Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Крата В. І.
04 липня 2023 року
м. Київ
справа № 0827/11217/2012
провадження № 61-12572св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 13 липня 2022 року скасував. Справу № 0827/11217/2012 передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
При цьому колегія суддів зазначила, що:
«Право подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя врегульовано в статті 65 СК України. Дружина, чоловік розпоряджуються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
Законодавець у вказаній нормі передбачив як загальне правило так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договорів щодо спільного майна, за винятком тих, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення (частина третя статті 65 СК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 травня 2022 року у справі № 274/4134/15-ц (провадження № 61-806св22) зазначено, що: «Права одного з подружжя, який надавав тільки згоду на відчуження чи на вчинення договору іпотеки спільного майна, але не був стороною договору, не порушуються, оскільки ці права захищаються тим з подружжя, який уклав договір, і є відповідачем у справі. У справі, що переглядається: ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу як особа, яка не брала участі в справі; при апеляційному перегляді рішення суду першої інстанції апеляційний суд встановив, що ОСОБА_2 є співвласником предметів іпотеки, ОСОБА_2 надавала нотаріальну посвідчену згоду своєму чоловікові (відповідачеві) на вчинення двох договорів іпотеки, а тому рішенням суду першої інстанції вирішено питання про її права, оскільки вона мала бути співвідповідачем; апеляційний суд не врахував, що: права одного з подружжя, який надавав тільки згоду на вчинення договору іпотеки спільного майна, але не був стороною договору, не порушуються, оскільки ці права захищаються тим з подружжя, який уклав договір, і є відповідачем у справі; рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті у разі якщо ним не вирішено питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка звернулася із апеляційною скаргою».
У справі, що переглядається:
ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу як особа, яка не брала участі в справі;
договір іпотеки від 23 травня 2007 року, предметом якого є забезпечення вимог іпотекодержателя, що витікають з кредитного договору № 014/17-46/241-55 від 23 травня 2007 року, був укладений між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 ;
суд апеляційної інстанції не з'ясував, які права та інтереси ОСОБА_1 вирішені рішенням суду першої інстанції та залишив поза увагою, що рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті у разі якщо ним не вирішено питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка звернулася із апеляційною скаргою».
Не можу погодитися з цією постановою колегії суддів з таких мотивів.
1. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
1.1. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
2. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (стаття 17 ЦПК України).
2.1. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (стаття 18 ЦПК України).
2.2. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦК України).
2.3. Суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України).
2.4. Аналіз вказаних норм дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. У разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті.
2.5. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).
2.6. Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов'язки в учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб'єкта; вчиняються суб'єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов'язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків).
2.7. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
2.8. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків».
2.9. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року в справі № 412/1277/2012 (провадження № 61-3704св19) зроблено висновок, що: «у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті».
2.10. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) вказано, що
«чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.
Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого.
Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.
Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.
З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв'язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.
Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16.
Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи ? контрагента за таким договором».
2.11. Слід зауважити, що сутнісно вимоги про визнання недійсним договору та про звернення стягнення на предмет іпотеки відрізняються.
Згода іншого з подружжя має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору.
Відсутність згоди іншого з подружжя може мати наслідком, зокрема, визнання договору недійсним у разі недобросовісності контрагента іншого з подружжя.
Суб'єкт, який надає згоду на укладення договору іншим з подружжя, не стає стороною договору. Саме тому в разі пред'явлення вимоги про визнання недійсним договору належним відповідачем є сторона договору (інший з подружжя), а права та інтереси того з подружжя, який надав згоду, судовим рішенням не вирішуються.
2.12. Натомість, наявність згоди іншого з подружжя не впливає або не має значення для вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. Тобто, якщо майно перебуває в спільній сумісній власності, то у разі задоволення вимоги про звернення стягнення тільки до одного із співвласників, то таким судовим рішення вирішуються права іншого із співвласників.
3. У справі, що переглядається:
ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу як особа, яка не брала участі в справі;
при апеляційному перегляді рішення суду першої інстанції апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 є співвласником предметів іпотеки, а тому рішенням суду першої інстанції про звернення стягнення на майно в рахунок погашення заборгованості по кредиту вирішено питання про її права, оскільки вона мала бути співвідповідачем;
апеляційний суд не врахував, що якщо майно перебуває в спільній сумісній власності, то у разі задоволення вимоги про звернення стягнення тільки до одного із співвласників, то таким судовим рішення вирішуються права іншого із співвласників.
3.1. За таких обставин, апеляційний судзробив помилковий висновок про відсутність підстав скасування рішення суду першої інстанції, та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову.
3.2. Тому колегії суддів необхідно було касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржені постанову апеляційного суду скасувати з мотивів, викладених у пункті 3 цієї окремої думки та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суддя В. І. Крат