ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/5021/23
провадження № 1-кс/753/2155/23
"27" червня 2023 р. слідчий суддя Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 , за участю секретаря судового засідання ОСОБА_2 , прокурора ОСОБА_3 , представника власника майна - адвоката ОСОБА_4 , розглянувши клопотання прокурора Дарницької окружної прокуратури м. Києва ОСОБА_3 про накладення арешту на майно у кримінальному провадженні № 12023100020001016, внесеному до ЄРДР 09.03.2023 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК України,
Прокурор Дарницької окружної прокуратури м. Києва, який є процесуальним керівником у кримінальному провадженні № 120231000200001016 від 09.03.2023 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України, звернувся до суду з клопотанням про накладення арешту на майно.
За змістом клопотання прокурор зазначає, що у межах зазначеного кримінального провадження, досудове розслідування у якому провадиться СВ Дарницького УП ГУНП у м. Києві, встановлено, що невстановлені особи, самовільно, всупереч установленому законодавству зайняли земельну ділянку на якій здійснюють будівництво.
Так, в ході розслідування встановлено, що відповідно до державного акту на право приватної власності на землю вид 21.05.2001, ОСОБА_5 належить земельна ділянка кадастровий номер: 8000000000:90:537:0030, категоріям земель - землі сільськогосподарського призначення із цільовим призначенням для ведення садівництва.
Крім того згідно до свідоцтва про право власності серія НОМЕР_1 від 15.11.2001 ОСОБА_5 належить садовий будинок площею 473,4 кв.м. який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Поряд із цим ОСОБА_5 12.06.2008 звернулась до Київської міської ради щодо передачу їй у приватну власність земельної ділянки для ведення колективного садівництва по АДРЕСА_1 .
Вказана земельна ділянка за даними міського земельного кадастру запроектована для відведення, обліковуються як міські землі не надані у власність чи користування і примикає до ділянки що знаходиться у власності ОСОБА_5 .
Станом на сьогоднішній день земельна ділянка кадастровий номер 8000000000:90:537:0037 у приватну власність та/або користування не надавалась.
Відповідно до пояснювальної записки №ПЗ-27098 від 05.10.2017 в ході обстеження земельної ділянки встановлено, що на ній розташовано металевий навіс, контейнери побудовані ОСОБА_5 , а також трансформаторна підстанція встановлена з дозволу садового товариства за власні кошти ОСОБА_5 для вирішення питань з електропостачання котеджу.
Проте, не зважаючи на вказане та відсутність правовстановлюючих документів на земельну ділянку кадастровий номер 8000000000:90:537:0037, а також дозвільних та декларативних документів для здійснення будь-яких будівельних робіт за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 невстановленими особами здійснюються будівельні роботи по спорудженню споруди невідомого призначення.
Згідно до відповіді з ІНФОРМАЦІЯ_1 , Департамент не видавав та не реєстрував документів, що дають право на виконання підготовчих/будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .
Поряд з цим відповідно до відповіді з Департаменту містобудування та архітектури, заяви на видачу містобудівних умов та обмежень для проектування об'єкту за адресою: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_2 не реєструвалася.
Прокурор зазначає, що у ході досудового розслідування для забезпечення належного кримінального провадження, садовий будинок АДРЕСА_3 , та земельну ділянку за цією адресою, кадастровий номер 8000000000:90:357:0030, які перебувають у приватній власності ОСОБА_5 визнано речовими доказами в кримінальному провадженні внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 120231000200001016 від 09.03.2023 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України.
У клопотанні прокурор стверджує, що у слідства є всі підстави вважати, що не застосування заходів забезпечення кримінального провадження шляхом накладення арешту на зазначену вище земельну ділянку та будівлю, розміщену на ній, у вигляді заборони користування, розпоряджання майном може призвести до зникнення, втрати, пошкодження чи передачі майна (земельних ділянок) чи настання інших наслідків, які можуть перешкодити кримінальному провадженню, оскільки вони є речовими доказами у кримінальному провадженні які містять сліди злочину.
У судовому засіданні прокурор підтримав клопотання, просив задовольнити його вимоги та накласти арешт на нерухоме майно.
Представник володільця майна ОСОБА_5 адвокат ОСОБА_4 у судовому засіданні заперечував проти задоволення клопотання, вважаючи відсутніми підстави для накладення арешту на майно ОСОБА_5 .
Вислухавши сторони та дослідивши матеріали клопотання, слідчий суддя прийшов до наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст.131 КПК України захід забезпечення кримінального провадження застосовується з метою досягнення дієвості цього провадження.
Згідно з ч. 2 ст. 131 КПК України одним із заходів забезпечення кримінального провадження являється арешт майна.
Відповідно до ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Завданням арешту майна є, зокрема, запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення та відчуження.
Відповідно до ч. 2 ст. 170 КПК України, арешт майна допускається з метою забезпечення збереження речових доказів.
Відповідно до ч. 3 ст. 170 КПК України, у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.
Згідно ч. 1 ст. 98 КПК України, речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
П. 1 ст. 171 КПК України передбачено, що з клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову - також цивільний позивач.
Відповідно до п. 2 ч. З ст. 132 КПК України, застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора.
В силу ст. 41 Конституції України, ст. 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, ніж на користь суспільства і на умовах, передбачених Законом або загальними принципами міжнародного права.
Стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність.
Крім того, відповідно до практики Європейського суду, для того, щоб втручання в право власності вважалося допустимим, воно повинно служити не лише законній меті в інтересах суспільства, а повинна бути розумна співмірність між використовуваними інструментами і тією метою, на котру спрямований будь-який захід, що позбавляє особу власності. Розумна рівновага має зберігатися між загальними інтересами суспільства та вимогами дотримання основних прав особи (рішення у справі АГОСІ проти Об'єднаного Королівства). Іншими словами, заходи щодо обмеження права власності мають бути пропорційними щодо мети їх застосування.
Відповідно до ст. 2 КПК України завданням кримінального провадження визначено захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Статтями 7, 16 КПК України встановлено, що загальною засадою кримінального провадження є недоторканість права власності. Позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ісмаїлов проти Росії» від 06.11.2008, де вказувалися порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якому зазначено, що кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».
Відповідно до ст. 29 Загальної декларації прав людини, «кожна людина, здійснюючи свої права і свободи, повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших та з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві». Мета, підстави і межі здійснення прав людини конкретизуються також у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, а також в Європейській Конвенції про захист прав особи й основних свобод. Конституція України також передбачає межі здійснення громадянами своїх прав. Так, згідно зі ст. 64, конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану. Аналіз зазначеної статті дозволяє зробити висновок про те, що закріплені в ній критерії (підстави) правомірного обмеження прав і свобод людини та громадянина базуються на принципі співвідношення публічних і приватних інтересів.
Вимога щодо забезпечення балансу між приватним та публічним інтересом слідує власне зі структури статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, вживаючи будь-яких заходів, у тому числі заходів з позбавлення особи її майна, держава повинна подбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться. Отже, у кожній справі, в якій зазначається про порушення цієї статті, Суд повинен з'ясувати, внаслідок чого саме відповідна особа була змушена нести непропорційний і надмірний тягар. Як при втручанні у право мирного володіння майном, так і при утриманні від застосування заходів, необхідно забезпечити справедливий баланс між вимогами загальних інтересів суспільства та необхідністю захисту основних прав відповідної особи. Вимога щодо забезпечення такого балансу випливає зі структури статті 1 Першого Протоколу, якщо розглядати її в цілому. Зокрема, вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й заходів з позбавлення особи її майна, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.
Відповідно до пунктів 69,73 рішення Європейського суду з прав людини від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
Таким чином, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються щодо обмеження права власності та метою, яку прагнуть досягти органи досудового розслідування.
Слідчим суддею встановлено, що прокурором у клопотанні єдиною підставою для накладення арешту на майно зазначено необхідність забезпечення збереження його як речового доказу.
Прокурором ані у клопотанні, ані у судовому засіданні не наведено належного обґрунтування необхідності накладення арешту шляхом заборони відчуження, розпорядження та користування будинком та земельною ділянко, належними ОСОБА_5 та будь-яких можливих наслідків невжиття такого заходу забезпечення.
Будь яких інших підстав, передбачених ч. 2 ст. 170 КПК України, для арешту нерухомого майна прокурором не наведено, а слідчим суддею не встановлено, у зв'язку з чим клопотання задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 98, 131, 132, 170-173, 309, 376 КПК України, слідчий суддя, -
У задоволенні клопотання прокурора Дарницької окружної прокуратури м. Києва ОСОБА_3 про накладення арешту на майно у кримінальному провадженні № 12023100020001016, внесеному до ЄРДР 09.03.2023 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК України, - відмовити.
Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду протягом п'яти днів з дня її оголошення.
Повний текст ухвали виготовлений 03.07.2023.
Слідчий суддя ОСОБА_1