Головуючий І інстанції: Слободянюк Н.І.
11 липня 2023 р.Справа № 440/413/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Мельнікової Л.В.,
Суддів: Курило Л.В. , Бегунца А.О. ,
за участю секретаря судового засідання Колесник О.Е.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду у місті Харкові в режимі відеоконференції справу за апеляційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 31 травня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
24.01.2020 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому, з урахуванням уточнень (т. 3, а.с. 38-41, 80-85), просила:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України від 23.12.2019 року № 4154/к «Про звільнення»;
- поновити її на посаді рівнозначної категорії і кваліфікації в Північно-Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Суми) з 24.12.2019 року;
- стягнути з Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
В обґрунтування вимог позивачка зазначає, що наказ Міністерства юстиції України № 4154/к від 23.12.2019 року є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки мала місце не ліквідація юридичної особи публічного права Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, а її реорганізація з переходом майна, прав та обов'язків до Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми). Крім того, Міністерство юстиції України у порушення вимог ст. ст. 40, 49-2 КЗпП України не запропонувало їй вакантні посади у новоутвореній установі.
У запереченнях на адміністративний позов відповідач Головне територіальне управління юстиції у Полтавській області, не погоджуючись з позовними вимогами ОСОБА_1 зазначив, що Головне територіальне управління юстиції у Полтавській області ліквідоване як юридична особа публічного права, а компетенція новоутвореної юридичної особи, Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), поширюється на територію кількох областей на відміну від ліквідованого Головного територіального управління юстиції у Полтавській області.
Крім того, відповідач зазначив, що відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин приписів статей 40, 49-2 КЗпП України, оскільки із Закону України від 10.12.2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII) у редакції, чинній на час винесення оскаржуваного наказу (після 25.09.2019 року), виключено норму про те, що на припинення державної служби поширюється законодавство про працю, натомість статтями 22, 87 Закону № 889-VIII врегульовано спірні правовідносини, зокрема, визначено, що у разі реорганізації чи ліквідації переведення державного службовця на рівнозначну чи нижчу посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, здійснюється на розсуд суб'єкта призначення.
У запереченнях на адміністративний позов відповідач Міністерства юстиції України, не погоджуючись з позовними вимогами ОСОБА_1 зазначив, що у зв'язку зі змінами до Закону № 889-VIII, процедура звільнення державного службовця у випадку реорганізації чи ліквідації державного органу є ідентичною, із Закону № 889-VIII виключено положення про поширення на ці випадки законодавства про працю, що відповідає позиції Національного агентства України з питань державної служби у роз'ясненні від 06.02.2020 року № 85, де зазначено, що під час вивільнення державних службовців державного органу згідно із п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону не застосовуються положення ч. 2 ст. 40 КЗпП України. Законом № 889-VIII, який є спеціальним нормативно-правовим актом, врегульовано підстави та процедуру припинення державної служби, а тому приписи КЗпП України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Головне територіальне управління юстиції у Полтавській області ліквідоване як юридична особа публічного права, а компетенція новоутвореної юридичної особи Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) поширюється на територію кількох областей на відміну від ліквідованого Головного територіального управління юстиції у Полтавській області.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25.01.2022 року замінено відповідача - Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на його правонаступника - Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми).
У відзиві на позовну заяву (з урахуванням вказівок Верховного Суду) Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми зазначив, що Верховний Суд дійшов хибних висновків, викладених в постанові від 31.08.2021 року у справі № 440/413/20, оскільки відбулася ліквідація державної установи з переданням повноважень та функцій з реалізації державної політики іншому новому територіальному органу Міністерства юстиції. Постанова Кабінету Міністрів України № 870 від 09.10.2019 року «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» не скасована та є чинною. Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» у ст. 87 Закону № 889-VIII внесено зміни, якими виключено положення про те, що на припинення державної служби поширюється законодавство про працю, та про те, що звільнення у випадку скорочення, реорганізації чи ліквідації допускається лише разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
В поясненнях щодо уточнених (змінених) позовних вимог Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми) зазначає, що поновлення на роботі полягає в тому, щоб надати працівнику ту ж саму посаду та роботу, яку він виконував до звільнення його з роботи, а тому працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі в новоутвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди у встановленому порядку. В постанові від 29.09.2021 року у справі № 302/207/20 Верховний Суд визнав втручанням у дискреційні повноваження поновлення працівника в новоутвореній установі. Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 08.04.2021 року стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на її користь середній заробіток за весь час затримки в розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку в сумі 31888,59 грн. За порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за ст. 117 КЗпП України, так і за ст. 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. Така правова позиція відображена в постанові Верховного Суду від 05.08.2020 року у справ № 686/20491/18.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 31.05.2022 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 23.12.2019 року №4154/к «Про звільнення».
Поновлено ОСОБА_1 на посаді рівнозначної категорії і кваліфікації в Північно-Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Суми) з 25.12.2019 року.
