Справа № 947/18367/21
Провадження № 2/947/208/23
03.07.2023 року
Київський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого - судді Калініченко Л.В.,
при секретарі - Матвієвої А.В.,
за участі:
- представника позивача - ОСОБА_1 ,
- відповідача - ОСОБА_2 ,
- представника відповідача - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою
ОСОБА_4
до ОСОБА_2 ,
третя особа - Київська державна нотаріальна контора в місті Одесі,
про визнання договору дарування недійсним,
встановлення факту, визнання права власності,
Позивач - ОСОБА_4 18.06.2021 року звернулась до Київського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_2 , за участі третьої особи - Київської державної нотаріальної контори в місті Одесі, про визнання договору дарування недійсним, встановлення факту, визнання права власності, в якому просить суд:
- визнати недійсним договір дарування, укладений 06.03.2012 року між ОСОБА_5 , як дарувальником, та ОСОБА_2 , як обдарованою, щодо нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , посвідчений державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори Білик О.Г., зареєстрований в реєстрі за №4-23;
- визнати факт, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за життя належала частка квартири АДРЕСА_1 , на праві спільної сумісної власності подружжя;
- визнати за ОСОБА_4 в порядку спадкування право власності на частку квартири АДРЕСА_1 .
В обґрунтування вказаного позову, позивачка посилається на те, що ОСОБА_5 та ОСОБА_7 перебували в зареєстрованому шлюбі. Під час перебування у вказаному шлюбі, ОСОБА_5 13.03.2007 року було набуто у власність нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , за наслідком чого позивачка стверджує, що вказане нерухоме майно належало ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на праві спільної сумісної власності подружжя, а відтак в рівних частках кожному. В подальшому, ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 , а ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_7 . Позивачка стверджує, що ОСОБА_7 за час життя склала на її - ОСОБА_4 заповіт на належне їй за час життя майно, за наслідком чого вона - ОСОБА_4 після смерті ОСОБА_7 звернулась до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини за заповітом, у тому числі на належну померлій частину квартири АДРЕСА_1 . Однак, як стверджує ОСОБА_4 , під час оформлення спадкових прав, вона дізналась, що за життя чоловік померлої ОСОБА_7 - ОСОБА_5 передав вказану квартиру АДРЕСА_1 , в дар громадянці ОСОБА_2 , на підставі договору дарування від 06.03.2012 року, посвідченого державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори Білик О.Г., зареєстрованого в реєстрі за №4-23.
Позивачка ОСОБА_4 , як спадкоємець до майна померлої ОСОБА_7 , вважає вказаний договір підлягаючим недійним з наступних підстав.
По-перше, позивач вказує, що померлі ОСОБА_7 та ОСОБА_5 ніколи не мали наміру відчужувати за життя вказане нерухоме майно, у тому числі передавати в дар, чи в будь-який інший спосіб, що підтверджується тим, що фактично останні мешкали в спірній квартирі по день своєї смерті. Натомість, в силі похилого віку ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , яка в свою чергу мала інвалідність, останні потребували в сторонній допомозі та догляду, для забезпечення нагальних потреб, тощо, про що неодноразово наголошували ОСОБА_4 та про намір укласти договір довічного утримання. За наслідком чого, позивачка вважає, що на день укладення договору дарування від 06.03.2012 року, волевиявлення ОСОБА_7 та ОСОБА_5 не відповідало їх внутрішній волі стосовно наміру передання в дар цього майна, а останні помилились стосовно обставин та правової природи укладеного правочину. Вказане, з пояснень позивача, також підтверджується тим, що ОСОБА_7 та ОСОБА_5 , після укладення спірного правочину залишились проживати в цьому житлі та самостійно нести усі витрати з його утримання, а відтак свідчить про те, що оспорюваний правочин не був спрямований на настання правових наслідків і доводить неправильне сприйняття ОСОБА_5 та ОСОБА_7 фактичних обставин правочину.
По-друге, позивачка стверджує, що спірна квартира належала ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на праві спільної сумісної власності, однак ОСОБА_7 не було відокремлено та визначено свою частку в цьому майні. На час укладення спірного правочину, ОСОБА_7 не надавалось згода на вчинення дій з розпорядження спірним майном, а відтак ОСОБА_5 не мав достатніх прав на вчинення одноосібних дій з розпорядження спірним майном.
По-третє, враховуючи викладене та факт того, що померла ОСОБА_7 за життя не використала своє право на поділ спірного майна подружжя, ОСОБА_4 вважає, що має право, як спадкоємець за заповітом, на подання відповідного позову про визнання частки ОСОБА_7 у спірному майні, яка дорівнює частки квартири АДРЕСА_1 .
Вказані обставини, як стверджує ОСОБА_4 , зумовили її звернення до суду з цим позовом.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, цивільну справу за вказаним позовом було розподілено судді Калініченко Л.В.
Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 24.06.2021 року, вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.
Одночасно з позовною заявою, позивачем надано до суду заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .
За наслідком розгляду вказаної заяви, Київським районним судом міста Одеси 24.06.2021 року постановлено ухвалу, якою вжито заходи забезпечення позову та накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 185569951101, яка належить на праві власності ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
У підготовчому судовому засіданні 26.08.2021 року представником відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 було надано до суду відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позову, з підстав необґрунтованості та безпідставності заявлених доводів.
Так, представник відповідача вказує на те, що на момент укладення ОСОБА_5 спірного правочину, його дружиною ОСОБА_7 було надано згоду на вчинення цього правочину, що підтверджує наявність повної усвідомленості осіб про правову природу укладеного правочину.
Також, представник відповідача вказує, що ОСОБА_4 була сусідкою померлих ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , яких постійно обхожувала, з наміром заволодіти належною їм на праві спільної сумісної власності квартирою. Однак після дізнання про укладений правочин, ОСОБА_4 більше двох років спонукала сім'ю ОСОБА_8 на вчинення дій з оспорення вказаного правочину. Внаслідок цих дій, ОСОБА_5 за життя звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним цього правочину - договору дарування. В рамках розгляду цієї справи було проведено судово-почеркознавчу експертизу, якою встановлено підписання спірного правочину особисто - ОСОБА_5 , а згоду дружини підписання саме ОСОБА_7 .
Після цього, ОСОБА_5 змінив свою позицію і стверджував, що він не розумів природи документу, який укладав у нотаріуса, вважаючи його договором довічного утримання.
22 березня 2016 р. подружжя ОСОБА_8 уклали заповіти на користь ОСОБА_4 , якими заповідали їй усе належне їм майно, де б воно не було, та з чого б воно не складалось, та взагалі усе те, що на день їх смерті буде їм належати та на що, вони за законом матимуть право.
Однак, як стверджує сторона відповідача, як тільки сусідка ОСОБА_4 на якийсь час виїхала з міста Одеси і перестала постійно впливати на ОСОБА_8 , то позиція ОСОБА_5 кардинально змінилася і він прийняв рішення припинити усі судові тяжби, за наслідком чого особисто приїхав до суду, де попросив написати для нього текст заяви про відмову від позову, так як йому було важко писати власноруч, однак власноручно підписав цю заяву і звернувся до канцелярій суду з наміром здати цю заяву.
На підставі вказаної заяви, 05.10.2016 р. провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 було закрито відповідно до п.3 ч.1 ст.205 ЦПК України у зв'язку з відмовою позивача від позову і прийняття відмови судом.
Ніяких дій по оскарженню цієї ухвали ні сам ОСОБА_5 , ні його дружина ОСОБА_9 , ні їх останні представники не проводили.
В подальшому, 12.07.2017 року ОСОБА_4 вже зверталась до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним цього правочину, з посиланням на те, що на момент здійснення правочину ОСОБА_5 був літньою людиною, не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, підписав документ проти своєї справжньої волі внаслідок застосування оману та психічного тиску з боку ОСОБА_2 .
За наслідком вказаної справи, рішенням Київського районного суду міста Одеси від 06.12.2019 року по справі №520/8118/17, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26.05.2021 року, ОСОБА_4 було відмовлено у задоволенні вказаного позову.
На підставі викладеного, приймаючи усі викладені обставини та вже наявні рішення за наслідком розгляду фактично цього ж питання, представник відповідачки ОСОБА_2 вважає відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_4 .
У підготовчому судовому засіданні 06.10.2021 року, представник позивачки ОСОБА_4 - ОСОБА_1 надав до суду відповідь на відзив на позовну заяву, в якій просить суд вважати доводи сторони відповідача викладені у заперечення проти позову безпідставними, а позов ОСОБА_4 задовольнити. Також, представник позивачки додатково до викладених посилань у позові зазначає, що стосовно доводів відповідача про підписання і подання померлим ОСОБА_5 заяви про відмову від позову в рамках розгляду цивільної справи №520/2361/14-ц, у ОСОБА_4 є об'єктивні сумніви, остання вважає, що вказана заява ОСОБА_5 не підписувалась, а відтак було відсутнє волевиявлення на відмову від поданого за життя позову про визнання спірного договору недійсним.
04.10.2021 року до суду надійшло клопотання представника позивача про витребування доказів від 04.10.2021 року за вх. №53046/21 по цивільній справі №947/18367/21, яке ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 22.12.2021 року залишено без розгляду.
Також, 04.10.2021 року до суду надійшло клопотання представника позивача про призначення по справі посмертної судової почеркознавчої експертизи, до якого 19.10.2021 року було надано уточнення, яке ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 22.12.2021 року залишено без розгляду.
Надалі, 16.12.2021 року до суду надійшло клопотання представника позивача про призначення посмертної судово-почеркознавчої експертизи, за наслідком розгляду якого Київським районним судом міста Одеси 22.12.2021 року постановлено ухвалу, якою клопотання задоволено частково. Призначено по справі судово-почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено експертам Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, на розв'язання яких поставлені наступні питання:
1. Чи виконано підпис у заяві про відмову від позову від 25.08.2016 року, яка знаходиться на а.с.102, ІІ-го тому, цивільної справи №520/2361/14-ц, від імені померлого ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , особисто ОСОБА_5 чи іншою особою?
Для проведення вказаної експертизи, ухвалою суду у розпорядження експертів направлені:
- матеріали цивільної справи №947/18367/21 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа - Київська державна нотаріальна контора в місті Одесі, про визнання договору дарування недійсним, встановлення факту, визнання права власності;
- матеріали цивільної справи №520/2361/14-ц за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , треті особи: Третя Одеська державна нотаріальна контора, ОСОБА_7 , про визнання договору дарування недійсним, в двох томах, в яких містяться: оригінал досліджуваного документу - заяви від 25.08.2016 року, а.с. 102, ІІ том; вільні зразки підпису ОСОБА_5 на документах, І том: а.с.31; а.с.202; а.с.212; а.с.216; експериментальні зразки підпису ОСОБА_5 , а.с.103-105, І том.
Тієї ж датою, 22.12.2021 року Київським районним судом міста Одеси постановлено ухвалу, якою провадження по цивільній справі №947/18367/21, зупинено на час проведення посмертної судово-почеркознавчої експертизи призначеної ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 22 грудня 2021 року.
28.02.2023 року до суду надійшли з експертної установи матеріали цивільної справи №947/18367/21, разом з висновком експерта №22-687 судово-почеркознавчої експертизи від 23.02.2023 року.
Приймаючи, що матеріали справи повернуті до суду, посмертну судово-почеркознавчу експертизу призначену ухвалою суду від 22.12.2021 року проведено, ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 01.03.2023 року поновлено провадження по сцій справі та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання для продовження розгляду справи.
18.05.2023 року судом у підготовчому судовому засіданні, без видалення до нарадчої кімнати, було ухвалено закрити підготовче провадження по справі та призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.
До судового засідання призначеного на 03.07.2023 року з'явились:
- представник позивача - ОСОБА_1 , який підтримав заявлені вимоги та просив суд задовольнити;
- відповідачка - ОСОБА_2 , разом з представником - ОСОБА_3 , які заперечували проти задоволення позову та просили суд відмовити у його задоволенні.
Заслухавши пояснення представників сторін по справі та їх представників, дослідивши, вивчивши та проаналізувавши усі докази наявні в матеріалах справи, надавши оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу, суд вважає позов ОСОБА_4 не підлягаючим до задоволення, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 06.03.2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування, посвідчений Третьою Одеською державною нотаріальною конторою, зареєстрований в реєстрі за №4-23.
За умовами вказаного договору, ОСОБА_5 передав в дар, а ОСОБА_2 прийняла належне на праві власності дарувальнику нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .
В пункті 11 договору нотаріусом засвідчено, що договір складений зі згоди дружини дарувальника - ОСОБА_7 , що підтверджується складеною останньою заяви, справжність підпису на якій посвідчено державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори 06.03.2012 року, зареєстрованої в реєстрі за №4-22.
У відповідності до копії вказаної заяви, наявної в матеріалах справи, ОСОБА_7 підтвердила належність квартири АДРЕСА_1 , на праві спільної сумісної власності та надала згоду ОСОБА_5 на вчинення дій з укладення договору дарування її чоловіком на користь громадянки ОСОБА_2 .
В подальшому судом встановлено, що 04.03.2014 року ОСОБА_5 звернувся до Київського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_2 про визнання вищевказаного правочину недійсним (справа №520/2361/14-ц), з підстав того, що спірний договір дарування ним не підписувався, а письмова згода його дружини також не підписана особисто ОСОБА_7 , а також, що під час укладення договору позивач був введений в оману стосовно умов договору - замість бажаного договору довічного утримання уклав договір дарування, а також договором порушені права дружини, яка не надавала згоду.
25 серпня 2016 року ОСОБА_5 звернувся до суду із заявою про відмову від позову, у якій вказав про те, що він ознайомлений із наслідками задоволення такої заяви.
Ухвалою Київського районного суду від 05 жовтня 2016 року закрито провадження у справі №520/2361/14 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , треті особи: Третя Одеська державна контора, ОСОБА_7 , про визнання недійсним договору дарування у зв'язку із відмовою позивача від позову.
Також, судом встановлено, що 22 березня 2016 року ОСОБА_7 та ОСОБА_5 склали заповіти на ім'я ОСОБА_4 , із зазначенням у якості спадщини всього наявного майна, які посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ланським А.В.
ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_5 , а ІНФОРМАЦІЯ_6 померла ОСОБА_7 .
На підставі викладеного вбачається, що позивачка в цій справі ОСОБА_4 належить до кола спадкоємців до майна ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_7 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Надалі, у липні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до Київського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Третя Одеська державна нотаріальна контора, яка змінила назву на Київську державну нотаріальну контору у м. Одесі, про визнання договору дарування недійсним, в якому просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 06 березня 2012 року Третьою Одеською державною нотаріальною конторою за № 4-23, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , та повернути майно у попередній стан (справа № 520/8118/17).
В рамках вказаного позову, ОСОБА_4 в якості підстави позову одночасно посилалася на декілька різних підстав недійсності правочину, а саме: з підстав того, що спірний договір дарування укладено ОСОБА_5 у момент, коли він не усвідомлював своїх дій, у зв'язку з чим у порядку статті 225 ЦК України спірний договір просила визнати недійсним; та у зв'язку з укладанням його внаслідок застосування обману та психологічного тиску стороною обдаровуваного.
За наслідком розгляду вказаної справи, Київським районним судом міста Одеси 06.12.2019 року ухвалено рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено, яке в свою чергу залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26.05.2021 року та постановою Верховного Суду від 03.02.2022 року.
Отже, рішення Київського районного суду міста Одеси від 06.12.2019 року по справі №520/8118/17, набрало законної сили 03.02.2022 року.
Також, суд зазначає, що встановлені обставини підтверджуються і є встановленими зазначеним рішенням суду по справі №520/8118/17.
Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
З огляду на викладене та відповідно до положення частини четвертої ст. 82 ЦПК України, суд не піддає сумніву та доказуванню вищезазначені обставини, встановлені рішенням Київського районного суду міста Одеси від 06.12.2019 року по справі №520/8118/17, згідно засад інституту доказування у цивільному судочинстві.
Позивач - ОСОБА_4 проміж вищевказані судові спори та наявні судові рішення, з їх вирішення, звернулась додатково, як спадкоємець до майна ОСОБА_7 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , з цим позовом про оспорювання договору дарування від 06.03.2012 року, посвідченого Третьою Одеською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого в реєстрі за №4-23, з підстав того, що ОСОБА_10 та ОСОБА_5 , вчиняючи дії з укладення спірного правочину, помились щодо обставин та правової природи правочину, що обумовлено віком останніх, необхідністю в сторонньому догляді, відсутньому волевиявленні і наміру, на час укладення спірного договору, в передання у дар спірного майна, розумінні укладення договору довічного утримання, що підтверджується не вчиненням дій спрямованих на укладення цього договору, залишенням проживати в цій квартирі до дня смерті, а дії ОСОБА_5 свідчили про намір оскарження цього договору.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).
Згідно зі статтею 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У відповідності до положень ст. 16 ЦК України, оспорювання, зокрема визнання правочину недійсним входить до способів захисту цивільних прав та інтересів судом.
Разом з тим, порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Статтею 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття /зміни/ встановлення/припинення прав взагалі).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.
Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.
Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією викладеною Верховним Судом у постанові від 15 травня 2023 року по справі № 522/9246/19.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Разом з тим, суд зазначає, що у відповідності до ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Зазначений обов'язок кореспондується ч.1 ст. 81 ЦПК України, відповідно до якої, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування . Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Приймаючи вищевикладені положення, надаючи оцінку належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд щодо кожної з викладеної позовної вимоги та заявлених підстав позову, зазначає наступне.
Щодо доводів позивачки про відсутність прав у ОСОБА_5 на укладення спірного правочину, оскільки останній діяв без згоди дружини ОСОБА_7 , суд вважає безпідставними та необґрунтованими, оскільки, як вже судом встановлено, 06.03.2012 року ОСОБА_5 уклав договір дарування, посвідчений Третьою Одеською державною нотаріальною конторою, зареєстрований в реєстрі за №4-23, за яким подарував ОСОБА_2 належну на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1 , за письмовою згодою дружини ОСОБА_7 , про що зазначено у договорі.
Вказана згода дружини дарувальника - ОСОБА_7 була складена 06.03.2012 року, справжність підпису на якій посвідчено державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори 06.03.2012 року, зареєстрованої в реєстрі за №4-22, відповідно до якої ОСОБА_7 підтвердила належність квартири АДРЕСА_1 , на праві спільної сумісної власності та надала згоду ОСОБА_5 на вчинення дій з укладення договору дарування її чоловіком на користь громадянки ОСОБА_2 .
Зазначене також встановлено рішенням Київського районного суду міста Одеси 06.12.2019 року, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26.05.2021 року та постановою Верховного Суду від 03.02.2022 року, по справі №520/8118/17.
Одночасно судом враховуються обставини встановлені під час огляду, в рамках цієї справи, матеріалів цивільної справи №520/2361/14-ц за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , треті особи: Третя Одеська державна нотаріальна контора, ОСОБА_7 про визнання недійсним договору дарування.
Так, в рамках вказаної справи, за наслідком проведення судово-почеркознавчої експертизи, призначеної ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 26.03.2015 року, Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз було надано відповідний висновок №1736/02 від 08.12.2015 року, яким встановлено, що: рукописний запис « ОСОБА_5 », як і підпис від імені ОСОБА_5 у договорі дарування від 06.03.2012 року, складеного на користь ОСОБА_2 , виконано особисто ОСОБА_5 ; а рукописний запис « ОСОБА_7 », як і підпис від імені ОСОБА_7 у заяві про надання згоди на укладення договору дарування від 06.03.2012 року, виконано особисто ОСОБА_7 .
Приймаючи викладене, наявність згоди дружини померлого ОСОБА_5 - ОСОБА_7 на вчинення оспорюваного правочину, а також підтвердження виконання записів і підписів ОСОБА_5 на спірному договорі, а ОСОБА_7 на заяві про надання згоди на укладення оспорюваного правочину, суд вважає в цій частині доводи ОСОБА_4 необґрунтованими, безпідставними та жодним чином не доведеними.
Щодо доводів позивачки про визнання оспорюваного договору дарування недійсним, з підстав того, що ОСОБА_11 в момент його укладення, а ОСОБА_7 в момент надання згоди на укладення цього правочину, помилились стосовно обставин та правової природи укладеного договору, та не мали намірів на передання в дар спірного майна, суд зазначає наступне.
У відповідності до положень ч.1 ст. 229 ЦК України, в редакції чинній на момент вчинення оспорюваного правочину, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено, що «тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22) зазначено, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».
Також, судом враховується висновок Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду викладений у постанові від 15 вересня 2021 року по справі №161/17523/16-ц (провадження № 61-3916св20) в якій вказано, що: «Верховний Суд наголошує, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров'я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.
Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не довела, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування вона помилялася стосовно правової природи укладених нею правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, вона усвідомлювала їх істотні умови і правові наслідки їх укладення. Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації».
Аналогічні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21), від 03 травня 2022 року в справі № 715/2513/19 (провадження № 61-15340св20), від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22), від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21 (провадження № 61-8441св22).
Приймаючи вищевикладене та оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, суд зазначає наступне.
Як вже судом було встановлено, 06.03.2012 року ОСОБА_5 уклав договір дарування, посвідчений Третьою Одеською державною нотаріальною конторою, зареєстрований в реєстрі за №4-23, за яким подарував ОСОБА_2 належну на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1 , за письмовою згодою дружини ОСОБА_7 .
Суд враховує, що спірний договір нотаріально посвідчений і нотаріусом було роз'яснено сторонам зміст статей Цивільного та Сімейного кодексу України, які регулюють питання укладення договору дарування, та прав членів сім'ї власника житла на користування цим житлом.
Сторони, які уклали оспорюваний договір дарування, не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними.
Також, судом приймається, що в рамках розгляду цивільної справи №520/8118/17, ухвалою Київського районного суду від 06 липня 2018 року було призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, стосовно психіатричного стану ОСОБА_5 в момент підписання оспорюваного правочину - договору дарування від 06.03.2012 року, зареєстрованого в реєстрі за №4-23.
Так, рішенням Київського районного суду міста Одеси 06.12.2019 року, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26.05.2021 року та постановою Верховного Суду від 03.02.2022 року, по справі №520/8118/17, встановлено, що у відповідності до висновку судово-психіатричної експертизи №362, яка була проведена експертами комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний медичний центр психічного здоров'я Одеської обласної ради», з урахуванням медичної документації, витребуваної судом із медичних установ, пояснень свідків та сторін, ОСОБА_5 , померлий ІНФОРМАЦІЯ_5 , на момент укладення та підписання договору дарування від 06 березня 2012 року був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
З урахуванням зазначеного, судом під час ухвалення вищевказаних судових рішень, було зроблено висновок про відсутність правових підстав для визнання правочину недійсним у порядку статті 225 ЦК України, який відповідає нормам матеріального права та сталій судовій практиці, зокрема, постановам Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі №760/6041/15-ц, від 23 лютого 2021 року у справі № 658/2068/17.
Одночасно, суд погоджується з доводами позивачки, що на момент укладення спірного правочину, а саме 06.03.2012 року, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , були особами похилого віку, а саме: ОСОБА_5 перебував на 73 році віку, а ОСОБА_7 , на 68 році.
Разом з тим, позивачкою ОСОБА_4 в порушення вимог ч.1 ст. 81 ЦПК України не надано жодних доказів, що ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на день укладення договору мали розлади здоров'я, за станом здоров'я потребували сторонньої допомоги, чи мали будь-які вади здоров'я, як: вади слуху, зору, не мали можливості прочитати договір.
На підставі вищевикладеного, суд доходить до висновку, що ОСОБА_5 мав повну дієздатність розуміти значення своїх дій та керувати ними під час укладення оспорюваного договору, що також не спростовано відносно ОСОБА_7 в момент підписання і складання останньої згоди на вчинення правочину її чоловіком.
Щодо доводів про те, що ОСОБА_5 за час життя висловив свою незгоду з вчиненим правочином, вважаючи, що він укладає договір довічного утримання, що підтверджується зверненням до Київського районного суду міста Одеси з відповідним позовом до ОСОБА_2 , суд вважає безпідставними з огляду на наступне.
Як вже судом встановлено, дійсно 04.03.2014 року ОСОБА_5 звернувся до Київського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_2 про визнання вищевказаного правочину недійсним (справа №520/2361/14-ц), з підстав того, що спірний договір дарування ним не підписувався, а письмова згода його дружини також не підписана особисто ОСОБА_7 , а також, що під час укладення договору позивач був введений в оману стосовно умов договору - замість бажаного договору довічного утримання уклав договір дарування, а також договором порушені права дружини, яка не надавала згоду.
Разом з тим, в рамках вказаної справи, 25 серпня 2016 року ОСОБА_5 звернувся до суду із заявою про відмову від позову, у якій вказав про те, що він ознайомлений із наслідками задоволення такої заяви.
За наслідком розгляду вказаної заяви, Київським районним судом міста Одеси 05 жовтня 2016 року постановлено ухвалу, якою закрито провадження у справі №520/2361/14 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , треті особи: Третя Одеська державна контора, ОСОБА_7 , про визнання недійсним договору дарування у зв'язку із відмовою позивача від позову.
Також, в рамках розгляду цієї справи, з метою доведення належними доказами пояснень ОСОБА_4 про те, що ОСОБА_11 не підписував заяву про відмову від позову від 25.08.2016 року по справі №520/2361/14-ц, ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 22.12.2021 року було призначено відповідну судово-почеркознавчу експертизу з цього питання.
Відповідно до висновку експерта №22-687 судово-почеркознавчої експертизи, складеного 23.02.2023 року, яка проведена судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, вирішити питання про те, чи виконано підпис від імені ОСОБА_5 у заяві на ім'я судді Київського районного суду м. Одеси Васильків О.В. від 25 серпня 2016 року про підтвердження відмови від позиву про визнання недійсним договору дарування, розміщений ліворуч від рукописного запису « ОСОБА_5 » (матеріали цивільної справи №520/2361/14-ц, том II, арк.с. 102), самим ОСОБА_5 , чи іншою особою не виявилося можливим з причин, наведених у Дослідницької частині висновку.
Так, у дослідницькій частині висновку, експертом вказано, що: «Підпис від імені ОСОБА_5 у наданій на експертизу Заяві на ім'я судді Київського районного суду міста Одеси від 25.08.2016 про підтвердження відмови від позиву про визнання недійсним договору дарування має транскрипцію і зв'язність «А + К + безбуквені штрихи + розчерк - додатковий штрих».
Підпис чіткий, не нижче середнього ступеня виробленості. Темп виконання - від сповільненого (у початковій частині) до середнього (у послідуючих частинах підпису); розмір - у межах середнього; розгін - нестійкий від малого до великого; переважна форма рухів - змішана; переважний напрямок рухів при виконанні дугових елементів - лівоокружний; нахил - нестійкий, від вертикального до правого; напрямок лінії підпису - висхідний, форма основи підпису - ступінчата….».
«…Виявлені діагностичні ознаки, ступінь їх прояву, характер та локалізація свідчать про вплив на виконавця цього почеркового об'єкту якихось «збиваючих» факторів, ймовірніше за все, природнього погодження (судячи з характеру їх прояв), серед яких могли бути внутрішні «збиваючи» фактори (до них можна віднести похилий вік, хворобливий стан тощо)….».
«…Оцінка результатів проведеного дослідження дозволяє констатувати, що встановлені збіжні ознаки малоінформативні, тобто часто зустрічаються у підписах різних осіб, ряд з них носить приблизний характер тому їх недостатньо для позитивного висновку про виконання досліджуваного підпису самим ОСОБА_5 . В свою чергу, виявлені розбіжності не вдалося оцінити однозначно, а саме: чи вони є варіантами ознак підписного почерку ОСОБА_5 , які не проявилися у наданому порівняльному матеріалі (судом для проведення порівняльного дослідження були надані зразки його підпису у однотипних документах, а інші документи зі зразками підписів ОСОБА_5 у сторони по справі відсутні) або ці ознаки можуть свідчити про виконання досліджуваного підпису іншою особою з ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_5 ….».
Вказаний висновок експерта, сторонами під час розгляду справи не оспорювався, не визнався неповним, неясним або необґрунтованим, клопотань про проведення повторної експертизи стороною позивача не заявлялось, а у відповідності до висновку судово-почеркознавчої експертизи, експертом засвідчено про обізнаність і попередження про кримінальну відповідальність за ст. 384 КК України за надання завідомо неправдивого висновку та ст.. 385 КК України за відмову від надання висновку.
Одночасно судом враховується, що вказаний висновок, надано за наслідком проведення судово-почеркознавчої експертизи, яка була призначена за клопотанням сторони позивача ОСОБА_4 , представництво інтересів якої під час розгляду справи та у тому числі подання відповідного клопотання здійснювалось фаховим адвокатом, а відтак фахівцем в галузі права та обізнаним з положенням ЦПК України, а також положеннями Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених Наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 26.12.2012 № 1950/5), у відповідності до яких передбачено, що для проведення вказаної експертизи подаються вільні зразки підпису та почерку досліджуваної особи, якими є: рукописні тексти, рукописні записи (літерні та цифрові), підписи, достовірно виконані певною особою до відкриття кримінального провадження, провадження у справах про адміністративні правопорушення, цивільних, адміністративних чи господарських справах і не пов'язані з їх обставинами.
Про зазначене положення та необхідність надання вільних зразків почерку ОСОБА_5 , судом під час розгляду вказаного клопотання неодноразово наголошувалось сторонам по справі, однак стороною позивача необхідних документів надано не було.
Разом з тим, судом під час постановлення відповідної ухвали суду про призначення вказаного дослідження, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяючи учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, було ухвалено надати експертові в розпорядження матеріали цивільної справи №520/2361/14-ц за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , треті особи: Третя Одеська державна нотаріальна контора, ОСОБА_7 , про визнання договору дарування недійсним, в двох томах, з зазначенням, що у них містяться: оригінал досліджуваного документу - заяви від 25.08.2016 року, на а.с. 102, ІІ тому; вільні зразки підпису ОСОБА_5 на документах, у І томі, на: а.с.31; а.с.202; а.с.212; а.с.216; експериментальні зразки підпису ОСОБА_5 , а.с.103-105, І том.
За наслідком чого, судом приймається вказаний висновок експерта №22-687 судово-почеркознавчої експертизи, складеного 23.02.2023 року, як належний і допустимий.
На підставі вищевикладеного, враховуючи що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях, суд зазначає, що позивачем в цій справі ОСОБА_4 доводи про те, що заява від імені ОСОБА_5 про відмову від позову від 25.08.2016 року, подана судді Київського районного суду міста Одеси Васильків О.В. в рамках розгляду справи №520/2361/14-ц, підписана від його імені іншою особою, не доведено, а відтак є непідтвердженими та безпідставними.
Одночасно судом приймається, що в рамках розгляду справи №520/8118/17 предметом розгляду справу було визнання цього ж спірного договору дарування з підстав того, що ОСОБА_5 вчиняв договір дарування від 06.03.2012 року під впливом обману з боку відповідача ( ОСОБА_2 ), за наслідком чого в задоволенні цієї вимоги було відмовлено рішенням Київського районного суду міста Одеси 06.12.2019 року, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26.05.2021 року та постановою Верховного Суду від 03.02.2022 року, по справі №520/8118/17, а також встановлено, що позивачкою ( ОСОБА_4 ) не було доведено наявність психологічного або фізичного тиску на ОСОБА_5 з боку обдарованої ( ОСОБА_2 » за для примусу укласти відповідний договір.
За наслідком чого, суд зазначає, що саме лише посилання ОСОБА_5 в позові в рамках справи №520/2361/14 на введення його в оману та допущення помилковості під час вчинення спірного правочину, що полягає у розумінні укладення договору довічного утримання, правового значення в рамках цієї справи не має та не може вважатися належним і допустимим доказом цих обставин, з урахуванням реалізації цією стороною справи - ОСОБА_5 процесуального права з відмови від пред'явленого позову та відсутністю будь-яких інших доказів наявності допущення помилки під час вчинення цього правочину, які позивачем не надано.
Стосовно доводів позивачки, що укладення оспорюваного правочину під впливом помилки, підтверджується фактичною відсутністю дій спрямованих на реальне настання правових наслідків договору дарування, суд вважає недостатніми, з огляду на наступне.
Так, у відповідності до наданої до суду позивачкою Акту від 23.02.2016 року, складеного мешканцями будинку АДРЕСА_2 , а саме мешканцями квартир: АДРЕСА_3 - ОСОБА_4 ; №179 - ОСОБА_12 ; №172 - ОСОБА_13 , підписи яких засвідчені в.о. директора ЖБК «Вимпел-3», засвідчено, що у квартирі АДРЕСА_1 , фактично проживають дві особи: ОСОБА_5 та ОСОБА_7 .
Разом з тим, у відповідності до наданої до суду особисто позивачкою до позову копії довідки №16 від 23.02.2016 року також вбачається, що у квартирі АДРЕСА_1 , фактично проживали дві особи: ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , однак міститься інформація про особу на ім'я якої відкрито особовий рахунок, якою є - ОСОБА_2 .
На підставі вищевикладеного, судом встановлено, що дійсно після укладення оспорюваного договору, ОСОБА_5 та ОСОБА_7 залишися проживати у вказаній квартирі, разом з тим, як вбачається ОСОБА_2 поряд з цим були вчинені дії з реєстрації права власності на це майно та переоформлення особових рахунків з організаціями, постачальниками житлово-комунальних послуг.
Також, безпідставним є твердження, що спірна квартира після передання в дар відповідачці перебувала на утриманні ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , оскільки надана до суду копія однієї квитанції №ПН480346 від 12.03.2014 року про сплату ОСОБА_5 грошових коштів в сумі 31,00 грн. за надані ЖБК «Вимпел-3» житлово-комунальні послуги у березні 2014 року, не є належним і спроможним підтвердженням того, що ОСОБА_2 не здійснювалось дій з утримання та понесення витрат у період починаючи з прийняття в дар спірного житла, а саме з 06.03.2012 року по день смерті ОСОБА_7 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Інших доказів на підтвердження цього доводу, матеріали справи не містять.
На підставі викладеного, суд вважає, що єдино доведені доводи про те, що ОСОБА_5 та ОСОБА_7 були особами похилого віку та факт проживання останніх у квартирі після вчинення правочину з передання її в дар, не є безумовною підставою для висновку, що укладаючи оспорюваний договір дарування, ОСОБА_5 та ОСОБА_7 помилились щодо природи правочину.
У зв'язку з чим, суд зазначає, що як зазначено вище, звернення до суду з позовом та обрання способу захисту цивільних прав та інтересів шляхом визнання правочину недійсним - це безумовне право особи, визначене законом. Разом із цим, кожна сторона повинна довести обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог (частина перша статті 81 ЦПК України).
Однак, позивачка в цій справі не виконала обов'язок з доведення заявлених вимог належними доказами.
Таким чином, приймаючи, що у відповідності до положень ст. 12 ЦПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, та у відповідності до ч.3 ст. 13 ЦПК України, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, суд доходить до висновку, що ОСОБА_4 не доведено належними, допустимими та достатніми доказами наявності підстав для визнання договору дарування, укладеного 06.03.2012 року між ОСОБА_5 , як дарувальником, та ОСОБА_2 , як обдарованою, щодо нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , посвідченого державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори Білик О.Г., зареєстрованого в реєстрі за №4-23, недійсним, а тому відсутні підстави для задоволення позову в цій частині вимог.
Крім вказаної вимоги, позивачкою також заявлено вимоги: про визнання факту, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за життя належала частка квартири АДРЕСА_1 , на праві спільної сумісної власності подружжя; визнання за ОСОБА_4 в порядку спадкування право власності на частку квартири АДРЕСА_1 .
Частиною 1 статті 188 ЦПК України передбачено, що в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.
Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
За своїм процесуальним призначенням інститут об'єднання позовних вимог забезпечує правильність і одностайність розгляду та вирішення окремих позовних вимог, які можуть бути розглянуті як самостійні справи, але об'єднуються однорідністю вимог, тобто вимог, які випливають з одних і тих же правовідносин.
Таким чином, нормою процесуального права закріплене право позивача об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.
Однорідними позовними вимогами є такі, що виникають з одних і тих самих або з аналогічних підстав і водночас пов'язані між собою одним і тим самим способом захисту прав і законних інтересів.
При цьому, об'єднання позовних вимог може мати негативні наслідки. Сумісний розгляд декількох вимог, навіть тісно пов'язаних і однорідних, розширює предмет доказування у справі, збільшує коло учасників процесу, ускладнює розгляд та вирішення справи. Об'єднання позовів є правом, а не обов'язком суду.
Приймаючи, що вимога позивача про визнання факту належності померлій ОСОБА_7 частки спірної квартири на праві спільної сумісної власності подружжя та визнання на цю частку права власності за ОСОБА_4 , безпосередньо залежить від наслідків розгляду вимоги про визнання вчиненого померлим ОСОБА_5 , за час життя, правочину з дарування цього нерухомого майна недійсним, суд доходить до висновку про належність вищевказаних двох вимог до похідних, задоволення яких залежить від задоволення первісної позовної вимоги про визнання правочину недійсним.
За наслідком чого, оскільки судом у задоволенні вимоги ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним відмовлено, суд доходить до висновку також про необґрунтованість та безпідставність вимог позивача про встановлення факту, визначення частки та визнання права власності на це майно, у задоволенні яких слід відмовити.
Одночасно, приймаючи кількість цивільних прав, строки їх розгляду, безпідставність заявлених вимог, суд вважає за необхідним додатково зазначити, що статтею 13 ЦК України визначені межі здійснення цивільних справ, у відповідності до яких цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Поряд з цим, частинами 2-4 вказаної статті закріплено, що:
- При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
- Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
- При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Отже, з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України вбачається, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Ухвалюючи рішення суду в цій справі, судом також враховується, що у відповідності до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Поряд з цим, Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Аналізуючи докази у справі та вимоги закону, суд вважає, що у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа - Київська державна нотаріальна контора в місті Одесі, про визнання договору дарування недійсним, встановлення факту, визнання права власності, слід відмовити.
Відповідно до статті 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання зокрема:
- як розподілити між сторонами судові витрати;
- чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог, у відповідності до ст. 141 ЦПК України, понесені позивачем судом витрати відшкодуванню не підлягають.
Також, під час розгляду справи, ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 24.06.2021 року вжито заходи забезпечення позову та накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 185569951101, яка належить на праві власності ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Частинами 9, 10 статті 158 ЦПК України передбачено, що у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.
У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.
Приймаючи викладене, оскільки ухвалою суду від 24.06.2021 року заходи забезпечення позову були вжиті за заявою позивача, а у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено, суд вважає, що у відповідності до положень ч.9 ст. 158 ЦПК України вказані заходи забезпечення позову підлягають скасуванню.
При вищевикладених обставинах та керуючись ст.ст. 1, 2, 4, 10, 76-81, 89, 223, 263-266, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_4 (місце проживання: АДРЕСА_4 ) до ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_5 ), третя особа - Київська державна нотаріальна контора в місті Одесі (місцезнаходження: 65080, м. Одеса, вул. Космонавтів, 11-А), про визнання договору дарування недійсним, встановлення факту, визнання права власності - відмовити.
Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 24.06.2021 року по цивільній справі №947/18367/21 за позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа - Київська державна нотаріальна контора в місті Одесі, про визнання договору дарування недійсним, встановлення факту, визнання права власності, а саме:
- Скасувати арешт на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 185569951101, яка належить на праві власності ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення суду складено 07.07.2023 року.
Головуючий Калініченко Л. В.