Справа № 759/13895/20 Головуючий у суді І інстанції Кириленко Т.В.
Провадження № 22-ц/824/1006/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
12 липня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та поділ спільного майна подружжя,
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому з урахуванням збільшення позовних вимог просив:
встановити факт проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 28 жовтня 2003 року по 22 листопада 2007 року;
визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю сторін та в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнати за ним право власності на 1/2 частину зазначеної квартири;
визнати легковий автомобіль «Nissan Міcrа», № кузова НОМЕР_1 , 2007 року випуску, спільною сумісною власністю сторін та в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнати за ним право власності на 1/2 частину вказаного транспортного засобу;
визнати майнові права на нежитлове приміщення № 004, загальною площею 2,856 кв. м, по АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю сторін та в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнати за ним право власності на 1/2 частину майнових права на це нежитлове приміщення;
стягнути з відповідача на його користь витрати по сплаті судового збору.
В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що у березні 2003 року він познайомився із ОСОБА_2 , а в травні 2003 року вони почали зустрічатися. У жовтні 2003 року відповідач запропонувала йому переїхати до її квартири за адресою: АДРЕСА_3 і з того часу вони почали проживати однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали спільний бюджет та взаємні обов'язки як чоловік та жінка.
У 2005 році відповідач, порадившись з ним, вирішила продати квартиру АДРЕСА_4 і вони після її відчуження проживали в орендованих квартирах за адресами: АДРЕСА_5 та АДРЕСА_6 , а місце їх проживання було зареєстровано у батьків відповідача за адресою: АДРЕСА_7 .
В подальшому вони вирішили придбати квартиру, у зв'язку з чим 16 червня 2005 року відповідач уклала договір доручення з ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест», предметом якого було фінансування спорудження об'єкта нерухомості - квартири АДРЕСА_8 вартістю 358 920 грн і вони за спільні кошти згідно установленого графіку вносили платежі за договором № 131/2-116 по 19 740 грн щомісячно.
23 листопада 2007 року сторони зареєстрували шлюб.
Позивач вказав, що в період проживання з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу ними також було придбано автомобіль «Nissan Міcrа», № кузова НОМЕР_1 , який був зареєстрований за відповідачем на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 13 липня 2007 року з ТОВ «Фірма «Кий Авто». На придбання вказаного автомобіля ними було отримано кредит на підставі кредитного договору від 17 липня 2007 року, укладеного із ЗАТ «ОТП Банк». Сплата кредиту здійснювалась ними спільно, як в період проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, тобто до 22 листопада 2007 року, так і після укладення шлюбу. Кредит був повністю погашений під час перебування сторін у шлюбі, що підтверджується довідкою банку від 20 травня 2014 року.
30 червня 2010 року ОСОБА_2 та ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» уклали договір купівлі-продажу майнових прав № 131/2-004 ц, предметом якого є майнові права на нежитлове приміщення № 004, загальною площею 82,2 кв. м, розташоване в об'єкті капітального будівництва по АДРЕСА_9 , та згідно якого за відповідачем закріплені 2,856 кв. м нежитлового приміщення, за що сплачено 20 000 грн.
Після прийняття будинку в експлуатацію 05 квітня 2016 року за відповідачем було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 . 27 грудня 2017 року вони зареєстрували місце проживання в новій квартирі та за спільні кошти проводили ремонт, який тривав 4 роки. В цей період відносини між сторонами стали погіршуватись і з 01 квітня 2019 року вони залишили орендовану квартиру, позивач переїхав жити до свого сина - ОСОБА_3 , а відповідач - до своїх батьків. У червні 2019 року відповідач забрала у нього ключі від спірної квартири та протягом року не допускала до її приміщень.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 06 вересня 2022 рокупозов ОСОБА_1 задоволено частково.
Встановлено факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період часу з 28 жовтня 2003 року по 22 листопада 2007 року.
Визнано легковий автомобіль «Nissan Міcrа», № кузова НОМЕР_1 , 2007 року випуску, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину легкового автомобіля «Nissan Місrа», № кузова НОМЕР_1 , 2007 року випуску.
Визнано майнові права на нежитлове приміщення № 004, загальною площею 2,856 кв. м, в АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину майнових прав на нежитлове приміщення № 004, загальною площею 2,856 кв. м, в АДРЕСА_2 .
У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 1 376,62 грн.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням в частині відмови у задоволенні позовних вимог, позивач в особі представника -адвоката Березюк Л.В. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів невідповідності висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким визнати спільною сумісною власністю сторін квартиру АДРЕСА_1 та в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнати за позивачем право власності на 1/2 частину спірної квартири.
В доводах апеляційної скарги зазначає, що не погоджується із висновком місцевого суду в частині того, що квартира була придбана відповідачем за особисті кошти, які вона отримала від продажу іншої належної їй квартири, адже договір купівлі-продажу квартири відповідача був нею укладений 27 червня 2005 року, тоді як перший внесок за спірну квартиру на підставі договору дорученнявід 16 червня 2005 року у розмірі 143 568 грн було зроблено 21 червня 2005 року, тобто до отримання відповідачем коштів за продану квартиру.
Суд встановив, що відповідач продала належну їй квартиру за 75 000 доларів США. Натомість, із договору купівлі-продажу вбачається, що такий продаж був здійснений за 11 500 грн, а наданий відповідачем звіт про оцінку майна, відповідно до якого станом на час продажу вартість подібних квартир становила 378 300 грн, суд не мав брати до уваги, оскільки оцінка майна проводиться на час складання звіту і не може проводитись щодо вартості квартири за 15 років до складання цього звіту без фактичного огляду об'єкта оцінки.
Також суд безпідставно взяв до уваги показання свідка ОСОБА_4 , яка була ріелтором і брала участь в укладанні договору-купівлі продажу квартири відповідача, адже свідок не може пам'ятати за яку ціну була продана квартира зі спливом значного проміжку часу і супроводження нею цілої низки угод щодо нерухомого майна. В силу вимог частини першої статті 218 ЦК України рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
За наведених обставин відповідач не довела факту придбання спірної квартири за рахунок її особистих коштів, а тому вказана квартира вважається такою, що набута за спільні кошти сторін і на неї поширюється режим спільної сумісної власності подружжя.
Отже, за змістом апеляційної скарги позивач оскаржує в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнанняспірної квартири спільною сумісною власністю сторін та її поділу, а в іншій частині вирішених позовних вимог це судове рішення не оскаржується, тому відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України апеляційним судом не переглядається.
Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача - адвокат Березюк Л.В.підтримала апеляційну скаргу та аргументи, викладені в ній, просила скасувати рішення районного суду в оскаржуваній частині та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.
Представник відповідача - адвокат Федоренко Д.В. в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги з підстав необґрунтованості її доводів, просив залишити рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині без змін.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників сторін у судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слідзадовольнити з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі рішення суду в оскаржуваній частині не відповідає.
Судом першої інстанції встановлено та наразі не оспорюється в апеляційному порядку, що з 28 жовтня 2003 року по 22 листопада 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спільно проживали однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу.
23 листопада 2007 року сторони зареєстрували шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції м. Києва (актовий запис № 1538), який був розірваний на підставі заочного рішення Святошинського районного суду м. Києва від 07 грудня 2020 року у справі № 759/15999/20.
За час перебування у шлюбних відносинах з позивачем, а саме 16 червня 2005 року відповідач уклала з ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» договір доручення № 131/2-116, предметом якого є фінансування спорудження об'єкта нерухомості - двохкімнатної квартири АДРЕСА_8 загальною вартістю 358 920 грн.
Згідно із довідкою № 602 інв № 131/2-116(2005) від 25 липня 2006 року ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» підтвердило, що кошти за договором доручення № 131/2-116 від 16 червня 2005 року від ОСОБА_2 за вказану вище квартиру на загальну суму 358 920 грн надійшли на рахунок організації щомісячними платежами протягом червня 2005 року - липня 2006 року.
15 листопада 2012 року між відповідачем та ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» укладено додаткову угоду № 2 до договору доручення № 131/2-116 від 16 червня 2005 року щодо погодження збільшення загальної площі спірної квартири, а 01 липня 2013 року підписано акт прийому-передачі квартири.
На підставі вказаних вище та інших документів 05 квітня 2016 року за відповідачем було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 82,8 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 893942080000.
Ухвалюючи рішення про відмову в поділі зазначеного нерухомого майна та визнання за позивачем права власності на його 1/2 частину, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира була набута відповідачем за рахунок коштів, отриманих в результаті відчуження належної їй на праві власності квартири АДРЕСА_4 , а тому вона не підлягає визнанню об'єктом спільної сумісної власності сторін та є особистою приватною власністю відповідача.
Проте колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду першої інстанції.
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аналогічне положення міститься й у частині третій статті 368 ЦК України.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частиною першою статті 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 і підстав відступити від зазначених висновків не встановлено.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
Відповідний правовий висновок викладено також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів. При тому, що не має значення за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на нього, майно, зареєстровано лише за одним з подружжя.
Згідно частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.
У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц (провадження № 61-28343св18) зазначено, що особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.
У постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю.
Ураховуючи вимоги частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У справі, яка переглядається в апеляційному порядку, довести обставини, необхідні для спростування зазначеної вище презумпції, повинна була відповідач, оскільки саме вона її спростовує.
На підтвердження своїх аргументів щодо придбання квартири АДРЕСА_1 за кошти, отримані від продажу належної їй на праві власності квартири АДРЕСА_4 ОСОБА_2 надала суду копії договору купівлі-продажу квартири від 27 червня 2005 року, укладеного з ОСОБА_5 , посвідченого нотаріусом КМНО Гончар Т.В. за реєстровим № 1338, та звіту про оцінку майна СОД Михайленко О.В. від 03 жовтня 2020 року про ринкову вартість квартири АДРЕСА_4 станом на 26 червня 2005 року, а також посилалась на покази свідка ОСОБА_4 , яка будучи ріелтором, брала участь в оформлені договору-купівлі продажу від 27 червня 2005 року.
Так, із матеріалів справи вбачається, що договір доручення № 131/2-116 на фінансування будівництва об'єкта нерухомості - квартири АДРЕСА_1 було укладено 16 червня 2005 року, а перший обов'язковий внесок довірителя у розмірі 40 % вартості об'єкта нерухомості в сумі 143 568 грн внесено на рахунок ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» 21 червня 2005 року, тобто за 6 (шість) днів до укладення правочину, на який посилається відповідач.
Доказів того, що ОСОБА_2 отримувала грошові кошти у покупця її квартири до укладення договору-купівлі продажу від 27 червня 2005 року або між ними існували домовленості щодо попереднього відчуження майна матеріали справи не містять.
При цьому, зі змісту пункту 4 зазначеного договору купівлі-продажу квартири видно, що його сторони домовились про те, що продаж квартири АДРЕСА_4 вчиняється за 11 500 грн.
Продавець, тобто ОСОБА_2 , стверджує всім зацікавленим у тому особам, що договір укладається на умовах, які вона вважає вигідними, і продаж житла за зазначену в договорі ціну не є наслідком впливу тяжкої обставини.
Відповідно до пункту 5 договору розрахунок сторони договору здійснюють готівкою після узгодження ними тексту договору. Підписання ними буде свідчити про здійснення розрахунків та відсутність у сторін один до одного будь-яких претензій майнового та фінансового характеру.
Сторони договору купівлі-продажу квартири від 27 червня 2005 року своїми підписами підтвердили факт повного розрахунку за продану квартиру та відсутність у претензій майнового та фінансового характеру.
Дійсність вказаного вище правочину та/або удаваність його умов, в тому числі щодо ціни, за якою відповідач відчужила належну їй на праві власності квартиру, сторонами не оспорюється, так само не встановлено, щоб продавець чи покупець цієї квартири оспорювали вказану угоду.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до статей 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За частиною першою, третьою статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
У відповідності до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За правилами статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним, тобто існує презумпція правомірності наведених правочинів, допоки іншого висновку не дійде суд у самостійному провадженні.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню».
В оцінці спірних правовідносин колегія суддів також враховує, що нотаріальне посвідчення правочину (стаття 209 ЦК України) є додатковою гарантією дійсності договору.
Підписання особою в нотаріальній конторі будь-яких документів повинно сприйматися як настання юридичного факту, з яким пов'язано виникнення або припинення прав та обов'язків (такий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлений у постанові Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 727/7658/15-ц (провадження № 61-10888св18)).
Таким чином укладення відповідачем 27 червня 2005 року договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 та її відчуження за ціною 11 500 грн не може беззаперечно свідчити про той факт, що будівництво спірної квартири АДРЕСА_1 було профінансовано першим платежем від 21 червня 2005 року у розмірі 143 568 грн та в подальшому на загальну вартість 358 920 грнвиключно за кошти, отримані від продажу квартири ОСОБА_2 , оскільки зазначене не узгоджується як за хронологію подій, так і за вартістю відчуженого та набутого майна.
Суд першої інстанції, взявши до уваги довідку повіреного забудовника від 25 липня 2006 року, не звернув уваги на встановлений порядок виконання умов договору доручення від 16 червня 2005 року та обставини того, що після внесення першого обов'язкового платежу 21 червня 2005 року за цим договором, подальші щомісячні платежі здійснювалися особами сторонами відповідно до наданих квитанцій.
Згідно з абзацом другим частини першої статті 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
Показаннями сторони та показами свідків не може доводитись факт виконання зобов?язання за договором. Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-16630св19).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції не надав належну оцінку поясненням свідка ОСОБА_4 про події, які мали місце у червні 2005 рок, їх допустимості у сукупності із іншими доказами, поданими сторонами спору, а тому необґрунтовано поклав їх в основу свого рішення.
Зокрема, договір купівлі-продажу квартири від 27 червня 2005 року є чинним, не скасовувався та не визнавався недійсним.
Колегія суддів погоджується із доводами представника позивача про те, що наданий відповідачем звіт про оцінку майна від 03 жовтня 2020 року, відповідно до якого ринкова вартість квартири АДРЕСА_4 станом на 26 червня 2005 рокустановила 378 300 грн, ніяким чином не свідчить про те, що ця квартира була відчужена ОСОБА_2 саме за вказану суму коштів і що вони були використані на фінансування будівництва спірної квартири протягом червня 2005 року - липня 2006 року.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 914/881/17 (провадження № 12-18гс18) зроблено висновок, що звіт по оцінку майна є документом, який фіксує дії суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та спрямовані на виконання його професійних обов'язків, визначених законом і встановлених відповідним договором. Звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності.
Вказуючи в рішенні про те, що позивач не надав доказів з метою підтвердження джерела походження коштів, що були витрачені на придбання спірної квартири, суд першої інстанції неправильно тлумачив норми матеріального права, які підлягають застосуванню, адже у спірних правовідносинах тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу (проживанняоднією сім'єю без реєстрації шлюбу), покладається на того з подружжя, який її спростовує, тобто саме на відповідача.
Однак, матеріали справи не містять належних, допустимих тадостатніх доказів того, що грошові зобов'язання за договоромдоручення № 131/2-116 на фінансування будівництва об'єкта нерухомості - квартири АДРЕСА_1 , були виконані виключно за рахунок коштів, які належали особисто відповідачу, а сам правочин від 16 червня 2005 року укладений відповідачем з повіреним виключно у власних інтересах, а не в інтересах сім'ї.
Колегія суддів відмічає, що набуття майна за час перебування у шлюбі або під проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбустворює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, тобто, ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у вказані періоди, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Відомості, які містяться у матеріалах справи, підтверджують та не спростовано відповідачем, що спірне нерухоме майно придбано за кошти, які є спільною сумісною власністю подружжя, проте заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбних відносинах, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Більше того, у постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 682/2493/16-ц (провадження № 61-48605св18) зроблено висновок про те, що спірне нерухоме створювалось під час проживання однією сім'єю до реєстрації шлюбу, а державна реєстрація права власності на новостворене майно відбулося вже у шлюбі, що відповідно до статті 74 СК України надає підстави для висновку про виникнення права спільної сумісної власності на квартиру, кошти на будівництво якої витрачено саме у цей період.
В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Воловік проти України, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 6 грудня 2007 року).
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції неправильно визначився з характером спірних правовідносин та невірно розтлумачив норми матеріального права, які підлягають застосуванню, належним чином не дослідив наявні у справі докази і не надав їм належну правову оцінку, внаслідок чого дійшов безпідставного висновку про те, що спірна квартира АДРЕСА_1 була набута ОСОБА_2 за рахунок відчуження належної їй квартири АДРЕСА_4 , а тому вона є особистою приватною власністю відповідача.
Отже, висновок місцевого суду про фактичне спростування відповідачем презумпції права спільної сумісної власності подружжя не відповідає дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, спірна квартира є набутою сторонами під час перебування у фактичних шлюбних відносинах та зареєстрована за відповідачем під час перебування в шлюбу з позивачем, тому колегія суддів визнає це нерухоме майно спільним сумісним майном сторін та визначає, що ОСОБА_1 належить право власності на 1/2 частину цього нерухомого майна.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин рішення Святошинського районного суду м. Києва від 06 вересня 2022 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю сторін квартири АДРЕСА_1 та про визнання в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя за позивачем права власності на 1/2 частину зазначеної квартири необхідно скасувати відповідно до положень статей 374, 376 ЦПК України та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.
У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відтак, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом у судах апеляційної та касаційної інстанцій, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.
Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).
На підставі викладеного, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог із відповідача стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені позивачем, а саме 3 953,10 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги у справі.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 вересня 2022 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю сторін квартири АДРЕСА_1 та про визнання в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину зазначеної квартири скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 та в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 893942080000).
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 953,10 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги у справі.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 18 липня 2023 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.О. Писана
Д.О. Таргоній