ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
14 грудня 2022 року м. Київ № 640/32526/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Мазур А.С., суддів: Васильченко І.П., Вєкуа Н.Г., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу:
за позовомОСОБА_1
до Кабінету Міністрів України
провизнання протиправною та нечинною постанови КМУ №1236 від 09.12.2020 р.
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 із позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство охорони здоров'я України, в якому просить суд: визнати протиправною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України №1236 від 09.12.2020 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби , спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.12.2020 суд відкрив загальне позовне провадження у справі та призначив справу до розгляду у підготовчому засіданні.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.04.2021 суд закінчив підготовче провадження у справі та перейшов до розгляду справи по суті у складі колегії суддів.
Згідно вимог ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України, суд перейшов до розгляду даної адміністративної справи в порядку письмового провадження.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України. Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, за поданням головного державного санітарного лікаря України. У той же час, обмежувальні протиепідемічні заходи встановлюються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування за поданням відповідного головного державного санітарного лікаря у разі, коли в окремому населеному пункті, у дитячому виховному, навчальному чи оздоровчому закладі виник спалах інфекційної хвороби або склалася неблагополучна епідемічна ситуація, що загрожує поширенням інфекційних хвороб. Оскаржуваною постановою №1236 від 09.12.2020, Кабінет Міністрів України фактично запровадив обмежувальні протиепідемічні заходи, чим фактично перебрав на себе повноваження місцевих органів державної влади та самоврядування. Крім того, карантин був введений із суттєвими порушеннями, а саме без введення в Україні режиму надзвичайного стану, що згідно вимог чинного законодавства є обов'язковою передумовою.
У відзиві на позовну заяву відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив, з огляду на те, що відповідно до положень ст. 29 Закону "Про захист населення від інфекційних хвороб" та ст.30 Закону "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", Кабінету Міністрів України надано повноваження щодо встановлення, відміни, а також встановлення обмежувальних заходів на території поширення інфекційних хвороб та уражень людей. У той же час, Верховна Рада України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування виконують самостійні завдання та функції в процесі боротьби із запобіганням поширенню особливо небезпечної інфекційної хвороби, а твердження позивача, що Уряд перебирає на себе повноваження органів місцевого самоврядування спростовується вимогами спеціального законодавства. Крім того, розпорядження Кабінету Міністрів України "Про переведення єдиної державної системи цивільного захисту у режим надзвичайної ситуації" від 25.03.2020 № 338-р. було введено на всій території України режим надзвичайної ситуації, що фактично нівелює висновки позивача про запровадження карантину без введення режиму надзвичайного стану, до того ж, відповідачем було введено карантин та вжито відповідні заходи з урахуванням рішення Державної комісії питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, Всесвітньої організації здоров'я та Міністерства охорони здоров'я України. Також відповідач зауважив, що оскаржуваною постановою суб'єктом владних повноважень не порушено прав та свобод позивача, що відповідно не узгоджується із обов'язковою умовою надання правового захисту судом.
Міністерство охорони здоров'я України у своїх запереченнях проти позовної зави зазначило, що внаслідок ліквідації Державної санітарно-епідеміологічної служби функції з реалізації державної політики у сфері санітарного та епідеміологічного нагляду покладено на Міністерство охорони здоров'я України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 229-р призначено Ляшка Віктора Кириловича заступником Міністра охорони здоров'я України - головним державним санітарним лікарем України. Так, на виконання своїх повноважень, заступником Міністра охорони здоров'я України Ляшком В.К. 10.03.2020 було внесено подання щодо встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19. Враховуючи те, що першочерговим завданням держави є захист життя та здоров'я громадян, збереження економічної безпеки, що зумовлює вжиття уповноваженими органами заходів, спрямованих на уникнення тяжких наслідків як для кожної окремої людини, так і для країни в цілому, оскаржувана постанова є правомірною та прийнятою Кабінетом Міністрів України на виконання своїх повноважень.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом судового оскарження є нормативно-правовий акт - постанова Кабінету Міністрів України №1236 від 09.12.2020 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби , спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається із матеріалів справи, 24.01.2020 з метою недопущення занесення і поширення на території України випадків захворювань спричинених новим коронавірусом COVID-19 Міністерством охорони здоров'я України було прийнято наказ № 185 "Про заходи щодо недопущення занесення і поширення на території України випадків захворювань спричинених новим коронавірусом, виявленим у місті Ухань (провінція Хубей, Китай)".
03.02.2020 Кабінетом Міністрів України прийнято розпорядження № 93-р "Про заходи щодо запобігання занесенню і поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом 2019-nCoV", яким створено Оперативний штаб з питань запобігання занесенню та поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом 2019-nCoV та затверджено Національний план протиепідемічних заходів щодо запобігання занесенню і поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом 2019-nCoV, на 2020 рік та встановлено режим підвищеної готовності єдиної державної системи цивільного захисту для запобігання виникненню надзвичайної ситуації державного рівня внаслідок можливого поширення гострої респіраторної хвороби, спричиненої корона вірусом 2019-nCoV та тимчасові обмеження та особливі умови для в'їзду осіб, які перебували у провінції Хубей Китайської Народної Республіки, шляхом їх ізоляції протягом 14 днів у визначених Міністерством охорони здоров'я закладах охорони здоров'я.
25.02.2020 наказом Міністерства охорони здоров'я України № 521 внесено хворобу "COVID-19" до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носіїв та збудників цих хвороб, як особливо небезпечну інфекційну хворобу.
29.02.2020 в Україні було зафіксовано першу підозру на інфікування громадянина коронавірусом COVID-19.
10.03.2020 відбулось позачергове засідання Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, під час якого було обговорено стан забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення України та заходів стосовно стабілізації епідеміологічної ситуації, спричиненої коронавірусом COVID-19.
11.03.2020 Кабінетом Міністрів України, відповідно до вимог статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020, прийнято постанову "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" №211, якою установлено з 12.03.2020 до 03.04.2020 на всій території України карантин, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволяється проводити без участі глядачів (уболівальників) (пункт 1). Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, обласним, Київській міській державним адміністраціям разом з органами місцевого самоврядування забезпечити: організацію виконання та контроль за дотриманням на відповідній території вимог цієї постанови, своєчасним і повним проведенням профілактичних і протиепідемічних заходів; подання щодня Міністерству охорони здоров'я інформації про здійснення заходів щодо запобігання поширенню коронавірусу COVID-19 для її узагальнення та інформування Кабінету Міністрів України (пункт 2).
У подальшому, постановами Кабміну від 16.03.2020 № 215, від 20.03.2020 № 242, від 25.03.2020 № 239, від 29.03.2020 № 241, від 02.04.2020 № 255, від 08.04.2020 № 262, від 15.04.2020 № 284, від 22.04.2020 № 291, від 29.04.2020 № 313, від 04.05.2020 № 332, від 04.05.2020 № 343, від 14.05.2020 № 377, від 20.05.2020 № 392, від 17.06.2020 № 500, від 22.07.2020 № 641, від 26.08.2020 № 760, від 13.10.2020 № 956 внесено зміни та доповнення до постанови №211.
09.12.2020 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" №1236, якою, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19.12.2020 до 31.12.2021 (у редакціїї на час звернення позивача до суду) на території України, установлено карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", від 20.05.2020 № 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" та від 22.07.2020 № 641 "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".
