Справа № 420/10051/23
14 липня 2023 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Свиди Л.І.
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення,-
До суду звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Державної міграційної служби України про скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №41-23 від 04.04.2023 року.
За цією позовною заявою відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами у відповідності до ст. 262 КАС України та наданий відповідачу строк для подання до суду відзиву на цю заяву, позивачу - відповіді на відзив.
Позов обґрунтований позивачем тим, що оскаржуване рішення є необґрунтованим, з його змісту неможливо встановити що саме стало причиною для відмови у визнанні біженцем позивача, адже конкретні підстави не наведені. Оскільки наявні підстави вважати, що рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 04.04.2023 року було прийнято протиправно, виникла необхідність у поданні даної позовної заяви до суду.
З відзиву на позовну заяву вбачається, що відповідач позов не визнає, зазначає, що аналізом матеріалів особової справи позивача можливо встановити, що під час проживання в країні своєї громадянської належності (РФ), та поза її межами заявник не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. За матеріалами особової справи також встановлено відсутність ознак щодо можливості застосування до заявника серйозної шкоди у вигляді смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або покарання чи ситуації загальнопоширеного насильства у разі повернення до РФ. Клопотання позивача не містить умов, передбачених п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території РФ. Також, відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні його громадянської належності (РФ) через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За таких обставин встановлюється, що факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянської належності не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що водночас не позбавляє його права залишитись на території України у разі наявності інших правових підстав для перебування в Україні.
Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
ОСОБА_1 є громадянином РФ, уродженцем м. Азнакаєво (Республіка Татарстан). За національністю (етнічною належністю) татарин, за віросповіданням мусульманин. За сімейним станом одружений з гр. РФ ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з якою має двох спільних дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Позивач має середню освіту, у період 2000- 2011 років навчався у середній загальноосвітній школі м. Азнакаєво. Невійськовозобов'язаний за станом здоров'я, строкову службу не проходив. Щодо трудової діяльності, на території РФ з 2016 по 2017 роки працював шліфувальником на виробництві меблів в м. Казань, в Україні неофіційно займається ремонтом побутової техніки.
Позивач не був офіційним членом політичних, громадських, військових, релігійних чи інших організацій на території РФ. Відповідно до його слів, займався активною волонтерською діяльністю з питання захисту прав і свобод заарештованих мусульман на території РФ, після здійснення замаху з боку невстановлених осіб на муфтія Республіки Татарстан в 2012 році. Також, позивач з 16.12.2019 року перебуває у міжнародному розшуку каналами Інтерполу (червона картка № А-12874/12-2019), розшукується компетентними органами РФ за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 205.5 КК РФ (організація терористичної діяльності).
Восени 2017 року ОСОБА_1 вибув автотранспортом у бік російсько-українського кордону, державний кордон України перетнув у вересні-жовтні 2017 року, нелегально, з території Брянської області РФ.
06 жовтня 2022 року позивач звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №99.
Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області №209 від 26 жовтня 2022 року, відповідно до ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину РФ ОСОБА_1 (аркуш справи 99).
Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області №253 від 26 грудня 2022 року, згідно із ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», продовжено строк розгляду заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину РФ ОСОБА_1 (аркуш справи 136).
За результатами розгляду заяви та особової справи громадянина РФ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , 03 березня 2023 року ГУ ДМС в Одеській області, відповідно до абз. 5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», складений висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуші справи 1-12).
Рішенням Державної міграційної служби України №41-23 від 04 квітня 2023 року ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (аркуш справи 151).
ОСОБА_1 25.04.2023 року отримав повідомлення №59 від 11.04.2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуш справи 22), не погодився із прийнятим рішенням та оскаржив його до суду.
Згідно із п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до абз. 5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
В заяві про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 зазначив, що у віці 15-16 років він розпочав поглиблено цікавитися ОСОБА_5 та дотримуватись усіх заповітів обраної віри. В 2011 році, він активно висловлював власну громадянську позицію з питань прав захисту незаконно заарештованих мусульман на території Республіки Татарстан. Позивач також повідомив, що масові репресивні арешти мусульман в регіоні розпочалися в 2012 році, після здійснення замаху з боку невстановлених осіб на муфтія Республіки Татарстан. Він особисто займався публічною діяльністю з питань прав захисту мусульман в регіоні, а саме відвідував судові засідання, мітинги на підтримку несправедливо засуджених мусульман, здійснював активну діяльність в соціальних мережах з питань захисту ісламської літератури тощо. Позивач також зазначив, що в 2016 році співробітниками правоохоронних структур РФ було проведено обшук за місцем проживання його родичів в м. Азнакаєво, проведено з ним допит та вручено підозру про скоєння злочину, передбаченого ч. 1 ст. 282 КК РФ (екстремізм), через публікацію ним відеозапису на власній сторінці в соціальній мережі «Вконтакті» екстремістського характеру. Кримінальну справу було офіційно закрито через закінчення строків давнини скоєння злочину, водночас в подальшому заявник став суб'єктом переслідування з боку співробітників ФСБ РФ, які здійснювали візуальне спостереження та проводили неофіційні бесіди з його родичами, з метою встановлення місця його перебування та роду діяльності. Побоювання зазнати подальшого переслідування з боку російських правоохоронних структур спонукало ОСОБА_1 до виїзду з РФ на територію України. Крім того, під час нелегального проживання в Україні позивач дізнався від матері про порушення кримінальної справи на території РФ за ч. 1 ст.205.5 КК РФ (організація терористичної діяльності), зазначене змусило його звернутись до ДМС із відповідним клопотанням про набуття міжнародного захисту. Станом на теперішній час ОСОБА_1 перебуває у міжнародному розшуку і має побоювання зазнати переслідування у вигляді арешту та подальшого позбавлення волі у разі повернення до РФ.
При цьому, суд звертає увагу, що матеріалами особової справи позивача не підтверджуються факти або обставини його публічної діяльності з питань прав захисту мусульман в регіоні, в тому числі незаконно затриманих представниками правоохоронних структур Республіки Татарстан.
Так, в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач повідомив, що він активно висловлював власну громадянську позицію з питань прав захисту незаконно затриманих мусульман в м. Казань у період 2011-2012 років, зокрема проводив просвітницьку діяльність в мережі Інтернет, відвідував судові засідання щодо незаконно заарештованих мусульман після вбивства муфтія тощо.
Проте, під час подальшого детального опитування жодних конкретних або деталізованих прикладів подібної діяльності позивач не надав. Позивач не може зазначити відомі йому приклади надання захисту подібній категорії осіб, не може надати приклади власної «просвітницької» діяльності з основ Ісламу, яку нібито здійснював в соціальній мережі «Вконтакті» тощо, він підтверджує відсутність в нього спеціалізованої релігійної освіти.
Також, в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачем зазначено, що замах на життя муфтія Республіки Татарстан було сфабриковано силовими структурами РФ, проте в ході подальшого опитування він не може надати деталізованих відомостей або власних пояснень стосовно вказаної події.
Крім того, позивач повідомив про значну кількість судових засідань, на яких розглядалися справи незаконно заарештованих мусульман та які він особисто відвідував, при цьому жодного конкретного прикладу, в тому числі у вигляді завідомо незаконного арешту або переслідування окремої особи, надати не може. Також, у позивача відсутні жодні докази власної присутності під час згаданих судових засідань.
В заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач також повідомив, що в 2012 році в м. Казань представниками мусульманської спільноти був проведений мітинг з питання захисту прав мусульман регіону, в ході якого був підготовлений та направлений на адресу Генерального Секретаря ООН відповідний лист.
Проте, в ході подальшого опитування позивач зазначив, що не володіє інформацією про подальшу долю вказаного документа, його наявності або відсутності у відкритому доступі, в тому числі в мережі Інтернет.
Таким чином твердження позивача про здійснення ним активної діяльності за власними переконаннями з питання захисту прав незаконно заарештованих мусульман є очевидно необґрунтованими та неправдоподібними, з огляду на його пояснення в ході опитування та відсутність жодних документальних чи інших доказів, які можуть заслуговувати на довіру.
Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд звертає увагу, що за міжнародним захистом до ДМС позивач звернувся лише 06.10.2022 року, тобто майже через п'ять років після потрапляння на територію України, у зв'язку із чим позивача притягнено до адміністративної відповідальності за статтею 203 КУпАП.
При прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою.
Суд вважає обґрунтованими висновки відповідача, що звернення ОСОБА_1 із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту обумовлене лише бажанням уникнути кримінальної відповідальності в країні своєї громадянської належності та подальшої легалізації в країні перебування.
Порушення законодавства РФ та пов'язане з цим кримінальне переслідування позивача не має відношення до елементу «переслідування» за ознаками, визначеними Конвенцією про статус біженця 1951 року та Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Враховуючи суперечливість даних наведених позивачем, відсутність обґрунтованих прикладів та обставин, які свідчать про переслідування позивача, або його родичів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу життю, безпеці чи свободі, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, тощо, суд вважає рішення відповідача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту обґрунтованим, законним та таким, що не підлягає скасуванню.
Таким чином, суд дійшов висновку про те, що оскаржуване рішення №41-23 від 04.04.2023 року, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є законним та обґрунтованим, а тому у задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити.
Керуючись ст. ст. 6, 14, 90, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) про скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №41-23 від 04.04.2023 року - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Леонід СВИДА
.