Справа № 226/1292/22
Провадження № 2/204/1473/23 р.
КРАСНОГВАРДІЙСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
49006, м. Дніпро, проспект Пушкіна 77-б тел. (056) 371 27 02, inbox@kg.dp.court.gov.ua
19 травня 2023 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська в складі:
головуючого судді Самсонової В.В.
за участю секретаря Зайченко О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Вугільна компанія «КРАСНОЛИМАНСЬКА» про стягнення заборгованості по заробітної платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даною позовною заявою, в якій просив стягнути з відповідача заборгованість по заробітної платі в сумі 160 212,09 грн., компенсацію за відпустку у розмірі 39 днів в сумі 50744,85 грн., середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.09.2022 року по 28.12.2022 року в сумі 118404,65 грн., а всього 329361,59 грн. В обґрунтування своїх позовних вимог вказав на те, що з 03 серпня 2000 року позивач перебував у трудових відносинах з Державним підприємством «ВК «КРАСНОЛИМАНСЬКА», працюючи гірноробітником. 28 вересня 2022 року його було звільнено з підприємства за власним бажанням, а саме за ч. 1 ст. 38 КЗпП України, за відповідним Наказом за №2362/к від 28.09.2022 року. Останнім днем праці відповідача було 28 вересня 2022 року. При звільненні відповідач не здійснив, відповідно до ст. 116 КЗпП України, остаточний розрахунок із позивачем. Так, у відповідності до довідки №9236 за вих. 301/11-262/8 від 24.10.2022 року відповідач перед позивачем має заборгованість з виплати заробітної плати у розмірі 50419,21 грн. Суми заборгованості в ній відповідачем вказані після утримання обов'язкових податків та зборів. Так, у відповідності до Довідки №9236 за вих. №01/11-262/9 від 24.10.2022 року середньоденний заробіток позивача 1301,15 грн. Так, у відповідності до заяви про звільнення від 28.09.2022 року та наказу №2362/к від 28.09.2022 року невикористана відпустка позивача становить 39 днів, що складає 50 744,85 грн. із розрахунку вищевказаного середньоденного заробітку. Крім того, позивач просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при його звільненні.
Не погодившись, з позовними вимогами, відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого вказано, що відповідач не визнає позовні вимоги у повному обсязі. Відповідач вказує, що сума, яка підлягає сплаті при звільненні 160 212,09 грн. Проте, ані при звільненні, ані під час отримання трудової книжки, позивачем будь-яких вимог до відповідача з приводу розрахунку не заявлялось, тобто позивач фактично погодився з проведеним остаточним розрахунком заборгованості із заробітної плати на розсуд відповідача. Позовні вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 28.09.2022 року по 07.12.2022 року на думку відповідача є безпідставними. Відповідач вважає, що період затримки розрахунку виплат, належних працівникові при звільненні, слід вважати з наступного дня отримання відповідачем позовної заяви. Стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 28 вересня 2022 року по 07 грудня 2022 року на думку відповідача не відповідає вимогам справедливості та пропорційності, з огляду на те, що законодавець вже після подачі позову до суду, вніс зміни до ст. 117 КЗпП України та обмежив розмір середнього заробітку шістьма місяцями. Крім того зазначає, що покладання на відповідача обов'язку виплати середнього заробітку під час затримки розрахунку при звільненні стане додатковою жорстокою санкцією у фінансовій сфері відповідача, тим самим перетвориться на непосильний тягар. Також, відповідачем було вказано, що позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат не підлягають задоволенню, оскільки не відповідають критеріям обґрунтованості та розумної необхідності.
Позивачем подано до суду відповідь на відзив, відповідно до якого вказано наступне. Позивач вказує, що оскільки в день звільнення позивач працював, то саме 28.09.2022 року відповідач має зобов'язання провести розрахунок з виплати заробітної плати позивачу. Також, позивач вказує, що у зв'язку із наданням 29.03.2023 року до відзиву на позов відповідачем довідки №9236 від 28.03.2023 року із зазначенням розміру заборгованості по заробітної платі відповідача сумі 160212,09 грн., вже з урахуванням компенсації за невикористану відпустку, позивач вважає за необхідне залишити без розгляду його позовну вимого щодо стягнення з відповідача компенсації за відпустку у розмірі 39 дні в сумі 50 744,85 грн. та залишити наступні позовні вимоги наступного змісту: «Стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість по заробітній платі в сумі 160 212,09 грн., середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.09.2022 року по 28.12.2022 року в сумі 118 404,65 грн., а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.12.2022 року по день ухвалення судового рішення».
В судове засідання позивач та його представник ОСОБА_2 не з'явилися, про час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, раніше представником було надано заяву, в якій він вказав, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі, просив розгляд справи здійснити без їх участі.
Представник відповідача ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилася, про час і місце розгляду справи була повідомлена належним чином, раніше представником було надано заяву відповідно до якої вона просила розгляд справи здійснити без представника відповідача та винести рішення по суті справи відповідно до норм чинного законодавства.
У зв'язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи, суд розглядає справу, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Вивчивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню в повному обсязі по наступним підставам.
Судом встановлено, що з 03 серпня 2000 року позивач працював у Державному підприємстві «Вугільна компанія «Краснолиманська», що підтверджується відповідними записами у трудовій книжці. 28 вересня 2022 року відповідачем звільнено позивача за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України, у зв'язку з виходом на пенсію за віком, на підставі наказу № 2362/К від 28 вересня 2022 року (а. с. 4).
Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з вимогами ч. ч. 1-3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Приписами ч. ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Приписами ч. 1 ст.76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до вимог ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися не припущеннях.
Звернувшись до суду, позивач просив, зокрема, стягнути з відповідача заборгованість по невиплаченій заробітній платі у розмірі 160 212,09 грн.
Відповідно до вимог ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили.
Отже, за змістом ст.38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно.
Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Таким чином, обов'язок щодо проведення повного розрахунку чинним законодавством України покладено виключно на роботодавця, більш того, даний обов'язок у останнього виникає автоматично з його прийняттям заяви працівника про звільнення та винесення відповідного наказу.
При цьому, суд зазначає, що жодних додаткових заяв від працівника, які б були підставою для проведення такого розрахунку, чинним законодавством України не передбачено.
У зв'язку з цим, всі наведені у відзиві на позовну заяву твердження сторони відповідача про те, що відповідач не провів з позивачем остаточний розрахунок у зв'язку з тим, що позивач ні при звільненні, ні при отриманні трудової книжки не звертався до відповідача з заявами про проведення остаточного розрахунку, суд до уваги не приймає, оскільки такі обставини жодним чином не звільняють відповідача як роботодавця від передбаченого законом обов'язку у день звільнення провести з позивачем як працівником остаточний розрахунок.
Суд зауважує, що матеріали справи не містять належних та переконливих доказів на підтвердження того, що відповідачем перед позивачем була погашена існуюча заборгованість по заробітній платі, а тому усі наведені відповідачем заперечення з цього приводу суд вважає безпідставними та недоведеними, до уваги їх не бере та відхиляє.
За положеннями ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Разом з цим слід звернути особливу увагу на рішення Конституційного суду України № 9-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року у справі №1-18/2013, в якому Конституційний Суд України зазначив, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Відповідно до вимог ч. ч. 1 та 2 ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.
Згідно з вимогами ч. ч. 1, 4, 5 ст. 24 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам. За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов'язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця.
У частині 1 статті 116 КЗпП України, в редакції, що діяла на момент звільнення позивача з Державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська», тобто станом на 27 жовтня 2021року, закріплено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, сума остаточного розрахунку, тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117КЗпП України відповідальність.
Разом з тим, відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Структура заробітної плати визначена ст. 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Однак, відповідач при звільненні так і не провів з позивачем остаточний розрахунок та не виплатив позивачу нараховану йому заробітну плату.
Згідно з довідкою від 28 березня 2023 року, виданою Державним підприємством «Вугільна компанія «Краснолиманська», вбачається, що Державне підприємство «Вугільна компанія «Краснолиманська» має перед ОСОБА_1 заборгованість з виплати заробітної плати за період з грудня 2019 року по вересень 2022 року у загальному розмірі 160212,09 грн., при цьому сума заборгованості з виплати заробітної плати зазначена після утримання всіх обов'язкових податків та зборів (а. с. 9).
Отже, з вищевказаної довідки вбачається, що заборгованість відповідача перед позивачем по заробітній платі становить 160212,09 грн. та вказана заборгованість визначена вже за вирахуванням з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів, тобто є сумою, яка належить позивачу до виплати.
Таким чином з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі за період з грудня 2019 року по вересень 2022 року у розмірі 160212,09 грн., без утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті, а отже позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Крім того, у позовній заяві позивач просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.09.2022 року по 28.12.2022 року у розмірі 118 404 гривень 65 копійок, а також з 28.12.2022 року по день ухвалення рішення, оскільки розрахунок з позивачем так і не проведений.
За позицією позивача відповідачем несвоєчасно проведено розрахунок, оскільки нараховані суми складових заробітку не виплачені в день звільнення, тобто 28 вересня 2022 року, тому відповідач повинен понести відповідальність, передбачену ст. 117 КЗпП України.
Сума середнього заробітку позивача згідно довідки ДП «ВК «КРАСНОЛИМАНСЬКА» від 24.10.2022 №01/11-262/9 становить 1301,15 грн. (а.с. 6 на звороті).
Відповідач ДП ВК «Краснолиманське», не визнає заявлений розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, ґрунтує позицію захисту на доводах про відсутності правових підстав для відповідальності за допущене порушення строків проведення розрахунку з позивачем при звільненні.
Згідно з частиною першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до статті 2 КЗпП працівники мають право, зокрема, на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади. Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ст. 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом; кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог. Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Таким чином, при з'ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом.
Надаючи оцінку обґрунтованості позовних вимог про стягнення з ДП ВК «Краснолиманська» суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд приймає до уваги наступне.
Відповідно до статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення; якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок; про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум; в разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно пункту 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 року у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу вказано, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу.
Згідно статті 117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно роз'яснень п. 20, п. 25 Постанови Пленуму ВС України № 13 від 24.12.1999 року, - встановивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку з затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.
Тлумачення статті 117 КЗпП свідчить, що відповідальність роботодавця нерозривно пов'язана з: фактом невиплати працівникові належних сум; строками, встановленими у статті 116 КЗпП України; наявністю вини власника або уповноваженого ним органу. Лише сукупність усіх вказаних умов може зумовлювати відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні.
Судом встановлено, що день звільнення позивача - 28 вересня 2022 року, проте сума заборгованості в день звільнення не була виплачена.
Відповідно до статті 116 КЗпП України законодавцем зазначається обов'язок роботодавця здійснити розрахунок з працівником всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації в день звільнення.
Згідно ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Виплата заборгованості по заробітній платі в день звільнення не здійснена, а тому відповідач має нести відповідальність за затримку розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України.
Здійснення розрахунків середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку визначено в Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100.
Так, абзацом третім пункту 2 розділу ІІ Порядку встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана дана виплата.
В постанові ВСУ у справі № 6-2807цс16 від 01.03.2017 року зазначено, що при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки саме за робочі дні виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку, якщо іншого не передбачено чинним законодавством.
Суд визначає кількість робочих днів затримки розрахунку при звільненні з 11.11.2021 року (наступний день після отримання вимоги про розрахунок) - по дату винесення рішення суду (31.03.2022 року), оскільки відповідачем не здійснено фактичної виплати заборгованості по заробітній платі. При цьому, суд зазначає, що такий захист трудових прав позивача узгоджується з роз'ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» № 13 від 24.12.1999 року (п. 20), та не може бути розціненим як порушення принципу розгляду справи в межах заявлених позовних вимог.
З огляду вказаного, суд зазначає, що кількість робочих днів, за які позивачу затримано виплату заробітної плати при звільненні за період з 28 вересня 2022 року по 19 травня 2023 року (включно) складає 168 днів.
Таким чином, сума компенсації за час затримки розрахунку складає: 1301,15 грн. (середньоденна заробітна плата) х 168 (кількість днів затримки розрахунку) = 218593,20 гривень.
Суд акцентує увагу, що відповідальність за затримку розрахунку при звільненні за статтею 117 КЗпП України настає лише у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, передбачені у статті 116 КЗпП України. Тягар відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця.
Так, ДП «ВК «Краснолиманська» у відзиві на позовну заяву жодним чином не спростовано, що невиплата позивачу при звільненні належних сум заробітку не пов'язана з винною поведінкою роботодавця.
Вимоги щодо виплати середнього заробітку у зв'язку з несвоєчасною виплатою належних працівникові сум, це свого роду відшкодування завданої майнової шкоди. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Метою законодавчого регулювання механізму компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).
Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» сама по собі відсутність коштів у роботодавця, відсутність фінансово-господарської діяльності не виключає його відповідальності на підставі статті 117 КЗпП України. Таке ж роз'яснення надав і Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу.
Вирішуючи питання відповідальності відповідача за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивача судом враховано доводи відповідача, що на сьогоднішній день на ДП «ВК «Краснолиманська», як і на багатьох вугледобувних підприємствах регіону, склалася складна економіно - фінансова ситуація, яка спричинила простій на підприємстві, починаючи з 19.12.2019 року про що виданий наказ від 19.12.2019 року за №875. На час простою до роботи залучаються лише працівники, які мають бути задіяні у роботах з підтримки життєдіяльності підприємства, а саме працеспроможності гірничошахтного устаткування, попередження затоплення гірничих виробок тощо.
За таких обставин суд виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, вважає за можливе зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України до 50 % від визначеної суми, тобто до 109296,60 гривень.
Вирішуючи питання стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає таке.
Положеннями ст.59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч.3 ст.237 ЦК України однією з підстав виникнення представництва є договір.
Як вбачається з матеріалів справи, 01 листопад 2022 року між позивачем та адвокатом Загоруйко Г.А. укладено договір №18/2022 про надання правничої допомоги. Також, сторонами було підписано Акт надання послуг за Договором від 02.03.2023 року.
Відповідно до ч.1-3 ст.134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Відповідно до приписів ст.141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Відповідно до ч. 1 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з ч. 2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частиною 3 статті 137 ЦПК України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Водночас за змістом ч.4, 5 ст.137 ЦПК України розмір витратна оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (ч.ч. 5,6 ст. 137 ЦПК України).
У розумінні положень ч.ч. 5,6 ст. 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі № 927/237/20).
Такі самі критерії, як зазначено вище, застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).
Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Визначивши розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, суд здійснює розподіл таких витрат.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку, що розумним розміром понесених витрат на правничу допомогу є 10000,00 грн. та підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням того, що позивач при подачі позову був звільнений від сплати судового збору за позовними вимогами про стягнення заборгованості по заробітній платі, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача в дохід Держави судовий збір у розмірі 1092,97 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 4, 12-13, 19, 81, 141, ч. 4 ст. 223, ч. 2 ст. 247, ст. ст. 258-259, 263-266, 274, 280, 282-284, 289, 354 ЦПК України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Державного підприємства «Вугільна компанія «КРАСНОЛИМАНСЬКА» про стягнення заборгованості по заробітної платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - задовольнити частково.
Стягнути з Державного підприємства «Вугільна компанія «КРАСНОЛИМАНСЬКА» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітної платі в сумі 160 212,09 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.09.2022 року по 19 травня 2023 року в сумі 109296,60 грн.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України, суд вважає необхідним зазначити у резолютивній частині рішення наступні дані:
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , адреса фактичного проживання: АДРЕСА_2 .
Державне підприємство «Вугільна компанія «Краснолиманська», код ЄДРПОУ 31599557, юридична адреса: 85310, Донецька область, м. Покровськ м. Родинське, вул. Перемоги, 9.
Суддя В.В. Самсонова