Справа № 593/1163/21Головуючий у 1-й інстанції Німко Н.П.
Провадження № 22-ц/817/597/23 Доповідач - Храпак Н.М.
Категорія -
11 липня 2023 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
Головуючої - Храпак Н.М.
Суддів - Бершадська Г. В., Дикун С. І.,
за участі секретаря - Жук В.М.
та представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Моленя Р.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №593/1163/21 за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Моленя Ростислава Богдановича на рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 05 січня 2023 року, ухваленого суддею Німко Н.П., повний текст якого виготовлено 13 січня 2023 року, у цивільній справі позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства "Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій" Тернопільської обласної ради про визнання незаконним наказу про звільнення та його скасування, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулась в суд із позовом до Комунального некомерційного підприємства "Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій" Тернопільської обласної ради про визнання незаконним наказу генерального директора (головного лікаря), голови ліквідаційної комісії комунального некомерційного підприємства «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Тернопільської обласної ради Лужної Н.М. «Про звільнення працівників у зв'язку з ліквідацією підприємства» № 86-к від 19 грудня 2019 року в частині звільнення з роботи ОСОБА_1 з 28 грудня 2019 року, у зв'язку з ліквідацією підприємства, п.1 ст. 40 КзпП України і скасувати вказаний наказ у цій частині. Поновити її на роботі на посаді «молодша медична сестра (санітарка палатна)» комунального некомерційного підприємства «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Тернопільської обласної ради. Стягнути з відповідача на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 51 965,17 грн., вирішити питання про стягнення судових витрат.
В обґрунтування позову посилається на те, що оскаржуваний наказ від 19 грудня 2019 року в частині звільнення з 28 грудня 2019 року позивачки на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку з ліквідацією підприємства, фактично був прийнятий на виконання рішення Тернопільської обласної ради №-1430 від 17 вересня 2019 року, яким і було прийнято рішення про ліквідацію комунального некомерційного підприємства «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Тернопільської обласної ради, у якому на той час працювала позивачка. На час звернення до суду із цим позовом, згадане рішення Тернопільської обласної ради судом визнано незаконним і скасоване. Решта позовних вимог поновлення позивачки на роботі з дати звільнення та виплата йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними вимогами від вищезгаданої і також підлягають задоволенню із аналогічних підстав. Оскільки ж відповідач, знаючи про незаконність згаданих рішень, не вжив жодних заходів до поновлення позивачки на роботі, їх сторона й змушена звернутися до суду із цим позовом.
Рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 05 січня 2023 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Тернопільської обласної ради про визнання незаконним наказу про звільнення позивачки та його скасування, поновлення позивачки на роботі та стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу з підстав пропуску строку звернення до суду.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Молень Р.Б. просить скасувати рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 05 січня 2023 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що працівників санаторію було введено в оману, оскільки генеральний директор санаторію Лужна Н.М. своїми діями та обіцянками запевнила їх, що це не ліквідація закладу, а реорганізація. А тому звільнені працівники, включно з позивачкою, не передбачали, що рішення Тернопільської обласної ради та наказ санаторію про звільнення потрібно буде оскаржувати до суду, оскільки очікували, що після звільнення їх буде забезпечено роботою у новоствореному підрозділі.
Вказує, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 27.01.2020 року подано позов до Тернопільського окружного адміністративного суду про визнання незаконним і скасування вказаного рішення Тернопільської обласної ради, на підставі і на виконання якого й було прийнято оскаржуваний наказ відповідача. 11.03.2021 року судом апеляційної інстанції такий позов було задоволено й вказане рішення скасоване, як незаконне. А тому позивачці залишалось лише чекати на набрання законної сили постанови в цій адміністративній справі.
Вважає, що поведінка представника відповідача є суперечливою, непослідовною та недобросовісною, що робить аргументи відповідача про застосування позовної давності такими, що не можуть бути враховані судом для відмови у позові з підстав пропуску позовної давності.
Зазначає, що заяви, подані до суду Лужною Н.М. від імені КНП «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» ТОР, підписані не належним представником, який не має відповідних повноважень на представлення інтересів цього закладу, оскільки повноваження Лужної Н.М. як голови ліквідаційної комісії (визначені рішенням ТОР №1430) були скасовані постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2021 року у справі №500/320/20, яка набрала законної сили 11 березня 2021 року.
Вказує, що надані позивачкою докази поважності причин пропуску ним позовної давності у цій справі є належними та достатніми для визнання судом їх поважними та захисту судом порушеного права позивачки, а відсутність заяви повноважного представника відповідача позбавляє суд самостійно застосувати пропуск позовної давності в якості обґрунтованої підстави для відмови у задоволенні позову.
Відзиву на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходило.
В судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_1 - адвокат Молень Р.Б. підтримав апеляційну скаргу, посилаючись на викладені у ній доводи, рішення суду просить скасувати.
Голова ліквідаційної комісії комунального некомерційного підприємства "Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій" Тернопільської обласної ради - Гуцалюк А.Р. в судове засідання не з'явився хоча був повідомлений належним чином, засобами електронного зв'язку на електронну адресу ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Подав клопотання, де просить проводити розгляд справи без його участі, також вказує, що вимоги апеляційної скарги не визнає.
Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Колегія суддів апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивачки, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла висновку про відмову в задоволенні вимог апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Судом встановлено та підтверджено доказами наявними в матеріалах справи, що позивачка ОСОБА_1 з 05 листопада 2012 року працювала на посаді молодшої медичної сестри (санітарка палатна) у Комунальному некомерційному підприємстві «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Тернопільської обласної ради.
Наказом генерального директора (головного лікаря), голови ліквідаційної комісії відповідача Лужної Н.М.. «Про звільнення працівників у зв'язку з ліквідацією підприємства» № 86-к від 19 грудня 2019 року позивачка звільнена з роботи на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України, у зв'язку з ліквідацією підприємства (відповідача) (а.с.5).
Як вбачається із додатку до цього наказу у виді Списку працівників КНП «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» ТОР, що підлягають звільненню у зв'язку з ліквідацією підприємства, у ньому під порядковим номером 19 зазначено «молодша медична сестра (санітарка палатна) ОСОБА_1 й проставлено рукописний текст в графі «дата та підпис працівника про ознайомлення з наказом та отримання його копії» - 28 грудня 2019 та особистий підпис (а.с. 6-7).
Підставою для прийняття вказаного наказу про звільнення позивачки було рішення одинадцятої сесії шостого скликання Тернопільської обласної ради №1430 від 17.09.2019 Про ліквідацію окремих закладів охорони здоров'я - об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Тернопільської області та перейменування Тернопільського обласного центру комплексної реабілітації осіб з інвалідністю з якого слідує, що юридичну особу - Комунальне некомерційне підприємство «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Тернопільської обласної ради (код ЄДРПОУ 02000406) припинено шляхом ліквідації.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2021 року у справі № 500/320/20 скасовано рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 07 вересня 2020 року у справі №500/320/20 та ухвалено нове рішення. Визнано протиправним та скасовано рішення одинадцятої сесії шостого скликання Тернопільської обласної ради «Про ліквідацію окремих закладів охорони здоров'я об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Тернопільської області та перейменування Тернопільського обласного центру комплексної реабілітації осіб з інвалідністю» №1430 від 17 вересня 2019 року. Це рішення суду має законну силу і є чинним, відомостей про зупинення його дії чи виконання суду не надано.
Як вбачається із довідки Пенсійного фонду України форми ОК-5 від 05 квітня 2021 року, середньомісячна заробітна плата позивачки за останні два місяці роботи перед звільненням становила: за жовтень 2019 року - 4444,73 гр., за листопад 2019 року - 4457,67 грн.
Із повідомлення відповідача Бережанського санаторію від 26 вересня 2019 року за №-30 вбачається, що позивачка ОСОБА_1 письмово попереджена генеральним директором (головним лікарем) головою ліквідаційної комісії відповідача Лужної Н.М. про те, що у зв'язку із припиненням юридичної особи комунального некомерційного підприємства «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Тернопільської обласної ради шляхом ліквідації відповідно до рішення Тернопільської обласної ради від 17 вересня 2019 року №-1430, вона (позивачка) підлягає звільненню з займаної посади згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України 24 грудня 2019 року. Вказане повідомлення позивачка отримала 02 жовтня 2019 року, про що підтвердила своїм підписом (а.с. 48).
Із особової картки позивачки вбачається, що вона звільнена із вище вказаного місця роботи 28 грудня 2019 року на підставі ч.1 ст.40 КЗпПУ, наказ №86-к від 19 грудня 2019 року. Трудову книжку позивачка отримала, про що свідчить її підпис ( а.с. 43-44).
Згідно повідомлення, надісланого голові профспілки ОСОБА_5 КНП «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» ТОР №-164 від 23 вересня 2018 року, адміністрація відповідача повідомила, що відповідно до рішення одинадцятої сесії Тернопільської обласної ради шостого скликання №-1430 від 17 вересня 2019 року « Про ліквідацію …» , вирішено припинити юридичну особу - комунальне некомерційне підприємство «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Тернопільської обласної ради й планується вивільнення працівників відповідача 24 грудня 2019 року у зв'язку з ліквідацією Бережанського санаторію ( а.с. 50).
Вказані факти й обставини учасниками справи не заперечуються.
Підстави незаконності звільнення позивачки стороною відповідача фактично визнаються, подано заяву про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку звернення до суду із заявленими вимогами (а.с. 41-45).
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою без поважних на те причин пропущено встановлений ст.233 КЗпП України строк звернення до суду з позовом про поновлення на роботі, підстави для визнання строку пропущеним з поважних причин судом не встановлено.
Таких висновків суд першої інстанції дійшов беручи до уваги фактичні обставини справи та з дотриманням норм процесуального і матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а тому апеляційний суд погоджується з даним висновком в повній мірі.
Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.
В силу статті 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно із статті 51 КЗпП України однією з гарантій забезпечення права громадян на працю, серед інших є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з частини першої статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до пунктом 4 частини першої статті 36 КЗпП України, підставою припинення трудового договору, серед інших, є його розірвання з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно із частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
В силу вимог статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
Згідно пункту 19 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року №9, розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.
З урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.
Аналогічний висновок викладений у постанові КЦС в складі Верховного Суду від 23.01.2018 року у справі №273/212/16-ц.
За правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно до матеріалів справи підставою для прийняття оспорюваного наказу про звільнення позивачки було рішення одинадцятої сесії шостого скликання Тернопільської обласної ради №1430 від 17.09.2019 року, яке скасовано постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.03.2021 року у справі №500/320/20.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що підстави незаконності звільнення позивачки стороною відповідача визнаються, проте подано заяву про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку звернення до суду із заявленими вимогами.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що оскільки позивачка звільнена з роботи саме у зв'язку з ліквідацією Бережанського санаторію, після визнання судовим рішенням такої ліквідації незаконною і відновлення роботи організації, вона мала право бути поновленою на раніше займаній посаді у цьому підприємстві, тобто вимоги позивачки є обґрунтованими.
Разом з тим, вирішуючи заявлені позивачкою позовні вимоги, місцевий суд враховував норми, передбачені статті 233 КЗпП України, якою встановлено строки звернення за вирішенням трудових спорів до суду, згідно якої у справах про звільнення працівник може звернутися до суду у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Порушення вказаного строку звернення до суду без поважних причин є підставою для відмови у позові.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції вірно звернув увагу на строки позовної давності, про що просила сторона відповідача, виходячи з наступного.
Статтею 233 КЗпП України визначено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Статтею 47 КЗпП України передбачено обов'язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику в день звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
Згідно пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», встановлений ст.233 КЗпП України строк звернення до суду застосовується судом незалежно від заяви сторін і пропущення такого строку є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. У разі пропуску передбачених строків звернення до суду за вирішенням трудового спору суд з'ясовує не лише причини пропуску зазначеного строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін. При пропуску строку без поважних причин суд наводить у рішенні мотиви, чому він вважає неможливим його поновити, та зазначає, що відмовляє в позові саме з цих підстав.
Реалізація права на судовий захист невід'ємно пов'язана зі строками, в межах яких позивачка може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Основним нормативним актом, що регулює строки звернення до суду про вирішення спорів у порядку цивільного судочинства, є ЦК України, який установлює інститут позовної давності і містить положення щодо часових меж, упродовж яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу.
Згідно зі статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
У свою чергу, відповідно до статті 251 ЦК України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Стаття 257 ЦК України встановлює загальний строк позовної давності - три роки. Проте Кодекс законів про працю України встановлює спеціальну позовну давність для спорів в межах трудових відносин.
Передбачений статті 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору і такий строк, у разі його пропуску з поважних причин, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Поряд з цим, вказаною нормою трудового законодавства не визначено переліку причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору та їх поважності, оскільки така обставина визначається в кожному випадку окремо, залежно від конкретних обставин.
Безумовним є те, що поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, слід визнавати ті причини, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення особи до суду та які підтверджені належними й допустимими доказами.
А тому, підстави пропуску строку, визначеного статті 233 КЗпП України, можуть бути визнані поважними у разі, якщо вони пов'язані з непереборними та об'єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом строк, подання позову. Тільки наявність таких об'єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження рішення роботодавця щодо звільнення у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку на звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі з поважних причин.
Суд апеляційної інстанції, не бере до уваги доводи апеляційної скарги про те, що відсутність заяви повноважного представника відповідача позбавляє суд самостійно застосувати пропуск позовної давності, оскільки відповідно до ст.233 КЗпП України встановлений строк звернення до суду застосовується судом незалежно від заяви сторін і пропущення такого строку є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.
Твердження представниці позивачки про те що, докази поважності причин пропуску позивачкою позовної давності у цій справі є належними та достатніми для визнання судом їх поважними, оскільки позивачка очікувала на набрання законної сили постанови, якою позов від 27.01.2020р. задоволено, визнано незаконним і скасовано рішення Тернопільської обласної ради, колегія суддів прийняти не може та звертає увагу на те, що вказані обставини не свідчать про наявність підстав, які об'єктивно перешкоджали позивачці, як звільненому працівнику, в реалізації його права на оскарження рішення роботодавця щодо його звільнення в місячний строк.
Також апеляційний суд звертає увагу, на те що Постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду була винесена 11 березня 2021 року, тоді як позовна заява ОСОБА_1 подана до суду першої інстанції 20 вересня 2021 року. Проте відсутні достатні та допустимі причини пропуску строку на оскарження рішення роботодавця щодо її звільнення та до суду апеляційної інстанції такі докази надані не були.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачкою без поважних на те причин пропущено встановлений ст.233 КЗпП України строк звернення до суду з позовом про поновлення на роботі, підстав для визнання строку пропущеним з поважних причин судом не встановлено.
Зважаючи на викладене, суд першої інстанції правомірно відмовив в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання наказу про звільнення незаконним, скасування наказу про звільнення та поновлення позивачки на роботі у зв'язку з пропуском ним строку, визначеного законодавцем на звернення до суду.
Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Таким чином, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу стягується тільки у разі поновлення на роботі, як взаємопов'язаної вимоги.
Оскільки вирішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу безпосередньо залежить від вирішення вимоги про поновлення позивачки на роботі, така вимога є похідною від вимоги про поновлення на роботі, а тому також не підлягає до задоволення.
Також апеляційний суд не може прийняти доводи вказані у апеляційній скарзі про те, що працівників санаторію було введено в оману, оскільки генеральний директор санаторію Лужна Н.М. своїми діями та обіцянками запевнила їх, що це не ліквідація закладу, а реорганізація, з того, що у матеріалах справи відсутні докази які б підтверджували таку обставину, а також в судовому засіданні не надано доводів, які б підтвердили цей факт, а тому відсутня можливість для суду встановити таку обставину. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
Інші доводи апеляційної скарги по суті зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції вірно врахував те, що позивачкою без поважних на те причин пропущено встановлений ст.233 КЗпП України строк звернення до суду з позовом про поновлення на роботі.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формування рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі змісту статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки в світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі "Проніна проти України").
Відповідно до вимог ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Cуд першої інстанції, вирішуючи спір, надав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, вірно застосував норми матеріального права та дотримався норм процесуального права.
Апеляційний суд, переглядаючи справу виключно в межах доводів і вимог апеляційної скарги відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України, не вбачає підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення суду, яке є правильним та справедливим по суті.
Відповідно до п.1 ч.І ст.5 Закону України «Про судовий збір» позивачка звільнена від сплати судового збору за подання апеляційної скарги до Тернопільського апеляційного суду на рішення суду першої інстанції у цій цивільній справі, а тому відповідно до вимог ст.141 ЦПК України судові витрати компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Моленя Ростислава Богдановича залишити без задоволення.
Рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 05 січня 2023 року залишити без змін.
Судові витрати компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 13 липня 2023 року.
Головуюча : Храпак Н. М.
Судді: Бершадська Г. В.
Дикун С. І.