Відповідно до постанови №1236 на території України на період дії карантину запроваджуються обмежувальні протиепідемічні заходи, а саме забороняється, зокрема, перебування в громадських будинках і спорудах, громадському транспорті без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно; перебування на вулицях без документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство чи її спеціальний статус, без посвідчення про взяття на облік бездомної особи, довідки про звернення за захистом в Україні; самовільно залишати місця самоізоляції, обсервації; перетин державного кордону іноземцями та особами без громадянства (крім іноземців, осіб без громадянства, які постійно проживають на території України, та осіб, яких визнано біженцями, або осіб, які потребують додаткового захисту, працівників дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав, представництв офіційних міжнародних місій, організацій, акредитованих в Україні, та членів їх сімей, членів екіпажів морських та річкових суден, військовослужбовців (підрозділів) збройних сил держав - членів НАТО та держав - учасниць програми НАТО "Партнерство заради миру", які беруть участь у заходах з підготовки підрозділів Збройних Сил) без наявного поліса (свідоцтва, сертифіката) страхування, що виданий страховою компанією, яка зареєстрована в Україні, або іноземною страховою компанією, яка має представництво на території України чи договірні відносини із страховою компанією - партнером на території України (асистанс), та покриває витрати, пов'язані з лікуванням COVID-19, обсервацією, і діє на строк перебування в Україні, перетин контрольних пунктів в'їзду на тимчасово окуповані території в Донецькій та Луганській областях, Автономної Республіки Крим та м. Севастополя та виїзду з них іноземцями та особами без громадянства без наявного поліса (свідоцтва, сертифіката) страхування, що виданий страховою компанією, яка зареєстрована в Україні, або іноземною страховою компанією, яка має представництво на території України чи договірні відносини із страховою компанією - партнером на території України (асистанс), та покриває витрати, пов'язані з лікуванням COVID-19, і діє на строк перебування в Україні, проведення масових (культурних, у тому числі концертів, спортивних, соціальних, рекламних тощо) заходів за участю більш як 20 осіб (у разі проведення заходів за участю до 20 осіб організатор забезпечує дотримання між учасниками фізичної дистанції не менш як 1,5 метра), крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, проведення кваліфікаційного іспиту на право на зайняття нотаріальною діяльністю, тестування на знання законодавства у сфері державної реєстрації осіб, які мають намір виконувати функції державного реєстратора, проведення офіційних спортивних заходів, включених до Єдиного календарного плану фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів України, та матчів командних ігрових видів спорту професійних спортивних клубів без глядачів за умови дотримання учасниками таких заходів відповідних санітарних і протиепідемічних заходів та здійснення обов'язкового щоденного контролю за станом здоров'я учасників; діяльність культових споруд та приміщень, облаштованих для молитовних потреб, які не забезпечують можливість обмежити кількість відвідувачів з розрахунку одна особа на 5 кв. метрів споруди чи приміщення; проведення релігійних заходів на відкритому повітрі, під час яких не забезпечено дотримання дистанції 1,5 метра між присутніми; приймання відвідувачів у кінотеатрах, інших закладах культури та приймання відвідувачів іншими суб'єктами діяльності у сфері культури з наповненістю кінозалів або залів понад 50 відсотків місць (розміщення здійснюється з вільним місцем поруч, спереду та позаду) у кожному окремому кінозалі або залі) приймання відвідувачів у музеях, на виставках, в галереях, в яких не забезпечено можливість обмежити кількість відвідувачів у залі з розрахунку одна особа на 10 кв. метрів приміщення; здійснення регулярних та нерегулярних перевезень пасажирів автомобільним транспортом, зокрема перевезень пасажирів на міських автобусних маршрутах у режимі маршрутного таксі, в електричному (трамвай, тролейбус), залізничному транспорті, у міському, приміському, міжміському, внутрішньообласному та міжобласному сполученні, в кількості більшій, ніж кількість місць для сидіння, що передбачена технічною характеристикою транспортного засобу і визначена в реєстраційних документах на такий транспортний засіб, проведення дискотек, робота розважальних закладів (нічних клубів), діяльність закладів громадського харчування (ресторанів, кафе, барів, закусочних, їдалень, кафетеріїв, буфетів тощо) з організацією дозвілля, у тому числі проведення святкових заходів, банкетів, майстер-класів, публічних подій та ін.
Вважаючи постанову протиправною та нечинною, позивач звернувся із даним позовом до суду.
За приписами ч. 3 ст. 264 Кодексу адміністративного судочинства України, право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Так, зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що останньою запроваджуються обмежувальні протиепідемічні заходи на території всієї України.
