстрації вказаних податкових накладних підтверджується відповідними квитанціями: від 24.06.2021 №9169271631, від 12.08.2021 №9232640764, від 11.08.2021 №9230507863, від 12.11.2021 №9344750820, від 13.12.2021 №9378752481.
Копії вищезазначених документів містяться в матеріалах даної справи.
Також, в апеляційній скарзі відповідач вказував, що товар зберігався на складі, тим самим визнаючи факт поставки продукції.
Незважаючи на вищевикладене, апелянт вказав, що видаткові накладні не підписувалися сторонами у зв'язку з виникненням проблем з якістю поставленого товару.
Відповідно до положень пункту 4.11. договору партія товару вважається непоставленою доти, поки постачальником не будуть надані покупцеві документи, що підтверджують якість і безпеку товару, а також електронна податкова накладна й товаросупроводжувальні документи.
Згідно з пунктом 6.4. договору визначено, що обов'язковою умовою для оплати поставленого за договором товару є наявність у покупця оформлених у встановленому чинним законодавством України порядку та наданих постачальником відповідної накладної, електронної податкової накладної й інших документів, передбачених чинним законодавством і умовами даного Договору, а також відповідність цін у накладній діючій Специфікації. При відсутності одного із зазначених документів, а також у випадку їх неналежного оформлення або наявності розбіжностей у відомостях або даних, покупець повинен письмово попередити постачальника протягом 7 (семи) календарних днів з моменту приймання відповідної партії товару. У такому випадку постачальник повинен протягом 7 (семи) календарних днів з моменту одержання такого письмового повідомлення від покупця надати покупцеві відповідні виправлені або відкориговані документи.
Разом із цим, у матеріалах справи №910/12924/22 відсутні, апелянтом у свою чергу не було надано будь-яких доказів письмового повідомлення позивача про поставку неякісного товару та/або ненадання інших товаросупровідних документів на товар, а тому колегія суддів дійшла висновку, що скаржник необґрунтовано ухилився від підписання вищезазначених видаткових накладних.
Посилання відповідача про неможливість надання доказів направлення позивачу рекламаційних актів у зв'язку з їх втратою є необґрунтованими, оскільки така обставина не підтверджується жодними доказами, а факт отримання зазначених актів заперечується позивачем.
17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК з "достатність доказів" на нову - "вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес новий стандарт доказування "вірогідності доказів".
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.08.2020 у справі №904/2357/20.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц, провадження №14-400цс19; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2021 у справі №904/2104/19, провадження № 12-57гс21).
Покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК України, втрачає сенс.
Іншими словами, відсутність у сторін цього судового спору належним чином оформлених первинних документів, які би підтверджували факт поставки позивачем відповідачу, не усуває обов'язок відповідача заперечувати проти доводів позивача про здійснення спірної поставки шляхом надання всіх наявних у нього доказів на спростування кожного заявленого позивачем аргументу.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач був належним чином повідомлений про відкриття провадження у Господарському суду міста Києва у даній справі, про можливість подання заперечень проти позову у формі відзиву, а також про дати та час судових засідань, що підтверджується оригіналами рекомендованих повідомлень про вручення №0105492729775 (т. 1, а.с. 94), №0105493298760 (т. 1, а.с. 107), №0105493298166 (т. 1, а.с. 120), №0105493298565 (т. 1, а.с. 127), №0105493895776 (т. 1, а.с. 134), №0105494280171 (т. 1, а.с. 148).
Пороте своїми процесуальними правами, як відповідача, не скористався, жодних доказів, пояснень та/або заперечень до суду першої інстанції не подав.
У зв'язку з вищевикладеним, колегія суддів дійшла висновку про виконання Підприємством свого обов'язку з поставки обумовленого сторонами товару за договором на загальну суму 1 280 552,50 грн (разом з ПДВ).
У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх обов'язків щодо повної оплати поставленого позивачем товару за договором, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність у апелянта основної суми заборгованості за поставлений, але неоплачений товар, у розмірі 960 552,50 грн (1280552,50 грн - 320000,00 грн), а тому позовна вимога про стягнення вказаної суми боргу підлягає задоволенню.
Також, у зв'язку із несвоєчасною сплатою відповідачем коштів за поставлений товар, позивачем нараховано до стягнення 34 026,55 грн 3% річних та 267 538,24 грн інфляційних втрат за період прострочення з 09.07.2021 по 15.11.2022 згідно з наданим позивачем розрахунком.
Відповідно до частини 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) статтею 610 ЦК України кваліфікується як порушення зобов'язання.
За умовами частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц, від 10.04.2018 у справі №910/10156/17.
Грошовим, за змістом статей 524, 533-535, 625 ЦК України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц, від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц.
Зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відтак, вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі №910/4590/19.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 ЦК України.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19 роз'яснила, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.
Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.
Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:
- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;
- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.
З огляду на прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання, перевіривши надані позивачем розрахунки інфляційних втрат та процентів за відповідний період, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 34 026,55 грн 3% річних та 267 538,24 грн інфляційних втрат, а відтак, вказані позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.
Також, у зв'язку із несвоєчасною сплатою відповідачем коштів за поставлений товар, позивачем нараховано до стягнення 119 530,74 грн пені за період прострочення з 09.07.2021 по 15.11.2022 згідно наданого позивачем розрахунку.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною першою статті 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно з частиною 1 статті 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Стаття 549 ЦК України визначає неустойку (штраф, пеню) як грошову суму або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення ним зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Статтею 230 ГК України визначено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми, які учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі неналежного виконання господарського зобов'язання. Цією ж статтею визначено види штрафних санкцій - неустойка, штраф, пеня. При цьому, порядок нарахування та розмір санкцій, які можуть бути встановлені договором, встановлені частиною 4 статті 231 ГК України: у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання, в певній визначеній грошовій сумі, у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів.
З системного аналізу вищенаведених положень чинного законодавства вбачається, що вказані штрафні санкції можуть бути стягнуті лише у тому випадку (якщо не встановлено законом), коли основне зобов'язання прямо забезпечено неустойкою (пеня, штраф) у чинному договорі, а також ним встановлено її розмір (встановлено за згодою сторін).
Пунктом 3.7. договору встановлено, що у випадку несвоєчасної оплати за поставлений товар покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діє на момент виникнення заборгованості, від суми несвоєчасної оплати за кожен день прострочення оплати.
В силу статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню у розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Статтею 3 вказаного Закону визначено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
З огляду на прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання, перевіривши наданий позивачем розрахунок штрафної санкції відповідний період, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 119 530,74 грн пені, а відтак, вказані позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.
У своїй апеляційній скарзі Товариство заявило клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності щодо стягнення неустойки.
Згідно зі ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду із вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Частинами 4, 5 статті 264 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Отже, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. При цьому, позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16 (11-609апп18) визначено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення.
Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людині основоположних свобод від 04.11.1950 передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом.
ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу (див. mutatismutandis рішення у справах "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" від 20.09.2011 ("OAO NeftyanayaKompaniyaYukos v. Russia", заява №14902/04, п. 570), "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" від 22.10.1996 ("StubbingsandOthers v. theUnitedKingdom", заяви №22083/93 і №22095/93, п. 51)", - йдеться у постанові.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №910/18560/16 (12-143гс18) вказано, що позовна давність може застосовуватися виключно якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними: "Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог".
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина 3 статті 267 ЦК України).
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.
Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.
Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.
Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 200/11343/14ц.
Зважаючи на належне повідомлення Товариства про відкриття провадження у даній справі, про час і місце її розгляду, зроблена відповідачем на стадії апеляційного провадження заява про застосування наслідків пропуску позовної давності, не підлягає розгляду в суді апеляційної інстанції.
Крім цього, колегія суддів звертає увагу апелянта, що пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Вказаний пункт був введений в дію на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30 березня 2020 року № 540-IX (далі - Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX), який набрав чинності з 2 квітня 2020 року.
За таких обставин, дія Закону України від 30.03.2020 № 540-IX фактично збільшує строк позовної давності про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Також, судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного додаткового рішення було стягнуто з відповідача на користь позивача 60 000,00 грн витрат, понесених останнім на професійну правничу допомогу із заявлених 120 000,00 грн.
В обґрунтування вимоги за апеляційною скаргою Товариство послалось на ту обставину, що позивачем не надано детального опису робіт (послуг), як того вимагає частина 3 статті 126 ГПК України. Також апелянт зазначив, що вказана сума не є обґрунтованою та пропорційною до предмета спору з урахуванням складності справи, та є непомірно завищеною.
Статтею 123 ГПК України унормовано, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
У відповідності до статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.
Право учасників справи користуватися правничою допомогою передбачено ст. 16 ГПК України.
Відповідно до частин 1-3 статті 124 ГПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Відповідно до статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
- розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Вирішуючи питання про такий розподіл, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.
За змістом наведених законодавчих приписів необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.
Як вбачається з матеріалів справи, у своєму позові Підприємство зазначило, що у очікує понести судові витрати у справі, розмір яких становить 140 744,51 грн, з яких: 120000,00 грн - витрати на професійну правничу допомогу, 20 724,72 грн - судовий збір. Разом із позовом, Підприємством було подано копії договору про надання правової допомоги, юридичного консультування та юридичного представництва від 02.11.2022 №41/22 разом із додатком №1 від 02.11.2022, акту про приймання виконаних робіт (наданих послуг) від 16.11.2022 № Р-7, платіжної інструкції від 15.11.2022 №7276, свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ДП №3665 від 02.04.2018, посвідчення адвоката України №1288 від 02.04.2018, ордеру серії АЕ №1164594 від 15.11.2022, виданий Адвокатським об'єднанням "Еквіта" на адвоката Бочкаря Романа Віталійовича та витяг з Єдиного реєстру адвокатів України, яким підтверджується, що Бочкарь Роман Віталійович є адвокатом Адвокатського об'єднання "Еквіта".
Як вбачається з матеріалів справи, 02.11.2022 між Підприємством (далі по тексту договору - Клієнт) та Адвокатським об'єднанням "Еквіта" (далі по тексту договору - Адвокатське об'єднання) укладено договір про надання правової допомоги, юридичного консультування та юридичного представництва № 41/22, за яким Адвокатське об'єднання бере на себе зобов'язання надавати правничу допомогу Клієнту в обсязі та на умовах, передбачених договором.
Згідно з пунктом 4.2. зазначеного договору за правову допомогу, передбачену в розділі 1 цього правочину, Клієнт сплачує Адвокатському об'єднанню винагороду (гонорар). Розмір винагороди Адвокатського об'єднання при надання правової допомоги, а також умови та порядок розрахунків, визначаються сторонами в додатках до цього договору та актах.
02.11.2022 між Адвокатським об'єднанням та Клієнтом підписано додаток № 1 до договору, за яким останній доручив Адвокатському об'єднанню проведення претензійно-позовної роботи відносно відповідача щодо стягнення заборгованості, штрафних санкцій та пені за договором поставки №09/04/2021 від 09.04.2021.
Вартість послуг (гонорар) складає 110 000,00 грн, а після досягнення мети представництва, Клієнт додатково сплачує адвокату гонорар в розмірі 10 000,00 грн.
Відтак, загальна сума гонорару Адвокатського об'єднання складає 120 000,00 грн (пункт 6 договору), зокрема, враховуючи задоволення позовних вимог Товариства у повному обсязі.
За змістом акту про приймання виконаних робіт (надання послуг) №Р-7 від 16.11.2022, Адвокатське об'єднання надало, а Клієнт прийняв послуги з претензійно-правової роботи щодо стягнення з позивача заборгованості, штрафних санкцій та пені за договором поставки №09/04/2021 від 09.04.2021 на суму 110 000,00 грн.
Вказаний акт підписаний уповноваженими представниками Адвокатського бюро та Клієнта й скріплений їх печатками.
Підписанням цього акту сторони засвідчили надання якісних послуг Клієнту та в повному обсязі відповідно до умов договору та вимог, що зазвичай ставляться до таких або подібних послуг.
Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 ГПК України).
Відповідна правова позиція викладена у постановах об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та від 22.11.2019 у справі №910/906/18, а також у додатковій постанові Верховного Суду від 04.03.2020 у справі №914/633/18, які в силу частини 4 статті 236 ГПК України підлягають врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Разом із цим, з матеріалів справи вбачається, що 15.11.2022 зазначена вартість послуг була повністю сплачена позивачем, що підтверджується платіжною інструкцією від 15.11.2022 №7276 на суму 110 000,00 грн.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду суддів у постанові від 03.10.2019 № 922/445/19 зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 ГПК України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 ГПК України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині 4 статті 126 ГПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат. Аналогічна правова позиція викладена в постанові від 07.08.2018 Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 916/1283/17.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Аналогічна правова позиція щодо застосування критерію необґрунтованості та неспівмірності заявленої до стягнення суми витрат із реальністю таких витрат, з посиланням зокрема, на незначний обсяг юридичної та технічної роботи щодо підготовки справи до розгляду у господарському суді та на тривалість судових засідань міститься у Додатковій ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21.07.2020 у справі 915/1654/19.
Колегією суддів враховано правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21, згідно з якою інформація, яка міститься в акті приймання правничої допомоги, зокрема перелік наданих послуг та фіксований розмір гонорару, не може вважатись тим розрахунком (детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Неподання стороною, на користь якої ухвалено судове рішення, розрахунку (детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із виду робіт, необхідних для надання правничої допомоги) позбавляє іншу сторону можливості спростовувати ймовірну неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу.
Разом із цим, колегією суддів відхиляються заперечення Товариства щодо стягнення зазначеного розміру витрат на правову допомогу у зв'язку з відсутністю детального опису робіт (послуг), оскільки такі заперечення мали бути подані під час розгляду справи в суді першої інстанції.
З огляду на викладене, враховуючи повне задоволення позовних вимог, складність справи та розумну необхідність витрат для даної справи у суді першої інстанції, зважаючи на обсяг наданих адвокатських послуг, з урахуванням часу здійснення представництва у суді першої інстанції, суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що співмірною є компенсація за рахунок позивача витрат відповідача на професійну правничу допомогу в сумі 60 000,00 грн.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За приписами частин 1, 3статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Разом з тим, саме позивач повинен довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог та які підтверджують факт порушення/невизнання його права відповідачем.
Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З огляду на встановлені обставини справи та наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог.
Доводи апелянта, що висновки суду першої інстанції, не відповідають доказам та встановленим обставинам справи, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції, а наявні в матеріалах справи докази свідчать про обґрунтованість викладених в оскаржуваному рішенні висновків суду.
При цьому, колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом апеляційної інстанції, інші доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, не беруться до уваги, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.
Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищезазначене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 10.04.2023 у справі №910/12924/22 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга Товариства має бути залишена без задоволення.
Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні, на підставі статті 129 ГПК України, покладається на апелянта.
Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Глобал Спірітс Груп" на рішення Господарського суду міста Києва від 10.04.2023 у справі №910/12924/22 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 10.04.2023 у справі №910/12924/22 залишити без змін.
3. Матеріали справи №910/12924/22 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду відповідно до статей 286-291 ГПК України.
Повний текст постанови складено 21.07.2023.
Головуючий суддя А.О. Мальченко
Судді О.В. Агрикова
Т.П. Козир