Постанова
Іменем України
04 липня 2023 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/8406/2023
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Мазурик О. Ф. (суддя-доповідач),
суддів: Желепи О. В., Немировської О. В.,
за участю секретаря Ратушного А. В.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Дарницького районного суду м. Києва
від 03 лютого 2023 року
у цивільній справі №753/21346/19Дарницького районного суду м. Києва
за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2
про стягнення боргу
В листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Дарницького районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів у сумі 1 599 600,00 грн.
Позов обґрунтовує тим, що 19.12.2017 між ОСОБА_3 (позикодавець) та відповідачем (позичальник) було укладено договір позики, за умовами якого позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність грошові кошти у сумі 2 000 000,00 грн, що на день укладення позики становило 70 000,00 доларів США та зобов'язався повернути отримані кошти до 31.12.2018. На підтвердження укладення договору позики відповідач склав та підписав розписку, датовану 19 грудня 2017 року. Позичальник взяті на себе зобов'язання за договором позики виконав частково, оскільки кошти ОСОБА_3 повернув частинами і не в повній мірі, а саме: 09 лютого 2018 року суму, еквівалентну 1 500,00 доларів США; 27 квітня 2018 року -2 000,00 доларів США; 31 травня 2018 року - 2 000,00 доларів США.
Також позивач зазначив, що 24.10.2019 між ним та ОСОБА_3 укладений договір про відступлення прав вимоги, за умовами якого він набув право вимоги до відповідача за договором позики від 19.12.2017.
Позивач, посилаючись на те, що ОСОБА_2 в добровільному порядку позику не повернув, просив позов задовольнити.
Відповідач позов не визнав, посилаючись на те, що позивач не вірно кваліфікує існуючі між сторонами правовідносини. Вказував, що розписка, на яку посилається позивач в якості обґрунтування своїх вимог, не містить даних про отримання відповідачем у борг коштів від ОСОБА_3 , не містить даних про укладення та умови договору позики, а отже, не є документом, який видається боржником кредитору за договором позики.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 03 лютого 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного з'ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи; висновки суду, викладені у рішенні, не відповідають обставинам справи.
В обґрунтування апеляційної скарги вказував, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що між сторонами відсутні позикові правовідносини, оскільки не надав належної правової оцінки тій обставині, що в розписці від 19.12.2017 зазначено про зобов'язання відповідача повернути певну суму у чітко визначений строк. А на зворотній стороні розписки містяться відомості про часткове повернення боргу.
Судом також не надано належної правової оцінки показам свідка ОСОБА_3 , який суду пояснив про передачу відповідачу в борг грошових коштів у розмірі 2 000 000,00 грн.
Суд залишив поза увагою, що відповідач звертався до суду з позовом про визнання договору позики неукладеним, що свідчить про визнання ним боргу та уникнення від його повернення.
За вказаних обставин, просив скасувати рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03.02.2023 та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Заперечуючи проти апеляційної скарги, відповідач подав відзив, в якому посилаючись на недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Зокрема, в обґрунтування заперечень проти апеляційної скарги, ОСОБА_2 зазначив, що наявна в матеріалах справи розписка не містить умов про отримання позичальником грошових коштів у борг, тоді як згідно діючого цивільного законодавства та сталої судової практики Верховного Суду, за відсутності у розписці такої інформації, остання не є борговим документом та не підтверджує факту укладання договору позики.
Представник позивача ОСОБА_4 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримала та просила задовольнити з підстав, викладених в ній.
Представник відповідача - ОСОБА_5 в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, просила залишити без задоволення а рішення суду - без змін.
Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, що заявлялися у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено виникнення між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з наступних підстав.
Судом встановлено, що 19 грудня 2017 року ОСОБА_2 власноручно склав та підписав розписку, в якій зазначив, що він, як генеральний директор ТОВ "Артель" зобов'язується виплатити в суму в розмірі 2 000 000,00 грн, що являється еквівалентом 70 000,00 доларів США в строк до 31 грудня 2018 року на користь ОСОБА_3 . На зворотній сторінці розписки проставлено відмітки про отримання грошових коштів у загальному розмірі 5 500,00 доларів США: 09 лютого 2018 року, 27 квітня 2018 року та 31 травня 2018 року (том 1 а. с 5-6).
24 жовтня 2019 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , керуючись положеннями статей 512, 513, 514 ЦК України, уклали договір про відступлення прав вимоги (заміна кредитора у зобов'язанні), за умовами якого первісний кредитор ( ОСОБА_3 ) передав новому кредитору ( ОСОБА_1 ) право вимоги до третьої особи - ОСОБА_2 (боржник), яке виникло на підставі розписки від 19 грудня 2017 року (том 1, а. с. 7-9).
Згідно з актом приймання-передачі до договору відступлення прав вимоги (заміна кредитора у зобов'язанні) від 24 жовтня 2019 року, первісний кредитор передав, а новий кредитор прийняв оригінал розписки від 19 грудня 2017 року (том 1, а. с. 10).
У судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 , допитаний як свідок, пояснив, що він був генеральним директором ТОВ «Артель». На той час, коли він виконував обов'язки генерального директора товариства, засновники ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , на підставі усної домовленості, надали йому повноваження вести перемовини з ОСОБА_3 , який працював у товаристві технічним директором та збирався на пенсію, про розмір компенсації за його вклад у розвиток товариства. 19 грудня 2017 року, представляючи інтереси ОСОБА_1 , він діючи в інтересах ТОВ «Артель», склав розписку про виплату ОСОБА_3 премії в сумі 2 000 000,00 грн, яка була погоджена засновниками. Будь-яких коштів в позику від ОСОБА_3 він не отримував, в тому числі, і за розпискою від 19 грудня 2017 року. Також ОСОБА_2 , як свідок пояснив, що до того часу, поки він працював у ТОВ «Артель», йому передавалися суми грошей, зазначені на звороті розписки, які він віддавав ОСОБА_3 . Останній був людиною похилого віку, отримував середньостатистичну заробітну плату, розкішного життя не вів.
У судовому засіданні свідок ОСОБА_3 пояснив, що з ОСОБА_1 він працював з 1998 року, з ОСОБА_2 працювали разом півтора роки. Приблизно у 2016 році він пішов на пенсію, з 2000 року працював у ТОВ «Артель» на посаді технічного директора. Коли він вийшов зі складу засновників ТОВ «Техноарт», ОСОБА_1 попросив його фінансово допомогти ОСОБА_2 та позичити йому кошти. Розмір своєї заробітної плати він не пам'ятає, проте йому вистачало на життя. Вказував, що його вихід на пенсію не співпадав з відчуженням частки у ТОВ «Техноарт». Пояснив, що за свою частку у ТОВ «Техноарт» він отримав 15 000,00 грн, інших компенсацій не просив. Частки у статутному капіталі ТОВ «Артель» він ніколи не мав. Також зазначив, що ОСОБА_2 особисто не просив у нього гроші в борг, в інтересах ОСОБА_2 звернувся ОСОБА_1 . Пояснив, що у борг він надав свої особисті кошти у розмірі 2 000 000,00 грн. Кошти передавав безпосередньо ОСОБА_2 у офісі, при цьому був присутній ОСОБА_1 . Свідок вказав, що кошти він передав у валюті, купюрами по 100 доларів США; за розпискою ОСОБА_2 із ним частково розрахувався, виплатив загалом суму 5 500,00 доларів США. Суму у розмірі 64 500,00 доларів США йому повернув ОСОБА_1 , після чого між ним та ОСОБА_1 було укладено договір відступлення права вимоги.
У судовому засіданні свідок ОСОБА_7 пояснив, що працює директором ТОВ «Глобал Індастріс», зі сторонами у будь-яких відносинах не перебуває. У період з 2015 по 2018 роки він працював у ТОВ «Артель» на посаді виробничого директора. У 2017 році ОСОБА_3 збирався на пенсію, йому запропонували вийти зі складу засновників і виплатити компенсацію. ОСОБА_3 звільнився у грудні 2017 року, великої заробітної плати він не отримував і не мав 2 000 000,00 грн, а тому не міг їх надати в борг ОСОБА_2 .
Позивач, як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі стверджує про те, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, на підтвердження чого останнім 19.12.2017 написано розписку.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відхилив такі доводи позивача, з наступних підстав.
Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з ст. 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Аналіз наведених положень закону приводить до висновку, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, але в будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Таким чином, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.11.2021 у справі №705/3275/18).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі №464/3790/16-ц зазначила, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
У вищезазначеній постанові від 16.01.2019 Велика Палата Верховного Суду залишила без змін рішення суду першої інстанції в частині стягнення суми основної заборгованості за договором позики оформленого розпискою, мотивуючи це тим, що в розписці був зафіксований факт отримання позичальником грошової суми та обов 'язок її повернути.
Аналогічна правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 22.08.2019 №369/3340/16-ц, в якій зазначено, що факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця, а також обов'язок повернути ці кошти,
Крім того, як неодноразово наголошував Верховний Суд в своїх постановах, що досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення (постанови Верховного Суду від 22.08.2019 у справі №369/3340/16-ц, від 07.10.2021 у справі №295/8319/18 та від 01.12.2021 у справі №757/64089/18).
Як встановлено судом першої інстанції, у вищезгаданій розписці від 19.12.2017 зазначено про зобов'язання ОСОБА_2 виплатити ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , а не повернути.
До того ж, розписка від 19.12.2017 не містить даних про отримання ОСОБА_2 в борг грошових коштів від ОСОБА_3 , як і не містить даних про укладення та умови договору позики.
Ураховуючи наведені обставини та положення закону, колегія суддів вважає, що розписка від 19.12.2017, якою позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, не є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що грошові кошти у розмірі 2 000 000,00 грн не є позикою, а ОСОБА_2 у правовідносинах з ОСОБА_1 , як правонаступник ОСОБА_3 , не має статусу позичальника та існуючі між ними правовідносини за своєю природою не є позиковими.
Оскільки в розписці відсутні відомості, що ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_3 (правонаступник ОСОБА_1 ) грошові кошти, що згідно вимог діючого цивільного законодавства є однією з основних умов, які передують позиковим правовідносинам, колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не надав правової оцінки тій обставині, що в розписці містяться відомості щодо зобов'язання відповідача виплатити певну суму у чітко визначений строк. Більше того, як вбачається з мотивувальної частини оскаржуваного рішення, про що вказувалося вище, суд надав аналіз розписці від 19.12.2017.
Колегія суддів вважає неспроможними доводи апеляційної скарги, що суд не надав правової оцінки показам свідка ОСОБА_3 , який пояснив про передачу відповідачу в боргу грошових коштів у розмірі 2 000 000,00 грн, оскільки показаннями сторони та показами свідків не може доводитися обставина передання грошових коштів, про що неодноразово наголошував Верховний Суд в своїх постановах, зокрема від 18.07.2018 у справі №143/280/17 та від 02.09.2020 у справі №569/24347/18.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 змінювалися покази, які було надано у кримінальній справі та у цій цивільній справі.
Щодо посилань скаржника в цілому на проведений допит свідка ОСОБА_3 , то слід зазначити, що інші покази, які надав останній, не доводять основну обставину передання коштів, а відтак і не можуть бути підставою для скасування рішення суду.
Також не можуть бути підставою для скасування рішення суду і посилання скаржника на те, що до нього від ОСОБА_3 на підставі договору про відступлення права вимоги від 24.10.2019 перейшло саме право вимоги за договором позики, оформленого розпискою від 19.12.2017, оскільки зазначення в договорі відступлення права вимоги про те, що між іншими сторонами існують позикові правовідносини не є безумовною підставою для визнання таких правовідносин саме позиковими, з огляду на вказані вище обставини.
Доводи апеляційної скарги, що відповідач звертався до суду з позовом про визнання договору позики неукладеним не свідчить про визнання останнім боргу та уникнення від його повернення, як помилково вважає позивач, а навпаки даний факт вказує на те, що ОСОБА_2 не визнає саме факт укладення договору позики.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновку суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог.
З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог є законним та обґрунтованим, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 375, 383, 384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 лютого 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.
Повний текст постанови складено 05 липня 2023 року.
Головуючий О. Ф. Мазурик
Судді О. В. Желепа
О. В. Немировська