Враховуючи те, що ОСОБА_1 є громадянином України, суд приходить до висновку, що позивач є суб'єктом правовідносин до якого застосовується положення оскаржуваного акту.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Згідно з ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Утвердження правової держави відповідно до приписів ст. 1, другого речення ч. 3 ст. 8, ст. 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено право на звернення до суду і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Суд зазначає, що відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 55 Конституції України, ст. ст. 2, 5 КАС України рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду.
Разом з тим, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Суд звертає увагу, що гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 826/4406/16, від 07.11.2019 у справі № 826/1647/16, від 30.09.2020 у справі № 806/204/17, постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № П/9901/370/18, від 28.10.2020 у справі № 9901/153/20, тобто є сталою.
Відтак, обов'язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.
Розглядаючи адміністративну справу в розрізі встановлення наявності в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, суд вважає за необхідне дослідити питання правової природи оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень.
Повноваження Кабінету Міністрів України у спірних правовідносинах, зокрема, регламентовано Конституцією України, Законом України від 27.02.2014 № 794-VII "Про Кабінет Міністрів України" (далі - Закон № 794-VII).
Відповідно до частини другої статті 1 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Приписами статті 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Згідно із статтею 19 Закону № 794-VII діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.
Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері захисту населення від інфекційних хвороб визначені ст. 3 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" від 06.04.2000 № 645-III.
Так, згідно вимог ст. 3 Закону від 06.04.2000 № 645-III Кабінет Міністрів України у сфері захисту населення від інфекційних хвороб: розробляє і здійснює відповідні державні цільові програми; забезпечує фінансування та матеріально-технічне постачання закладів охорони здоров'я, органів державної санітарно-епідеміологічної служби, підприємств, установ та організацій, залучених до проведення заходів і робіт, пов'язаних з ліквідацією епідемій, координує проведення цих заходів і робіт; координує та спрямовує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; укладає міжурядові договори; розробляє та затверджує перелік товарів протиепідемічного призначення, що необхідні для запобігання поширенню епідемій, пандемій, у тому числі поширенню коронавірусної хвороби (COVID-2019); розробляє та затверджує перелік товарів, що мають істотну соціальну значущість; встановлює граничні ціни для оптової та роздрібної торгівлі товарами протиепідемічного призначення, що необхідні для запобігання поширенню епідемій, пандемій, у тому числі поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), та/або товарами, що мають істотну соціальну значущість, з урахуванням постачальницько-збутової надбавки та граничної торговельної (роздрібної) надбавки; встановлює під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, заборону скуповування та перепродажу за цінами, що перевищують встановлені граничні ціни для оптової та роздрібної торгівлі, з урахуванням постачальницько-збутової надбавки та граничної торговельної (роздрібної) надбавки товарів протиепідемічного призначення, що необхідні для запобігання поширенню епідемій, пандемій, та/або товарів, що мають істотну соціальну значущість; вирішує інші питання у межах повноважень, визначених законом.
Згідно ст. 29 Закону від 06.04.2000 №645-III карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України. Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, за поданням головного державного санітарного лікаря України. У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов'язки, що покладаються на них. Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їхньої виробничої та іншої діяльності; до відміни карантину його територію можуть залишити особи, які пред'явили довідку, що дає право на виїзд за межі території карантину; організація та контроль за дотриманням встановленого на території карантину правового режиму, своєчасним і повним проведенням профілактичних і протиепідемічних заходів покладаються на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Таким чином, з аналізу вказаних правових норм, суд приходить до висновку, що тимчасово, на період здійснення заходів щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), передбачених карантином, встановленим Кабінетом Міністрів України, з урахуванням епідемічної ситуації, можуть бути запроваджені обмежувальні протиепідемічні заходи щодо фізичних осіб.
