Справа № 462/9476/21 Головуючий у 1 інстанції: Ліуш А.І.
Провадження № 22-ц/811/986/22 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.
11 липня 2023 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Ніткевича А.В.
суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.
секретаря Зеліско-Чемерис К.Р.
з участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача Борецької М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» Державного концерну «Укроборонпром» на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 лютого 2022 року в складі судді Ліуша А.І. справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» Державного концерну «Укроборонпром», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівський авіаційний завод «ЛДАРЗ» про скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення втраченого заробітку за час вимушеного прогулу, -
встановив:
У грудні 2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ДП«Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» Державного концерну «Укроборонпром», у якому просив визнати незаконним та скасувати наказ відповідача від 08 грудня 2021 року №215-К про відсторонення його від роботи та стягнути з Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» Державного концерну «Укроборонпром» на користь позивача втрачений заробіток за час вимушеного прогулу з дати відсторонення по день прийняття рішення.
Вимоги обґрунтовував тим, що займає посаду випробувача балонів в цеху №7 Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод». Підпунктом 1.7 наказу ДП «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» Державного концерну «Укроборонпром» від 08 грудня 2021 №215-к «Про відсторонення від роботи» його було відсторонено від роботи через те, що він відмовився від проведення обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, а також не надав відповідного документа, що підтверджує таку вакцинацію чи довідки встановленого зразка щодо протипоказань до вакцинації, що зокрема вказано у п.1 вказаного наказу.
Даний наказ позивач вважає незаконним, оскільки такий порушує його конституційне право на працю, прийнятий з грубим порушенням норм законодавства України.
Відстороняючи його від роботи, відповідачем на порушення вимог ч. 6 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хворіб» не отримано відповідного письмового лікарського підтвердження про відмову від обов'язкового профілактичного щеплення чи акту, складеного в присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, відтак з порушенням вимог ч.2 ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» здійснив таке відсторонення без подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, що і доводить той факт, що відсторонення позивача від роботи відбулося у незаконний спосіб, з грубим порушенням, встановленого вищезазначеними нормативно-правовими актами порядку, що в результаті призвело до порушення його конституційного права на працю.
Також зазначає, що вакцини від COVID-19 не пройшли лабораторні дослідження і на них відсутня документація про ці лабораторні дослідження, що підтверджує їх експериментальність. Просив позов задовольнити.
Оскаржуваним рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 23 лютого 2022 року позов задоволено повністю.
Визнано незаконним та скасовано наказ Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» від 08 грудня 2021 року №215-К «Про відсторонення від роботи» в частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 , випробувача балонів в цеху №7.
Стягнуто з Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» на користь ОСОБА_1 34 088 гривень 54 копійки середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Стягнуто з Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» у дохід держави 908 гривень 00 копійок судового збору.
Рішення суду оскаржив відповідач Державне підприємство «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод», в особі в.о. голови комісії з реорганізації підприємства, в.о. директора підприємства Р.В.Качмар.
В апеляційній скарзі зазначає, що рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим судом першої інстанції з неправильним застосуванням норм матеріального права, висновки викладені в судовому рішенні не відповідають обставинам справи.
В обґрунтування вимог покликається на те, що суд першої інстанції зробив помилковий висновок, що вакцинація проти COVID-19 не є обов'язковою, посилаючись на резолюцію Парламентської асамблеї ради Європи від 27.01.2021 р. №2361, яка не носить для країн-учасників обов'язкового характеру та профільне законодавство України, зокрема Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
Так, у п.1 ч.1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень. Водночас, у п.2 ч.1 вказаного Закону встановлено, що працівники окремих професій, виробництва та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень такі працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Таким органом є Міністерство охорони здоров'я України.
Наказом МОЗ України від 19.07.1995 р. №133 «Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хворою людини і носійства збудників цих хвороб» зі змінами та доповненнями, COVID-19 зараховано до особливо небезпечної інфекційної хвороби.
Суд першої інстанції зробив помилковий висновок про те, що відповідачем не дотримано вимоги ч.2, 6 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині дотримання порядку відсторонення працівників у разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень. Зазначає, що для законності підстав відсторонення від роботи, роботодавцю достатньо дотриматись порядку, передбаченого нормами ст. 46 КЗпП України та пп. 2, 3 п. 46-1 Постанови КМУ від 09.12.2020 р. №1236 у сукупності.
Порядок усунення від роботи працівника за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, встановлений абз. 6 ч.1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» також не пов'язаний з порядком, визначеним ст. 46 КЗпП України, п. 41-6 Постанови КМУ від 09.12.2020р. №1236, а діє як окремий нормативно-правовий акт, який врегульовує відсторонення від роботи у інших випадках.
Зауважує, що суд дійшов помилкового висновку про те, що вимоги оспорюваного наказу порушують право позивача на конфіденційність особистої інформації, передбачене ст. 6 Європейської Хартії прав пацієнтів, при цьому суд не врахував положення ст. 286 ЦК України, відповідно до якої заборонено розголошувати факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при медичному обстеженні особи. Сертифікат вакцинації чи висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації не містить лікарської або медичної таємниці, а є виключно документами, що підтверджують певні факти.
Вважає також помилковим висновок суду першої інстанції про те, що наказом відповідача про відсторонення порушено право на працю позивача, гарантоване Конституцією України, а також інші прав, гарантовані Конвенцією про захист прав та основоположних свобод.
Просить скасувати рішення Залізничного районного суду від 23 лютого 2022 року та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Ухвалою судового засідання від 09 травня 2023 року замінено відповідача Державне підприємство «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» Державного концерну «Укроборонпром» на його процесуального правонаступника Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівський авіаційний завод «ЛДАРЗ».
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з огляду на таке.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з оцінки доказів у справі за своїм внутрішнім переконанням, посилався на визначені статтею 46 КЗпП України підстави відсторонення працівників від роботи, де між іншим, можливий такий захід і в інших передбачених законодавством випадках, на статтю 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» стосовно можливості відсторонення працівників окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, від виконання зазначених видів робіт у разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом.
Разом з тим, за встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом sars-cov-2, наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 не визначена, затверджений лише Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням. Без відповідного подання посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення позивача від роботи, таке відсторонення є незаконним, у зв'язку з чим наказ про відсторонення ОСОБА_1 є безпідставним та підлягає скасуванню.
Оскільки відповідачем з власної ініціативи без законних підстав відсторонено позивача ОСОБА_1 від роботи із зупинення виплати заробітної плати, з відповідача суд стягнув в користь позивача 34088,54 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 09 грудня 2021 року по 23 лютого 2022 року.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 працює на посаді випробувача балонів цеху №7 Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод», форма працевлаштування постійна.
22 листопада 2021 наказом директора ДП «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» «Про виконання протиепідемічних заходів» №102-од, до якого 29 листопада 2021 наказом директора підприємства №105-од внесено зміни, повідомлено підлеглих працівників, які знаходяться на простої у зв'язку з введенням карантину та режиму надзвичайної ситуації, про припинення простою 09 грудня 2021 та необхідність надання копій документів, а саме сертифікату про проходження вакцинації, довідки про отримання однієї дози вакцини, довідки про протипоказання щеплення або довідки про одужання від COVID-19.
Зазначений наказ було доведено до відома всіх співробітників підприємства під підпис, що підтверджується списком працівників ЕМВ, які ознайомлені з Наказом №102-од від 22 листопада 2021 року.
Відповідно до наказу директора Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» Державного концерну «Укроборонпром» від 08 грудня 2021 року №215-К «Про відсторонення від роботи» з 09.12.2021 року, серед інших працівників, відсторонено від роботи ОСОБА_1 через відмову або ухилення від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, або через не надання копій документів, що підтверджують його вакцинацію або у яких закінчився термін чинності COVID-сертифікатів, що підтверджують вакцинацію від COVID-19 однією дозою вакцини або не надав довідку встановленої форми, щодо протипоказань до вакцинації, до усунення причин, що зумовили відсторонення ОСОБА_1 , випробувача балонів в цеху №7 (а.с. 11-12).
Як підставу прийняття наказу зазначено: статтю 46 КЗпП України, частину 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (зі змінами та доповненнями), та від 26 червня 2021 №677 «Деякі питання формування та використання сертифіката, що підтверджує вакцинацію від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, негативний результат тестування або одужання особи від зазначеної хвороби», наказу МОЗ України від 04 жовтня 2021 № 2153 «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», наказу директора ДП «ЛДАРЗ» від 22 листопада 2021 №102-од «Про виконання протиепідемічних заходів»(зі змінами).
Вирішуючи спір по суті, суд апеляційної інстанції виходить з того, що обставини, на які посилався апелянт у скарзі, знайшли своє часткове об'єктивне підтвердження в ході перегляду судового рішення.
За змістом п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного життя. Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя. З огляду на вказане спірні правовідносини, пов'язані з оцінкою правомірності відсторонення позивачки, підпадають під дію ст. 8 Конвенції.
Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в п. 2 ст. 8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
З огляду на цей припис критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями ст. 8 Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту п. 2 вказаної статті; 3) чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в п. 2 ст. 8 Конвенції мети. Втручання становитиме порушення гарантій ст. 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Зміст права на працю, закріпленого положеннями ч. ч. 1 і 2 ст. 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов'язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці. Незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов'язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об'єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів (абз. 1 і 5 п.п. 2.2 п. 2, абз. 12 п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 3 ст. 40 КЗпП України від 04.09.2019 р. № 6-р(II)/2019).
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
За загальновідомими правилами, встановленими ст. 4 Конвенції Міжнародної Організації Праці № 158 від 04 лютого 1994 року, ратифікованої Верховною Радою України, яка набула чинності 16.05.1995 та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов'язаного зі здібностями або поведінкою працівника, або викликаного виробничою необхідністю підприємства, установи або служби.
Згідно із ч. 2 ст. 22 КЗпП України, будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.
Статтею 46 КЗпП України встановлено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством, а саме: у випадках, перелічених у ст. 46 КЗпП України або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом.
Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (ст. 9, 19, 118, п. 12 розділу XV «Перехідні положення»). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.
Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч. 3 ст. 21 КЗпП України (рішення від 09.07.1998р. № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в ч. 3 ст. 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.
У рішенні № 10-р/2020 від 28.08.2020р. у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить ст.ст. 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України» (абз. 2 п. 3.2 мотивувальної частини).
Правовий висновок про те, що ст. 46 КЗпП України встановлений вичерпний перелік випадків відсторонення працівника від роботи висловлено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 755/6458/15-ц (провадження № 61-18651св18).
Відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 4 ЦК України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.
Як неодноразово зазначалось судами під час розгляду аналогічних спорів, у наказі про звільнення, накладення дисциплінарного стягнення, відсторонення від роботи обов'язково має бути зазначено, в чому полягає порушення закону та/або трудової дисципліни, тобто, має бути вказівка на фактичні обставини, які послужили підставою для застосування заходу дисциплінарного стягнення. Наказ, розпорядження про відсторонення від роботи, звільнення з роботи повинен обов'язково містити нормативне посилання, зокрема, відповідач повинен зазначити назву, статтю, її частину, абзац, пункт, підпункт нормативно-правового акта чи акта локального нормотворення, на підставі якого позивач звільняється чи притягується до дисциплінарної відповідальності.
Відповідно до частини першоїстатті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається в разі: - появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; - відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; - в інших випадках, передбачених законодавством.
До інших передбачених законодавством випадків належить, зокрема, відмова або ухилення від профілактичних щеплень працівників професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов'язковим.
Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов'язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов'язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.
Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов'язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.
Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції № 66 Про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності.
Однак, положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції № 66 Про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19.
З врахуванням наведеного, обов'язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».
Статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень.
Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень ці працівники у порядку, встановленому законом, відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.
Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об'єктах можуть проводитися обов'язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Рішення про проведення обов'язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об'єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року №2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). Відповідно до цього Переліку обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; 4) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 5) установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 6) підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83.
В свою чергу, пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», який набрав чинності з 08 листопада 2021 року, керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій визначено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком № 2153 та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я.
Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.
Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.
Зазначені правові висновки містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року справі №130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).
Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об'єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов'язків відмови чи ухилення працівника від обов'язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об'єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров'я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов'язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.
Як на підставу задоволення своїх вимог ОСОБА_1 посилався на те, що його відсторонення від роботи з 09 грудня 2021 року без збереження заробітної плати є незаконним та таким, що порушує його право на працю.
В даному випадку судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 працює випробувачем балонів в цеху №7 Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» Державного концерну «Укроборонпром».
ДП «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» включений до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83.
Відтак, працівники ДП «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод», як працівники об'єкту державної власності, що має стратегічне значення для економіки та безпеки держави, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 на період дії карантину.
Матеріалами справи безспірно встановлено, що позивач ОСОБА_1 , працюючи випробувач балонів в цеху №7, посада якого віднесена до тих, працівники на якій підлягають обов'язковому профілактичному щепленню проти COVID-19, не надав директору підприємства ні довідки відповідної форми про наявність протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, ні сертифікату про проходження вакцинації, що беззаперечно підтверджує відсутність у ОСОБА_1 протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 та те, що ОСОБА_1 не вакцинувався проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що відповідно до згаданого вище законодавства було його обов'язком.
Разом з тим, у вказаній вище постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров'я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з'ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.
За змістом Переліку № 2153 обов'язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженогонаказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов'язаних зі станом здоров'я конкретної людини, із загального правила про обов'язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об'єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема, оцінки об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».
Також, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: - кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); - форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; - умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; - контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третястатті 89 ЦПК України).
Як встановлено в суді апеляційної інстанції, характер виконуваної позивачем роботи випробувач балонів в цеху №7, передбачає соціальні контакти на робочому місці, по колу функціональних обов'язків, з іншими працівниками. Форма організації праці Геіне В.І. позбавляє його можливості працювати дистанційно (стаття 60-2 КЗпП України) чи надомно (статті 60-1 КЗпП України). Разом з позивачем під час здійснення випробування у цеху можуть знаходить інші особи, з якими він протягом дня постійно контактує, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, тому відсутність вакцинації у позивача проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.
Об'єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, ДП «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» правомірно ухвалив рішення про відсторонення позивача від роботи, що відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров'я суспільства від серйозних загроз, пов'язаних із поширенням на території України COVID-19.
З огляду на те, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили його відсторонення від роботи та після його допуску до роботи (виконання робіт), колегія суддів не вважає, що мало місце порушення права позивача на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.
За наведених обставин, суд першої інстанції зробив помилковий висновок, що відсторонення позивача відбулося з порушеннями ст. 46 КЗпП України без законних підстав.
З врахуванням викладеного, оскаржуване судове рішення, відповідно до п.3 ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» від 08 грудня 2021 року №215-К «Про відсторонення від роботи» в частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 , випробувача балонів в цеху №7, а також про відмову у стягненні з Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» на користь ОСОБА_1 34088 гривень 54 копійки середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які є похідними від першої вимоги.
Керуючись статтями 367-368, 374, 376, 381-382 ЦПК України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» Державного концерну «Укроборонпром», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівський авіаційний завод «ЛДАРЗ» - задовольнити.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 лютого 2022 року скасувати.
Ухвалити нове судове рішення, який у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» Державного концерну «Укроборонпром», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівський авіаційний завод «ЛДАРЗ» про скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення втраченого заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Повний текст постанови складено 12 липня 2023 року.
Головуючий: А.В. Ніткевич
Судді: С.М. Бойко
С.М. Копняк