Постанова
Іменем України
28 червня 2023 року
м. Київ
справа № 754/293/20
провадження № 61-8961св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство «УкрСиббанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства «УкрСиббанк» на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року в складі судді Лісовської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 25 липня 2022 року в складі колегії суддів Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., Мостової Г. І.,
Описова частина
Короткий зміст вимог
У січні 2020 року акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - АТ «УкрСиббанк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Позовна заява мотивована тим, що 16 травня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкраСиббанк»), який змінив найменування на АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11155594000 (далі також - договір кредиту, кредитний договір). За цим правочином ОСОБА_2 отримав від банку кредит в розмірі 150 000,00 доларів США зі строком повернення - до 16 травня 2028 року. Між сторонами 16 травня 2007 року був укладений договір іпотеки № 54651, посвідчений приватним нотаріусом Київськго міського нотаріального округу Івановою Л. М. за реєстрований у реєстрі за № 2286. За цим договором ОСОБА_2 передав в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 73,60 кв. м. На підставі договору іпотеки обтяження (заборона відчуження) на квартиру (предмет іпотеки), було зареєстровано в Державному реєстрі іпотек та Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № 2287.
ОСОБА_2 належним чином не виконував свої зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого станом на 11 грудня 2019 року утворилась заборгованість в розмірі 379 327,82 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 139 285,68 доларів США, борг за процентами за користування кредитом - 134 889,98 доларів США, борг за процентами за користування грошовими коштами понад встановлений договором строк - 105 152,16 доларів США. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02 вересня 2019 року № 179472320 позивачу стало відомо, що вказана квартира була відчужена, право власності зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 18 січня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Н. М. Записи про заборону відчуження нерухомого майна та про іпотеку були вилучені з Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна на підставі рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 27 травня 2010 року, яким визнано договір іпотеки № 54651 від 16 травня 2007 року недійсним. У подальшому зазначене рішення було скасовано.
Позивач просив суд у рахунок погашення заборгованості на користь АТ «УкрСиббанк», яка виникла внаслідок невиконання ОСОБА_2 умов договору про надання споживчого кредиту від 16 травня 2017 року № 11155594000, звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру (загальною площею 73,60 кв. м, житловою - 31,40 кв. м) АДРЕСА_1 , яка є предметом іпотеки відповідно до договору іпотеки № 54651 від 16 травня 2007 року, на праві власності зареєстрована за ОСОБА_1 , встановивши спосіб реалізації предмету іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог АТ «УкрСиббанк».
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив з того, що пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, позивач відповідно до частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у 2010 році змінив строк виконання основного зобов'язання. Зважаючи на трирічний строк загальної позовної давності (оскільки в договорі іпотеки інша позовна давність не встановлена) міг пред'явити позов до іпотекодавця ОСОБА_2 протягом трьох років від дня порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Тобто, право на звернення стягнення на предмет іпотеки у іпотекодержателя виникло з моменту невиконання основного зобов'язання за зміненим строком виконання основного зобов'язання на підставі частини другої статті 1050 ЦК України, а саме, з вересня 2010 року. Зважаючи на те, що у спірних правовідносинах підлягає застосуванню загальна позовна давність у три роки, тому позовна давність за вимогою позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки спливла у вересні 2013 року. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем є окремою підставою для відмови у позові. Оскільки банк звернувся із цим позовом у січні 2020 року, тобто з пропуском позовної давності, наявна заява відповідача про застосування спливу позовної давності, тому суд відмовив у задоволенні позову із підстав спливу позовної давності за позовними вимогами, які по суті були обґрунтовані.
Постановою Київського апеляційного суду від 25 липня 2022 року апеляційну скаргу АТ «УкрСиббанк» залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року - без змін.
Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції, вважав їх законними та обґрунтованими. Дані висновки відповідають фактичним обставинами справи та доводами апеляційної скарги позивача не спростовані.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
12 вересня 2022 року представник акціонерного товариства «УкрСиббанк» - Лаєнко П. П. надіслав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 липня 2022 року.
У касаційній скарзі він просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 липня 2022 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 25 жовтня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «УкрСиббанк» на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 липня 2022 року, та витребував справу з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 31 травня 2023 року призначив справу до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 липня 2022 року заявник вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 25 квітня 2018 року у справі № 311/4189/15-ц, від 06 червня 2019 року у справі № 183/6073/16, від 19 серпня 2019 року у справі № 395/499/16-ц, від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц, від 24 березня 2021 року у справі № 553/1501/15-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 459/1099/15-ц, від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17. Крім того, зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, а саме, не дослідили зібрані у справі докази.
Підставою касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини, встановлені судами
16 травня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11155594000, за яким банк надав ОСОБА_2 кредит в розмірі 150 000,00 доларів США зі сплатою 12,00% річних за користування коштами та строком повернення - до 16 травня 2028 року.
Відповідно до довідки-розрахунку заборгованості за кредитним договором від 16 травня 2007 року № 11155594000, станом на 11 грудня 2019 року ОСОБА_2 свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконує, внаслідок чого утворилась заборгованість в розмірі 379 327,82 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 139 285,68 доларів США, борг за процентами за користування кредитом - 134 889,98 доларів США, борг за процентами за користування грошовими коштами понад встановлений договором строк - 105 152,16 доларів США
На забезпечення виконання позичальником свої зобов'язань за кредитним договором, 16 травня 2007 року між банком та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки № 54651, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л. М. зареєстрований у реєстрі за № 2286. За цим договором ОСОБА_2 передав в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 73,60 кв. м.
На підставі договору іпотеки обтяження (заборона відчуження) на квартиру (предмет іпотеки), було зареєстровано в Державному реєстрі іпотек та Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № 2287.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна від 02 вересня 2019 року № 179472320, право власності на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , зареєстровано за відповідачем ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченому 18 січня 2011 року приватним нотаріусом КМНО Шевченко Н. М.
Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 30 вересня 2010 року у справі № 2-6329/10 позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» про стягнення боргу за договором про надання споживчого кредиту від 16 травня 2007 року № 11155594000 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , солідарно на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість у сумі 1 367 206,73 грн; розподілено судові витрати.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України вказано, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
За статями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (частина перша статті 509 ЦК України).
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог, відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
За статтею 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов'язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх.
Забезпечувальне зобов'язання (взаємні права і обов'язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов'язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов'язанням).
Виконання забезпечувального зобов'язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов'язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).
Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.
Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що в разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Частиною другою статті 35 Закону України «Про іпотеку» визначено, що частина перша цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.
Закон України «Про іпотеку» не передбачає та не вимагає від іпотекодержателя кожного разу перед зверненням до суду надсилати іпотекодавцю (та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця) письмову вимогу про усунення порушення.
Отже, за частиною першою статті 12, частиною першою статті 33 та статтею 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звернути стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону.
Звернення банку з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом (заявою) вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц зроблено висновок, що «після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання».
Таких вимог позивач АТ «УкрСиббанк» у цій справі не пред'являв.
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що «звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України».
Суди встановили, що заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 30 вересня 2010 року у справі № 2-6329/10 стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 солідарно на користь ПАТ «УкрСиббанк» суму боргу за кредитним договором від 16 травня 2007 року № 11155594000 у розмірі 1 367 206,73 грн та судові витрати.
Оскільки рішення суду виконано не було, у січні 2020 року АТ «УкрСиббанк» звернулося до суду із цим позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме - спірну квартиру, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 16 травня 2007 року № 11155594000.
Встановлено, що відповідач подала 14 липня 2021 року до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що вимоги банку є обґрунтованими, оскільки доказів виконання вказаного рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором позичальник ОСОБА_2 не надав та матеріали справи їх не містять. Однак суд дійшов висновку, що позивач пропустив строк позовної давності.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на наступне.
Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2007 року за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).
З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.
Право на звернення до суду за захистом, закріплене статтею 4 ЦПК України, кореспондується зі статтею 256 ЦК України, яка встановлює для особи часові межі для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу та називає їх позовною давністю.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.
При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).
Отже, за цією нормою початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою уповноваженою особою.
Верховний Суд у постанові від 18 серпня 2021 року в справі № 201/15310/16 зазначив, що слід розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов'язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).
У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Тлумачення статті 264 ЦК України дає підстави для висновку, що вона пов'язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки. Тому переривання перебігу позовної давності за основним зобов'язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов'язком, у тому числі забезпечувальним.
До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
Пред'явлення позову до суду - це реалізація позивачем права на звернення до суду за вирішенням наявного між сторонами спору. Саме із цією процесуальною дією пов'язується початок процесу у справі і переривається перебіг позовної давності.
За статтею 264 ЦК України переривання позовної давності передбачає наявність двох строків - до переривання та після нього. Новий строк починає перебіг безпосередньо з того моменту, коли перервався первісний.
Підстави переривання позовної давності є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають.
Однією із підстав переривання позовної давності є пред'явлення особою позову до одного із боржників.
Позовна давність шляхом пред'явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред'явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов'язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред'явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб'єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.
Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц та від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17.
Верховний Суд звертає увагу, що позовна давність переривається пред'явленням особою позову, а не постановленням судом судового рішення.
Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 25 липня 2018 року у справі № 522/31199/13-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 357/9126/17-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 148/1923/16-ц, від 19 лютого 2020 року в справі № 490/14627/14-ц, від 26 січня 2022 року в справі № 442/7773/17, від 25 жовтня 2022 року в справі № № 686/25261/19, від 02 листопада 2022 року в справі № 344/19567/19, від 22 лютого 2023 року в справі № 686/18606/21.
