Справа № 755/6188/21
Апеляційне провадження № 22-ц/824/731/2023
Іменем України
28 червня 2023 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Мороз Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником Даниленком Євгенієм Михайловичем , на рішення Дніпровського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Арапіної Н.Є. в м. Київ 08 лютого 2022 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за кредитним договором,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В квітні 2021 року ОСОБА_3 звернувся до суду з даним позовом, просив стягнути з відповідача на свою користь 13625,26 доларів США та судові витрати.
Позов мотивував тим, що з 1996 року перебував у шлюбі з відповідачем ОСОБА_1 , фактично шлюбні відносини між сторонами припинились у 2003 році. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 грудня 2012 року шлюб між сторонами розірвано. Відповідачем 04 вересня 2003 року для придбання квартири за адресою АДРЕСА_1 було укладено кредитний договір у АТ КБ «ПриватБанк» в сумі 23080 доларів США і 10 вересня 2023 року укладено договір купівлі-продажу квартири.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року в справі № 761/44318/17 в порядку поділу майна подружжя визнано за сторонами за кожним право власності на частку квартири по АДРЕСА_1 , стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 594191,15 грн. як частку у спільній сумісній власності подружжя.
Вказував, що після фактичного припинення шлюбних відносин відповідачем за вказаним кредитним договором в період з 23 вересня 2003 року по 29 листопада 2006 року був сплачений борг за кредитом в повному обсязі в сумі 27250,73 доларів США за ставкою 14 % річних. Таким чином, вказана квартира була придбана за рахунок кредитних коштів, оплату яких здійснено лише позивачем. Рішенням суду № 761/44318/17 при поділі майна подружжя не були враховані боргові зобов'язання за кредитним договором та самостійне погашення заборгованості за кредитним договором відповідачем після припинення спільного проживання та ведення господарства з позивачем.
Враховуючи, що відповідачем одноособово виконано зобов'язання за кредитним договором, а також той факт, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва здійснено поділ майна в рівних частках, вважав, що з відповідача на користь позивача підлягає відшкодуванню частка від виконаного кредитного зобов'язання: сплаченого позивачем кредиту в сумі 27250,53 доларів США, що складає 13625,26 доларів США.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 08 лютого 2022 року позов ОСОБА_3 задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 у відшкодування частини виконаного зобов'язання за кредитним договором № К3Н0G015072575 від 04 вересня 2003 року 13625,26 доларів США та судові витрати в розмірі 3792,91 грн.
Відповідач ОСОБА_1 в особі представника Даниленка Є.М. , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, просила затвердити п. 2 укладеної між сторонами мирової угоди від 09 лютого 2022 року, визнати нечинним рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 лютого 2022 року та закрити провадження в справі.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , не знаючи про ухвалення судом оскаржуваного рішення 09 лютого 2022 року, уклали між собою нотаріально посвідчену мирову угоду, яка стосується, в тому числі, справи № 755/6188/21. Цією мировою угодою з метою мирного врегулювання питань щодо спірного майна було досягнуто домовленостей щодо вирішення всіх спорів між сторонами, що є предметами розгляду в судах. У цій мировій угоді сторони дійшли згоди про те, що ОСОБА_3 бере на себе обов'язок виплатити ОСОБА_1 різницю в розмірі 334800 грн., що на момент підписання заяви еквівалентно 12000 доларів США на день укладення та підписання цієї мирової угоди, на підтвердження чого ОСОБА_1 надасть письмову заяву, яка підтверджує факт отримання грошових коштів. Крім того, сторони зобов'язалися звернутися із спільною письмовою заявою до суду про закриття на підставі ст. 207 ЦПК України провадження по даній справі. Таким чином, сторони домовились про закриття провадження у справі. Однак суд першої інстанції не взяв мирову угоду до уваги, оскільки за день до її укладення вже ухвалив оскаржуване рішення, про що сторони не знали. Таким чином, на підставі ч. 2 ст. 373 ЦПК України, вважала, що апеляційний суд має визнати нечинним рішення та закрити провадження в справі.
Вказувала, що судом першої інстанції безпідставно проігноровано доводи відповідача щодо завищення позивачем сум коштів, сплачених після припинення спільного проживання з відповідачем, не маючи мирової угоди, суд не мав достатніх правових підстав для задоволення позову в повному обсязі.
Не погоджувалася із висновками суду першої інстанції, що частка сплачених платежів, яка є борговим зобов'язанням відповідача, становить 13625,26 доларів США. Посилалася на положення ст. 60, 61, 63, 70 СК України, правові висновки Верховного Суду, наголошувала, що з огляду на вказані норми та презумпції права спільної сумісної власності, в період шлюбу всі виплати, здійснені з метою кредиту, апріорі здійснюються за рахунок спільного сімейного бюджету, спільних коштів подружжя, тобто за рахунок спільного майна подружжя. Тому, якщо не доведено того, що джерелом коштів, сплачених на погашення кредиту, були особисті кошти одного з подружжя, зазначені у ст. 57 СК України, то вважається, що таке погашення було здійснено за рахунок спільних коштів подружжя. Відтак, борги, погашені в період шлюбних відносин, не можуть бути предметом поділу, якщо не спростовано презумпцію спільності коштів, що витрачались на погашення цих боргів в період шлюбу.
Зазначала, що в даній справі на дату розірвання шлюбу в лютому 2013 року борги за кредитним договором були повністю погашеними і тому підстав для задоволення позовних вимог взагалі не було. Водночас, на дату припинення шлюбних відносин, встановлену рішенням суду по справі № 761/44318/17 (кінець 2004 року), непогашеною залишалась сума в розмірі 20850,53 долари США, тому максимальна сума, що може бути стягнена з відповідача на користь позивача, становила 10425,26 доларів США, отже за будь-яких умов сума коштів, сплачених після припинення шлюбних відносин між сторонами, є меншою, ніж зазначено в позові. Однак суд першої інстанції на вказане уваги не звернув, хоча про це вказувалось у відзиві на позовну заяву, і тому, якби не укладення мирової угоди між сторонами, то рішення суду мало би бути скасовано та прийнято нове рішення про відмову в позові або про часткове задоволення позову в межах 10425,26 доларів США.
Відзивів на апеляційну скаргу до суду не надійшло.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року спільну заяву ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про затвердження мирової угоди залишено без задоволення, оскільки вказана заява, в якій сторони просили затвердити п. 2 укладеної між позивачем мирової угоди, не ґрунтувалася на вимогах ст. 207 ЦПК України.
В судове засідання 28 червня 2023 року учасники справи не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином шляхом направлення судових повісток-повідомлень на поштові та електронні адреси.
Від представника позивача ОСОБА_3 - адвоката Чимириса О.В. надійшло клопотання про відкладення судового засідання в зв'язку з його участю в судовому засіданні в Гайсинському районному суді Вінницької області, до клопотання додано роздруківку з офіційного сайту судової влади про призначення судового засідання. Доказів повноваження адвоката Чимириса О.В. на представництво інтересів в даній судовій справі до клопотання додано не було.
Від представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Даниленка Є.М. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи в зв'язку з необхідністю надання позивачу більшого часу для прийняття рішення про відмову від позову після відмови у затвердженні судом мирової угоди, укладеної між сторонами 09 лютого 2022 року, та зайнятістю представника позивача у іншому процесі.
Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до п. 2, 6, 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи, виконувати процесуальні дії у встановлений законом або судом строк та виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.
Вирішуючи заявлені клопотання представників сторін про відкладення розгляду справи, апеляційний суд враховує наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Справа перебуває в провадженні апеляційного суду з 30 листопада 2022 року, при цьому в апеляційній скарзі стороною відповідача вже викладені його доводи, а позивач не був позбавлений можливості скористатись правом відзиву на апеляційну скаргу.
Також апеляційний суд враховує, що з моменту постановлення ухвали Київського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року про залишення без задоволення спільної заяви сторін про затвердження мирової угоди пройшов значний час для узгодження питання щодо відмови від позову, позивачем не зазначено час, який йому потребується для прийняття даного рішення, відтак подальше відкладення справи, яка перебуває значний час в провадженні апеляційного суду, не відповідатиме завданню цивільного судочинства в частині своєчасного розгляду справи.
Враховуючи наведене, оскільки сторони належним чином обізнані про рух справи та повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, їх неявка не перешкоджає розгляду справи, докази поважності причин неявки до клопотань представників сторін не додані, а також з урахуванням необхідності розгляду справи в передбачений законом строк, апеляційний суд прийшов до висновку про необґрунтованість клопотань про відкладення розгляду справи, поданих представниками позивача та відповідача, та про можливість розгляду справи у відсутності сторін.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
Задовольняючи позов про стягнення грошових коштів, суд першої інстанції виходив із того, що предметом спору є борг, сплачений ОСОБА_3 на виконання кредитного договору, кошти якого були витрачені на придбання спірної квартири, право на яку по частини набули сторони у справі, і оскільки після припинення між сторонами фактичних шлюбних відносин позивач за особисті кошти погасив боргові зобов'язання на суму 27250,53 доларів США, тому частка сплачених платежів, яка є борговим зобов'язанням відповідача, становить 13625,26 доларів США.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Судом встановлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі з 23 грудня 1996 року, розірваному рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 грудня 2012 року.
10 вересня 2003 року ОСОБА_3 уклав договір купівлі-продажу квартири за адресою АДРЕСА_1 вартістю 152110 грн. (а. с. 7).
На а. с. 8 - 29 знаходиться копія рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року в справі № 761/44318/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна подружжя та стягнення коштів як частку в спільній сумісній власності, яким позов частково задоволено, в порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за кожним право приватної власності на частку квартири АДРЕСА_2 , стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 594191,15 грн. як частку у спільній сумісній власності подружжя, в решті позову відмовлено. Рішенням встановлено, що для придбання квартири АДРЕСА_2 відповідачем ОСОБА_3 було отримано кредит у банку і згідно листів Печерської філії АТ «ПриватБанк» від 16 січня 2006 року, ОСОБА_5 виконано зобов'язання за кредитним договором № К3Н0G015072575 від 04 вересня 2003 року (а. с. 23). Крім того, даним рішенням встановлено, що рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 грудня 2012 року про розірвання шлюбу не маю преюдиційного значення щодо встановлення часу, з якого сторони проживають окремо та не ведуть спільного господарства, і що сторони припинили спільне проживання та ведення спільного господарства з кінця 2004 року (а. с. 25 - 26).
З відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року в справі № 761/44318/17 залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року та постановою Верховного Суду від 29 вересня 2021 року.
Згідно довідки АТ КБ «ПриватБанк» від 22 жовтня 2020 року, виданої ОСОБА_3 , кредит на придбання нерухомості по річній відсотковій ставці у розмірі 14,04 %, згідно кредитного договору № К3Н0G015072575 від 04 вересня 2003 року на загальну суму 23080 доларів США, вид нерухомості: квартира за адресою АДРЕСА_1 , погашено у повному обсязі 03 жовтня 2006 року (а. с. 30).
На а. с. 31 - 36 знаходиться копія виписки по кредитному договору № К3Н0G015072575 від 04 вересня 2003 року за період з 04 вересня 2003 року по 18 січня 2021 року, у якій відображено рух коштів з 23 вересня 2003 року по 29 листопада 2006 року на даному рахунку, згідно яких ОСОБА_3 було здійснено платежі на загальну суму 27250,53 долари США.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Якщо наявність боргових зобов'язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов'язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.
Борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї, враховуються при поділі майна (пункти 23, 24 Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»).
Внаслідок придбання подружжям квартири у кредит боргові зобов'язання перед позикодавцем несуть як чоловік, так і дружина, а не тільки той з подружжя, який підписав договір.