Стягнуто з Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.12.2019 року по 31.05.2022 року в сумі 903262,71 грн з відповідним відрахуванням обов'язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.
У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Допущено до негайного виконання рішення суду у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді рівнозначної категорії і кваліфікації в Північно-Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Суми) з 25.12.2019 року та у частині виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць у розмірі середньомісячної заробітної плати в сумі 31888,59 грн.
Судове рішення вмотивовано тим, що встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме: з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників. Таким чином, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Також, суд зазначив, що 23.10.2019 року ОСОБА_1 ознайомлено з попередженням про припинення державної служби на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VІІІ у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області. Водночас роботодавцем не було запропоновано ОСОБА_1 всіх наявних вакантних посад, які вона може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, як на час попередження про наступне вивільнення, так і на час звільнення.
Крім того, суд зазначив, що у Міністерства юстиції України відсутні правові підстави для звільнення позивача із посади заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області 24.12.2019 року відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, а тому наказ Міністерства юстиції України від 23.12.2019 року №4154/к «Про звільнення» є протиправним та підлягає скасуванню.
Також, суд зазначив, що поновити позивача на раніше займану посаду заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області об'єктивно неможливо внаслідок припинення державної реєстрації такої юридичної особи, а тому, зважаючи на правовий статус Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) як правонаступника Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, наявні підстави для поновлення позивача на посаді рівнозначної категорії і кваліфікації в Північно-Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Суми) з 25.12.2019 року, тобто з дня, наступного за днем звільнення позивача - 24.12.2019 року.
Крім того, суд дійшов висновку, що стягненню з Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), як правонаступника Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.12.2019 року по 31.05.2022 року в сумі 903262,71 грн з відповідним відрахуванням обов'язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.
Не погодившись із судовим рішенням, відповідачем Міністерством юстиції України подано апеляційну скаргу, в якій з посиланням на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права вважає його безпідставним, та просить скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги Міністерство юстиції України зазначає, що посада, яку обіймала позивач - заступника начальника Головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області у новій структурі відсутні. Як, власне, і управління державної реєстрації, компетенція якого поширюється на територію однієї області.
Також, відповідач зазначив, що компетенція новостворених органів розповсюджується на територію кількох областей, на відміну від ліквідованих головних територіальних управлінь. З огляду на створення нового державного органу, який має більшу юрисдикцію, з метою добору осіб, здатних професійно виконувати посадові обов'язки, видано наказ від 12.11.2019 року № 3278/к «Про оголошення конкурсу на зайняття посад державної служби», яким, зокрема, оголошено конкурс на зайняття вакантних керівних посад державної служби. Позивач скористалась правом взяти участь у даному конкурсі.
Крім того, відповідач зазначив, що в даному випадку відбулася ліквідація державної установи з переданням повноважень та функцій з реалізації державної політики іншому новому територіального органу Міністерства юстиції. Суд першої інстанції дійшов хибних висновків про реорганізацію територіальних органів Міністерства юстиції України, а не їх ліквідацію. Вказане свідчить про зміну суті нормативно-правого акту та порушення принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Кожне Міжрегіональне управління юстиції має ширше коло повноважень та обов'язків у зв'язку зі значним територіальним розширенням таких повноважень. Відповідно і працівники такої структури мають більший обсяг завдань, порівняно з тими, які виконувались працівниками ГТУЮ в межах лише однієї області. Зважаючи на розширення територіальної юрисдикції, було створено відповідну структуру територіального органу та визначено необхідну штатну чисельність працівників, яка не є тотожною ані структурі, ані чисельності ГТУЮ.
Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 15.03.2023 року уточнено склад учасників справи № 440/413/20: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі - Міністерство юстиції України, - Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (код ЄДРПОУ 43316700).
За приписами ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ч. 1 ст. 308). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язкової підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 2 ст. 308).
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а судове рішення відповідно до положень ст. 316 КАС України слід залишити без змін, з огляду на наступне.
Судом установлено, що наказом Міністерства юстиції України від 25.05.2015 року № 1683/к ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника Головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області із збереженням 9 рангу державного службовця у порядку переведення, що підтверджується записом № 18 в трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 01.02.2001 року (т.1, а.с. 17-29).
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» (далі - Постанова № 870) ліквідовано Головне територіальне управління юстиції у Полтавській області.
Міністерством юстиції України видано наказ «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» від 16.10.2019 року № 3173/5, згідно з яким розпочато процес ліквідації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області (т.1, а.с. 34-37).
23.10.2019 року ОСОБА_1 ознайомлено з попередженням про припинення державної служби на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, та про звільнення із займаної посади не раніше двох місяців з дня попередження. ОСОБА_1 незгоди та своїх заперечень у зв'язку з цим не висловила (т.1, а.с. 78).
