Номер провадження: 22-ц/813/1032/23
Справа № 947/4175/20
Головуючий у першій інстанції Салтан Л. В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
29.06.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю: представника ОСОБА_1 - адвоката Гамарц О.С.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Луба Владислава Володимировича в інтересах громадянина Турецької Республіки ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2021 року за позовом адвоката Бобровника Дениса Олександровича в інтересах громадянина Турецької Республіки ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договорами позики, -
26 лютого 2020 року адвокат Бобровник Денис Олександрович в інтересах громадянина Турецької Республіки ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договорами позики, у якому просив суд стягнути заборгованість:
за договором позики №1 від 03.02.2017 та розпискою від 03.02.2017 до цього договору у розмірі еквіваленту 24 700 доларів США, а саме: 604 656, 00 грн, три відсотки річних в розмірі 37 440, 30 грн, відсотки за користування позикою у розмірі 212 789, 22 грн, пенею у розмірі 234 001,87 грн, в загальному розмірі 1 088 887, 39 грн;
за договором позики №1 від 05.08.2017 та розпискою від 05.08.2017 до цього договору еквівалентну 18 857 доларів США, а саме: 461 619, 36 грн, три відсотки річних в розмірі 33 051, 95 грн, відсотки за користування позикою в розмірі 182 301, 71 грн, пенею в розмірі 206 574, 66 грн, в загальному розмірі 883 547, 68 грн;
за договором позики №1 від 09.08.2018 та розпискою від 09.08.2018 року до цього договору еквівалентну 40 486 доларів США, а саме: 991 097, 28 грн, три відсотки річних в розмірі 17 998, 33 грн, відсотки за користування позикою у розмірі 93 244, 61 грн, пенею в розмірі 112 489, 54 грн, а в загальному розмірі 1 214 829, 76 грн, посилаючись на те, що відповідач не виконує взяті на себе зобов'язання та не повертає борг.
11 червня 2020 року адвокат Гамарц Олександр Сергійович в інтересах відповідача ОСОБА_1 надав суду відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки відповідач не підписував зазначені договори та розписки, грошові кошти від позивача не отримував.
Позивач ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився, повідомлявся належним чином, до суду надав заяву, в якій просить надати йому час для підготовки до участі у справі та відкласти розгляд справи.
Представник відповідача ОСОБА_1 у судове засідання не з'явився, повідомлявся належним чином, до суду надав клопотання про відкладення розгляду справи через карантинні засоби та перебування представника відповідача на самоізоляції. Також, в зазначену клопотанні вказано за можливе розглянути справу за його відсутності.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2021 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - відмовлено.
В апеляційній скарзі адвокат Луб Владислав Володимирович інтересах громадянина Турецької Республіки ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
В судове засідання апеляційного суду ні ОСОБА_2 , ні його адвокат Луб В.В. не з'явились, про розгляд справи повідомлялись належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про отримання ними судових повісток. Клопотання про відкладення розгляду справи не надходило.
Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомленого про дату судового засідання позивача по справі.
Заслухавши суддю-доповідача та представника ОСОБА_1 - адвоката Гамарц О.С., який просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
За змістом частин першої, другої статті 207 ЦК України і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов'язанням її повернення), так і дати її отримання.
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (стаття 1049 ЦК України).
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку (частини друга та третя статті 545 ЦК України).
Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до договору позики №1 від 03.02.2017 ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 24 700 доларів США до 31 грудня 2017 року.
Відповідно до договору позики №1 від 05.08.2017 ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 18 857 доларів США до 01 вересня 2017 року.
Згідно із договором позики №1 від 03.08.2018 ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 40 486 доларів США до 30 червня 2019 року.
Відповідно до зазначених договорів підтвердженням отримання грошових коштів є підписані сторонами розписок.
Судом були досліджені розписки від 03.02.2017, 05.08.2017, 09.08.2018, відповідно до тексту розписок неможливо встановити їх співвідношення із договорами позики.
Так, у п. 8 усіх спірних договорів позики зазначено (російською мовою), що: «Настоящий договор считается заключенным с момента фактической передачи ОСОБА_5 сумму займа, что подтверждается распиской ОСОБА_6 , указанной в п. 4 настоящего договора». Однак п. 4 усіх спірних договорів займу не містять положень про складання розписки.
Крім того, в розписці від 05.08.2017 не зазначено дату договору позики, на підставі якого відповідач ніби то отримав гроші, що не дає можливості пов'язати договір позики №1 від 05.08.2017 із розпискою від 05 серпня 2017 року.
З матеріалів справи та пояснень позивача вбачається, що зазначені договори позики та розписки укладались у Республіці Туреччина.
Крім того, в матеріалах справи міститься повідомлення №20-4806 про неможливість надання висновку судово почеркознавчої експертизи по цивільній справі №947/4175/20 від 22 вересня 2020 року, згідно з яким неможливо встановити, що розписки та договори займу були підписані саме відповідачем.
Разом з тим, суду не доведено ані самого факту передачі грошей ОСОБА_1 , ані взагалі наявності на той час їх у позивача, їхнє походження.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення позитивної дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Оскільки грошові кошти за договором позики не передавались, він є неукладеним. Оскільки договір позики є неукладеними, то з нього для його сторін не виникло жодних зобов'язань.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі №520/5889/18.
Слід зазначити, що, відповідно до листа Національного Банку України від 11 листопада 2020 року, індивідуальні ліцензії, відповідно до вимог ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 за №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за період з 01 січня 2005 року по 06 лютого 2019 року ОСОБА_1 не видавались. Також, відсутня інформація про валютні операції ОСОБА_1 за період з 07 лютого 2019 року по 11 листопада 2020 року.
Відповідно до листа Державної митної служби України, за період з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2018 року не має відомостей щодо декларування грошових коштів, ввезених на митну територію України ОСОБА_1 ..
Тобто, зазначені листи підтверджують той факт, що на територію України ОСОБА_1 не переводив та не ввозив кошти у зазначені періоди.
Дослідивши надані докази, суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодись неможливо, виходячи з наступного.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов'язанням, повагу до прав інших суб'єктів, обов'язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.
Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Проте, позивачем ОСОБА_2 із достовірністю та об'єктивністю доведено обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що між сторонами у справі укладено договори позики, за якими позивач передав у борг грошові кошти в іноземній валюті, але позичальник всіляко ухиляється від повернення грошових коштів. Й, навпаки, відповідачем ОСОБА_1 спростовано підстави позову та не надано суду будь-які належні та допустимі докази на підтвердження своїх заперечень проти позову, а саме, що він не підписував зазначені договори та розписки, грошові кошти від позивача не отримував.
Так, Верховний Суд у постанові від 27 жовтня 2021 року у справі №523/1712/18 (провадження №61-1220св21) зробив наступний правовий висновок, а саме, «згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Тому, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Положеннями частини першої статті 1051 ЦК України передбачено право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі №319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі №604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц».
Встановлено, що надані позивачем копії договорів позики від 03 лютого 2017 року, від 05 серпня 2017 року та від 09 серпня 2018 року та відповідних розписок про отримання грошових коштів об'єктивно підтверджують боргові зобов'язання: містять умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів (а.с. 14-15, 16-17, 18-19).
Представником позивача також надано в судовому засіданні та досліджено судом оригінали договорів позики від 03.02.2017, від 05.08.2017 та від 09.08.2018 та відповідних розписок про отримання грошових коштів.
За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку, що згідно договору позики №1 від 03.02.2017 та розписки від 03.02.2017 до цього договору відповідач позичив у позивача грошові кошти в іноземній валюті у розмірі 24 700 доларів США, на строк до 31 грудня 2017 року,
згідно договору позики №1 від 05.08.2017 та розписки від 05.08.2017 до цього договору еквівалентну відповідач позичив у позивача грошові кошти в іноземній валюті у розмірі 18 857 доларів США на строк 01 вересня 2017 року,
згідно договором позики №1 від 09.08.2018 та розписки від 09.08.2018 до цього договору відповідач позичив у позивача грошові кошти в іноземній валюті у розмірі 40 486 доларів США, що достовірністю підтверджується наявними в справі письмовими доказами.
Умови догорів позики та відповідних розписок на отримання грошових коштів позичальник не виконав, борг не вернув.
У пункті 7 вказаних договорів позики зазначено, що у випадку порушення позичальником строку повернення позики, указаного у п. 2 договору позичальник зобов'язаний платити позикодавцю неустойку в розмірі 0,05% від неповернутої суми позики позикодавцю день прострочки.
Дійсно за клопотанням адвоката Гамарц Олександра Сергійовича в інтересах відповідача ОСОБА_1 була призначена судова почеркознавча експертиза для з'ясування питання чи підписував відповідач вказані договори позики та відповідні розписки, проте відповідач не надав достатньо документів з вільними зразками підписів ОСОБА_1 та експериментальних зразків, тому у експертної установи не було можливості надати висновок, що підтверджується наявним у справі повідомленням №20-4806 про неможливість надання висновку по цивільній справі №947/4175/20 від 22.09.2020 (а.с. 73-74).
Отже, відповідачем ОСОБА_1 у порушення положень статті 12, 81 ЦПК України не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він не підписував зазначені договори та розписки та грошові кошти від позивача не отримував.
Таким чином, суд першої інстанції у порушенні пункту три частини 4 статті 265 ЦПК України надав у судовому рішення неправильну оцінки аргументів позивача щодо наявності підстав задоволення позову.
Встановлено, що представником позивача надано суду першої інстанції обґрунтований розрахунок заборгованості за договорами позики станом на 14 лютого 2020 року, який не був оспорений відповідачем.
Так, за договором позики №1 від 03.02.2017 та розпискою від 03.02.2017 до цього договору заборгованість за позикою становить 1 088 887,39 грн, з яких основної борг - 24 700 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 604 656, 00 грн, три відсотки річних - 37 440, 30 грн, відсотки за користування позикою - 212 789, 22 грн, пеня - 234 001, 87 грн,
за договором позики №1 від 05.08.2017 та розпискою від 05.08.2017 до цього договору заборгованість за договором позики становить в розмірі 883 547, 68 грн, з яких основної борг - 18 857 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 461 619, 36 грн, три відсотки річних - 33 051, 95 грн, відсотки за користування позикою - 182 301, 71 грн, пеня - 206 574, 66 грн,
за договором позики №1 від 09.08.2018 та розпискою від 09.08.2018 до цього договору заборгованість за договором позики становить в розмірі 1 214 829,76 грн, з яких основної борг - 40 486 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 991 097, 28 грн, три відсотки річних - 17 998, 33 грн, відсотки за користування позикою - 93 244, 61 грн, пеня - 112 489, 54 грн.
А всього загальна сума заборгованості за договорами позики станом 14 лютого 2020 року становить 3 187 264, 83 грн.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що суд першої інстанції формально поставився до передбачених законом вимог, не дотримався принципів «рівності вихідних умов», балансу сторін при розгляді справи в суді та обґрунтованості судового рішення. Позичальник, відповідач ОСОБА_1 , не виконує взяті на себе зобов'язання за договорами в сумі, строки та на умовах, що передбачені договорами позики від 03.02.2017, від 05.08.2017 та від 09.08.2018. Оригінали договорів позики та відповідних розписок про отримання грошових коштів знаходяться у позивача, що з урахуванням положень статті 545 ЦК України свідчить про те, що зобов'язання з повернення позики позичальником не виконано. Тому права позикодавця були порушені і у відповідності до статей 15, 16 ЦК України підлягають судовому захисту шляхом стягнення з відповідача на користь позивача заборгованість за договорами позики в розмірі 3 187 264,83 грн.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Системний аналіз наведених норм права, правового висновку Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду апеляційної інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору позивач отримав ефективний засіб юридичного захисту свого права на мірне володіння майном, що передбачено статтями, 6, 13 та статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 89, 263, 264 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статей 13, 15, 1048, 1049, 1051 ЦК України та, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі.
На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Позивач ОСОБА_2 поніс та документально підтвердив сплату судового збору при подачі позовної зави у сумі 10 510,00 грн (а.с.1), при подачі апеляційної скарги в сумі 15 765,00 грн (а.с. 137), тому у зв'язку із задоволенням позову та апеляційної скарги необхідно присудити на користь позивача з відповідача судовий збір в сумі 26 275,00 грн (10 510,00 грн. + 15 765,00 грн).
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу адвоката Луба Владислава Володимировича в інтересах громадянина Турецької Республіки ОСОБА_2 задовольнити частково, рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2021 року скасувати й ухвалити нове судового рішення, яким позов адвоката Бобровника Дениса Олександровича в інтересах громадянина Турецької Республіки ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договорами позики задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , на користь громадянина Турецької Республіки ОСОБА_2 , ідентифікаційний номер Турецької Республіки НОМЕР_2 , заборгованість за договорами позики, з урахуванням пені та відсотків, в загальному розмірі 3 187 264,83 грн, а також та витрати по сплаті судового збору, за подання позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі 26 275,00 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 10 липня 2023 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дришлюк
Р.Д. Громік