При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 зроблено правовий висновок про те, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням (пункт 7.20).
Отже, вчиненням позичальником дій, що свідчать про визнання ним свого боргу за основним зобов'язанням, не переривається позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки вимога про стягнення боргу за основним зобов'язанням і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки є різними вимогами (основною та додатковою), застосування до додаткових вимог наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою законом не передбачено.
Переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності.
У справі, що переглядається, встановлено судами:
- у кредитному договорі від 16 травня 2007 року № 11155594000 сторони передбачили остаточну дату повернення кредиту - 16 травня 2028 року;
- у серпні 2010 року АТ «УкрСиббанк» скористалося своїм правом на дострокове погашення кредитної заборгованості та змінило строк виконання основного зобов'язання, звернувшись до суду з позовом до позичальника ОСОБА_2 та поручителів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за результатом розгляду якого заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 30 вересня 2010 року у справі № 2-6329/10 стягнуто ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 солідарно на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором від 16 травня 2007 року № 11155594000 у розмірі 1 367 206,73 грн та судові витрати;
- з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки АТ «УкрСиббанк» звернулося до суду у січні 2020 року;
- відповідач заявила про застосування наслідків спливу позовної давності внаслідок зміни банком строку виконання основного зобов'язання;
- договором іпотеки спірного майна сторони (банк та іпотекодавець ОСОБА_2 ) не зазначено умову про збільшення строку позовної давності, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню загальний (трирічний) строк позовної давності, передбачений статтею 257 ЦК України.
За таких обставин, оскільки з позовом про стягнення заборгованості кредитор звернувся у серпні 2010 року (справа № 2-6329/10), то строк на звернення АТ «УкрСиббанк» до суду з цим позовом сплив у серпні 2013 року. З урахуванням того, що банк пред'явив позов про звернення стягнення на предмет іпотеки в січні 2020 року, тобто з пропуском установленої законом трирічної позовної давності, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності.
АТ «УкрСиббанк» не надав доказів того, що відповідачем та/або третьою особою вчинено дії, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, або зверненням цих осіб із відповідним позовом до суду в межах строку позовної давності, що свідчило б про переривання позовної давності.
Верховний Суд зазначає, що оскільки предметом позову у даній справі є саме звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором (боргу по кредиту та похідних сум - процентів, нарахованих за користування кредитом та за прострочення користування кредитом), тому відмова судів у задоволенні цих позовних вимог за спливом позовної давності стосується виключно даної вимоги, оскільки така заявлена після спливу трирічного строку після пред'явлення вимоги про дострокове повернення кредиту (зміни позивачем строку кредитування).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18)зроблено висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Від цього висновку Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс22) не відступила.
АТ «УкрСиббанк» не позбавлене права захисту своїх інтересів на своєчасне виконання грошового зобов'язання зверненням до суду в порядку статті 625 ЦК України. Разом із цим, такі позовні вимоги не були заявлені позивачем у даній справі. Як наслідок - не приймаються до уваги аргументи касаційної скарги позивача щодо безпідставного ненадання оцінки судами доводам позивача про правомірність нарахування відповідних сум процентів по кредитному договору, оскільки це не впливає на правильність вирішення даного спору по суті.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
За статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши належним чином дійсні обставини спірних правовідносин відповідно до наявних доказів, дійшли правильних та обгрунтованих висновків про відмову у задоволенні позовних вимог АТ «УкрСиббанк» у зв'язку із спливом позовної давності.
Щодо доводів касаційної скарги.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 25 квітня 2018 року у справі № 311/4189/15-ц, від 06 червня 2019 року у справі № 183/6073/16, від 19 серпня 2019 року у справі № 395/499/16-ц, від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц, від 24 березня 2021 року у справі № 553/1501/15-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 459/1099/15-ц, від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, тому що у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
У справі № 910/17048/17 Верховний Суд погодився із судами першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для стягнення солідарно з ДП «Край Проперті» та ПрАТ «Універсам № 16» на користь ПАТ «Сбербанк» заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії № 119 від 22 вересня 2011 року та за договором про відкриття кредитної лінії № 120 від 22 вересня 2011 року в розмірі 44 371 014,76 доларів США та 445 927 447,65 грн.
У справі № 459/1099/15-ц Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанції, погодився із їх висновками про наявність підстав для стягнення з солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором № E/V335 від 24 травня 2007 року у розмірі 82769, 07 доларів США, що складається з: 76 394, 62 доларів США - заборгованості за кредитом; 5 808,45 доларів США - заборгованості за процентами за користування кредитом, за курсом 15,77 грн за 1 долар США.
У справі № 553/1501/15-ц Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд зазначив, що порушення позивачем визначеного кредитним договором порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитним договором. В порушення вимог статей 89, 263, 264, 367, 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції в цій справі не дослідив належним чином умов кредитного договору та не з'ясував, чи був дотриманий банком передбачений договором досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів, який не може погіршувати порівняно із Законом України «Про захист прав споживачів» становище позичальника як споживача. Встановлення зазначених обставин має важливе правове значення, оскільки за відсутності доказів одержання досудової вимоги у позичальника як споживача відсутній обов'язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а в суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову в частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не встановив достатньо повно фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову у визначеному в оскаржуваній постанові обсязі.
У справі № 638/13683/15-ц Верховний Суд, скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції вказував, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів» порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов'язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції повинен всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідити зібрані у справі докази з урахуванням висновків цієї постанови, а також врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо помилковості визначення в резолютивній частині судового рішення заборгованості не лише у валюті кредитного зобов'язання, але й у гривневому еквіваленті стягнутої в іноземній валюті суми коштів (постанова від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц), щодо відсутності у кредитодавця права нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором (постанова від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12).
У справі № 395/499/16-ц Верховний Суд, залишаючи без змін в оскаржуваній частині рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 11 вересня 2017 року та постанову апеляційного суду Кіровоградської області від 25 січня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по договору кредиту № 05-038/315 від 30 травня 2008 року в сумі 211 185,13 грн та по договору відновлювальної кредитної лінії № 05-038/316 30 травня 2008 року в розмірі 3 043,19 грн , погодився із судами, що оскільки позичальник взяті на себе кредитні зобов'язання не виконав та не забезпечив повернення боргу за договорами у визначений термін, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, вона підлягає стягненню в межах трьохрічної позовної давності. Вимоги до поручителя задоволенню не підлягають, оскільки банк пропустив шестимісячний строк звернення до суду з вимогою.Верховний Суд, залишаючи без змін рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 травня 2017 року, погодився із ним, що доводи ОСОБА_1 пропорушення банком вимог закону при видачі кредиту у іноземній валюті необґрунтовані. Банківська операція по видачі кредитних коштів вважається завершеною з моменту отримання позичальником коштів. Послідовність номерів квитанцій № ав/3175273 та ав/3175275 на які посилався суд першої інстанції, не може мати правового значення для вирішення справи по суті, оскільки вони датовані одним днем, а саме 30 травня 2008 року та лише підтверджують перерахування позичальником вже отриманих від банку та конвертованих у національну валюту кредитних коштів на користь продавця транспортного засобу. Сам по собі окремий облік проведених операцій, відсутність логічної послідовності в нумерації наданих банком касових документів, якими підтверджується видача кредитних коштів та конвертація їх в національну валюту не може бути підставою для задоволення позовних вимог ОСОБА_1. Вимог про визнання недійсним договору кредиту в цілому чи будь-якої його частини позивачем не заявлялося, а узгоджена сторонами валюта кредитування є одною із істотних умов та її зміна на підставі рішення суду є не припустимою.
У справі № 183/6073/16 Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення, погодився із судами першої та апеляційної інстанції, що оскільки банк звернувся до суду із позовом за захистом свого порушеного права (про стягнення заборгованості за кредитним договором) поза межами позовної давності, про застосування якої заявив відповідач у заяві від 14 лютого 2017 року, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову.
У справі № 311/4189/15-ц Верховний Суд, скасовуючи ухвалу апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення пені та направляючи справу на новий розгляд до апеляційного суду в цій частині зазначав, що розрахунок пені за новий період прострочення виконання кредитного зобов'язання апеляційним судом за доводами апеляційної скарги не досліджено, вирішено справу із порушенням вимог закону, внаслідок яких не встановлено фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
У справі № 444/9519/12Верховний Суд, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, погодився із ним, що позовна давність за позовними вимогами ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. Крім того, апеляційний суд встановив, що Умови, які визначають позовну давність тривалістю п'ять років, не містять підпису відповідача, а у заяві останнього № DNH4KP40740967 від 03 червня 2006 року не зафіксована домовленість сторін про збільшення позовної давності. Відтак, сторони за взаємною згодою не збільшували позовну давність до п'яти років.
Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет позову та встановлені фактичні обставини.
У наведених справах та у справі, яка переглядається, правовідносини не є подібними. Зокрема, у наведених справах, на відміну від справи, яка переглядається, не було предметом позову звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення кредитного боргу та як наслідок - суди у наведених постановах не вирішували питання про застосування відповідних норм ЦК України щодо застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення кредитної заборгованості за наявності судового рішення про дострокове стягнення кредитної заборгованості.
Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних судових рішень. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходять за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.
Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.
Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених позивачем у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за їх межі судом касаційної інстанції не встановлено.
Судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.
Верховний Суд не встановив обставин, які є обов'язковими підставами для скасування оскаржуваних судових рішень судом касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 141, 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу акціонерного товариства «УкрСиббанк» залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 липня 2022 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук