Постанова
Іменем України
03 липня 2023 року
м. Київ
справа № 202/5090/21
провадження № 61-1733св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Офіс Генерального прокурора, Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державна казначейська служба України,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Погосяна Віталія Едуардовича на рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 04 жовтня 2022 року у складі судді Бєсєди Г. В.та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 січня 2023 року у складі колегії суддів: Новікової Г. В., Гапонова А. В., Никифоряка Л. П.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Міністерства оборони України, Офісу Генерального прокурора, Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві (далі - ГУ ДКСУ у місті Києві), третя особа - ДКСУ, про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що її син - ОСОБА_2 проходив військову службу у складі НОМЕР_1 повітряно-десантної бригади Збройних сил України (далі - ЗСУ) та був направлений до зони проведення антитерористичної операції (далі - АТО) для виконання службових обов'язків. ІНФОРМАЦІЯ_1 її син загинув через падіння літака, яке відбулося в результаті неналежного виконання командуванням ЗСУ своїх обов'язків, нехтування якими призвело до загибелі людей. 17 червня 2014 року Генеральною прокуратурою України (далі - ГПУ) було розпочато кримінальне провадження за фактом службової недбалості, що призвела до загибелі 49 військовослужбовців та знищення військової техніки і майна внаслідок аварії літака ІЛ-76 № 76777 14 червня 2014 року. 18 листопада 2014 року ГПУ повідомила начальнику штабу - першому заступнику керівника АТО на території Донецької та Луганської областей генерал-майору ОСОБА_3 про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 425 Кримінального кодексу України (далі - КК України) (недбале ставлення військової службової особи до служби в умовах особливого періоду, якщо це спричинило тяжкі наслідки). Постановою Верховного Суду від 21 травня 2021 року було скасовано обвинувальний вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 березня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного суду від 11 грудня 2021 року, якою цей вирок залишено без змін, та закрито кримінальне провадження щодо ОСОБА_3 у зв'язку з відсутністю в діях обвинуваченого складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 425 КК України, з огляду на те, що виконання замислу реалізовувалося різними органами управління та різними службовими особами, в тому числі і вищестоящими командирами і начальниками. В подальшому досудове розслідування за фактом падіння літака та загибелі військовослужбовців не проводилося, інші винні особи прокуратурою не встановлювалися і до кримінальної відповідальності не притягувалися. Однак після смерті сина в неї була надія на справедливість, вона сподівалася на гідне покарання всіх відповідальних осіб, адже, нехтуючи своїми обов'язками, ОСОБА_3 та інші керівники допустили невиправдану загибель людей. Судом касаційної інстанції було встановлено факт неефективності досудового та судового розслідування, що було засновано на безвідповідальному ставленні до вчинення злочину та постраждалих осіб. Проведення ГПУ неналежного досудового розслідування, а також неналежний розгляд кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій підірвали в неї довіру до Держави, вона втратила впевненість у завтрашньому дні. Через пережите горе вона не почуває себе у безпеці, а відчуття безкарності і безвідповідальності правоохоронних органів спричиняє їй ще більший дискомфорт. Посилаючись на вищенаведені обставини, а також на положення статті 56 Конституції України, статей 23, 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ОСОБА_1 просила стягнути за рахунок коштів бюджету України на її користь 500 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 04 жовтня 2022 року прийнято відмову ОСОБА_1 від позову до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди та закрито провадження у справі в цій частині.
Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 04 жовтня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження неправомірності дій (бездіяльності) органу досудового розслідування, наявності причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, як і не довела, що під час проведення досудового розслідування правоохоронними органами, зокрема посадовими особами ГПУ, були допущені порушення норм кримінального процесуального закону (протиправність їх дій чи бездіяльності), а отже, й підстав для відшкодування моральної шкоди.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 січня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Погосяна В. Е. залишено без задоволення, а рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 04 жовтня 2022 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. ОСОБА_1 не надала належних доказів заподіяння їй моральної шкоди, не довела та не підтвердила настання негативних явищ, які, на її думку, мали місце внаслідок незаконних дій або бездіяльності органу досудового розслідування, а також - наявності причинного зв'язку між діями, бездіяльністю заподіювача та спричиненою шкодою. Вирішення питання щодо повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину є виключною компетенцією слідчого або прокурора. Позивач також не надала доказів того, що під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42014000000000517 потерпілими, в тому числі ОСОБА_1 , оскаржувалися дії, рішення чи бездіяльність слідчого/прокурора та подавалися клопотання про проведення процесуальних дій, в задоволенні яких було відмовлено.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У лютому 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Погосян В. Е. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 04 жовтня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 січня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 585/724/19. Судами попередніх інстанцій зроблено помилковий висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , не враховано норми ЦК України, а також відповідну судову практику Верховного Суду, не надано правової оцінки доводам, якими було обґрунтовано наявність підстав для відшкодування моральної шкоди. Суди проігнорували той факт, що заявляючи вимогу про відшкодування моральної шкоди, позивач посилалася не на окремі факти бездіяльності слідчих органів у межах кримінального провадження № 42014000000000517, а на його неефективність в цілому.
У березні 2023 року Офіс Генерального прокурора та ГУ ДКСУ у місті Києві подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д. від 20 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Індустріального районного суду міста Дніпропетровська.
06 березня 2023 року справа № 202/5090/21 надійшла до Верховного Суду.
Розпорядженням в. о. керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 31 травня 2023 року у зв'язку з обранням судді Воробйової І. А. до Великої Палати Верховного Суду призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 травня 2023 року справу № 202/5090/21 передано судді-доповідачу Стрільчуку В. А., судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Карпенко С. О.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що син позивача - ОСОБА_2 , 1995 року народження, проходив службу у складі 25-ої повітряно-десантної бригади Повітряних Сил ЗСУ та був направлений до зони проведення АТО для виконання своїх службових обов'язків.
Під час перельоту 14 червня 2014 року військово-транспортний літак Іл-76МД, в якому перебував ОСОБА_2 , було обстріляно невстановленими особами, в результаті чого повітряне судно загорілося та впало на землю, а 49 військовослужбовців, в тому числі син позивача, загинули.
17 червня 2014 року слідчим відділом Головної військової прокуратури ГПУ до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесені відомості щодо збиття 14 червня 2014 року поблизу аеродрому міста Луганська військово-транспортного літака Іл-76МД, загибелі НОМЕР_2 військовослужбовців ЗСУ та знищення військового майна.
За результатами досудового розслідування 18 листопада 2014 року генерал-майору ОСОБА_3 було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 425 КК України, а саме в тому, що він, будучи начальником штабу - першим заступником керівника АТО на території Донецької та Луганської областей, перебуваючи в бойовій обстановці, недбало поставився до виконання службових обов'язків, що призвело до незабезпечення належної ізоляції аеродрому міста Луганська для прийняття літаків транспортної авіації і їх захисту від ураження наземними вогневими засобами противника, неприпинення діяльності незаконних збройних груп (формувань) біля аеродрому міста Луганська, до вчинення терористичного акта (за наявності реальної можливості, не вжито жодних заходів для запобігання вчиненню терористичного акта), загибелі 49 військовослужбовців ЗСУ, повного знищення літака Іл-76МД та іншого військового майна, яке знаходилося на його борту, чим Державі Україна завдано збитків на загальну суму 28 737 081 грн, тобто спричинило тяжкі наслідки.
Вироком Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 березня 2017 року у справі № 185/12161/15-к, залишеним без змін ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2020 року, генерал-майора ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 425 КК України, та призначено покарання у виді 7 (семи) років позбавлення волі.
Постановою Верхового Суду від 21 травня 2021 року обвинувальний вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 березня 2017 року щодо ОСОБА_3 та ухвалу Дніпропетровського апеляційного суду від 11 грудня 2021 року, якою цей вирок залишено без змін, скасовано на підставі пункту 2 частини першої статті 284, статті 440 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) і закрито кримінальне провадження у зв'язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення.
Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що висновок про наявність у ОСОБА_3 можливості запобігти терористичному акту, в результаті якого був збитий літак ІЛ-76-МД та загинуло 49 військовослужбовців ЗСУ, є неправильним. Дії ОСОБА_3 не є кримінальним правопорушенням, оскільки вони були вчинені в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стаття 2 Конвенції визначає зобов'язання держави здійснити ефективне розслідування у випадку наявності ознак насильницької смерті.
Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Особа має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного зобов'язання щодо проведення ефективного та незалежного розслідування злочину.
Розслідування не буде ефективним доти, доки всі докази не будуть детально вивчені, а висновки не будуть обґрунтовані. Критеріями оцінки ефективності розслідування є адекватність дій, проведених органом досудового розслідування, швидкість розслідування, участь родичів загиблих та незалежність слідства.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
На підставі вказаної норми відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органами державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.
Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою для покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди вказаними органами діють правила частини шостої цієї статті, а саме така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).
Статтею 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіяювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з'ясувати, зокрема, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до частини другої статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.
Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу в редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).
Для наявності підстав зобов'язання відшкодувати шкоду відповідно до вимог статті 1174 ЦК України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її заподіювача та причинний зв'язок між його діями та шкодою, а тому позивач в цій справі повинна довести належними та допустимими доказами завдання їй шкоди і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди в розумінні статей 1167, 1174 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено заподіяння їй моральної шкоди, оскільки не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні органами досудового розслідування, його посадовими особами, зокрема посадовими особами ГПУ, були допущені протиправні дії чи бездіяльність та неефективне розслідування, наявності причинно-наслідкового зв'язку між порушенням її прав та наслідками, які спричинило це порушення.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого в означеній вище частині ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що заявляючи вимогу про відшкодування моральної шкоди, позивач обґрунтовувала її не окремими фактами бездіяльності слідчих органів у межах кримінального провадження № 42014000000000517, а його неефективністю в цілому, з посиланням на правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 585/724/19 (провадження № 61-18673св19), не заслуговують на увагуз огляду на таке.
За змістом вказаної постанови Верховного Суду, звертаючись до суду, позивач обґрунтовувала свої вимоги не окремими фактами бездіяльності слідчих органів у межах кримінального провадження, а його неефективністю, безвідповідальністю в цілому, оскільки протягом майже 16 років після початку кримінального провадження винна у вчиненні кримінального порушення особа, яка була встановлена та затримана, так і не була притягнута до кримінальної відповідальності. Внаслідок такої ситуації винну у вчиненні злочину особу звільнено від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків даності. При розгляді кримінальної справи судами встановлено, що обвинувачений від органів слідства та суду не переховувався, до Узбекистану не втікав, всі ці роки постійно перебував і працював на території України, вступив у релігійний шлюб, у нього народилися діти, проживав із сім'єю в Криму, притягувався до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування (реєстрації), а влітку 2008 року отримав паспорт громадянина України. При цьому на звернення позивача, їй повідомляли, що підозрюваний перебуває у розшуку. Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що встановлені судами попередніх інстанцій обставини свідчать про надмірну тривалість досудового розслідування у справі. Розслідування тривало з листопада 1995 року до липня 2011 року, що становить майже 16 років. Надмірна тривалість кримінального провадження та, як наслідок, уникнення винною особою покарання за спричинену смерть сина позивача, призвела до її моральних страждань, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю заявляти неодноразові вимоги до органів досудового розслідування виконати їх посадові обов'язки; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; перебуванні у напруженому психологічному стані та усвідомленням того, що винна особа уникла відповідальності. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, встановивши, що посадовими особами слідчих органів допущено затягування та порушення кримінально-процесуального законодавства при розслідуванні кримінальної справи щодо вбивства сина позивача, дійшов обґрунтованого висновку про те, що внаслідок бездіяльності посадових осіб органів досудового розслідування, позивачу завдано моральної шкоди, тягар відповідальності за відшкодування якої покладається на державу Україна.
Разом з тим у справі, яка переглядається, досудове розслідування кримінального провадження № 42014000000000517 тривало менше трьох років. Крім того, на відміну від цієї справи, у справі № 585/724/19 судами було встановлено, що посадовими особами слідчих органів допущено затягування та порушення кримінально-процесуального законодавства при розслідуванні кримінальної справи щодо вбивства сина позивача, внаслідок чого винну у вчиненні злочину особу звільнено від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності.
У вищезгаданій постанові Верхового Суду від 21 травня 2021 року у справі № 185/12161/15-к, якою було скасовано обвинувальний вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 березня 2017 року щодо ОСОБА_3 та ухвалу Дніпропетровського апеляційного суду від 11 грудня 2021 року, на підставі пункту 2 частини першої статті 284, статті 440 КПК України і закрито кримінальне провадження у зв'язку з відсутністю в діянні обвинуваченого складу кримінального правопорушення, також зазначено, що у справі щодо ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 слідством та судом встановлено, що ще 05 червня 2014 року керівникам так званої «ЛНР» стало відомо про факт передислокації додаткових сил і засобів АТО у розташування аеропорту міста Луганська з можливістю використанням військово-транспортної авіації. З метою подальшого захоплення аеропорту і переходу його під фактичний контроль так званої «ЛНР» було розроблено детальний план щодо повної ізоляції аеропорту міста Луганська, який включав у себе цілий комплекс заходів по формуванню бойових груп, їх озброєння, розвідки, маскування. При розробці і реалізації плану були враховані можливість запобігання військовослужбовцями ЗСУ здійснення терористичного акта. Зокрема, було враховано, що наявні на той час можливості ЗСУ по здійсненню кругової оборони аеропорту передбачали ізоляцію і охорону аеропорту на відстань ближчу, ніж 4 000 м до вказаного об'єкта. Бойові групи, які були залучені до здійснення терористичного акта, розташовувалися у прихованих, охоронюваних засідках на відстані приблизно 8 000 - 8 500 м у східному напрямку від злітно-посадкової смуги аеропорту міста Луганська. Командуванням ЗСУ, а також військовослужбовцями, особовим складом тактичної групи « ІНФОРМАЦІЯ_2 », які забезпечували ізоляцію аеропорту міста Луганська, а також екіпажами літаків, які здійснювали перевезення військовослужбовців, вживались всі можливі заходи для перешкоджання вчиненню терористичного акта, але вони виявились неефективними.
При цьому, як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень (джерело посилання: https://reestr.court.gov.ua/Review/95638731) у справі № 426/1211/17, про яку йшлося у вищенаведеній постанові Верхового Суду від 21 травня 2021 року, вироком Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 15 березня 2021 року ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 визнано винними у загибелі особового складу екіпажу борту НОМЕР_3 - військовослужбовців 25-ї брТрА Повітряних сил ЗСУ в кількості 9-ти осіб, а також - всього особового складу зведеної роти 25-ї Опдбр ЗСУ в кількості 40 осіб, серед яких був син позивача - ОСОБА_2 , та засуджено: ОСОБА_5 - за частиною третьою статті 258 КК України до покарання у виді довічного позбавлення волі; ОСОБА_6 - за частиною третьою статті 258 КК України до покарання у виді довічного позбавлення волі; за частиною другою статті 260 КК України - до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років; за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 437 КК України - до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років. На підставі частини першої статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі; ОСОБА_4 - за частиною третьою статті 258 КК України до покарання у виді довічного позбавлення волі. Стягнуто солідарно із ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_4 на користь потерпілих, в тому числі ОСОБА_7 , по 500 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
За відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень (джерело посилання: https://reestr.court.gov.ua/Review/102837769) Дніпровський апеляційний суд своєю ухвалою від 24 січня 2022 року скасував вирок Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 15 березня 2021 року в частині обвинувачення ОСОБА_6 за частиною другою статті 260, частиною другою статті 437 КК України та призначив новий розгляд у суді першої інстанції. Цей суд постановив вважати ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , кожного окремо, засудженими за частиною третьою статті 258 КК України до покарання у виді довічного позбавлення волі без конфіскації майна. Також вказаний вирок було змінено в частині розподілу процесуальних витрат. В решті, зокрема в частині вирішення цивільних позовів потерпілих, вирок місцевого суду залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 28 лютого 2023 року вирок Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 15 березня 2021 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 24 січня 2022 року щодо ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_4 в частині вирішення цивільних позовів залишено без змін, а касаційну скаргу представника потерпілих - без задоволення (джерело посилання: https://reestr.court.gov.ua/Review/109433441).
Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що встановивши наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправними діями обвинувачених ОСОБА_4 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 і шкодою, заподіяною потерпілим, у зв'язку із загибеллю їх рідних та близьких і наявністю вини цивільних відповідачів у заподіянні цієї шкоди, врахувавши положення частини першої статті 1207 ЦК України, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що саме на обвинувачених має бути покладено обов'язок відшкодувати потерпілим моральну шкоду, спричинену загибеллю 49 військовослужбовців, які знаходилися на борту літака ІЛ-76 МД, бортовий № НОМЕР_4 , 14 червня 2014 року. Враховуючи наведене, в даному випадку відсутні правові підстави для відшкодування моральної шкоди на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» на користь потерпілих з Держави Україна. [ … ] При цьому, як видно з апеляційної скарги представника потерпілих, останній у своїй скарзі підтверджував, що одноразова грошова допомога була виплачена за рахунок Державного бюджету України рідним загиблих внаслідок збиття 14 червня 2014 року літака ІЛ-76 МД, бортовий № НОМЕР_4 . Таким чином, доводи представника потерпілих про те, що суди мотивували свої висновки про правовий і соціальних захист нормами закону, які не діяли на час вчинення злочину, є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій врахували положення частин першої, другої, третьої статті 21 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», які передбачали відповідний захист, та ці положення діяли на час вчинення злочину.
З огляду на викладене аргументи касаційної скарги про те, що заявляючи вимогу про відшкодування моральної шкоди, позивач посилалася не на окремі факти бездіяльності слідчих органів у межах кримінального провадження № 42014000000000517, а на його неефективність в цілому, є неспроможними, оскільки за фактом збиття літака ІЛ-76 МД та загибелі 49 військовослужбовців було проведено ефективне розслідування, зокрема прокуратурою встановлені особи, винні у вчиненні злочину, які в подальшому засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі з покладенням обов'язку відшкодувати потерпілим, в тому числі й позивачу в цій справі, моральну шкоду в розмірі по 500 000 грн кожному.
Доводи касаційної скарги про те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням вимог статей 23, 1174 ЦК України, колегія суддів також відхиляє, так як судами відмовлено в задоволенні позовних вимог у зв'язку з недоведеністю належними і допустимими доказами факту завдання позивачу моральних стражданьчи втрат немайнового характеру саме діями чи бездіяльністю Офісу Генерального прокурора.
Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданій постанові Верховного Суду, на яку послався представник заявника на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справі № 585/724/19.
Таким чином Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів представника заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Погосяна Віталія Едуардовича залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 04 жовтня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 січня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко