ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду
14 грудня 2022 року м. Київ № 640/7346/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про встановлення судового контролю за виконанням рішенням суду від 15 квітня 2021 року в адміністративній справі №640/7346/21 за позовом
ОСОБА_1
Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла заява ОСОБА_1 про встановлення судового контролю за виконання рішення суду від 15 квітня 2021 року у справі №640/7346/21, в якій позивач просить:
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві подати у визначений судом строк звіт про виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2021 року у справі №640/7346/21;
- за наслідками розгляду такого звіту вирішити питання про накладення на керівника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві штрафу у розмірі 40 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
В обгрунтування вказаної заяви позивач послався на те, що рішення суду не виконано, а загальний порядок виконання судового рішення не дав очікуваного результату, тобто, на переконання позивача, відповідач створює перешкоди для виконання такого рішення.
Розглянувши заяву позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, Окружний адміністративний суд міста Києва зазначає наступне.
Так, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2021 року, яке набрало законної сили, у справі №640/7346/21 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені, у тому числі, зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві перерахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію у розмірі, який обчислено з урахуванням 100% суми підвищення до пенсії, з 05 березня 2019 року по 31 грудня 2019 року.
04 червня 2021 року Окружним адміністративним судом міста Києва видано виконавчі листі в частині, що носить зобов'язальний характер, які були пред'явлені позивачем до примусового виконання до органів державної виконавчої служби.
Як вбачається з наданих позивачем доказів, зокрема, постанови про закінчення виконавчого провадження від 27 жовтня 2022 року №65960590, вказане виконавче провадження закінчено, у зв'язку з невиконанням Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві рішення суду та надісланням виконавцем до органу досудового розслідування повідомлень про вчинення боржником кримінального правопорушення.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Суд зауважує, що Верховним Судом уже сформована судова практика щодо застосування цих положень Основного Закону України, зокрема, у постановах від 14 серпня 2018 року у справі № 826/4174/16, від 18 жовтня 2018 року у справі № 802/2135/17-а, від 22 січня 2019 року у справі № 813/142/16, від 11 листопада 2020 року у справі № 191/1169/16-а(2-а/191/7/17), від 18 травня 2022 року у справі № 140/279/21, від 1 червня 2022 року у справі № 640/25836/20 та від 27 липня 2022 року у справі № 540/606/20.
Конституційний Суд України зазначив, що складовою права кожного на судовий захист є обов'язковість виконання судового рішення (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013). Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Також, Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який, зокрема, у пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00, від 20 липня 2004 року) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Крім того, у Рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов'язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава та її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України» від 7 червня 2005 року, заява № 6318/03; пункт 43 рішення у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року, заява № 60750/00; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року, заява № 40450/04; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28 листопада 2006 року, заява № 30779/04).
На підставі аналізу статей 3, 8, частин 1 та 2 статті 55, частин 1 та 2 статті 129-1 Конституції України в системному взаємозв'язку Конституційний Суд України в пункті 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 констатував, що обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов'язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов'язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.
Відповідно до статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Аналогічні положення містяться у статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Отже, обов'язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтею 129-1 Конституції України, а також статтями 14 та 370 Кодексу адміністративного судочинства України.
Зазначені висновки узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 23 квітня 2020 року у справі №560/523/19, від 1 лютого 2022 року у справі 420/177/20 та від 18 травня 2022 року у справа №140/279/21.
Подібний підхід був застосований Верховним Судом у постанові від 26 січня 2021 року у справі №611/26/17, у якій Суд зазначив, що обов'язковість судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантовано статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтями 129, 129-1 Конституції України, статтями 2, 14, 370 Кодексу адміністративного судочинства України та статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Обов'язковість судового рішення означає, що таке рішення буде виконано своєчасно (у розумні строки), належним чином (у спосіб, визначений судом) та у повному обсязі (у точній відповідності до приписів мотивувальної та резолютивної частин рішення).
Також суд зазначає, що в адміністративному судочинстві обов'язковість виконання судового рішення має особливо важливе значення, оскільки, виходячи із завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, судовий захист може вважатися ефективним лише за умови своєчасного та належного виконання судового рішення, зазвичай, боржником в якому є держава в особі її компетентних органів, а тому адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші пов'язані процесуальні засоби, повинні максимально сприяти реалізації конституційної засади обов'язковості судового рішення.
Зазначені висновки Суду узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 01 лютого 2022 року у справі №420/177/20 та ухвалах від 26 січня 2021 року у справі № 611/26/17, від 07 лютого 2022 року у справі №200/3958/19-а.
З матеріалів справи вбачається, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві здійснено позивачу перерахунок пенсії у розмірі, який обчислено з урахуванням 100% суми підвищення до пенсії, з 05 березня 2019 року по 31 грудня 2019 року.
Проте, суд наголошує, що відповідно до пункту 3 резолютивної частини рішення суду від 15 квітня 2021 року у справі №640/7346/21 відповідача було зобов'язано не тільки здійснити перерахунок пенсії позивача, але й виплатити належні суми.
Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві у своїй поясненнях зазначило, що нарахована заборгованість за період з 05 березня 2019 року по 31 грудня 2019 року у розмірі 11 877,34 грн буде виплачена в межах бюджетних асигнувань, виділених на цю мету.
Водночас, в матеріалах справи наявні докази того, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві для забезпечення фінансування виплат за рішенням суду у справі №640/7346/21 останнє звернулось до Пенсійного фонду України з відповідним листом від 05 червня 2021 року №2600-0310-5/108482. Однак, відповідних коштів від Пенсійного фонду України до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві не надійшло. У відповідь на зазначені звернення Пенсійний фонд України повідомив Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві про те, що бюджетом Пенсійного фонду України на 2021 рік, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 лютого2021 року №126, на фінансування видатків, пов'язаних з погашенням заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду, що здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачено 360,0 млн грн, які протягом І півріччя були профінансовані в повному обсязі.
Із вищезазначених обставин суд вбачає, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві не повністю виконано рішення суду 15 квітня 2021 року у справі №640/7346/21, зокрема, не подано доказів виплати нарахованого підвищення до пенсії у розмірі 11 877,34 грн після здійснення перерахунку на виконання рішення суду.
При цьому, суд зазначає, що відсутність додаткового фінансування бюджету Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві із боку Пенсійного фонду України не свідчить про виконання рішення суду від 15 квітня 2021 року у повному обсязі, а лише підтверджує, що таке невиконання судового рішення обумовлено об'єктивними обставинами, незалежними від посадових осіб вказаного Управління.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві, всупереч статті 129-1 Конституції України, статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статей 14, 370 Кодексу адміністративного судочинства України, неповністю виконано рішення суду від 15 квітня 2021 року у справі №640/7346/21, оскільки лише здійснено перерахунок пенсії, проте заборгованість у сумі 11 877,34 грн не виплачена.
З огляду на таке, суд зазначає, що частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Згідно з частиною першою статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У пункті 40 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Горнсбі проти Греції», Суд зазначив, що, право на судовий захист було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. (Hornsby v. Greece, № 18357/91).
У пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини від в справі «Антонюк проти України» (заява № 17022/02) зазначено, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні.
Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини у пункті 33 рішення у справі «Бакалов проти України» (заява №14201/02) державні органи не можуть довільно посилатись на брак коштів як на виправдання невиконання рішення. Відомо, що затримка у виконанні судового рішення може за певних обставин бути виправдана, але не за рахунок звуження суті права, яке захищається статтею 6 Конвенції.
З огляду на вказану практику Європейського суду з прав людини суд дійшов висновку, що неповне виконання відповідачем рішення суду може мати ознаки порушення прав позивачки, яке гарантується, зокрема, статтею 6 Конвенції.
З приводу клопотання позивача про накладення штрафу на начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві у зв'язку із невиконанням рішення суду, суд вважає, що воно не підлягає задоволенню, виходячи із такого.
З метою забезпечення виконання судового рішення статтею 382 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено дві форми судового контролю за виконанням судового рішення: 1) зобов'язання суб'єкта владних повноважень подати звіт про виконання рішення суду; 2) накладення на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штрафу в сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Так, згідно з положеннями частин 1-3 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Половина суми штрафу стягується на користь позивача, інша половина - до Державного бюджету України.
Отже, судом можуть бути вжиті заходи реагування судового контролю за невиконанням судових рішень в адміністративних справах у формі встановлення нового строку для подачі звіту та накладення штрафу на особу відповідальну за виконання рішення суду. При цьому, для прийняття судом звіту суб'єкта владних повноважень необхідним є встановлення виконання відповідним суб'єктом судового рішення у повному обсязі та у спосіб, визначений таким рішенням.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Зазначені норми означають, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
Водночас суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно з частиною 1 статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року № 4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Відповідно до підпунктів 4, 5 пункту 4 Положення про Головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року № 28-2, Головне управління Фонду відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, забезпечує своєчасне та в повному обсязі фінансування пенсій та виплату пенсій, щомісячного довічного утримання суддям у відставці, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються коштом Фонду та з інших джерел, визначених законодавством, здійснює з цією метою перерозподіл коштів між районами (містами); здійснює призначення (перерахунок) та виплату пенсій військовослужбовцям, особам рядового та начальницького складу та іншим особам (крім військовослужбовців строкової служби та членів їх сімей), які мають право на пенсію на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Таким чином, виплати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві здійснює винятково за рахунок коштів Фонду та з інших джерел, визначених законодавством.
Відповідно до частини 5 статті 142 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII щомісячне довічне грошове утримання суддям виплачується органами Пенсійного фонду України коштом Державного бюджету України.
Згідно зі статтями 23, 116 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Взяття зобов'язань без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом чи законом про Державний бюджет України є порушенням бюджетного законодавства.
Як вбачається із матеріалів справи, Головне управління Пенсійного фонду в м. Києві на виконання рішення суду від 15 квітня 2021 року у справі №640/7346/21 здійснило перерахунок пенсії позивача, водночас вказане рішення у частині погашення заборгованості у сумі 11 877, 34 грн не виконано.
При цьому, як вже було зазначено судом, відповідач звертався до Пенсійного фонду України стосовно виділення коштів на погашення заборгованості перед позивачем у вказаній вище сумі, однак Пенсійним фонд України станом на момент постановлення цієї ухвали вказану суму Головному управлінню Пенсійного фонду в м. Києві не перерахував.
Отже, відповідач в особі начальника Головного управління Пенсійного фонду в м. Києві вжив конкретні заходи з метою повного виконання рішення суду від 15 квітня 2021 року у справі №640/7346/21, а фактична невиплата нарахованих 11877,34 грн зумовлена тим, що виділені бюджетні кошти на виконання судових рішень, боржником в яких є Пенсійний фонд України, спрямовуються на безумовне виконання таких рішень у порядку черговості прийняття.
Тому, за умови дотримання Головним управлінням Пенсійного фонду в м. Києві встановленого порядку виконання судового рішення, рішення щодо накладення штрафу на керівника управління є передчасним, оскільки жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів.
Аналогічну позицію Верховний Суд України висловив, зокрема, в ухвалі від 19 травня 2015 року № 21-1044а15 та в постанові від 22 листопада 2016 року у справі № 804/5081/13-а та підтримав Верховний Суд, зокрема, у постановах від 24 січня 2018 року у справі № 405/3663/13-а, від 16 липня 2018 року у справі № 811/1469/18, від 23 квітня 2020 року у справі №560/523/19 та ухвалі від 23 січня 2021 року у справі №611/26/17, від 04 жовтня 2022 року у справі №200/3958/19-а.
Суд враховує, що переслідуючи мету забезпечення реалізації конституційного принципу обов'язковості судових рішень, адміністративні суди мають зважено підходити до вибору процесуальних засобів такого забезпечення, а саме: встановлювати дійсні причини виникнення затримки у виконанні судового рішення, аналізувати акти законодавства, враховувати здійснені відповідною посадовою особою дії, спрямовані на виконання судового рішення, та їх відповідність вимогам законодавства, встановлювати наявність та форму вини такої посадової особи, а також зазначати про співмірність розміру штрафу та доходів (фінансової спроможності) такої посадової особи. Це не повинно зумовлювати порушення основоположних засад адміністративного судочинства, зокрема, пропорційності, необхідності дотримання оптимального балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи та цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) тощо. Такі засоби не можуть бути надмірними за визначених умов та не мають призводити до порушення прав, гарантованих Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Посилення судового контролю за виконанням судових рішень та наділення суду з цією метою правом накладати штрафні санкції визнається заходом для забезпечення конституційного права громадян на судовий захист. Специфіка застосування штрафної санкції, полягає в тому, що вона накладається на керівника суб'єкта владних повноважень, яким не забезпечено виконання судового рішення та який є відповідальним за діяльність державного органу, який він очолює. Можливість накладення штрафу розглядається не самостійно, а за наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або у разі неподання такого звіту. Накладення на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання постанови, штрафу є мірою покарання, а тому можливість суду накласти такий штраф може бути реалізована лише за умови встановлення судом обставин, які свідчать про наявність вини, тобто умисне невиконання рішення суду, недобросовісність у діях посадової особи суб'єкта владних повноважень, які свідчать про ухилення саме цієї посадової особи від виконання рішення суду. Зважаючи на приписи наведених положень процесуального закону, з урахуванням характеру спірних правовідносин та фактичних обставин справи, суд не вбачає наявності таких підстав.
Суд також зазначає, що стаття 113 Конституції України встановлює, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Згідно зі статтею 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права та законності.
Відповідно до статей 116, 117 Конституції України Кабінет Міністрів України, зокрема, забезпечує виконання законів України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, забезпечує проведення фінансової політики та політики у сфері соціального захисту, розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, видає в межах своєї компетенції постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Зазначені повноваження Уряду деталізовані у частині першій статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» та полягають у забезпеченні проведення державної соціальної політики шляхом вжиття заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечення соціального захисту громадян; забезпеченні підготовки проектів законів щодо державних соціальних стандартів і соціальних гарантій; забезпеченні розробки та виконання державних програм соціальної допомоги, зокрема, особам з інвалідністю, пенсіонерам та інших непрацездатним і малозабезпеченим верствам населення.
Також суд звертає увагу, що в Рішенні Конституційного Суду України № 3-рп від 25 січня 2012 року зазначено, що надання Верховною Радою України права Кабінету Міністрів України встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, пов'язується з його функціями, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України; Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.
Крім того, суд звертає увагу на позицію Великої Палати Верховного Суду стосовно значення актів Кабінету Міністрів України у соціальній сфері. Так, у постанові від 02 грудня 2018 року у зразковій справі № 802/2196/17-а (Пз/9901/1/18) Велика Палата Верховного Суду врахувала, що у пункті 2.1 Рішення від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 Конституційний Суд України зазначив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений, що є загальновизнаним правилом, на що вказав Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками. Неприпустимим також є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій статті 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечитиме статті 21 Конституції України. У пункті 2.2 цього ж Рішення Конституційний Суд України вказав, що Кабінет Міністрів України повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту (пункти 2, 3 статті 116 Конституції України). В Рішенні від 02 березня 1999 року № 2-рп/99 у справі про комунальні послуги Конституційний Суд України звернув увагу на те, що здійснення в цілому політики соціального захисту не належить до виключних повноважень Верховної Ради України; політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення її проведення, відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України, здійснюється Кабінетом Міністрів України. Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади наділений конституційними повноваженнями спрямовувати і координувати діяльність міністерств, інших органів виконавчої влади.
На підставі вищезазначеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення проведення якої на підставі пункту 3 статті 116 Конституції України здійснюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини 1 статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови та розпорядження.
Так, 10 листопада 2021 року постановою Кабінету Міністрів України №1165 було затверджено Порядок виплати пенсій, не виплачених за період до місяця відновлення їх виплати, внутрішньо переміщеним особам та особам, які відмовилися відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи і зареєстрували місце проживання та постійно проживають на контрольованій Україною території (далі - Порядок №1165).
Приписами пункту 1 Порядку №1165, яким врегульовано виплату пенсії внутрішньо переміщеним особам, визначено механізм виплати пенсій з урахуванням надбавок, підвищень компенсації втрати частини доходу, грошової допомоги та інших пов'язаних із ними виплат. Пенсійні виплати за минулий період, у тому числі нараховані на виконання рішень суду, що набрали законної сили, проводяться утримувачам за окремою програмою, передбаченого в бюджеті Пенсійного фонду України на відповідну мету, за рахунок коштів державного бюджету України на відповідний рік.
Відповідно до пункту 2 Порядку №1165 облік сум пенсійних виплат за минулий період ведеться територіальними органами Пенсійного фонду України, в яких особи перебувають на обліку як одержувачі пенсій, в базах даних одержувачів пенсій (електронних пенсійних справах) на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду України про відновлення виплати пенсій та у cформованому на їх підставі переліку отримувачів виплат за минулий період.
Згідно із абзацом 1 пункту 4 Порядку №1165 пенсійні виплати за минулий період згідно з цим Порядком проводяться щомісяця отримувачам, яких включено до переліку станом на 1 січня відповідного року. На забезпечення пенсійних виплат за минулий період щомісяця спрямовується частина бюджетних призначень, передбачених абзацом другим пункту 1 цього Порядку, відповідно до бюджетного розпису.
Отже, Порядок №1165, розроблений та затверджений Кабінетом Міністрів України на виконання своїх конституційних повноважень для виконання судових рішень, якими на органи Пенсійного фонду України покладені зобов'язання з нарахування (перерахунку) пенсійних та інших пов'язаних з ними виплат, є обов'язковим для виконання всіма органами та посадовими особами, у тому числі, органи Пенсійного фонду України.
Покладені Судом зобов'язання на відповідача можуть бути виконані в повному обсязі, в порядку, встановленому чинним законодавством, та в межах повноважень, покладених на Головне управління Пенсійного фонду в м. Києві, після надходження відповідних коштів з Державного бюджету України.
З огляду на вищезазначене, суд дійшов висновку, що невиконання судового рішення Головним управлінням Пенсійного фонду в м. Києві в частині виплати грошових коштів за відсутності відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів не може вважатися невиконанням судового рішення без поважних причин.
Як було зазначено вище, накладення штрафу у такому випадку жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів.
Зважаючи на те, що Головне управління Пенсійного фонду в м. Києві вжило конкретних заходів, спрямованих на виконання рішення суду, а також надано до суду належні докази вчинення дій, спрямованих на виконання судового рішення, суд дійшов висновку про відсутність підстав для накладення на начальника Головного управління Пенсійного фонду в м. Києві штрафу на цій стадії здійснення судового контролю за несвоєчасне виконання судового рішення.
Суд вважає за необхідне роз'яснити позивачу, що накладення на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення суду, можливе або у разі ненадання звіту на виконання ухвали суду, або ненадання доказів, які свідчать про невжиття заходів, спрямованих на виконання рішення суду з моменту останнього встановлення строку надання звіту суб'єкта владних повноважень.
При цьому, суд враховує позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №704/1547/17 про те, що за наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту можна, зокрема, встановити новий строк подання звіту. Тобто, суд вправі вжити заходів реагування судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах у формі встановлення нового строку для подачі звіту. Для підтвердження мотивації такого підходу потрібно керуватися абзацом першим підпункту 3.2 пункту 3, абзацу другого пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року №16-рп/2009, де зазначено, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини, а виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової.
З огляду на вищенаведене, суд вважає за необхідне необхідно встановити відповідачу строк для подання звіту про виконання рішення суду у справі №640/7346/21 в частині виплати позивачу заборгованості за перерахованою пенсією, водночас у задоволенні клопотання про накладення штрафу на начальника Головне управління Пенсійного фонду в м. Києві - відмовити.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 241-246, 248, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Заяву ОСОБА_1 про встановлення судового контролю за виконанням рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2021 року у справі №640/7346/21- задовольнити частково.
2. Встановити судовий контроль за виконанням рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2021 року у справі №640/7346/21.
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві протягом двох місяців з дати отримання даної ухвали подати до Окружного адміністративного суду міста Києва звіт про виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2021 року у справі №640/7346/21 в частині виплати ОСОБА_1 заборгованості за перерахованою пенсією разом з письмовими доказами на підтвердження повного виконання судового рішення.
4. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про накладення штрафу на начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві.
Ухвала суду набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 294-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя К.Ю. Гарник