справа № 760/32651/21 головуючий у суді І інстанції Зуєвич Л.Л.
провадження № 22-ц/824/4886/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
19 червня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Жванко О.Є.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», поданою генеральним директором товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» Іжаковським Олегом Валерійовичем, на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 19 квітня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», треті особи: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Грисюк Олена Василівна, приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Малкова Марія Вікторівна, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню,-
06.12.2021 до Солом'янського районного суду міста Києва надійшла вказана позовна заява, датована 02.12.2021, за підписом представника позивача - Цокало Т.М. (діє на підставі ордеру), в якій ставиться питання про:
- визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчого напису № 73932 від 12.06.2021, вчиненого приватним нотаріусом Грисюк О.В., щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Вердикт Капітал» заборгованості за кредитним договором № 490957536 від 17.08.2016;
- стягнення з ТОВ «Вердикт Капітал» на користь ОСОБА_2 судового збору за подання позовної заяви в сумі 908,00 грн, за подання заяви про забезпечення позову в сумі 454,00 грн, розміру витрат на правничу допомогу адвоката 14 500,00 грн, а разом судових витрат - 15 862,00 грн.
В позові вказується, що оскаржений виконавчий напис підлягає визнанню таким, що не підлягає виконанню, оскільки його вчинено з порушенням законодавства.
Так, звертається увага на те, що нотаріус при вчиненні виконавчого напису мав перевірити: безспірність заборгованості та той факт, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, має бути оригінал договору та засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків його погашення.
Позивачем зауважується, що враховуючи той факт, що кредит надавався до 18.08.2019, то зі спливом вказаного часу позичальник не може нараховувати відсотки, штрафи та пені, після зазначеного строку права кредитодавця захищаються в порядку статті 625 ЦК України.
Позивач зазначає, що всупереч умовам договору нотаріус вчинив виконавчий напис, яким стягує заборгованість в сумі 35 476,53 грн. за період з 21.12.2020 по 25.05.2021, проте у вказаний період часу, згідно умов договору не могло бути нараховано жодної заборгованості окрім заборгованості в порядку статті 625 ЦК України.
Вказує, що нотаріусом стягнуто і суму тіла кредиту, строк повернення якого був до 18.08.2019, і відсотки строк нарахування яких був до 18.08.2019, але нотаріус не проводить стягнення заборгованості за період з 17.08.2016 по 18.08.2019, нотаріус рахує заборгованість за період з 21.12.2020 по 25.05.2021, що суперечить умовам договору та закону.
Позивач наголошує, що строк виплати за кредитним договором № 490957536 від 17.08.2016 є 18.08.2019, у період що зазначив нотаріус у виконавчому написі з 21.12.2020 по 25.05.2021 ніяких виплат проводитись не повинно.
На думку позивача, нотаріус не вчинив жодної дії, спрямованої на встановлення факту безспірності заборгованості, а вона є спірною.
Також позивач зазначає, що приватний нотаріус Грисюк О.В. 12.06.2021 вчинила виконавчий напис № 73932, керуючись ст.ст. 87- 91 Закону України «Про нотаріат», п. 2 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 доповнено п. 2 Постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 662. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду № 826/20084/14 від 22.02.2017 визнано незаконною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України № 662 від 26.11.2014 "Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" в частині, зокрема: п. 2 змін.
Звертається увага на те, що оскаржений виконавчий напис вчинений нотаріусом 12.06.2021, тобто після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2017 у справі № 826/20084/14. Укладений між кредитодавцем та позивачем кредитний договір не був посвідчений нотаріально, тому наявні підстави для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв'язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.
Щодо орієнтовного розрахунку суми судових витрат, які поніс позивач і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи в позові, звернуто увагу на те, що 13.10.2021 між ОСОБА_1 , як клієнтом, з однієї сторони та Цокало Т.М. , як адвокатом, з іншої сторони, було укладено договір № 327/13-10-2021 про надання правової допомоги (надалі за текстом Договір).