Наказом Міністерства юстиції України від 23.12.2019 року № 4154/к «Про звільнення» ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області 24.12.2019 року відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, з припиненням державної служби. Підстава: постанова Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції», попередження з відміткою про ознайомлення. Наказом Головного територіального управління юстиції у Полтавській області від 24.12.2019 року № 1794/к «Про звільнення ОСОБА_1 » оголошено наказ Міністерства юстиції України від 23.12. 2019 року № 4154/к. (т. 1, а.с. 79).
Також у день звільнення з позивачкою проведено кінцевий розрахунок та видано трудову книжку, у якій зроблено запис за № 22 про звільнення відповідно до п. 1-1 ч. першої ст. 87 Закону № 889-VIII, у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, з припиненням державної служби.
В трудовій книжці ОСОБА_1 24.12.2019 року зроблено запис № 22 про її звільнення відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області з припиненням державної служби (т. 1, а.с. 25).
Погоджуючись із висновком суду першої інстанції про обґрунтованість вимог адміністративного позову ОСОБА_1 за відсутності правових підстав для звільнення позивачки у зв'язку із ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, колегія суддів зазначає наступне.
Спеціальним законом, що регулює відносини, які виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, є Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу».
Частинами першою - третьою ст. 5 Закону № 889-VIIІ установлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
За приписами частини п'ятої ст. 22 Закону № 889-VIII передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб'єкта призначення може здійснюватися без обов'язкового проведення конкурсу.
Згідно з пунктом 2 ч. 1 ст. 41 Закону № 889-VIII державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов'язкового проведення конкурсу на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
Відповідно до пункту 4 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення.
Згідно з частиною першою ст. 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
За змістом частини третьої ст. 87 Закону № 889-VIII - суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Водночас, Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників (далі - КЗпП України).
Статтею 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до пункту 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, у разі зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (ч. 2 ст. 40 КЗпП України).
Згідно з частиною п'ятою ст. 40 КЗпП України (у редакції Закону України від 19.09.2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», який набрав чинності 25.09.2019 року (далі - Закон № 113-IX), особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Частинами першою - третьою ст. 49-2 КЗпП України у цій же редакції визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
Приписами частини шостої ст. 49-2 КЗпП України установлено, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:
про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;
у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;
не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
За змістом частин першої і другої ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно з частинами другою, третьою ст. 81 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.
Відповідно до частин першої, п'ятої ст. 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Згідно з пунктом 1 ч. 1 ст. 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.
Відповідно до частини п'ятої ст. 5 Закону України від 17.03.2011 року № 3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» (далі - Закон № 3166-VI) міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Згідно з частиною першою ст. 13 Закону № 3166-VI територіальні органи міністерства утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерства, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра Кабінетом Міністрів України.
Частиною четвертою ст. 13 Закону № 3166-VI територіальні органи міністерства набувають статусу юридичної особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про їх державну реєстрацію як юридичної особи та припиняються як юридичні особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про державну реєстрацію їх припинення.
Відповідно до пункту 7 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 року № 228 (далі - Положення № 228) Мін'юст здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи Мін'юсту.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 року № 1074 затверджено Порядок здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - Порядок № 1074), який визначає механізм здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів.
Пунктами 5, 6, 7, 8 цього Порядку передбачено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Права та обов'язки органів виконавчої влади переходять: у разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття; у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади; у разі поділу органу виконавчої влади - до органів виконавчої влади, утворених внаслідок такого поділу; у разі перетворення органу виконавчої влади - до утвореного органу виконавчої влади; у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.
Майнові права та обов'язки органів виконавчої влади у разі їх злиття, приєднання або перетворення переходять правонаступникові на підставі передавального акта, а у разі їх поділу - згідно з розподільчим балансом. У разі ліквідації органу виконавчої влади складається ліквідаційний баланс. Кабінет Міністрів України приймає рішення щодо подальшого використання нерухомого майна органу виконавчої влади, що ліквідується, та визначає суб'єкта управління підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління такого органу.
Внаслідок реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) органів виконавчої влади припиняється той орган виконавчої влади, майнові права та обов'язки якого переходять його правонаступникам.
Наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2011 року № 1707/5 затверджено Положення про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі (далі - Положення № 1707/5).
Відповідно до пунктів 1, 3 Положення № 1707/5 (у редакції до 25.10.2019 року) Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі (далі - Головне територіальне управління юстиції) підпорядковуються МЮ України та є його територіальними органами.
Основними завданнями Головного територіального управління юстиції є: реалізація державної правової політики, державної політики з питань банкрутства, у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації; забезпечення реалізації державної політики у сферах організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб); внесення на розгляд Мін'юсту пропозицій щодо формування та реалізації політики у зазначених сферах; забезпечення роботи нотаріату; експертне забезпечення правосуддя; протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо нотаріусів, адвокатів, адвокатських бюро та об'єднань, суб'єктів господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових відносин)); здійснення в межах повноважень міжнародно-правового співробітництва.
Згідно з пунктами 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» (далі - Постанова № 870) Уряд постановив ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції України за переліком згідно з додатком 1 та утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції України за переліком згідно з додатком 2.
Пунктом 3 Постанови № 870, серед іншого, постановлено, що: територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов'язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції; здійснення заходів, пов'язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 цієї постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 цієї постанови, покладається на Міністерство юстиції України; міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції України, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції України, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми) - Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, Головного територіального управління юстиції у Сумській області, Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області.
Спірні правовідносини між сторонами склались з приводу звільнення позивачки із займаної посади, у зв'язку з ліквідацією (реорганізацією) органу державної влади.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону № 889-VІІІ, цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VІІІ визначено, що державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення.
Згідно з пунктами 1 та 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VІІІ підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
1-1) ліквідація державного органу.
Вирішуючи питання, що мало місце ліквідація чи реорганізація юридичної особи публічного права - Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, Верховний Суд в постанові від 22.04.2021 року у справі № 440/395/20 зазначив, зокрема, таке:
Ліквідація юридичної особи публічного права на відміну від ліквідації юридичних осіб приватного права має певні особливості, що обумовлені відмінностями в їхньому правовому статусі.
Зокрема, особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган.
Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їхньої передачі іншим органам виконавчої влади.
Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.
Таким чином, для вирішення питання про те, що саме мало місце - ліквідація юридичної особи публічного права чи її реорганізація, необхідно надати оцінку правовому акту, який став підставою ліквідації, зокрема, на предмет того, чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший державний орган виконавчої влади.
Якщо внаслідок ліквідації державного органу його функції були передані іншому чи новоутвореному державному органу, то в такому випадку має місце не ліквідація, а реорганізація державного органу.
Відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» (далі - Постанова № 870) вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1.
Згідно з п. 2 постанови № 870 вирішено утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2.
Відповідно до п. 3 постанови № 870 територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов'язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції; здійснення заходів, пов'язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 цієї постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 цієї постанови, покладається на Міністерство юстиції; міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема: Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми) є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, Головного територіального управління юстиції у Сумській області, Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області.
Згідно з приписами п. 3 Положення про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.06.2011 року № 1707/5 (далі - Положення № 1707/5), основними завданнями Головного територіального управління юстиції є: реалізація державної правової політики, державної політики з питань банкрутства, у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації; забезпечення реалізації державної політики у сферах організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб); внесення на розгляд Мін'юсту пропозицій щодо формування та реалізації політики у зазначених сферах; забезпечення роботи нотаріату; експертне забезпечення правосуддя; протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо нотаріусів, адвокатів, адвокатських бюро та об'єднань, суб'єктів господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових відносин)); здійснення в межах повноважень міжнародно-правового співробітництва.
Наказом Міністерства юстиції України від 23.10.2019 року № 3228/5 «Про внесення змін до деяких наказів Міністерства юстиції України» внесено зміни до наказу Міністерства юстиції України від 23.09.2011 року № 1707/5 та затверджено зміни до Положення № 1707/5. Згідно зазначених змін, серед іншого, у тексті Положення слова «Головне територіальне управління юстиції» в усіх відмінках і числах замінено словами «Міжрегіональне управління» у відповідних відмінках і числах.
Пунктом 3 Положення № 1707/5 визначено, що основними завданнями міжрегіонального управління є: реалізація державної правової політики, державної політики з питань банкрутства, у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації; забезпечення реалізації державної політики у сферах організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб); внесення на розгляд Мін'юсту пропозицій щодо формування та реалізації політики у зазначених сферах; забезпечення роботи нотаріату; експертне забезпечення правосуддя; протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо нотаріусів, адвокатів, адвокатських бюро та об'єднань, суб'єктів господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових відносин)); здійснення в межах повноважень міжнародно-правового співробітництва.
У справі № 440/395/20 судами встановлено, що наказом Міністерства юстиції України № 4359/5 від 28.12.2019 року «Про можливість забезпечення здійснення повноважень та виконання функцій» вирішено погодитись із пропозицією Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) щодо можливості забезпечення здійснення ним повноважень та виконання функцій, визначених Положенням № 1707/5, та іншими нормативно-правовими актами, з 28.12.2019 року. У зв'язку з цим Головному територіальному управлінню юстиції у Полтавській області, Головному територіальному управлінню юстиції у Сумській області, Головному територіальному управлінню юстиції у Чернігівській області припинити з 28.12.2019 року здійснення повноважень та виконання функцій з реалізації державної політики у відповідних сферах.
Аналізуючи наведені нормативні положення, Верховний Суд зробив висновок, що Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми) має аналогічний правовий статус, що й, зокрема, Головне територіальне управління юстиції у Полтавській області, продовжило виконання його функцій та є його правонаступником.
При цьому незважаючи на те, що компетенція новоствореного органу розповсюджується на територію кількох областей, на відміну від Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, завдання та функції, які виконує новостворений орган та які виконувало Головне територіальне управління юстиції, є аналогічними та визначені Положенням № 1707/5.
Ураховуючи це, Верховний Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій у справі № 440/395/20 що мала місце саме реорганізація, а не ліквідація юридичної особи публічного права.
Таку ж позицію висловив Верховний Суд і в інших справах при вирішенні аналогічних спорів, зокрема, у постановах від 17.06.2021 року по справі № 240/455/20, від 26.05.2021 року по справі № 260/261/20, від 26.05.2021 року по справі № 140/90/20, від 28.05.2021 року по справі № 400/144/20.
В постанові від 16.09.2021 року у справі № 440/413/20 Верховний Суд констатував, що суди попередніх інстанцій дійшли хибного висновку про ліквідацію Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, оскільки цей державний орган був саме реорганізований, про що слушно зауважила позивачка. Верховний Суд також не погодився із висновками судів попередніх інстанцій щодо дотримання порядку звільнення позивача у спірній ситуації.
З наведеного слідує, що Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми) є правонаступником ГТУЮ у Полтавській області, що спростовує доводи відповідача про ліквідацію цієї юридичної особи публічного права без правонаступництва, а відтак і правові підстави для звільнення позивачки - за п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VІІІ, у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області.
Колегія суддів зазначає, що до правонаступника - новоствореної юридичної особи - Північно-Східного міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми) перейшли як функції та повноваження щодо реалізації державної політики у відповідних сферах, що виконувалися ГТУЮ у Полтавській області, так і майнові права та обов'язки цієї юридичної особи, що припиняється.
Згідно приписів частин другої та третьої ст. 5 Закону № 889-VІІІ відносини, що виникають у зв'язку зі вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Усталеною є також судова практика застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір.
Процедура вивільнення працівників на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) регламентована положеннями частини другої статті 40, статей 42, 492 цього Кодексу, що містять юридичні гарантії забезпечення прав працівників від незаконного звільнення та сприяння у збереженні роботи, до яких можна віднести обов'язок роботодавця попередити працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці та вчинити дії щодо працевлаштування працівника, в тому числі з урахуванням переважного права на залишення на роботі, а також заборону на звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності або відпустки, крім випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Законом № 117-IX статтю 40 КЗпП України доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».
У свою чергу аналіз положень Закону № 889-VІІІ дає підстави для висновку, що ст. 87 цього Закону до набрання чинності Законом № 117-IX (до 25.09.2019 року) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.
Після внесених Законом № 117-IX змін до ст. 87 Закону № 889-VІІІ підстава звільнення державних службовців, раніше визначена пунктом 1 частини першої цієї статті, була розділена окремо на випадки скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу (п. 1 ч. 1) та ліквідації державного органу (п. 1-1 ч. 1). У частині процедури звільнення з цих підстав стаття 87 Закону містила єдину норму про можливість видання наказу про звільнення в період тимчасової непрацездатності або відпустки державного службовця із зазначенням датою звільнення першого робочого дня останнього (частина п'ята).
Верховний Суд у справах № 140/90/20 та № 260/261/20 зазначав, що аналіз ст. 87 Закону № 889-VІІІ дає підстави для висновку про відсутність будь-яких застережень стосовно процедури припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, в тому числі і у разі ліквідації державного органу. Отже, відповідні питання щодо особливостей вивільнення працівників у разі реорганізації, ліквідації державного органу нормами спеціального закону не врегульовано, що свідчить про необхідність застосування положень законодавства про працю. Виключення зі ст. 87 Закону № 889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.
Приписи ч. 5 ст. 40 КЗпП України вказують лише на можливість врегулювання спеціальним законом особливостей застосування порядку звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом першим частини першої цієї статті.
Також Верховний Суд у справах №№: 260/261/20 та 240/455/20 зазначав, що додатковим підтвердженням аргументованості застосування законодавства про працю до спірних правовідносин, що виникли у період дії ст. 87 Закону № 889-VІІІ у редакції Закону № 117-ІХ, є наступні зміни до цієї статті, які внесені згідно із Законами України від 14.01.2020 року № 440-ІХ та від 23.02.2021 року № 1285-ІХ, якими законодавець урегулював особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VІІІ, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.
Таким чином, ліквідація відноситься до терміну «змін в організації виробництва і праці», що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
Відповідно до п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді спорів про звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи. організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Таким чином, встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме: з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.
Отже, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11.06.2020 року у справі № 826/19187/16, від 31.03.2020 року у справі № 826/6148/16, від 09.10.2019 року у справі № 821/595/16, а також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18).
При цьому Верховний Суд звернув увагу, що такий обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з'явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.
Вказана правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 25.07.2019 року у справі № 807/3588/14 та від 27.05.2020 року у справі № 813/1715/16, а також в постанові від 24.12.2021 року у справі № 240/4828/20.
За змістом ч. 5 ст. 22 і п. 2 ч. 1 ст. 41 Закону № 889-VІІІ працевлаштування державного службовця у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу передбачає його переведення на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. Переведення у такому випадку відбувається за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
Судом встановлено, що 23.10.2019 року ОСОБА_1 ознайомлено з попередженням про припинення державної служби на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VІІІ у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області. При цьому, роботодавцем не було запропоновано ОСОБА_1 всіх наявних вакантних посад, які вона може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, як на час попередження про наступне вивільнення, так і на час звільнення.
Як наголосив Верховний Суд у постановах від 16.02.2022 року в справах № 380/3389/20, № 380/3435/20, № 380/3654/20, № 380/4357/20, від 07.07.2022 року в справі № 380/3754/20, від 28.07.2022 року в справі № 380/6958/20 та інших, правовідносини щодо звільнення між роботодавцем і працівником, зокрема у разі реорганізації підприємства, виникають не з дати початку реорганізації, а з дати попередження працівника про зміну в майбутньому його становища, тобто можливого звільнення.
Таким чином, процедура звільнення державного службовця у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення на момент виникнення спірних правовідносин, а саме на момент ознайомлення позивача із попередженням про наступне вивільнення, а так само і на момент видання оскаржуваного наказу, в цій справі врегульована нормами Закону № 889-VIII (у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законами № 117-IX та № 440-IX), що виключає застосування до спірних правовідносин КЗпП України.
Така ж правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 09.06.2022 року у справі № 380/3269/20, від 28.07.2022 року у справах № 140/6353/20, № 380/3613/20, № 380/3645/20, № 380/3655/20, від 03.08.2022 року у справі № 380/3764/20 та інших.
Колегія суддів зауважує, що у постановах від 28.07.2021 року у справі № 640/11024/20, від 08.12.2021 року у справі № 380/3646/20, від 16.02.2022 року в справах № 380/3389/20, № 380/3435/20, № 380/3654/20, № 380/4357/20, від 22.02.2022 року в справі № 380/3547/20, від 09.06.2022 року в справах № 380/3269/20, № 380/3833/20, від 07 липня 2022 року в справі № 380/3754/20, від 19.07.2022 року в справах № 380/3677/20, № 380/3753/20, від 28.07.2022 року в справах № 140/6353/20, № 380/3613/20, № 380/3645/20, № 380/3655/20, № 380/6958/20, від 03.08.2022 року в справі № 380/3764/20 та інших, Верховний Суд підкреслив, що вжите у . 3 ст. 87 Закону № 889-VIII слово «може» означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення.
Аналізуючи норми Закону № 889-VIII, якими визначалася підстава припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення на момент прийняття оскаржуваного наказу, Верховний Суд зробив висновок про те, що суб'єкт призначення не зобов'язаний був пропонувати працівникові іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі.
Водночас не має підстав для застосування до спірних правовідносин положень КЗпП України щодо обов'язку пропозиції вакантних посад при ліквідації (реорганізації) державного органу, оскільки це питання було врегульовано законодавцем, який вніс зміни до спеціального закону - Закону № 889-VIII, шляхом виключення із попередньої редакції речення, яке визначало наявність обов'язку суб'єкта призначення виконати обов'язок пропонування посад.
Такого підходу Верховний Суд дотримувався у постанові від 23.12.2021 року в справі № 380/3551/20, де також зазначив, що вжите у пункті 2 ч. 1 ст. 41 Закону № 889-VIII слово «може» означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок з переведення без обов'язкового проведення конкурсу на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець. Вирішення питання переведення чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення.
Таким чином колегія суддів дійшла висновку, що доводи позивачки у частині обов'язку відповідача запропонувати їй інші вакантні посади під час попередження про майбутнє звільнення є безпідставними.
Враховуючи вищевикладені правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах наведених вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність у Міністерства юстиції України правових підстав для звільнення позивача із посади заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області 24.12.2019 року відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VІІІ у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, а тому наказ Міністерства юстиції України від 23.12.2019 року № 4154/к «Про звільнення» є протиправним та підлягає скасуванню.
Згідно з частинами першою та другою ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Вирішуючи питання поновлення ОСОБА_1 на попередньому місці роботи та питання виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів зазначає наступне.
З оскаржуваного наказу вбачається, що позивача звільнено з посади заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області.
Водночас відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми) зареєстроване 29.10.2019 року (т. 2, а.с. 230-236), а згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 23.12.2021 року (т. 2, а.с. 248-252) державну реєстрацію юридичної особи Головного територіального управління юстиції у Полтавській області припинено 17.12.2020 року.
Таким чином, правонаступником Головного територіального управління юстиції у Полтавській області є Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, а в редакції останньої назви установи - Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції.
Частинами другою та третьою ст. 36 КЗпП України передбачено, що зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації (керівників або складу державних органів) не припиняє дії трудового договору і в разі реорганізації підприємства (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника повинна бути продовжена.
Тобто при реорганізації до правонаступника переходять права та обов'язки юридичної особи, які стосуються не лише майнових правовідносин, але і правовідносин з приводу проходження публічної служби, зокрема, в частині продовження дії трудового договору з працівником.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду від 15.04.2020 року у справі № 818/572/16 та від 09.12.2021 року у справі № 340/588/20.
За змістом наведених положень Закону №889-VІІІ працевлаштування державного службовця у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу передбачає його переведення на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. Переведення у такому випадку відбувається за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
Водночас застосування законодавцем у наведених положеннях Закону № 889-VІІІ слова «може», підтверджує виключне право адміністративного розсуду суб'єкта призначення на переведення державного службовця без обов'язкового проведення конкурсу та жодним чином не увільняє його від обов'язку дотриматися процедури вивільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби у разі реорганізації державного органу.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 20.09.2021 року у справі № 340/221/20 та від 09.12.2021 року у справі №340/588/20.
Верховний Суд також неодноразово зазначав (постанови від 13.08.2020 року у справі № 821/3795/15-а, від 30.09.2020 року у справі № 826/12050/15 та від 09.12.2021 року у справі № 340/588/20), що повноваження щодо призначення працівника в порядку переведення на відповідну посаду згідно із затвердженим штатним розписом в новоствореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією відповідача і суд, як орган, що розглядає трудовий спір, не повинен і не може втручатися у здійснення дискреційних повноважень державного органу.
З огляду на встановлені в цій справі обставини, колегія судді погоджується з висновком суду першої інстанції, що поновити позивача на раніше займану посаду заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області об'єктивно неможливо внаслідок припинення державної реєстрації такої юридичної особи, а тому, зважаючи на правовий статус Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) як правонаступника Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, наявні підстави для поновлення позивача на посаді рівнозначної категорії і кваліфікації в Північно-Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Суми) з 25.12.2019 року, тобто з дня, наступного за днем звільнення позивача - 24.12.2019 року.
В постанові від 09.12.2021 року у справі № 340/588/20 Верховний Суд зазначив, що поновлення на посаді рівнозначної категорії і кваліфікації не слід розуміти як зобов'язання поновити на таку саму посаду, з якої звільнено працівника. Колегія суддів зауважила, що зайняття певних посад державної служби має свої особливості (визначені законом), зокрема коли йдеться про керівну посаду, то призначення на неї може відбутися тільки за результатами конкурсу. Однак у площині цього спору йдеться не стільки про назву посади державної служби і коло повноважень за цією посадою, скільки про необхідність відновити порушене право позивачки працювати на посаді державної служби в тому органі (інституції), з посади у якому її було неправомірно звільнено, з урахуванням, зокрема (але не виключно) її фаху, освітньо-кваліфікаційного рівня, категорії раніше займаної посади.
Колегія суддів відхиляє доводи відповідачів щодо обставин участі позивача в конкурсі на зайняття посад державної служби у міжрегіональних територіальних органах МЮ України, як такі, що не спростовують вищевикладених висновків та не охоплюються предметом доказування у цій справі.
Враховуючи вищевикладене, відсутні підстави для задоволення позовної вимоги у частині поновлення позивача на посаді рівнозначної категорії і кваліфікації з 24.12.2019 року, оскільки 24.12.2019 року є днем звільнення позивача та є останнім її робочим днем.
Згідно з ст. 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до п.п. «з» п. 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується, зокрема, у випадку вимушеного прогулу.
Згідно з п. 2 Порядку № 100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 5 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Суд враховує, що у період вимушеного прогулу позивача розмір її посадового окладу на відповідній посаді визначався постановою КМ України від 18.01.2017 року № 15 «Питання оплати праці працівників державних органів» зі змінами, внесеними постановою КМ України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 року №15» від 15.01.2020 року № 16.
Пунктом 10 Порядку № 100 передбачалось коригування середнього заробітку на коефіцієнт підвищення при підвищенні посадових окладів як у розрахуноковому періоді, так і у періоді, коли за працівником зберігався середній заробіток. При цьому положення пункту 10 Порядку № 100 виключено постановою КМ України від 09.12.2020 року № 1213, яка набрала чинності 12.12.2020 року.
Таким чином, з 12.12.2020 року правові підстави для застосування коефіцієнта підвищення відсутні.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 09.12.2021 року у справі № 340/588/20.
Таким чином, за період часу вимушеного прогулу позивача з 25.12.2019 року по 31.05.2022 року (дату розгляду цієї справи судом) припадає 609 робочих днів, а саме: 4 робочих дня у 2019 року, 251 робочий день у 2020 року, 250 робочих днів у 2021 року, 19 робочих днів у січні 2022 року, 20 робочих днів у лютому 2022 року, 22 робочих дні у березні 2022 року, 21 робочий день у квітні 2022 року та 22 робочих дні у травня 2022 року (з урахуванням положень ч. 6 ст. 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 року № 2136-IX, який набрав чинності з 24.03.2022 року).
Відповідно до довідки про середній заробіток ОСОБА_1 середній заробіток ОСОБА_1 за період з жовтня 2019 року по листопад 2019 року за 1 робочий день складає 1483,19 грн, а середньомісячна заробітна плата складає 31888,59 грн. (т.1, а.с.182)
З урахуванням викладеного, стягненню з Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), як правонаступника Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.12.2019 року по 31.05.2022 року в сумі 903262,71 грн (1483,19 грн (середньоденний заробіток позивача) х 609 день (робочі дні за час вимушеного прогулу)) з відповідним відрахуванням обов'язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.
Стосовно доводів відповідачів щодо нарахування позивачу згідно постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 08.04.2021 року у справі № 440/381/20 вихідної допомоги при звільненні та відповідно середнього заробітку за весь час затримки в розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, колегія суддів зазначає наступне.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 08.04.2021 року у справі № 440/381/20 визнано протиправною бездіяльність щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні ОСОБА_1 ; стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку в розмірі 31888 грн. 59 коп; стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки в розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку в сумі 31888 грн. 59 коп.
В постанові від 08.02.2022 року у справі № 755/12623/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла правових висновків, що в положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за один і той же період після звільнення найманого працівника, оскільки такий період починається днем звільнення, який є і днем остаточного розрахунку відповідно до ст. 116 КЗпП України і закінчується або днем поновлення на роботі, або днем фактичного розрахунку. Стягнення середнього заробітку за один період у подвійному розмірі не відповідає змісту КЗпП України, який не передбачає можливість стягнення подвійного заробітку.
А в постанові Верховного Суду України від 18.01.2017 року у справі № 6-2912цс16 зроблено правовий висновок про те, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за ст. 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде не співмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. В положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування, тому застосуванню підлягає положення тієї норми, яка регулює більш тривале порушення трудових прав позивача.
Таким чином, враховуючи вищевикладені висновки суду у цій справі щодо протиправності наказу Міністерства юстиції України від 23.12.2019 року № 4154/к «Про звільнення», наразі й втрачаються підстави для нарахування позивачу вихідної допомоги при звільненні та відповідно середнього заробітку за весь час затримки в розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку та такі виплати позивачу можуть вважатися як надміру нараховані виплати.
Крім того, ст. 1212 Цивільного кодексу України ( далі - ЦК України) встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Згідно зі статтею 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом.
У разі наявності спору між позивачем та відповідачами питання наявності чи відсутності підстав (з урахуванням висновків суду у цій справі та відповідних висновків Верховного Суду) для повернення позивачем безпідставно набутих сум вихідної допомоги при звільненні та відповідно середнього заробітку за весь час затримки в розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку (як виду відповідальності), можуть бути предметом судового розгляду в іншій справі, тоді як такі питання не входять до предмету розгляду у справі, що наразі розглядається.
Таким чином колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
Колегія суддів зауважує, що на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 16.08.2022 року № 912 «Про реорганізацію міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції» реорганізовано міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, зокрема, Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Харків) приєднане до Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) з перейменуванням у Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції.
Згідно зі ст. 15 Закону України від 02.06.2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», пункту 14 розділу ІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року № 512, у разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування (для юридичної особи) або прізвище, ім'я чи по батькові (для фізичної особи), виконавець, за наявності підтверджуючих документів, змінює своєю постановою назву сторони виконавчого провадження. Отже, зміна найменування юридичної особи як сторони виконавчого провадження не потребує її заміни судом, а здійснюється постановою виконавця, якою змінюється саме назва відповідної сторони такого провадження.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.04.2019 року у справі № 914/3587/14 (провадження № 12-34гс19).
Враховуючи наведе, положення ст. 315 КАС України та п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 371 КАС України, колегія суддів не вбачає підстав для зміни судового рішення.
Інші доводи апеляційних скарг означених висновків колегії суддів не спростовують.
При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 292, 293, 308, 311, 313, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Апеляційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 31 травня 2022 року, - без змін.
Постанова Другого апеляційного адміністративного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку на протязі тридцяти днів, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Л.В. Мельнікова
Судді Л.В. Курило А.О. Бегунц
Постанова у повному обсязі складена і підписана 20 липня 2023 року.