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Виконання кредитних зобов'язань, які виникли у обох з подружжя, за рахунок коштів одного з них (у тому числі і частково) може бути підставою для вимог до іншого подружжя, в тому числі і за правилами статті 544 ЦК України.
Так, відповідно до статті 544 ЦК України боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, належну солідарному боржникові, який у повному обсязі виконав солідарний обов'язок, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці.
Зазначена компенсація може бути стягнута лише у разі погашення за особисті кошти кредитної заборгованості, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеним у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16 та постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 712/6574/16-ц (провадження № 61-17824св18).
Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Згідно із частиною четвертою статті 81 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції установив, що кошти за укладеним за час шлюбу договором кредиту сторони витратили в інтересах сім'ї, а саме на придбання спірної квартири, а ОСОБА_1 , крім набуття у власність 1/2 частини цієї квартири, набула зобов'язання у вигляді повернення позиченої грошової суми, оскільки кредитний договір, укладений в інтересах сім'ї, створює обов'язки для обох з подружжя.
Вирішуючи спір щодо поділу боргових зобов'язань подружжя, суд першої інстанції виходив із того, що предметом такого поділу є борг, сплачений ОСОБА_3 на виконання кредитного договору, з огляду на те, що ці кошти були витрачені на придбання спірної квартири, право власності на яку по 1/2 частині набули сторони у справі і яка була поділена між ними на підставі судового рішення, а тому визначив обов'язок відповідача зі сплати боргу у розмірі частини квартири, яку остання набула у власність за ці кошти.
Цей висновок суду є законним, обґрунтованим та таким, що відповідає обставинам та матеріалам справи, оскільки праву ОСОБА_1 на 1/2 частини спірної квартири кореспондується боргове зобов'язання - повернення грошової суми, що позичалася на придбання цього нерухомого майна.
Разом з тим після припинення між сторонами фактичних шлюбних відносин у 2004 році ОСОБА_3 за особисті кошти погасив боргові зобов'язання на суму 27250,53 доларів США, і доказів спростування вказаних обставин, зокрема щодо сплати позивачем боргових зобов'язань за кредитним договором, відповідачем не надано, на що обґрунтовано звернув увагу суд першої інстанції.
Установивши на підставі письмових доказів, зокрема виписки по кредитному договору № К3Н0G015072575 від 04 вересня 2003 року, обставини сплати ОСОБА_3 у період з 04 вересня 2003 року по 03 жовтня 2006 року платежів на загальну суму 27250,53 доларів США, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 13625,26 доларів США на відшкодування частини зобов'язання за кредитним договором, виконаного особисто ОСОБА_3 після припинення фактичних шлюбних стосунків. При цьому суд правильно розглянув справу в межах заявлених позивачем вимог.
Неспроможними є аргументи апеляційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції стягнув із відповідача частину кредитних зобов'язань, не врахувавши, що погашення кредиту у повному обсязі відбулось у 2006 році, а шлюб між сторонами розірваний у 2012 році, оскільки преюдиційні обставини припинення сторонами фактичних шлюбних відносин у 2004 році були установлені рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року у справі № 761/44318/17, яке було переглянуто судами апеляційної та касаційної інстанцій та набрало законної сили, а тому ці обставини в силу частини четвертої статті 81 ЦПК України не підлягають доказуванню.
Посилання відповідача на ті обставини, що кредит погашався позивачем після припинення шлюбних відносин (з 2004 року по 2006 рік) не мають правового значення, оскільки судом першої інстанції зроблено обґрунтований висновок, з яким погоджується апеляційний суд, що вирішальним у цьому випадку є факт отримання сторонами кредитних коштів на придбання спірного нерухомого майна саме у період їх перебування у шлюбі.
Апеляційний суд враховує, що висновки суду першої інстанції при вирішенні даного спору повністю узгоджуються з висновками Верховного Суду, яким переглядалось рішення в справі № 755/16464/20 (провадження № 61-7759св21) та прийнято постанову про залишення без задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 за аналогічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за кредитним договором, за рахунок якого придбавалася інша квартира за адресою АДРЕСА_3 , яка є об'єктом спільного майна подружжя і на виконання зобов'язань за яким позивачем в період з 07 квітня 2003 року по 05 червня 2006 року було здійснено платежі на загальну суму 45293,74 доларів США.
Оцінюючи доводи відповідача в даній частині, апеляційний суд також враховує, що у спільній заяві про укладення мирової угоди, наявністю якої обумовлені вимоги даної апеляційної скарги про визнання рішення першої інстанції нечинним та закриття провадження в справі, а також в п. 2 мирової угоди сторони виходили з того, що квартира за адресою АДРЕСА_1 була придбана внаслідок залучення ОСОБА_3 кредитних коштів, сплату кредитного боргу в еквіваленті 27250,73 долари США за вказану квартиру було здійснено одноособово ОСОБА_3 в період, коли відповідно до рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 лютого 2020 року в справі № 761/44318/17 подружжя вже припинило ведення спільного господарства (після 2004 року), відтак, враховуючи приписи ст. 61, ч. 4 ст. 65 та ст. 544 СК України у ОСОБА_1 під час виникнення права власності на спільне майно, автоматично виникли регресні обов'язки щодо погашення ОСОБА_3 , виплаченої за рахунок кредиту, вартості її частини нерухомості (а. с. 165 - 167).
Таким чином, відповідачем заявлено вимогу до апеляційного суду про затвердження мирової угоди і одночасно нею заперечуються викладені в мировій угоді обставини при оскарженні рішення, що взаємно суперечить одне одному.
Судом першої інстанції також надано правильну правову оцінку заяві відповідача про застосування позовної давності, вказавши, що початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19).
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із даним позовом, оскільки про порушення своїх прав він дізнався лише у січні 2020 року, після розгляду в суді справи про поділ спірної квартири між подружжям.
Безпідставними є аргументи апеляційної скарги про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 08 квітня 2020 року в справі № 638/9020/14, від 17 лютого 2021 року в справі № 459/1365/17, від 03 липня 2019 року в справі № 363/2748/15-ц, від 06 березня 2019 року в справі № 754/11103/16-ц, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги про необхідність визнання нечинним рішення суду першої інстанції укладенням сторонами мирової угоди, апеляційний суд враховує, що судове рішення ухвалене 08 лютого 2022 року до подання вказаної мирової угоди до суду 10 лютого 2022 року, що підтверджується штемпелем суду про її отримання (а. с. 165) та не заперечується відповідачем в апеляційній скарзі.
При цьому апеляційна скарга не містить аргументів щодо допущення судом першої інстанції порушень норм процесуального права при ухваленні даного рішення, з огляду на те, що провадження в справі відкрито в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, які були обізнані з розглядом цієї справи судом, представник відповідача ознайомлювався з матеріалами справи, відповідач скористалися правом відзиву на позовну заяву, позивач подав відповідь на відзив на позовну заяву і клопотань про розгляд справи в порядку загального позовного провадження будь-ким із сторін не заявлено.
Таким чином, укладення сторонами мирової угоди, яку було подано до суду після ухвалення рішення в справі, саме по собі не становить підставу для затвердження мирової угоди апеляційним судом і визнання рішення нечинним, враховуючи, що заяву було подано до суду першої інстанції, а до апеляційного суду сторони з заявою про затвердження мирової угоди в порядку ст. 373 ЦПК України не звертались.
Крім того, апеляційний суд враховує, що в заяві про затвердження мирової угоди, поданої до суду першої інстанції, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 просили затвердити лише п. 2 мирової угоди, і аналогічні вимоги заявлені до апеляційного суду відповідачем ОСОБА_1 , що не відповідає вимогам ст. 207, 373 ЦПК України, якими не передбачене затвердження мирової угоди в певній її частині, а лише в цілому.
Разом із тим, вказані обставини не позбавляють сторони можливості укласти мирову угоду на стадії виконання рішення відповідно до положень ч. 2 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 434 ЦПК України.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційних скаргах, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Даниленком Євгенієм Михайловичем , залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 лютого 2022 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.