Зазначається, що адвокатом Цокало Т.М. станом на 03.12.2021 виконано ряд послуг за договором, на загальну суму 14500 грн. 03.12.2021 позивач ОСОБА_1 як клієнт, з однієї сторони, та Цокало Т.М. , як адвокат, відповідно до п.3.7. Договору, підписали акт-приймання передачі наданої правової допомоги № 1 до договору про надання правової допомоги № 327/13-10-2021 від 13.10.2021, відповідно до якого адвокат виконав, а клієнт прийняв послуги за договором на загальну суму 14 500,00 грн.
Вказується, що станом на 03.12.2021 позивачем сплачено гонорар адвокату в сумі 14 500,00 грн. в рахунок оплати послуг за Договором № 327/13-10-2021 про надання правової допомоги від 13.10.2021, що підтверджується квитанцією від 03.12.2021 на суму 14 500,00 грн.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 19 квітня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», треті особи: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Грисюк Олена Василівна, приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Малкова Марія Вікторівна, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, - задоволено.
Визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис від 12.06.2021, вчинений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Грисюк Оленою Василівною, зареєстрований в реєстрі за номером 73932, яким звернуто стягнення з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» (код ЄДРПОУ: 36799749; 04053, м. Київ, вул. Кудрявський узвіз, 5Б) 35 476,53 грн.
Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» на користь ОСОБА_1 : - 14 500,00 грн. (чотирнадцять тисяч п'ятсот гривень) витрат на професійну правничу допомогу та 1 362,00 грн. (одна тисяча триста шістдесят дві гривні) судового збору.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», через генерального директора товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» Іжаковського Олега Валерійовича, подало апеляційну скаргу.
У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі, включаючи стягнення витрат на надання правничої допомоги.
Обґрунтовує апеляційну скаргу тим, що рішення суду першої інстанції не містить обставини справи та фактичні дані. Вважає, що вчинення виконавчого напису є законним, так як вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, Виконавчий напис не породжує виникнення права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а стверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання безспірного зобов'язання боржником, а відкриття провадження у судовій справі відбувається у зв'язку з наявністю спору між сторонами, як правило, щодо існування заборгованості або з приводу її розміру та/або розміру штрафних санкцій.
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу апелянт вказував, що до позовної заяви не було надано документів, які визначені законом на підтвердження понесених витрат на надання правової допомоги. Також вказує, що справа про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не є складною та відноситься до категорії малозначних і доводи, наведені в позовній заяві (рішенні суду) ґрунтуються на загально відомих висновках, які зазначені в постановах Великої Палати Верховного Суду, і практику за категорією таких справ слід вважати установленою. Саме такі висновки, на думку апелянта, покладені в основу позовної заяви, а тому гонорар адвоката в такому розмірі не відповідає критеріям співмірності. Окрім того, апелянт вважає, що вартість адвокатських послуг є значно завищеною порівняно з іншими витратами на адвокатські послуги в аналогічних справах та є неспіврозмірними у порівнянні з обсягом виконаних робіт, складністю справи та ринковими цінами на адвокатські послуги в аналогічних справах.
Апелянт, посилаючись на правову позицію Верховного суду, викладену в постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 від 08 квітня 2020 року у справі №922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатський послуг.
Твердження представника позивача стосовно співмірності витрат на правничу допомогу до предмету позову є такими, які не заслуговують на увагу, оскільки предмет позову у даній справі немайновий, а відтак, враховувати відсоткове співвідношення витрат на правничу допомогу до немайнового позову є недоречним. Поряд з цим, наголошує, що відповідачем було подано клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу, яке судом першої інстанції не оцінено, на яке суд належним чином не відреагував.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 28 березня 2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою та надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
18 квітня 2023 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив ОСОБА_1 , поданий адвокатом Цокало Тетяною Михайлівною, на апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал». У вказаному відзиві позивачка просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги, оскаржуване рішення суду першої інстанції - залишити без змін.
Поряд з цим, позивач зазначала, що кредит повинен був бути повернутий в строк до 18 серпня 2019 року включно. Вважає, що відповідно, враховуючи той факт, що кредит надавався до 18 серпня 2019 року, то зі спливом вказаного часу позичальник не може нараховувати відсотки, штрафи та пеню, після зазначеного строку кредитодавця захищаються в порядку статті 625 ЦК України.
Також позивач звертав увагу апеляційного суду на положення п. 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року по справі № 444/9519/12.
Позивач вказує, що нотаріус не вчинив жодної дії, спрямованої на встановлення факту безспірності заборгованості. Позивач вважає спірною заборгованість, нараховану у виконавчому написі нотаріуса, так як вона не підтверджується жодним доказом. Позивач переконаний, що приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Грисюк Олена Василівна мала право вчинити виконавчий напис виключно на нотаріально посвідченій угоді, що передбачає сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно, як це передбачено п. 1 Положення КМУ.
Окрім того, позивач вказував, що законодавством України не встановлено відповідних вимог до розрахункового документа, який повинен надати адвокат при сплаті клієнтом послуг, а також не встановлено форму такого документа. Звертає увагу на те, що адвокат може видати клієнту на його вимогу складений в довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо), який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта.
Також у відзиві на апеляційну скаргу позивач зазначав, що сторона позивача надала достатньо доказів, які передбачені законодавством щодо понесених судових витрат в частині витрат на професійну правничу допомогу. Окрім того, на думку позивача, нею доведено реальність судових витрат, дійсна необхідність вбачається з загальної ситуації, в якій опинився позивач, який був вимушений вчиняти заходів щодо свого захисту в судовому порядку. Поряд з цим, додатково зазначає, що щодо фінансового стану сторін, то відповідачем не доведено, що його фінансовий стан свідчить про непомірність покладення на нього тягаря сплати витрат на правничу допомогу у визначеному позивачем розмірі. Доводи, наведені відповідачем у клопотанні про зменшення витрат на правничу допомогу, вважає непереконливими.
Учасники справи, належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, до суду не з'явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з такого.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що в матеріалах справи наявна роздруківка Акцепту пропозиції про укладення угоди про надання особистого кредиту № 490957536 від 17.08.2016, укладеної між ОСОБА_1 та ПАТ «Альфа-Банк» (а.с. 26) з якого, зокрема вбачається, що: - сума кредиту: 16 702,28 грн (п. 1); - процентна ставка за користування кредитом - 39,9% річних. Тип процентної ставки - фіксована (п. 2); - дата остаточного повернення кредиту, яка є датою припинення нарахування відсотків та комісій - 18.08.2019 (п. 4).
Вбачається, що вказаний договір відміток про нотаріальне посвідчення не містить.
12.06.2021 приватним нотаріусом Грисюк О.В. вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 73932 (а.с. 25), за змістом якого:
- Запропоновано звернути стягнення громадянки України, якою є ОСОБА_1 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , яка є Боржником за Кредитним договором 490957536 від 17.08.2016, укладеним з АТ "Альфа-Банк", ідентифікаційний код юридичної особи 23494714, правонаступником усіх прав та обов'язків якого на підставі Договору Відступлення Прав Вимоги за кредитними договорами 2 від 21.12.2020 є товариство з обмежено відповідальністю "Фінансова компанія "ФЛЕКСІС", ідентифікаційний код юридичної особи 43000243, правонаступником усіх прав та обов'язків якого, на підставі Договору Відступлення Прав Вимоги за кредитними договорами 21-12/20 від 21.12.2020 є товариство з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал", ідентифікаційний код юридичної особи 3679974, далі іменований - Стягувач, заборгованість за кредитним договором 490957536 від 17.08.2016;
- Строк платежу за Кредитним договором 490957536 від 17.08.2016 настав. Боржником допущено прострочення платежів;
- Стягнення заборгованості проводиться за період з 21.12.2020 по 25.05.2021;
- Сума заборгованості складає 34 826,53 грн, в т.ч.: прострочена заборгованість за сумою кредиту становить 13 978,11 грн; прострочена заборгованість по несплаченнм відсоткам за користування кредитом становить 12 516,18 грн; строкова заборгованість за комісією становить 2 932,24 грн; строкова заборгованість за штрафами і пенями становить 5 400,00 грн;
- За вчинення цього виконавчого напису нотаріусом на підставі статті 31 Закону України «Про нотаріат» стягнуто плати із Стягувача, в розмірі 650,00 грн., які підлягають стягненню з Боржника на користь Стягувача;
- Загальна сума, що підлягає стягненню - 35 476,53 грн.
Постановою від 31.08.2021 приватного виконавця Малкової М.В. відкрито виконавче провадження ВП № НОМЕР_2 щодо примусового виконання вказаного виконавчого напису № 73932 від 12.06.2021 (а.с. 20).
Звертаючись до суду з позовом у даній справі ОСОБА_1 посилається на те, що при вчиненні виконавчого напису було порушено вимоги закону, оскільки виконавчий напис вчинений за відсутності доказів про безспірність заборгованості, а також нотаріально посвідченого кредитного договору.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що нотаріус вчинив оскаржуваний виконавчий напис на підставі договору, який не був нотаріально посвідчений, що суперечить нормам діючого законодавства. Також суд першої інстанції взяв до уваги, що у справі, яка переглядається, відповідачем не доведено, що сума заборгованості була такою, як зазначено у оскарженому виконавчому написі нотаріуса. Разом з цим, суд першої інстанції встановив, що з матеріалів справи не вбачається, що при винесенні оскарженого виконавчого напису приватний нотаріус вчинив дії щодо перевірки безспірності заборгованості.
Стягуючи витрати на правничу допомогу, суд першої інстанції вбачав наявність підстав для задоволення вимог позивача про стягнення з відповідача у даній справі витрат на правничу допомогу, а саме: пропорційно розміру задоволених позовних вимог (100 %) у сумі 14 500,00 грн.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з таких підстав.
Згідно з вимогами ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про нотаріат» нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (ч. 1 ст. 39 ЗУ «Про нотаріат»).
Згідно зі ст. 87 ЗУ «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Статтею 88 ЗУ «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (п.п. 1, 3 гл. 16 розділу ІІ Порядку).
Згідно з п.п. 2.1 п. 2 гл. 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.
У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (п.п. 2.2 п. 2 гл. 16 розділу ІІ Порядку).
Крім того, п.п. 3.2, 3.5 п. 3 гл. 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172 (далі Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій.
Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником.
Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (ст. 88 ЗУ «Про нотаріат»).
Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.
Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов'язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.
Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.
З урахуванням приписів ст.ст. 15, 16, 18 ЦК України, ст.ст. 50, 87, 88 ЗУ «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає у тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного.
Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи у частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.
Для правильного застосування положень ст.ст. 87, 88 ЗУ «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Така правова позиція викладена, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) та від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17 (провадження № 14-278 гс18).
Законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів.
Таким чином, в даній справі для встановлення факту наявності чи відсутності вчинення виконавчого напису з порушенням норм чинного законодавства, дослідженню підлягають документи, які надавалися стягувачем та згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року у справі № 910/10374/17 (провадження № 12-5гс21) зазначено, що:
«відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою № 662 Перелік документів доповнено після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:
«Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин
2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями.
Для одержання виконавчого напису додаються:
а) оригінал кредитного договору;
б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості».
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 постанову № 662 визнано незаконною та нечинною в частині, зокрема, доповнення Переліку документів розділом «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин».
Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року зупинено до закінчення касаційного розгляду.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 залишено без змін.
Таким чином, оскільки у судовому порядку постанову № 662 визнано незаконною та нечинною у вказаній вище частині, кредитний договір, який не є нотаріально посвідченим, не входить до переліку документів, за якими може бути здійснено стягнення заборгованості у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року у справі № 910/10374/17 (провадження № 12-5гс21) вказано, що:
«судове рішення про визнання протиправним (незаконним) та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень має ті ж наслідки, що і визнання такого акта чи окремих його положень такими, що втратили чинність (скасовані) органом, уповноваженим приймати або скасовувати такий акт. Отже, нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Таким чином, постанова № 662, якою вносилися зміни до Переліку документів, що передбачали можливість вчинення нотаріусами виконавчих написів на кредитних договорах, не посвідчених нотаріально, яка набрала чинності 10 грудня 2014 року, втратила чинність (у частині) 22 лютого 2017 року з набранням законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від у справі № 826/20084/14.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що виконання судового рішення про присудження полягає у вчиненні певних дій або в утриманні від певних дій, передбачених судовим рішенням. Наприклад, за судовим рішення про стягнення коштів відповідач повинен сплатити позивачу відповідну суму; за рішенням про припинення дії, яка порушує право, відповідач повинен утриматись від відповідних дій тощо. Водночас інші судові рішення, зокрема рішення про визнання права, про зміну правовідношення, виконанню не підлягають, оскільки такі судові рішення безпосередньо створюють відповідний правовий ефект: призводять до усунення правової невизначеності, змінюють правовідношення.
Безпосередній правовий ефект створює і судове рішення про визнання незаконним та нечинним нормативно-правового акта: такий акт втрачає чинність з моменту набрання законної сили судовим рішенням. Указане судове рішення не потребує його виконання.
Резолютивна частина постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 в частині відображення результату вирішення позовних вимог містить висновки: 1) про визнання незаконною та нечинною постанови № 662 у наведеній частині; 2) про зобов'язання Кабінету Міністрів України опублікувати резолютивну частину цієї постанови про визнання незаконною та нечинною постанови № 662 у наведеній частині. Отже, ухвали Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року, якими було передбачено зупинення виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 до закінчення касаційного розгляду, стосувались лише зупинення виконання обов'язку Кабінету Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови Київського апеляційного адміністративного суду.
Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи відповідача щодо зупинення ухвалами Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 до закінчення касаційного розгляду (01 листопада 2017 року), оскільки зупинення виконання обов'язку Кабінету Міністрів України опублікувати резолютивну частину цієї постанови не впливає на набрання вказаною постановою законної сили та її дію в частині визнання незаконною та нечинною постанови № 662.
Таким чином, вчиняючи 22 травня 2017 року виконавчі написи № 779 та № 780, приватний нотаріус Авдієнко О. В. неправомірно керувалася пунктом 2 Переліку документів у редакції постанови № 662, яка на той час уже була нечинною згідно з постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, резолютивна частина якої була опублікована в інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України» від 21 березня 2017 року № 23.
Подібна позиція наведена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 158/2157/17, в якій, зокрема, суд зазначив: «Оскаржений виконавчий напис вчинений нотаріусом 27 березня 2017 року, тобто після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14. Укладений між банком та позивачем кредитний договір, який був наданий нотаріусу для вчинення виконавчого напису, не був посвідчений нотаріально, тому наявні підстави для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв'язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника».
Зазначене вище дає підстави для визнання спірних виконавчих написів № 779 та № 780 такими, що не підлягають виконанню, у зв'язку із недотриманням приватним нотаріусом під час їх вчинення вимог статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» та Переліку документів. Порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню».
Отже, у справі, що переглядається, суд першої інстанції вірно взяв до уваги, що застосуванню при вирішенні спору підлягає постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» № 1172 від 29.06.1999 (в редакції постанови КМУ від 29.11.2001).
Тому, відповідно до Пункту 1 зазначеного Переліку напис міг бути вчинений лише за умови подання оригіналу нотаріально посвідченого договору чи його дублікату, що має силу оригіналу.
Натомість, оскаржуваний виконавчий напис вчинений нотаріусом 12.06.2021, тобто після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2017 у справі № 826/20084/14.
Як вбачається з матеріалів справи, договір № 490957536 від 17.08.2016, на підставі якого вчинено оскаржений виконавчий напис, не містить відміток про нотаріальне посвідчення.
Отже, судом встановлено, що укладений між банком та позивачем кредитний договір, який наданий нотаріусу для вчинення виконавчого напису, не був посвідчений нотаріально, тому наявні підстави для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв'язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.
Подібні правові висновки Верховний Суд викладав, зокрема, у постановах: від 12 березня 2020 року у справі № 757/24703/18-ц (провадження № 61-12629св19), від 15 квітня 2020 року у справі № 158/2157/17 (провадження № 61-14105св18), від 21 жовтня 2020 року у справі № 172/1652/18 (провадження № 61-16749св19), від 21 вересня 2021 року у справі № 910/10374/17 (провадження № 12-5гс21).
Зважаючи на вищевикладене, встановивши, що нотаріус вчинив оскаржуваний виконавчий напис на підставі договору, який не був нотаріально посвідчений, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що подані відповідачем для вчинення виконавчого напису документи не відповідали вказаним вимогам Переліку.
Таким чином, доводи апеляційної скарги в цій частині на увагу апеляційного суду не заслуговують, оскільки не спростовують висновків суду першої інстанції.
Що стосується доводів апеляційної скарги в частині стягнення витрат на правничу допомогу, то апеляційний суд їх розцінює критично, зважаючи на таке.
Так, у відповідності до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпечення доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Частина 1 статті 137 ЦПК України вказує, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно частини 8 статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Проте, згідно п. 6.51 висновку Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 року у справі № 904/4494/18 передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованому в постанові від 27 червня 2018 року у справі №8261216/16, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
У рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (п. 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (п.п. 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/WestAllianceLimited проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (п. 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
Згідно з вимогами частин 1, 2, 5, 6 статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 14.04.2021 у справі № 757/60277/18-ц (провадження № 61-15924св20).
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).
Аналізуючи вказані норми ЦПК України про відшкодування витрат на професійну правову допомогу, Верховний Суд дійшов висновку, що до понесених стороною витрат на професійну правову допомогу відносяться як витрати, які оплачені стороною/третьою особою до моменту заявлення вимоги про їх відшкодування так і ті, які будуть оплачені нею в майбутньому, якщо це відповідає умовам договору.
Аналогічні правові висновки сформульовані Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, провадження № 61-21442св19, від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, провадження № 61-21197св19, від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18, провадження № 61-44217св18, у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 червня 2021 року у справі № 640/4126/19, провадження № 61-14735св20 та ін.
Такий підхід прослідковується і в судових рішеннях Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19 та Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 26 червня 2019 року у справі № 813/481/18, провадження № К/9901/13036/19, від 08 вересня 2020 року у справі № 640/10548/19, провадження № К/9901/33762/19, від 29 жовтня 2020 року у справі № 686/5064/20, провадження № К/9901/22452/20.
У своїй практиці ЄСПЛ керується трьома ключовими принципами під час вирішення питань про відшкодування судових витрат. Звернення про відшкодування таких витрат задовольняються тоді, коли судові витрати, що підтверджено доказами: фактично понесені; необхідні, щоб запобігти порушенню або отримати відшкодування за нього; визначені у розумному розмірі.
У Практичних рекомендаціях: вимоги щодо справедливої компенсації (стаття 41 Конвенції), виданих Головою Європейського суду з прав людини відповідно до Правил 32 Регламенту Суду від 28 березня 2007 року, з поправками від 09 червня 2022 року, ЄСПЛ зазначає, що витрати, понесені (як на національному рівні, так і під час розгляду справи в самому Суді) у спробі запобігти порушенню чи з метою отримання компенсації після того, як воно сталося, мають бути фактично понесені. Фактично понесені означає, що «заявник мав сплатити їх або бути зобов'язаним сплатити їх відповідно до юридичного або договірного зобов'язання. Документи, що підтверджують те, що заявник сплатив або зобов'язаний сплатити такі витрати, мають бути надані суду» (пункт 18).
Що стосується гонорарів адвокатів, ЄСПЛ вказує, що заявник повинен показати, що гонорари сплачені або тільки будуть сплачені адвокату.
Відповідні висновки щодо того, що фактичними витратами на правову допомогу є, в тому числі, витрати, оплата яких буде здійснена в майбутньому ЄСПЛ виклав, зокрема, у справі «Теб'єті Мюхафізе Кемійветі та Ісрафілов проти Азербайджану» (заява № 37083/03, пункт 106).
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу до позову додано копії: договору № 327/13-10-2021 від 13.10.2021 про надання правничої (правової) допомоги, укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Цокало Т.М. (а.с. 11-12); ордеру про надання правничої допомоги ОСОБА_1 на підставі договору № 327/13-10-2021 від 13.10.2021 адвокатом Цокало Т.М. (а.с. 10); свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю Цокало Т.М. (а.с. 13); акту приймання-передачі наданої правничої допомоги № 1 до договору № 327/13-10-2021 від 13.10.2021 на загальну суму 14 500,00 грн. (а.с. 34); квитанції № 327 від 02.12.2021 про сплату 14 500,00 грн. гонорару за договором № 327/13-10-2021 від 13.10.2021 (а.с. 35); детальний опис робіт (наданих послуг) /а.с. 36/.
При визначенні розміру компенсації суду слід враховувати (а сторонам доводити) розумність витрат, тобто відповідність понесених стороною витрат складності, обсягу та характеру наданої адвокатом (іншим фахівцем) допомоги. На доведення обсягу наданої правової допомоги суду може бути надано як доказ докладний письмовий звіт адвоката по конкретній справі, адресований клієнту.
Як вбачається з письмових матеріалів справи, адвокат Цокало Т.М. в інтересах позивачки ОСОБА_1 подавала до суду першої інстанції позовну заяву з додатками (а.с.1-38), заяву про забезпечення позову (а.с.38-54), яку ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 13 грудня 2021 року було задоволено (а.с.64-70), заперечення на клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу (а.с.109-112), відповідь на відзив (а.с.121-124).
Таким чином, матеріали справи містять докази реальності надання правничої допомоги позивачці та відповідність понесених стороною витрат складності, обсягу та характеру наданої адвокатом (іншим фахівцем) допомоги.
Отже, з урахуванням вищевикладеного та вимог діючого законодавства, апеляційний суд дійшов висновку про достатність підстав для відшкодування витрат на правову допомогу.
Довід апелянта про те, що суд першої інстанції не надав оцінку клопотанню про зменшення розміру витрат на правничу допомогу апеляційний суд оцінює критично, оскільки судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні було зроблено висновок про те, що наведені в клопотанні відповідача доводи не переконливі, не підтверджені будь-якими доказами та не спростовують розрахунку, наданого позивачем. Відповідачем неспівмірність розміру витрат позивача на правничу допомогу у даній справі не доведена.
Колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції правильним та не вбачає підстав для зменшення розміру судових витрат позивачки на правничу допомогу понесених у суді першої інстанції.
Посилання апелянта на малозначність та нескладність даної справи й те, що доводи, наведені в позовній заяві ґрунтуються на загально відомих висновках, які зазначені в постановах Великої Палати Верховного Суду, і практику за категорією таких справ слід вважати установленою, апеляційний суд не бере до уваги, оскільки судом було безспірно встановлено порушення прав позивача, яке відбулося внаслідок неправомірних дій з боку відповідача, що змусило позивача звертатися до суду з даним позовом і захищати свої інтереси у суді за допомогою обраного ним на власний розсуд фахівця в галузі права, розмір гонорару якого визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».
За наведених обставин доводи апеляційної скарги колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянтів, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», подану генеральним директором товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» Іжаковським Олегом Валерійовичем, - залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 19 квітня 2022 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова