Постанова
Іменем України
28 червня 2023 року
м. Київ
справа № 619/4887/20
провадження № 61-12871св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діє також в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 ,
треті особи: служба у справах дітей Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області, ОСОБА_6 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 29 листопада 2021 року в складі судді Калиновської Л. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року в складі колегії суддів: Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діє також в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 , треті особи: служба у справах дітей Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області, ОСОБА_6 , про усунення перешкод в користуванні власністю.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 21 жовтня 2014 року вона є власником домоволодіння АДРЕСА_1 . Після втрати оригіналу вказаного договору вона отримала його дублікат, який 17 січня 2020 року зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
У 2015 році вона надавала згоду на реєстрацію у вказаному домоволодінні місця проживання свого батька ОСОБА_7 . Маючи намір продажу вказаного домоволодіння, з метою зняття з реєстрації свого батька у липні 2020 року вона звернулась до Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області з відповідною заявою та проханням надати їй довідку про відсутність зареєстрованих у вказаному домоволодінні осіб.
З наданої довідки вона дізналась про те, що у її домоволодінні зареєстровано місце проживання сторонніх осіб: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та її малолітнього сина ОСОБА_5 , 2014 року народження, які не є членами її родини та які перешкоджають їй у розпорядженні вказаним нерухомим майном. Крім того, зазначила, що вказані особи забезпечені іншим житлом.
Враховуючи зазначене, позивач просила усунути їй перешкоди у користуванні та розпорядженні домоволодінням АДРЕСА_1 шляхом виселення та зняття з реєстрації ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та неповнолітнього ОСОБА_5 .
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 29 листопада 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто перешкоди у користуванні та розпорядженні домоволодінням АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 21 жовтня 2014 року, шляхом виселення та зняття з реєстрації ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та неповнолітнього ОСОБА_5 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що реєстрація відповідачів у домоволодінні, що належить ОСОБА_1 , порушує права власника володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю на власний розсуд, а тому є незаконною та підлягає скасуванню.
Висновок органу місцевого самоврядування щодо недоцільності зняття неповнолітнього ОСОБА_5 з реєстрації, суд вважав не достатньо обґрунтованим, оскільки він прийнятий без урахування усіх обставин цієї справи.
Постановою Харківського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року змінено рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 29 листопада 2021 року, викладено резолютивну частину рішення в наступній редакції. Позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні та розпорядженні домоволодінням АДРЕСА_1 , шляхом виселення з вказаного будинку ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та неповнолітнього ОСОБА_5 . В іншій частині позову відмовлено.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що за відсутності у відповідачів правових підстав для проживання у належному ОСОБА_1 домоволодінні, а також відсутністю відомостей про те, що відповідачі є членами сім'ї позивача, реєстрація їх місця проживання у спірному житлі порушує права позивача володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю на власний розсуд.
Дійшовши висновку про те, що наявність судового рішення про виселення є самостійною підставою для зняття осіб з реєстрації місця проживання уповноваженим на це органом, суд апеляційної інстанції змінив оскаржуване рішення шляхом викладення резолютивної частини рішення у редакції, у якій виключив посилання про задоволення позовної вимоги про зняття відповідачів з реєстрації місця проживання.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
У грудні 2022 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій з урахуванням поданих у січні 2023 року уточнень просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року справа № 522/1029/18, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про порушення прав позивача як власника домоволодіння АДРЕСА_1 , оскільки це домоволодіння поділено на два житлових будинки, яким присвоєні окремі реєстраційні номери об'єктів нерухомого майна та кожен із них став індивідуально визначеним об'єктом нерухомого майна. На момент подання позову ОСОБА_1 не була власником домоволодіння АДРЕСА_1 , оскільки таке право було припинено державним реєстратором на підставі поданої нею заяви. Водночас об'єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову. Таким чином, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, ОСОБА_1 подала негаторний позов до відповідачів, не надавши доказів того, що вона є власником спірного нерухомого майна. Крім того, суди не врахували, що відповідачі зареєстровали своє місце проживання у спірному домоволодінні зі згоди позивача. Між сторонами фактично виникли правовідносини щодо безкоштовного найму житла, припинення якого не було предметом позову ОСОБА_1 .
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
У лютому 2023 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень. В обґрунтування доводів відзиву заявник вказала, що суди попередніх інстанцій належним чином оцінили подані сторонами докази, зокрема і докази щодо належності спірного домоволодіння позивачу. У зв'язку із відсутністю у матеріалах справи оригіналів заяв про надання позивачем згоди на реєстрацію відповідачами свого місця проживання у спірному домоволодінні, позивач позбавлена можливості довести факт підроблення цих документів. Заявник вказує на безпідставність доводів касаційної скарги щодо наявності між сторонами правовідносин найму через їх необгрунтованість.
Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
21 жовтня 2014 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу домоволодіння, згідно із яким ОСОБА_8 (продавець) передала у власність ОСОБА_1 (покупець) домоволодіння з надвірними будівлями, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
16 січня 2020 року приватний нотаріус Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Коробець О. М. видала дублікат вказаного договору купівлі-продажу позивачу ОСОБА_1 .
Згідно із довідкою Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області від 17 липня 2020 року № 02-22/1232 у належному ОСОБА_1 житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано місце проживання: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Згідно із інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна ОСОБА_1 є власником житлового будинку на АДРЕСА_1 (а. с. 134).
У копіях заяв про реєстрацію місця проживання відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діяла також в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 , за адресою: АДРЕСА_1 , містяться відмітки про те, що ОСОБА_1 не заперечує проти реєстрації місця проживання цих осіб у вказаному житлі.
Відповідно до відповіді Дергачівського районного відділу ДМС України в Харківській області на № Ш-17-20 від 01 серпня 2020 року ОСОБА_1 повідомлено, що заяви про реєстрацію місця проживання за 2015 рік знищені за закінченням строку зберігання.
Позивач в порядку адміністративного судочинства зверталась до суду із позовом до Дергачівського районного відділу Державної міграційної служби про забезпечення доказів, у якому намагалась довести факт незаконної реєстрації місця проживання відповідачів у спірному домоволодінні (справа № 520/12023/2020), проте провадження у справі було закрито постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 19 березня 2021 року та роз'яснено право звернення до суду за правилами цивільного судочинства.
Мотивувальна частина
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Цим вимогам оскаржувані судові рішення відповідають з таких підстав.
У справі, що переглядається, спір виник між позивачем, яка є власником спірного будинковолодіння, та відповідачами з приводу припинення права користування останніми належним позивачеві будинковолодінням.
Позивач зазначає, що проживає у цьому будинку, однак має намір його продати. Формальна реєстрація місця проживання відповідачів у вказаному будинку перешкоджає їй реалізувати свої правомочності власника щодо житла.
Відповідачі наполягають на збереженні свого права користування спірним будинком, посилаючись на те, що ОСОБА_1 не є власником спірного домоволодіння, а тому позбавлена права пред'явлення цього негаторного позову.
Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що інтереси ОСОБА_1 як власника спірного житла переважають інтереси відповідачів, у яких припинилися правові підстави користування належним позивачу житловим будинком.
Колегія суддів погоджується з цим висновком з огляду на таке.
Відповідно до частин першої та четвертої статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
У справі, що переглядається, установлено, що позивач ОСОБА_1 є власником домоволодінням АДРЕСА_1 .
На підтвердження цих обставин позивач в порядку статті 81 ЦПК України надала належні та допустимі докази належності їй спірного нерухомого майна на праві власності (договір купівлі-продажу спірного будинку від 21 жовтня 2014 року та інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна), які у передбаченому законом порядку не спростовані відповідачами.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Отже зазначена норма встановлює презумпцію правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18).
Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є, перш за все, встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанова Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18).
Таким чином, задовольняючи позов, суди дійшли правильного висновку, що порушені реєстрацією та проживанням відповідачів права позивача на вільне володіння, користування чи розпорядження спірним майном як власника цього житла підлягають захисту.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, про те, що на момент подання позову ОСОБА_1 не була власником спірного домоволодіння, фактично зводяться до переоцінки письмових доказів належності позивачу домоволодіння АДРЕСА_1 та незгоди з висновками судів з їх оцінкою, що перебуває поза межами компетенції суду касаційної інстанції відповідно до положень статті 400 ЦПК України.
Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 522/1029/18, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведеній справі відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.
Так, у вказаній справі Верховний Суд дійшов висновку про недоведеність позивачем наявності у неї майнового права на спірне новостворене майно та відповідно відсутність права звертатись з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння. У справі, що переглядається, спір виник між позивачем, право власності якого презюмується, та відповідачами з приводу припинення права користування останніми належним позивачеві будинковолодінням.
Водночас колегія суддів зважає на те, що з огляду на положення статей 64, 156 ЖК УРСР відповідачі не мають права користування спірним житлом, оскільки вони не є членами сім'ї власника, а також у розумінні вказаних положень законодавства не є особами, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство.
Аргументи касаційної скарги про те, що між сторонами фактично виникли правовідносини щодо безкоштовного найму житла, припинення якого не було предметом позову ОСОБА_1 , є безпідставними та базуються на припущеннях заявника.
При розгляді питання про припинення права користування належним позивачеві житлом відповідачами суди попередніх інстанцій зважили на те, що сам факт реєстрації місця проживання відповідачів у спірному домоволодінні за відсутності правових підстав на це не свідчить про набуття ними права на проживання у цьому житлі, водночас з огляду на недоведеність обставин незаконності вказаної реєстрації вирішили спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Досліджуючи питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права відповідачів на користування належним позивачу спірним будинком, суди попередніх інстанцій правильно узяли до уваги, що позивач має перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своєю власністю, які вона має право вимагати усунути.
Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Таким чином, для реалізації повноважень власника житла ОСОБА_1 вона має право вимагати від відповідачів усунення порушення свого права у визначений нею спосіб.
Водночас, право відповідачів на користування належним позивачу житлом можна обмежити лише у випадку, коли таке втручання у право на повагу до житла буде законним і пропорційним поставленій меті.
Отже, у цій справі необхідно вирішити питання про співвідношення права власника житла вимагати усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення відповідачів із спірного будинковолодіння.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).
У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що втрата права користування житлом буде оцінена на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Вирішуючи позовні вимоги про усунення перешкод позивачу у користуванні житлом шляхом виселення відповідачів у контексті пропорційності застосування такого заходу, суди вірно урахували обставини наявності іншого житла у відповідачів.
Ці висновки ґрунтуються на матеріалах справи, згідно із якими ОСОБА_4 , яка діє також в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 , має на праві власності земельну ділянку та житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 .
На обґрунтування доводів позову ОСОБА_1 також надала відповідні письмові докази наявності нерухомого житла у дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а. с. 20-27, т. 1).
Суди попередніх інстанцій, врахувавши вимоги про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом виселення відповідачів із спірного житла на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дійшли вірного висновку про те, що припинення права користування відповідачів спірним житлом відповідає такій пропорційності, передбачене законом і є необхідним в демократичному суспільстві у зв'язку з наявністю у них іншого житла, окрім спірного.
Колегія суддів також відхиляє доводи касаційної скарги про порушення оскаржуваним судовим рішенням прав малолітньої дитини на житло, оскільки цим доводам надали належну правову оцінку суди попередніх інстанцій, підставно вказавши на їх необґрунтованість у зв'язку із тим, що у власності відповідача ОСОБА_4 , яка є матір'ю неповнолітнього ОСОБА_5 , перебуває земельна ділянка та житловий будинок. Водночас будь-який законний представник неповнолітнього не оспорював його виселення ні у апеляційному, ні у касаційному порядку.
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суди попередніх інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 29 листопада 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович