Справа № 201/5566/23
Провадження № 2-а/201/88/2023
03 липня 2023 року суддя Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська - Батманова В.В., розглянувши у порядку спрощеного провадження (у письмовому провадженні) в приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у м. Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 про скасування постанови про накладання адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення,-
До Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 15 травня 2023 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 про скасування постанови про накладання адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.05.2023 суддею визначено суддю Батманову В.В., яка ухвалою від 16.05.2023 прийняла позов до свого провадження та призначила справу до розгляду в спрощеному провадженні.
В обґрунтування позову, позивач зазначав, що 04.05.2023 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 винесено постанову у справі про адміністративне правопорушення за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП. У постанові відповідач стверджує, що в період дії правового режиму воєнного стану, незважаючи на Указ Президента України від 24.02.2022 №65/2022 (зі змінами), враховуючи положення ст. 64 Конституції України, позивач відмовився проходити військову службу за мобілізацією у військовому шпиталі. Зазначена постанова є протиправною, винесена з істотним порушенням його прав, не відповідає вимогам закону. Розгляд справи відбувся за його відсутності майже одразу після складання протоколу, що не відповідає вимогам ст. 277-2 КУпАП щодо вручення повістки не пізніше як за три доби до дня розгляду справи, а отже не мав можливості скористатись своїми правами. Відповідачем не було взято до уваги той факт, що згідно з п. 3 Указу Президента України від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (зі змінами) передбачено обмеження виключно наступних прав, передбачених наступними статтями Конституції України: 30-34, 38, 39, 41-44, 53, зокрема недоторканності житла, особистої кореспонденції, особистого життя, свободи пересування та свободи слова, право на вибори, громадські заходи, розпорядження власністю, право на страйк та право на освіту. Вважає, що віруючі громадяни України, які згідно своїх релігійних переконань не можуть захищати державу зі зброєю у руках, мають право на альтернативну (невійськову) службу навіть під час воєнного стану. Постанову відповідача вважає за необхідне визнати такою, що винесена з грубим порушенням законодавства України.
Відповідачу рекомендованим листом з повідомленням було направлено копію позовної заяви та копію ухвали про відкриття провадження по справі.
06.06.2023 року ІНФОРМАЦІЯ_2 був поданий відзив на адміністративний позов, у якому відповідач просить у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовити з посиланням на те, що вимоги є необґрунтованими і незаконними, суперечать приписам матеріального і процесуального права, а тому задоволенню не підлягають.
20.10.2022 представником позивача надано відповідь на відзив в якій, представник заперечував проти прийняття відзиву на позовну заяву, посилався зокрема на необ'єктивність даних зважування оскільки вантаж, який перевозив позивач є рідким та його маса не є сталою у різних точках автомобіля під час руху, а тому просив суду задовольнити позовні вимоги.
12.06.2023 року від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій останній заперечував проти обставин, викладених у відзиві та підтримав позовні вимоги з підстав викладених у позові.
Категорія адміністративного позову ОСОБА_1 підпадає під правила розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до п. 20, ч.1 ст. 4, ч. 2 ст. 12, ст. 257, 286 КАС України.
Дослідивши матеріали справи, вважаю, що адміністративний позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України орган державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб передбачений Конституцією та законами України. Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
В обґрунтування звернення з позовом до адміністративного суду позивач посилався на норми Кодексу адміністративного судочинства України. За приписами ч. 1, 3, 4 ст. 3 КАС України Порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Згідно зі ст. 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
При розгляді справи встановлено, що 04 травня 2023 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 підполковником Рожко В.М. відносно громадянина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 було винесено постанову № 81 за справою про адміністративне правопорушення. Відповідно до вказаної постанови в період дії правового режиму воєнного стану, незважаючи на Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 (зі змінами), враховуючи положення ст. 64 Конституції України, 04 травня 2023 року ОСОБА_1 відмовився проходити військову службу у військовому шпиталі, чим скоїв адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 210-1 КУпАП. Вказаною постановою на ОСОБА_1 було накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 3 400,00 грн.
Відповідно до ст. 256 КУпАП у протоколі про адміністративне правопорушення зазначаються: дата і місце його складення, посада, прізвище, ім'я, по-батькові, особи, яка склала протокол; відомості про особу, яка притягається до адміністративної відповідальності (у разі її виявлення): місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення: нормативний акт, який передбачає відповідальність за дане правопорушення: прізвища, адреси свідків і потерпілих, якщо вони є, пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності: інші відомості, необхідні для вирішення справи.
Протокол підписується особою, яка його склала, і особою, яка притягається до адміністративної відповідальності: при наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписано також і цими особами. Особа, яка притягається то адміністративної відповідальності, має право подані пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви свого відмовлення від його підписання.
У разі відмови особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, від підписання протоколу, в ньому робиться запис про це. Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право подати пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви відмови від його підписання.
Згідно ст. 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосується забезпечення безпеки дорожнього руху, а також іншими документами.
Частиною 2 статті 210-1 КУпАП передбачено, що порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, вчинене в особливий період - тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб - від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (зі змінами), який затверджено Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, введено в Україні воєнний стан.
Відповідно до пункту 3 зазначеного Указу Президента у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Пунктом 16 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» допускається обмежувати проходження альтернативної (невійськової) служби.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» право на таку службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час війни не визначена.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» (зі змінами), затвердженого Законом України від 03.03.2022 № 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов'язані та резервісти.
Згідно зі ст. 65 Конституції України, частини першої ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
За змістом ч. 4 ст. 35 Конституції України, ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Згідно з положеннями статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідності з частини другої ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Основним національним нормативно-правовим актом у сфері свободи віросповідання є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до якого видаються інші вітчизняні законодавчі документи. Стаття 3 цього Закону кожному громадянину в Україні гарантує право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.
Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.
Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України.
Згідно з положеннями частині третьої статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Організація Об'єднаних Націй як глобальна міжнародна організація, створена для підтримання та зміцнення миру і міжнародної безпеки, а також розвиток співробітництва між державами світу. Основними міжнародно-правовими актами, що регламентують право людини на свободу віросповідання є:
1) Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року;
2) Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, підписана 4 листопада 1950 року урядами держав-членів Ради Європи та ратифікована Україною 17 липня 1997 року;
3) Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 року.
Стаття 18 Загальної декларації прав людини визначає: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів».
Відповідно до ст. 19 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод створено Європейський Суд з прав людини, який забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем.
Стаття 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Свобода думки, совісті і релігії» у частині першій фактично повторює правові засади, проголошені у статті 18 Загальної декларації прав людини, а саме: «1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно».
Водночас частина друга статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод доповнює постулати щодо свободи думки, совісті та релігії і вказує на виняткові випадки, коли така свобода може бути обмеженою: «2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
Таким чином, уряди держав-членів Ради Європи, окрім утвердження в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод міжнародних нормативних прерогатив на свободу думки, совісті та релігії людини проголошених ООН, все ж вказують на можливість обмеження їхньої реалізації, якщо такі обмеження, перш за все, передбачені чинним законодавством демократичного суспільства та покликані захищати громадську безпеку, публічний порядок, здоров'я чи моральні засади, а також покликані захищати права та свободи інших членів суспільної ланки.
У частині третій стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права задекларовано: «3. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб».
Проаналізувавши в сукупності надані сторонами по справі докази, суд приходить до висновку, що оскаржувана постанова прийнята уповноваженим на те органом відповідно до вимог КУпАП, права ОСОБА_1 , як під час складання протоколу, так і під час розгляду справи були дотримані, а вина позивача у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою ст. 210-1 КУпАП є доведеною та підтверджується протоколом про адміністративне правопорушення від 04 травня 2023 року.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності. Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що дії відповідача стосовно спірного питання відповідають вимогам діючого законодавства.
Враховуючи викладене, суд вважає, що в задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити.
У порядку статті 139 КАС судові витрати відшкодуванню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 255, 2565, 258, 288, 289 КУпАП, ст.ст. 4, 12, 46, 72, 77, 229, 241-256, 257, 286 КАС України, суддя,
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 про скасування постанови про накладання адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення - відмовити.
Апеляційна скарга подається до Третього апеляційного адміністративного суду через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом десяти днів з дня проголошення рішення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя: В.В. Батманова