До того ж, суд зауважує, що в умовах надзвичайної ситуації Кабінет Міністрів України, нарівні з іншими центральними органами виконавчої влади діє з метою першочергового захисту прав громадян на захист життя, здоров'я, які є найвищою соціальною цінністю, що в свою чергу узгоджується із метою оскаржуваної постанови, яка покликана не допустити масове розповсюдження та нівелювання негативних наслідків особливо небезпечної інфекційної хвороби.
Суд також звертає увагу на доводи відповідача щодо того, що у світлі суспільної небезпечності CОVID-19 варто враховувати, що Європейський Суд визнавав допустимість значного втручання у права осіб (гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції), навіть без відступу від зобов'язань за Конвенцією відповідно до статті 15 Конвенції, у ситуації, коли держава вжила таких заходів у відповідь на "існування виняткової кризи без прецеденту" ( рішення "Куфакі та Адеді проти Греції"від 07.05.2013, заява №57665/12, п. 37).
Разом з тим, приписами Кодексу адміністративного судочинства України встановлено особливості позовного провадження в окремих категоріях адміністративних справ.
Відповідно до частини 2 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Водночас, згідно з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №826/24498/15, поняття "юридичного спору" має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.
Конституційний Суд України в підпункті 3.6 пункту 3 рішення від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) зазначив, що системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.
У вказаній справі Конституційний Суд України вирішив, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.
Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №822/3345/17 зазначено, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Таким чином, у порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення суб'єкта владних повноважень, яке безпосередньо порушує права, свободи чи законні інтереси позивача, при цьому захист порушеного права на майбутнє не допускається.
Вказане повністю відповідає усталеній практиці Європейського суду з прав людини.
Так, Суд зазначив, що право особи на звернення до ЄСПЛ пов'язане з наявністю у неї статусу жертви (потерпілого). Слово "жертва" в контексті статті 34 Конвенції означає особу або осіб, яких прямо або опосередковано торкнулося стверджуване порушення. (Валліанатос
та інші проти Греції [ВП], № 29381/09 та № 32684/09, п. 47, від 7 листопада 2011).
Щоб мати можливість подати скаргу відповідно до статті 34, заявник повинен бути здатним довести, що оскаржуваний захід "зачіпає його безпосередньо" (Бердєн проти Сполученого Королівства п. 33, від 29 квітня 2008).
Стаття 34 Конвенції не дозволяє скаржитися абстрактно на порушення Конвенції (Центр правових ресурсів імені Валентин Кампеану проти Румунії, № 47848/08, п. 101, від 7 липня 2014).
Проаналізувавши вказані обставини в контексті наведених норм, вважає, що дії Кабінету Міністрів України стосовно введення карантину та відповідних заборон в межах нормотворчого процесу не створюють безпосередніх наслідків для позивача, адже останнім не було доведено суду обставин порушення саме його прав, внаслідок винесення оскаржуваної постанови.
Суд звертає увагу позивача, що порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів позивача, чого останнім суду не доведено.
У цьому контексті суд визнає обґрунтованими доводи відповідача щодо того, що позовна заява не містить обґрунтування порушення прав позивача, відомостей про зміну його правового становища або негативних наслідків, які, внаслідок дії оскаржуваного акту, настали безпосередньо для нього, що свідчить про недоведеність позивачем обставин наявності суб'єктивного порушеного права та невиконання обов'язку доказування наявності порушеного права.
Крім того, суд вважає обґрунтованим посилання представника відповідача та третьої особи на те, що оскаржувані постанови прийняті з метою реалізації виключно превентивних заходів, направлених на запобігання поширенню хвороби, спричиненої коронавірусом COVID-19, а відтак встановлені обмеження є виправданими.
З огляду на викладене, враховуючи те, що судом не було встановлено порушення оскаржуваною постановою прав та інтересів ОСОБА_1 у відповідних правовідносинах, та ним не доведено зворотного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими, не підтвердженими жодними належними доказами, які б вказували на дійсне порушення прав позивача та, як наслідок, такими, що не підлягають задоволенню.
Частиною 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно із ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтується її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Головуючий суддя А.С. Мазур
Суддя І.П. Васильченко
Суддя Н.Г. Вєкуа