Рішення від 12.07.2023 по справі 910/78/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.07.2023Справа № 910/78/23

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Чинчин О.В., при секретарі судового засідання Бігмі Я.В., розглянув у відкритому судовому засіданні справу в порядку загального позовного провадження

за позовом Першого заступника керівника Київської міської прокуратури (03150, місто Київ, ВУЛИЦЯ ПРЕДСЛАВИНСЬКА, будинок 45/9) в інтересах держави в особі Київської міської ради (01044, місто Київ, ВУЛИЦЯ ХРЕЩАТИК, будинок 36)

до про1. Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» (04119, місто Київ, ВУЛИЦЯ БІЛОРУСЬКА, будинок 13); 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» (04119, місто Київ, вул.Білоруська, будинок 40-Г) скасування рішень державного реєстратора, визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити дії

Представники:

від прокуратури: Колодчина Р.В. (представник за посвідченням);

від Позивача: не з'явились;

від Відповідача-1: не з'явились;

від Відповідача-2: Старцев Ю.К. (представник на підставі ордеру);

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Перший заступник керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради (надалі також - «Позивач») звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» (надалі також - «Відповідач - 1»), Товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» (надалі також - «Відповідач - 2») про скасування рішень державного реєстратора, визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити дії.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для скасування рішень державного реєстратора про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю літ. А загальною площею 28,2 кв.м. по вул. Білоруській, 36-Б у м. Києві, визнання недійсним договору купівлі - продажу від 29.01.2021 року та зобов'язання вчинити дії.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.01.2023 року відкрито провадження у справі №910/78/23, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 01.02.2023 року.

19.01.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від прокуратури надійшла заява про забезпечення позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.01.2023 року заяву Першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради про забезпечення позову задоволено.

У підготовче судове засідання 01.02.2023 року представники позивача та відповідачів не з'явились, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.02.2023 року, яка занесена до протоколу судового засідання, витребувано додаткові докази, відкладено підготовче судове засідання на 01.03.2023 року.

17.02.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надійшла інформація на виконання вимог ухвали суду.

27.02.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» надійшла інформація на виконання вимог ухвали суду.

28.02.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Департаменту з питань державного архітектурно - будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надійшла інформація на виконання вимог ухвали суду.

У підготовче судове засідання 01.03.2023 року представники позивача та відповідачів не з'явились, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.03.2023 року, яка занесена до протоколу судового засідання, продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів, відкладено підготовче судове засідання на 29.03.2023 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.03.2023 року витребувано від Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (м. Київ, вул. Студентська, 7) належним чином завірені копії документів, на підставі яких Комунальним підприємством "Благоустрій Шевченківського району" проведено державну реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА "МОЛОКО" на нежитлову будівлю по вул. Білоруська, 40-Г, літ. А (вул. Білоруська, 36-Б) у м. Києві (індексний номер рішення: 36124792).

28.03.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшли письмові пояснення.

28.03.2023 року та 29.03.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача - 2 надійшов відзив на позовну заяву.

У підготовче засідання 29.03.2023 року з'явились: прокурор, представники позивача та відповідача-2; представник відповідача-1 не з'явився, про дату, час і місце судового засідання повідомлений належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.03.2023 року, яка занесена до протоколу судового засідання, встановлено Прокуратурі, Позивачу строк до 5 днів з дня отримання відзивів для надання відповідей на відзиви, встановлено Відповідачам строк до 5 днів з дня отримання відповідей на відзиви для надання заперечень, відкладено підготовче судове засідання на 12.04.2023 року.

12.04.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача - 2 надійшли заперечення.

У підготовче засідання 12.04.2023 року з'явились: прокурор, представники позивача та відповідача-2; представник відповідача-1 не з'явився, про дату, час і місце судового засідання повідомлений належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.04.2023 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відкладено підготовче судове засідання на 10.05.2023 року.

13.04.2023 року та 14.04.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від прокуратури надійшли відповіді на відзив.

17.04.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Департаменту з питань реєстрації надійшли копії документів реєстраційної справи.

18.04.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача - 2 надійшли заперечення.

У підготовче засідання 10.05.2023 року з'явились: прокурор, представники позивача та відповідача-2; представник відповідача-1 не з'явився, про дату, час і місце судового засідання повідомлений належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.05.2023 року, яка занесена до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 31.05.2023 року.

Судове засідання, призначена на 31.05.2023 року, не відбулось у зв'язку із перебуванням судді Чинчин О.В. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.06.2023 року призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 21.06.2023 року.

У судове засідання 21.06.2023 року з'явились: прокурор, представники позивача та відповідача-2; представник відповідача-1 не з'явився, про дату, час і місце судового засідання повідомлений належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.06.2023 року, яка занесена до протоколу судового засідання, оголошено перерву в судовому засіданні до 12.07.2023 року.

В судовому засіданні 12 липня 2023 року представник прокуратури підтримав вимоги та доводи позовної заяви, просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В судовому засіданні представник Відповідача - 2 заперечив проти заявлених позовних вимог, просив суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Представники Позивача та Відповідача - 1 не з'явились, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином, що підтверджується протоколом судового засідання від 21.06.2023 р., поверненням на адресу суду рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення 27.06.2023 р. уповноваженій особі Відповідача - 1.

Таким чином, Суд приходить до висновку, що Позивач та Відповідач - 1 про час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Приймаючи до уваги, що Позивач та Відповідач - 1 були належним чином повідомлені про дату та час судового засідання, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи по суті, Суд вважає, що неявка в судове засідання представників Позивача та Відповідача - 1 не є перешкодою для прийняття Рішення у даній справі.

Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 12 липня 2023 року, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини Рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ

13.07.2017 року державним реєстратором Комунального підприємства «Благоустрій Шевченківського району» прийнято рішення №36124792 про проведення державної реєстрації права приватної власності на будівлю літ. А за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 36-Б, загальною площею 28,2 кв.м. за Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО». (т.1 а.с.38, т.2 а.с.209)

15.12.2017 року державним реєстратором Комунального підприємства «Бюро державної реєстрації» прийнято рішення №38768344 про внесення змін до запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в частині адреси об'єкта нерухомого майна лат. А, а саме змінено на м. Київ, вул. Білоруська, будинок 40-Г, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна. (т.1 а.с.23-27, 44)

29.01.2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» (Продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» (Покупець) було укладено Договір купівлі - продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Новицькою Т.О. за реєстровим №97, відповідно до умов якого Продавець продав, а Покупець купив належну Продавцю будівлю, літ. "А". загальною площею 28,2 кв.м, яка розташована за адресою: місто Київ, вулиця Білоруська, будинок 40-Г (сорок Г). (т.1 а.с.48-49)

Відповідно до п.п.2,3 Договору відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (інформаційна довідка №242366452 від 29 січня 2021 року), право власності на відчужувану будівлю зареєстровано на ім?я Продавця 12.07.2017 року за №21372096 державним реєстратором Комунального підприємства "Благоустрій Шевченківського району", м. Київ, Клоковським М.В. (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 15.12.2017 року, індексний номер витягу: 107827748), Реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1299666880000. Відповідно до відомостей, згідно довідки №05702-490, виданій Департаментом земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), 15 січня 2021 року, зазначається, що у Міському земельному кадастрі земельна. ділянка за адресою м. Київ, вул. Білоруська, 40-Г, не обліковується.

29.01.2021 року державним реєстратором на нерухоме майно приватним нотаріусом Новицькою Т.О. прийнято рішення №56381927 про проведення державної реєстрації права приватної власності на будівлю, літ. "А", загальною площею 28,2 кв.м, яка розташована за адресою: місто Київ, вулиця Білоруська, будинок 40-Г за Товариством з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН». (т.1 а.с.45)

25.02.2021 року державним реєстратором на нерухоме майно приватним нотаріусом Кузьменко Ю.В. прийнято рішення №56804729 про проведення державної реєстрації права приватної власності на будівлю, автомиючий комплекс літ. «А» за адресою місто Київ, вулиця Білоруська, будинок 40-Г. (т.1 а.с.47)

17.06.2021 року державним реєстратором на нерухоме майно приватним нотаріусом Кузьменко Ю.В. прийнято рішення №58809359 про проведення державної реєстрації права приватної власності на нежитлову будівлю літ. «А» за адресою місто Київ, вулиця Білоруська, будинок 40-Г. (т.1 а.с.46)

Київською міською радою прийнято рішення №5167/5208 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі на вул. Білоруській, 40-Г у Шевченківському районі м. Києва», яким вирішено затвердити технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель, передати Товариству з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН», за умови виконання пункту 3 цього рішення, в оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,0273 га (кадастровий номер 8000000000:91:145:0012) для обслуговування та експлуатації нежитлової будівлі на вул. Білоруській, 40-Г у Шевченківському районі м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно.. (т. 1 а.с.28-37)

Як вбачається з преамбули вказаного рішення, його прийнято на підставі ст.ст. 9, 79-1, 83, 93, 116, 122, 124, 186 ЗК України, статті 35 Закону України «Про землеустрій», Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності».

16.02.2023 року між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» (орендар) було укладено Договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Майоровою А.В. за реєстровим №105, за умовами якого орендодавець на підставі рішення Київської міської ради від 25.08.2022 року №5167/5208 передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку, визначену цим договором, для обслуговування та експлуатації нежитлової будівлі, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради. (т.2 а.с.70-75)

Відповідно до п.2.1 Договору об'єктом оренди відповідно до відомостей Державного земельного кадастру, рішення Київської міської ради від 25.08.2022 року №5167/5208 та цього договору є земельна ділянка з наступними характеристиками:

кадастровий номер - 8000000000:91:145:0012;

місце розташування- вул. Білоруська, 40-Г у Шевченківському районі м. Києва»;

цільове призначення - 03.10 для будівництва та обслуговування будівель адміністративним будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов'язаної з отримання прибутку для обслуговування та експлуатації нежитлової будівлі;

категорія земель - землі житлової та громадської забудови;

розмір - 0,0273 га.

Договір укладено на 10 років. (п.3.1 Договору)

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, прокурор зазначає, що реєстрація права власності на будівлю за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 36-Б, загальною площею 28,2 кв.м. за Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» була незаконною, яка проведена всупереч Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25.12.2015 р., а тому на підставі ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» підлягає скасуванню. Крім того, нежитлова будівля є об'єктом самочинного будівництва, а реєстрація права власності на таке майно не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного, отже Відповідачі не набули права власності на таке майно, у зв'язку з відсутністю дозвільних документів на будівництво та відведення земельної ділянки. Крім того, прокурор зазначає, що земельна ділянка за вищевказаною адресою в установленому законом порядку ТОВ "Торговельна фірма "Молоко" або іншим фізичним чи юридичним особам у власність чи користування, в тому числі для будівництва, не передавалась, правовстановлюючі документи на земельну ділянку не отримувались та в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно речові права на земельну ділянку по вул. Білоруській, 40-Г у Шевченківському районі міста Києва, за будь-якими фізичними чи юридичними особами не зареєстровані.

За таких підстав, прокурор просить Суд скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 13.07.2017, індексний номер №36124792 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» на нежитлову будівлю літ. А, загальною площею 28,2 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 36-Б; визнати недійсним Договір купівлі - продажу від 29.01.2021 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» та Товариством з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Новицькою Т.О. за реєстровим №97; скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29.01.2021, індексний номер №56381927 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» на нежитлову будівлю літ. А, загальною площею 28,2 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 40-Г, припинивши вказане право Товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН»; зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради частину земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:91:145:0012, площею 28,2 кв.м. по вул. Білоруській, 40-Г у м. Києві, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від нежитлової будівлі літ. А загальною площею 28,2 кв.м.

В обґрунтування заперечень на позовну заяву Відповідач - 2 зазначає, що нежитлова будівля була побудована до 1992 року, а тому державна реєстрація відбулась на підставі п.42 Порядку. Крім того, під час під час реєстрації права власності та зміни адреси, два різні державні реєстратори здійснювали перевірку необхідних документів для проведення реєстраційних дій й не встановили наявність порушень, а також в матеріалах справи відсутні докази притягнення державних реєстраторів до юридичної відповідальності. Також Відповідач - 2 є добросовісним набувачем права власності, а тому витребування від добросовісного набувача є неможливим.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги Першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради підлягають задоволенню з наступних підстав.

За змістом частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що держава може вступати в цивільні (господарські) та адміністративні правовідносини. У випадку, коли держава вступає в цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками цих правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у господарських, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

Також Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що і в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною 3 цієї норми прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.

Аналіз положень частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною.

"Неналежність захисту" може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166«б», від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі №910/4345/18, від 30.01.2019 року у справі №47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.

Крім того, необхідно враховувати рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді №3-рп/99 від 08.04.1999).

Так, Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорон землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Доведення цих підстав здійснюється відповідно до вимог статей 74, 76, 77, 79 ГПК України шляхом подання належних, допустимих та достатніх доказів.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Зокрема, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18.

Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Крім того, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків тощо).

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 21.12.2018 у справі №922/901/17, від 31.10.2018 у справі №910/6814/17 та від 06.02.2019 у справі №927/246/18.

Відповідно до статті 14 Конституції України та частини другої статті 1 ЗК України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 ЗК України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Згідно із частинами першою - третьою статті 78 ЗК України право власності на землю -це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Згідно із частинами першою та другою статті 83 ЗК України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

За статтею 9 ЗК України до повноважень Київради у земельних відносинах належить розпорядження землями територіальної громади міста, надання у користування земельної ділянки із земель комунальної власності, тобто здійснення функцій у відносинах з надання земельної ділянки у користування.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено Судом, листом №15/1-411вих22 від 14.07.2022 року перший заступник керівника Київської міської прокуратури просив Київську міську раду повідомити коли та за яких обставин їй стало відомо про факти порушення вимог законодавства при проведенні державної реєстрації права власності на нерухоме майно (нежитлову будівлю літ. А) по вул. Білоруській, 40-Г (Білоруській, 36-Б) у Шевченківському районі м. Києва. (т.1 а.с.66-67)

Листом №15/1-417вих22 від 14.07.2022 року перший заступник керівника Київської міської прокуратури просив Київську міську раду повідомити чи вживалися нею чи її структурними підрозділами заходи щодо усунення порушень вимог чинного законодавства, зокрема, скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на нерухоме майно (нежитлову будівлю літ. А) по вул. Білоруській, 40-Г (Білоруській, 36-Б) у Шевченківському районі м. Києва. (т.1 а.с.79-82)

У відповідь на вказаний лист Київська міська рада листом №225-СК-2200 від 18.07.2022 року повідомила прокуратуру, що проект рішення КМР «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН».» земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі на вул. Білоруській, 40-Г у Шевченківському районі м. Києва» включено до порядку денного пленарного засідання 14.07.2022 р. (т.1 а.с.86)

Листом №15/1-652вих22 від 29.09.2022 року перший заступник керівника Київської міської прокуратури просив Київську міську раду повідомити коли та за яких обставин їй стало відомо про факти порушення вимог законодавства при проведенні державної реєстрації права власності на нерухоме майно (нежитлову будівлю літ. А) по вул. Білоруській, 40-Г (Білоруській, 36-Б) у Шевченківському районі м. Києва. (т.1 а.с.83-85)

Вибуття з комунальної власності спірного майна порушує право територіальної громади м. Києва на володіння, ефективне користування і розпорядження на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить міській ради, впливає на економічні інтереси органу місцевого самоврядування з огляду на втрати місцевого бюджету у разі відчуження або розпорядження об'єктами комунальної власності.

Враховуючи вищевикладене, Суд приходить до висновку, що при зверненні до суду з вказаним позовом Першим заступником керівника Київської міської прокуратури було дотримано вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру", у зв'язку з невжиттям компетентним органом жодних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у спірних відносинах протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо про порушення інтересів держави.

Крім того, закон не зобов'язує прокурора подавати позов в особі усіх органів, які можуть здійснювати захист інтересів держави у спірних відносинах і звертатися з позовом до суду. Належним буде звернення в особі хоча б одного з них. Аналогічний висновок наведений у постановах Верховного Суду від 25.02.2021 у справі №912/9/20, від 19.08.2020 у справі № 923/449/18.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно з ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У відповідності до норми 16 Цивільного кодексу України, способами захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, є визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України, кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Судом встановлено, що 13.07.2017 року державним реєстратором Комунального підприємства «Благоустрій Шевченківського району» прийнято рішення №36124792 про проведення державної реєстрації права приватної власності на будівлю літ. А за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 36-Б, загальною площею 28,2 кв.м. за Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО». (т.1 а.с.38, т.2 а.с.209)

Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» однією з основних засад державної реєстрації прав є внесення відомостей до Державного реєстру виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом.

Пунктами 1, 2, 3, 4 частини 3 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема:

відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом;

відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав;

відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах;

наявність обтяжень прав на нерухоме майно;

наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації;

2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;

3) під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником.

Органи державної влади, підприємства, установи та організації зобов'язані безоплатно протягом трьох робочих днів з моменту отримання запиту надати державному реєстратору запитувану інформацію в паперовій та (за можливості) в електронній формі;

4) під час проведення реєстраційних дій обов'язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру дозвільних документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, а також використовує відомості, отримані у порядку інформаційної взаємодії Державного реєстру прав з Єдиним державним реєстром судових рішень;

Згідно з ч.2 ст. 12 Закону записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

Частино 1 статті 18 Закону визначено, що державна реєстрація прав проводиться в такому порядку:

1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв;

2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав;

3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв;

4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень;

5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав);

6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав;

7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником;

8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви.

Відповідно до частини 2 статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.

Документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. (ч.1 ст. 22 Закону)

Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ № 553 від 23.08.2016, № 594 від 08.09.2016, № 806 від 09.11.2016, № 45 від 25.01.2017) (в редакції, чинній на дату проведення реєстраційних дій).

Порядок визначає умови, підстави та процедуру проведення відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, об'єкти незавершеного будівництва та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав), перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також умови, підстави та процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Згідно з абз. 1 п. 12 Порядку розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який встановлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, а також наявність підстав для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав.

За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації (п. 18 Порядку).

У п.40 Порядку визначено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених статтею 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та цим Порядком.

Відповідно до пункту 41 Порядку для державної реєстрації права власності на новозбудований об'єкт нерухомого майна подаються:

1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта;

2) технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна;

3) документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси;

4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об'єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність);

5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності).

Документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, не вимагається у разі, коли реєстрація такого документа здійснювалася в Єдиному реєстрі документів.

У такому разі державний реєстратор відповідно до наданих заявником у відповідній заяві відомостей про реєстраційний номер документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, обов'язково перевіряє наявність реєстрації такого документа в Єдиному реєстрі документів, відсутність суперечностей між заявленими правами та відомостями, що містяться в цьому Реєстрі.

Документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси, не вимагається у разі, коли державна реєстрація права власності проводиться на індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок, збудований на земельній ділянці, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі прав. У такому разі заявник в поданій заяві обов'язково зазначає відомості про кадастровий номер відповідної земельної ділянки.

Як вбачається з матеріалів реєстраційної справи, державна реєстрація права власності 13.07.2017 року на нежитлову будівлю літ. А за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 36-Б, загальною площею 28,2 кв.м. за Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» була проведена державним реєстратором Комунального підприємства «Благоустрій Шевченківського району» на підставі довідки про показники об'єкта нерухомого майна №25-14 від 29.06.2017 року, виданої ФОП Мішиним Василем Миколайовичем, технічного паспорту на нежитлове приміщення за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 36-Б , виготовленого 27.06.2017 року ФОП Мішиним Василем Миколайовичем. (т.2 а.с. 184-211)

Заперечуючи проти позову, Відповідач - 2 зазначав, що оскільки нежитлова будівля побудована до 1992 року, державному реєстратору відповідно до п.42 Порядку надані вказані документи.

Згідно з п.42 Порядку для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 р., подаються:

1) технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна;

2) документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси.

Проте, Суд не приймає до уваги вказані заперечення Відповідача - 2 щодо необхідності здійснення державної реєстрації права власності на підставі документів, передбачених п.42 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, оскільки вказаний пункт стосується саме здійснення державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, в той час, як спірна державна реєстрація була проведена державним реєстратором Комунального підприємства «Благоустрій Шевченківського району» за Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» на нежитлову будівлю (нежитлове приміщення) за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 36-Б, про що зазначено у технічному паспорті та у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.

Що стосується доводів Відповідача в частині побудови вказаного нерухомого майна до 1992 року, Суд зазначає, що відповідно до п.3 ч.3 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником.

Проте, в матеріалах реєстраційної справи відсутні жодні належні, допустимі та достовірні докази в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження звернення державного реєстратора Комунального підприємства «Благоустрій Шевченківського району» до органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником.

Враховуючи викладене, Суд зазначає, що при здійсненні первинної державної реєстрації права власності на нежитлову будівлю літ. А за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 36-Б, загальною площею 28,2 кв.м. за Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» слід керуватися п.41 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Проте, матеріали справи не містять, а Відповідачами в свою чергу не подано суду жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження подання Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» державному реєстратору для державної реєстрації права власності на новозбудований об'єкт нерухомого майна документів, визначених п.41 Порядку.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.02.2023 року витребувано від Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) належним чином завірені копії містобудівних умов та обмежень для проектування об'єкта будівництва по вул. Білоруська, 40-Г, літ. А (вул. Білоруська, 36-Б) у м. Києві. Витребувано від Департаменту з питань державного архітектурно - будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) належним чином завірені копії документів на право виконання підготовчих/будівельних робіт щодо об'єкта будівництва по вул. Білоруська, 40-Г, літ. А (вул. Білоруська, 36-Б) у м. Києві. Витребувано від Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" належним чином завірені копії матеріалів інвентаризаційної справи нерухомого майна по вул. Білоруська, 40-Г, літ. А (вул. Білоруська, 36-Б) у м. Києві. Витребувано від Комунального підприємства "Благоустрій Шевченківського району" належним чином завірені копії документів, на підставі яких за Товариством з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА "МОЛОКО" проведено державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю по вул. Білоруська, 40-Г, літ. А (вул. Білоруська, 36-Б) у м. Києві (індексний номер рішення: 36124792).

На виконання вимог ухвали суду Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листом б/н від 14.02.2023 року повідомив, що містобудівні умови та обмеження для проектування об'єкта будівництва по вул. Білоруська, 40-Г, літ. А (вул. Білоруська, 36-Б) у м. Києві не видавались (т.1 а.с.198-206); Комунальне підприємство Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" листом №062/14-2153(И-2023) від 21.02.2023 року повідомило, що не існує інвентаризаційних справ за адресами вул. Білоруська, 40-Г, літ. А (вул. Білоруська, 36-Б) у м. Києві (т.1 а.с.212-213); Департамент з питань державного архітектурно - будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листом №073-427 від 22.02.2023 року повідомив, що не видавав, не реєстрував документів, які надають право на виконання підготовчих/будівельних робіт на об'єкт будівництва за адресою: вул. Білоруська, 40-Г, літ. А (вул. Білоруська, 36-Б) у м. Києві (т.1 а.с.214-215)

Таким чином, державний реєстратор Комунального підприємства «Благоустрій Шевченківського району» Клюковський М.В. прийняв оскаржуване рішення за обставин, коли подані документи не давали змогу встановити набуття права власності Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» на нежитлову будівлю літ. А за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 36-Б, загальною площею 28,2 кв.м. й за відсутності таких документів, а відповідно до відомостей за результатами пошуку інформації в Державному реєстрі прав, Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборони відчуження об'єктів нерухомого майна від 13.07.2017 №91884032, сформованими державним реєстратором Клюковським М.В. перед прийняттям оскаржуваного рішення, право власності на спірне нерухоме майно не було зареєстровано. (т.2 а.с.206-208)

Стаття 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що у державній реєстрації прав має бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.

Відповідно до пункту 23 Порядку № 1127 за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, що визначені Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державний реєстратор приймає відповідне рішення, яке повинне містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття, з відповідним обґрунтуванням їх застосування.

На підставі документів, поданих Відповідачем - 1 для реєстрації права власності, фактично таке право не виникло, тому державна реєстрація новозбудованого об'єкту проведена на підставі документів, що не відповідає чинному законодавству України, а також за відсутності документів, що дають змогу встановити набуття речового права на нерухоме майно.

За таких обставин, Суд приходить до висновку, що 13.07.2017 року державним реєстратором Комунального підприємства «Благоустрій Шевченківського району» Клюковським М.В. була проведена державна реєстрація права приватної власності на нежитлову будівлю літ. А за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 36-Б, загальною площею 28,2 кв.м. за Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» за відсутності документів, необхідних для такої реєстрації всупереч вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Відповідно до частини 2 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Згідно із частиною другою статті 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до частини третьої статті 331 Цивільного кодексу України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону.

Закон України «Про архітектурну діяльність» визначає будинки і споруди житлово-цивільного, комунального, промислового та іншого призначення, їх комплекси, об'єкти благоустрою, садово-паркової та ландшафтної архітектури, монументального і монументально-декоративного мистецтва, території (частини територій) адміністративно-територіальних одиниць і населених пунктів - об'єктами архітектурної діяльності (об'єкт архітектури).

Відповідно до статті 4 цього Закону для створення об'єкта архітектури виконується комплекс робіт, який включає: підготовку містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки у випадках і порядку, передбачених законодавством; здійснення в необхідних випадках передпроектних робіт, а також заходів з охорони нововиявлених під час здійснення будівництва або зміни (у тому числі шляхом знесення) об'єктів містобудування, що відповідно до закону мають антропологічне, археологічне, естетичне, етнографічне, історичне, мистецьке, наукове чи художнє значення; пошук архітектурного рішення, розроблення, погодження у визначених законом випадках і затвердження проекту; виконання робочої документації для будівництва, а в разі виконання її або окремих її частин іншим виконавцем - здійснення авторського нагляду за таким виконанням; будівництво (нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт) та знесення об'єкта архітектури, архітектурно-будівельний контроль, технічний та авторський нагляди під час здійснення будівництва або зміни (у тому числі шляхом знесення) об'єкта містобудування; прийняття спорудженого об'єкта в експлуатацію.

Згідно із частиною першою статті 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

У частині другій статті 8 Закону України «Про архітектурну діяльність» визначено, що планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку.

Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації (частина четверта статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Частиною п'ятою статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; 6) реєстрація права власності на об'єкт містобудування.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять, а Київською міською радою не надано суду жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження прийняття рішень про надання земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» у власність або користування. Суд звертає увагу, що рішення Київської міської ради №5167/5208 від 25.08.2022 року «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі на вул. Білоруській, 40-Г у Шевченківському районі м. Києва» було прийнято на підставі, зокрема, ст. 116 Земельного кодексу України, у зв'язку з набуттям права власності на землю із земель державної та комунальної власності, тобто після укладення спірного договору купівлі - продажу від 29.01.2021 року.

Враховуючи те, що Товариству з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» земельна ділянка під зареєстрованим об'єктом не надавалась, дозволу на зведення на землях комунальної власності будівель та споруд не надавалось також, а тому Відповідачем -1 здійснено будівництво всупереч частини четвертої статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15.

За положеннями частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п'ята статті 376 ЦК України).

Згідно з частиною 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (частина 3 цієї статті).

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

Стаття 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов'язується можливість матеріального об'єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року по справі № 916/2791/13.

Враховуючи викладене, Суд приходить до висновку, що факт державної реєстрації права власності не змінює правовий режим збудованого Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» нерухомого майна, як збудованого самочинно, оскільки збудоване на земельній ділянці, яку не було відведено для цієї мети, а тому Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО», а у подальшому й Товариство з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» не набули право власності на самочинно побудоване нерухоме майно - нежитлову будівлю, літ. "А". загальною площею 28,2 кв.м, яка розташована за адресою: місто Київ, вулиця Білоруська, будинок 40-Г.

Що стосується доводів Товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» в частині того, що воно є добросовісним набувачем права власності на вказаний об'єкт нерухомого майна, Суд зазначає, що реєстрація права власності на самочинне будівництво в силу приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

Стосовно ефективності такого способу захисту порушеного права як скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень необхідно зазначити наступне.

Так, ефективність способу судового захисту визначається відповідно до характеру порушеного права, змісту порушення та його наслідків.

Відповідно до ст.ст. 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні абс невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншо' особи.

У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право на доступ до правосуддя, а у ст. 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, тобто право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту' порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у рішеннях від 13.05.1980 в справі «Артіко проти Італії» (пункт 35), від 30.05.2013 в справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32) визначає, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений ст. 16 Цивільного кодексу України.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

При цьому, ефективність обраного позивачем способу захисту означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Таким чином, ефективний засіб (спосіб) захисту призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Вказані висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 915/161/20, від 21.01.2021 у справі № 921/266/18, від 05.08.2020 № 766/46/19.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

У частині другій статті 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній до 16.01.2020, яка діяла на час прийняття оскарженого рішення) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01.01.2013, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Однак згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України № 1952 викладено у новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній із 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України № 1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Водночас, у пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом.

Отже, за змістом цієї правової норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16.01.2020 цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України № 1952.

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 28.10.2020 у справі № 910/10963/19, від 03.09.2020 у справі № 914/1201/19, від 23.06.2020 у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30.06.2020 у справі № 922/3130/19, від 14.07.2020 у справі № 910/8387/19, від 20.08.2020 у справі № 916/2464/19.

Отже, реальне поновлення права територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради щодо спірної земельної ділянки можливо лише шляхом скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, як таких, що суперечать вимогам чинного законодавства та порушують право територіальної громади міста Києва на розпорядження земельною ділянкою.

Таким чином, у даному спорі обраний прокурором спосіб захисту порушеного права позивача є ефективним, оскільки в разі задоволення позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, буде відновлено порушене право Київської міської ради як власника землі, а тому вимоги прокурора в частині скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 13.07.2017, індексний номер №36124792 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» на нежитлову будівлю літ. А, загальною площею 28,2 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 36-Б, є обгрунтованими.

В частині вимог прокурора про визнання недійсним Договору купівлі - продажу від 29.01.2021 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» та Товариством з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Новицькою Т.О. за реєстровим №97; скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29.01.2021, індексний номер №56381927 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» на нежитлову будівлю літ. А, загальною площею 28,2 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 40-Г, припинивши вказане право Товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН»; Суд зазначає.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За змістом п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписівст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.

Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», за змістом вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків.

За таких підстав, Суд зазначає, що оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» не набуло на законних підставах право власності на спірне нерухоме майно, а тому не мало необхідного обсягу цивільної дієздатності при укладенні оспорюваного правочину.

Враховуючи вищевикладене, з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, Суд приходить до висновку, що укладення Сторонами Договору купівлі - продажу від 29.01.2021 року здійснено в порушення приписів чинного законодавства України, що свідчить про недодержання при укладенні Договору встановлених ст. 203 Цивільного кодексу України вимог, а тому є підставою для визнання його недійсним в силу приписів статті 215 Цивільного кодексу України. Крім того, вимоги прокурора в частині скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29.01.2021, індексний номер №56381927 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» на нежитлову будівлю літ. А, загальною площею 28,2 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 40-Г, припинивши вказане право Товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН», також є обґрунтованими.

Що стосується вимог прокурора в частині зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради частину земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:91:145:0012, площею 28,2 кв.м. по вул. Білоруській, 40-Г у м. Києві, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від нежитлової будівлі літ. А загальною площею 28,2 кв.м., Суд зазначає.

За змістом статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

При вирішенні питання про наявність ознак самовільного зайняття земельної ділянки необхідно враховувати, що саме по собі користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. При вирішенні таких спорів необхідним є встановлення наявності в особи в силу закону права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування.

Відповідно до частини четвертої статті 373 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Частинами першою, четвертою статті 375 Цивільного кодексу України передбачено, що власник земельної ділянки мас право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником па його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

При цьому частина друга вказаної статті визначає, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Отже, ознаками самочинного будівництва є те, що:

1)об'єкт нерухомого майна збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети у встановленому порядку;

2)відсутність належного дозволу чи належно затвердженого проекту для будівництва; створення об'єкта з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Кожна із зазначених ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати об'єкт нерухомого майна самочинним будівництвом (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.01.2019 у справі № 915/1376/17).

Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Крім того, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина 2 статті 152 Земельного кодексу України).

На відміну від рухомих речей, нерухомість має безпосередній та нерозривний фізичний та правовий зв'язок із земельною ділянкою, на якій вона розташована. У силу особливого правового статусу нерухомого майна чинне земельне законодавство передбачає і особливий пріоритетний порядок набуття законним власником нерухомості речового права на земельну ділянку, зокрема: автоматичний перехід речового права на землю (стаття 120 Земельного кодексу України), отримання земельної ділянки у власність поза конкурсом (частина друга статті 134 Земельного кодексу України) тощо.

Протиправна реєстрація нерухомого майна встановлює правовий зв'язок між майном, державна реєстрація якого є предметом спору у справі та належною Київській міській раді земельною ділянкою, відтак безпосередньо впливає на обсяг прав та обов'язків останньої та зачіпає її інтереси, як власника земельної ділянки, на якій це майно розташоване.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 21.09.2018 у справі № 909/68/18.

Відповідно до статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно із статтею 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема, на землю. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до ч.ч.1, 2 статті 377 Цивільного кодексу України (в редакції на момент укладення договору купівлі - продажу від 29.01.2021 року) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків та об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).

Згідно з ч.6 ст. 120 Земельного кодексу України (в редакції на момент укладення договору купівлі - продажу від 29.01.2021 року) істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на ці об'єкти, крім об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації.

Статтею 79-1 Земельного кодексу України (в редакції на момент укладення договору купівлі - продажу від 29.01.2021 року) визначено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється:

у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності;

шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок;

шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом;

за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі.

Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок.

Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування.

У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв'язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру.

Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Як вбачається з листа Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №0570202/2-9269 від 22.07.2022 року, земельна ділянка по вул. Білоруській, 40-Г у Шевченківському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:91:145:0012) зареєстрована у Державному земельному реєстрі 28.06.2022 року. (т.1 а.с.87)

Враховуючи викладене, Суд зазначає, що на момент укладення Договору купівлі - продажу від 29.01.2021 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» та Товариством з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Новицькою Т.О. за реєстровим №97, земельна ділянка по вул. Білоруській, 40-Г у Шевченківському районі м. Києва не була сформована, оскільки остання була зареєстрована у реєстрі лише 28.06.2022 року, про що зазначив Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у своєму листі, а тому при укладенні вказаного правочину також не було дотримано такої істотної умови, як кадастровий номер земельної ділянки. У п.3 договору купівлі - продажу від 29.01.2021 року зазначено, що відповідно до відомостей згідно довідки №05702-490, виданої Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 15.01.2021 року, у Міському земельному кадастрі земельна ділянка за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 40-Г, не обліковується.

Отже, у Відповідачів були відсутні будь-які права (право власності чи право користування) на земельну ділянку за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 40-Г як на час проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, так і після цього.

Частиною 1 статті 319 ЦК визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 152 Земельного кодексу України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина 2). Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (частина 3 пункт "б").

Отже, особа, яка використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої (власника земельної ділянки), повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за власний кошт.

Оскільки відповідно до вимог чинного законодавства обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, то відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Згідно зі статтею 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Отже, матеріали справи свідчать про те, що на момент набуття права власності на самочинно збудоване майно Товариство з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» не володіло речовими правами на спірну земельну ділянку під розміщення нерухомого майна, а передача в користування вказаної земельної ділянки на підставі рішення Київської міської ради №5167/5208 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі на вул. Білоруській, 40-Г у Шевченківському районі м. Києва» відбулась у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно, яке є самочинним, а тому Відповідач - 2 не набув права власності на вказане майно, а речові права на земельну ділянку зареєстровані за ним незаконно.

З огляду на те, що нерухоме майно існує як об'єкт нерухомості незаконно, оскільки рішення про надання спірної земельної ділянки для розміщення нерухомого майна місцевим органом самоврядування не приймалось, будь-яких дозвільних документів на будівництво вказаного майна за цією адресою компетентні органи не видавали, в експлуатацію спірний об'єкт нерухомості не приймався, вимоги Першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО», Товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» про скасування рішень державного реєстратора, визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити дії є обґрунтованими.

Відповідачем - 2 у відзиві на позовну заяву заявлено про застосування загальних строків позовної давності до вимог Першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалість у три роки. (ст. 257 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.

Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, якщо прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Згідно з ч.ч.3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51), від 07 липня 2020 року у справі (712/8916/17 (пункт 28)).

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. Вказаний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.11.2019 у справі №914/3224/19 зазначила, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

При цьому, і в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15.05.2020 у справі №922/1467/19, від 17.03.2021 у справі №922/1017/20, від 30.06.2021 у справі №922/3274/19, від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц, від 17.10.2018 у справі №362/44/17, від 22.05.2018 у справі №469/1203/15-ц, від 05.07.2018 у справі №915/826/16, від 23.10.2019 у справі №359/6456/15, від 07.11.2018 у справі №372/1036/15-ц, від 31.10.2018 у справі №367/6105/16-ц, від 20.11.2018 у справі №372/2592/15, від 06.06.2018 у справі №372/1387/13-ц, від 19.04.2017 у справі №405/4999/15-ц, на які посилався скаржник у касаційній скарзі (пункт 6 постанови).

У застосуванні наведених вище положень законодавства слід враховувати правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16).

Так прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов'язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин.

Як встановлено Судом, Перший заступник керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з вказаним позовом 30.12.2022 року, що підтверджується накладною Акціонерного товариства «Укрпошта». (т.1 а.с.125)

У вказаній позовній заяві прокурор зазначає, що у липні 2022 року за результатами моніторингу та співставлення інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та проектів рішень Київської міської ради на офіційному сайті було виявлено проект рішення від 01.07.2022 року про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» земельної ділянки в оренду по вул. Білоруській, 40-Г у м. Києві та відомості, що мають ознаки проведення незаконної державної реєстрації права власності на нерухоме майно за вказаною адресою,

Предметом позовних вимог у справі № 910/78/23 є скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13.07.2017 року, визнання недійсним договору від 29.01.2021 року та здійснену на його підставі державної реєстрації, а також зобов'язання повернути частину земельної ділянки, строк позовної давності щодо кожної з цих вимог обчислюється окремо.

Як вбачається з листа Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №0570202/2-12455 від 17.10.2022 року, про забудову земельної ділянки нежитловою будівлею загальною площею 28,2 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 40-Г, яка належить Товариству з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» на праві власності було зазначено в пояснювальній записці ПЗН-42370 від 29.06.2022 року до проекту рішення Київської міської ради (т.1 а.с.101) Матеріали справи не містять інших доказів обізнаності Київської міської ради про проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень від 13.07.2017 року з урахуванням того, що нормами чинного законодавства України не визначено обов'язок Позивача здійснювати моніторинг Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Крім того, Суд не приймає до уваги доводи Відповідача - 2 щодо обізнаності Київської міської ради про проведення державної реєстрації права власності 13.07.2017 року Комунальним підприємством «Благоустрій Шевченківського району», засновником якого є КМР, оскільки вони є різними юридичними особами, які не відповідають за вчинення кожною із цією особою юридично значимих дій.

Враховуючи викладене, позов пред'явлено прокурором в межах загального строку позовної давності, у зв'язку з чим порушені права Позивача підлягають судовому захисту.

Що стосується застосування статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Суд зазначає.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронг та Льон рот проти Швеції", пункти 69 і 73).

Відповідний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 214/6174/15-ц.

У зв'язку з викладеним слід зазначити, що у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 53, та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).

Разом з тим, при розгляді даної справи встановлено порушення норм законодавства щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно, а саме реєстрацію права власності за Відповідачем-1 на нерухоме майно здійснено за відсутності документів, необхідних для такої реєстрації всупереч вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Крім того, Судом встановлено, що Товариству з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» земельна ділянка під зареєстрованим об'єктом не надавалась, дозволу на зведення на землях комунальної власності будівель та споруд не надавалось також, а тому Відповідачем -1 здійснено будівництво всупереч частини четвертої статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», тобто вказане будівництво є самочинно збудованим майном.

Отже, відповідні позовні вимоги у даній справі не становлять втручання у права Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» та Товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» на мирне володіння своїм майном, оскільки самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності та на нього не поширюється дія статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).

У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд приходить до висновку, що позовні вимоги Першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО», Товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» про скасування рішень державного реєстратора, визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити дії є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на Відповідачів порівну.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

УХВАЛИВ

1. Позовні вимоги Першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради - задовольнити у повному обсязі.

2. Скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 13.07.2017, індексний номер №36124792 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» (04119, місто Київ, ВУЛИЦЯ БІЛОРУСЬКА, будинок 13, Ідентифікаційний код юридичної особи 16297864) на нежитлову будівлю літ. А, загальною площею 28,2 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 36-Б.

3. Визнати недійсним Договір купівлі - продажу від 29.01.2021 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» (04119, місто Київ, ВУЛИЦЯ БІЛОРУСЬКА, будинок 13, Ідентифікаційний код юридичної особи 16297864) та Товариством з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» (04119, місто Київ, вул.Білоруська, будинок 40-Г, Ідентифікаційний код юридичної особи 44037684), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Новицькою Т.О. за реєстровим №97.

4. Скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29.01.2021, індексний номер №56381927 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» (04119, місто Київ, вул.Білоруська, будинок 40-Г, Ідентифікаційний код юридичної особи 44037684) на нежитлову будівлю літ. А, загальною площею 28,2 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, будинок 40-Г, припинивши вказане право Товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН».

5. Зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» (04119, місто Київ, вул.Білоруська, будинок 40-Г, Ідентифікаційний код юридичної особи 44037684) повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради (01044, місто Київ, ВУЛИЦЯ ХРЕЩАТИК, будинок 36, Ідентифікаційний код юридичної особи 22883141) частину земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:91:145:0012, площею 28,2 кв.м. по вул. Білоруській, 40-Г у м. Києві, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від нежитлової будівлі літ. А загальною площею 28,2 кв.м.

6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА «МОЛОКО» (04119, місто Київ, ВУЛИЦЯ БІЛОРУСЬКА, будинок 13, Ідентифікаційний код юридичної особи 16297864) на користь Київської міської прокуратури (03150, місто Київ, ВУЛИЦЯ ПРЕДСЛАВИНСЬКА, будинок 45/9, Ідентифікаційний код юридичної особи 02910019) судовий збір у розмірі 4 962 (чотири тисячі дев'ятсот шістдесят дві) грн. 00 коп.

7. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН» (04119, місто Київ, вул.Білоруська, будинок 40-Г, Ідентифікаційний код юридичної особи 44037684) на користь Київської міської прокуратури (03150, місто Київ, ВУЛИЦЯ ПРЕДСЛАВИНСЬКА, будинок 45/9, Ідентифікаційний код юридичної особи 02910019) судовий збір у розмірі 4 962 (чотири тисячі дев'ятсот шістдесят дві) грн. 00 коп.

8. Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

9. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

10. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складання та підписання повного тексту рішення: 17 липня 2023 року.

Суддя О.В. Чинчин

Попередній документ

112226284

Наступний документ

112226286

Інформація про рішення:

№ рішення:	112226285
№ справи:	910/78/23
Дата рішення:	12.07.2023
Дата публікації:	18.07.2023
Форма документу:	Рішення
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Господарський суд міста Києва
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі); про приватну власність; щодо реєстрації або обліку прав на майно

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Відкрито провадження (03.11.2025)
Дата надходження:	17.10.2025
Предмет позову:	про скасування рішень державного реєстратора, визнання недійсним договору та зобов’язання вчинити дії

Розклад засідань:

Минулі засідання (21)

01.02.2023 11:40	Господарський суд міста Києва
01.03.2023 11:30	Господарський суд міста Києва
29.03.2023 11:20	Господарський суд міста Києва
12.04.2023 11:15	Господарський суд міста Києва
10.05.2023 12:20	Господарський суд міста Києва
31.05.2023 14:00	Господарський суд міста Києва
21.06.2023 13:00	Господарський суд міста Києва
10.10.2023 12:30	Північний апеляційний господарський суд
16.01.2024 15:30	Касаційний господарський суд
19.03.2024 11:00	Господарський суд міста Києва
03.07.2024 11:50	Господарський суд міста Києва
03.09.2024 12:20	Господарський суд міста Києва
02.10.2024 11:00	Господарський суд міста Києва
08.10.2024 14:15	Господарський суд міста Києва
30.10.2024 12:20	Господарський суд міста Києва
21.01.2025 14:40	Північний апеляційний господарський суд
11.03.2025 16:00	Північний апеляційний господарський суд
26.03.2025 13:45	Північний апеляційний господарський суд
24.04.2025 12:00	Північний апеляційний господарський суд
17.06.2025 16:15	Північний апеляційний господарський суд
22.07.2025 12:45	Північний апеляційний господарський суд