Справа № 357/8864/17 Головуючий у суді І інстанції Ярмола О.Я.
Провадження № 22-ц/824/6856/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
21 червня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби у місті Біла Церква Білоцерківського району Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Кички Тетяни Василівни на ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 09 лютого 2023 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби у місті Біла Церква Білоцерківського району Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Кички Тетяни Василівни, заінтересована особа - боржник ОСОБА_2 ,
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби у місті Біла Церква Білоцерківського району Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - ВДВС у м. Біла Церква Білоцерківського району ЦМУ МЮ (м. Київ)) Кички Т.В., обґрунтовуючи її тим, що на примусовому виконанні у цьому відділі перебуває виконавче провадження № 55680579, відкрите постановою державного виконавця Кички Т.В. від 30 січня 2018 року на підставі виконавчого листа № 2/357/3187/17, виданого Білоцерківським міськрайонним судом Київської області 10 січня 2018 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми боргу у загальному розмірі 802 050,30 грн.
Внаслідок невиконання боржником рішення суду та здійснення державним виконавцем Кичкою Т.В. лише певних виконавчих дій у вказаному виконавчому провадженні, заявник звертався до суду із скаргою на бездіяльність виконавця та ухвалою від 01 лютого 2021 року було визнано бездіяльність старшого державного виконавця Кички Т.В. протиправною.
15 грудня 2021 року заявник звернувся із заявою до начальника ВДВС у м. Біла Церква з проханням про надання інформації щодо стану виконання рішення суду по виконавчому провадженню № 55680579, на що 21 січня 2022 року була надана відповідь, в якій повідомлено про дії, вчинені державним виконавцем ще до 2021 року.
12 січня 2022 року та 19 вересня 2022 року заявник повторно звертався до начальника відділу з проханнями повідомити про виконавчі дії у виконавчому провадженню № 55680579, вчинені після 01 січня 2021 року, однак відповідей не отримав.
Водночас, заявник повідомляв державного виконавця про виявлене у боржника майно - частку в будинку АДРЕСА_1 , на яке не здійснюється стягнення в рамках виконавчого провадження № 55680579, хоча рішенням суду за поданням державного виконавця надана згода на реалізацію цього майна для погашення заборгованості в іншому виконавчому провадженню.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд визнати неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця ВДВС у м. Біла Церква Білоцерківського району ЦМУ МЮ (м. Київ) Кички Т.В. щодо не реалізації в рахунок погашення боргу майна боржника ОСОБА_2 .
Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 09 лютого 2023 року скаргу задоволено.
Визнано бездіяльність старшого державного виконавця ВДВС у м. Біла Церква Білоцерківського району ЦМУ МЮ (м. Київ) Кички Т.В. щодо не вчинення будь-яких дій з реалізації в рахунок погашення боргу майна боржника ОСОБА_2 , зокрема її частки в домоволодінні АДРЕСА_1 - неправомірною.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, державний виконавець звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та постановити у справі нову ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що заявником не зазначено, а судом не встановлено, яку саме норму закону було порушено державним виконавцем і які саме обов'язки, покладені на неї законом, були нездійснені або порушені, як і не встановлено, які саме права чи свободи заявника були порушені бездіяльністю державного виконавця. Суд вийшов за межі доводів скарги, вдавшись до з'ясування обставин ненадання відповідей на заяви ОСОБА_1 про хід виконавчого провадження та змісту таких відповідей, які не входять в предмет доказування по даній скарзі, а їх зміст не має правового значення для правильного вирішення скарги на бездіяльність державного виконавця, що полягає у незвернені стягнення на майно боржника.
Судом першої інстанції невірно встановлений строк, з якого заявник дізнався про порушення його прав або свобод, адже залишив поза увагою, що заявнику ще станом на 19 вересня 2022 року було відомо про те, що державним виконавцем не вчиняються дії щодо звернення стягнення (накладення арешту) на частку майна боржника в будинку АДРЕСА_1 . Матеріали справи не містять клопотання про поновлення строку для звернення зі скаргою на бездіяльність державного виконавця, а тому суд мав залишити таку скаргу без розгляду.
Також місцевий суд допустив порушення норм статей 30, 45, 46, Закону України «Про виконавче провадження», оскільки при виконанні кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника стягнуті грошові суми розподіляються виконавцем в межах зведеного виконавчого провадження пропорційно до належної кожному стягувачу суми незалежно від того, в межах якого саме виконавчого провадження виконавцем їх було стягнуто з боржника.
Державний виконавець вказує, що оскільки житловий будинок по АДРЕСА_1 та земельна ділянка, площею 0,0340 га, кадастровий номер 3210300000:06:018:0068, розташована за вказаною адресою, є предметом іпотеки, то зазначене майно в силу статті 23 Закону України «Про іпотеку» зберегло статус іпотечного майна і для нового власника ОСОБА_2 . Однак, суд не звернув увагу на зазначені положення Закону України «Про іпотеку» та дійшов помилкового висновку про те, що іпотека не є дійсною для боржника.За відсутності запису про припинення іпотеки у відповідному реєстрі, відсутність інформації щодо договірних зобов'язань між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 не є підставою вважати, що іпотечний договір припинився чи іпотекодержатель не може задовольнити свої вимоги за рахунок іпотечного майна.
У випадку виконання іншого рішення, ніж про звернення стягнення на предмет іпотеки, на майно, щодо якого встановлено іпотеку та накладено заборону на відчуження, не може бути звернуто стягнення для задоволення вимог стягувачів, які не є іпотекодержателями, що узгоджується з висновками Верховного Суду України, наведеними у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-54цс16.
Зважаючи на те, що у даній справі на примусовому виконанні в державного виконавця перебуває виконавчий лист, який був виданий на виконання рішення суду саме про стягнення заборгованості із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , а не про звернення стягнення на предмет іпотеки, а іпотекодержатель ОСОБА_4 не є стягувачем у цьому виконавчому провадженні, то в межах даного провадження неможливо звернути стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог стягувача, який не є іпотекодержателем.
Більше того, відповідно до пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» у редакції Закону № 2120-IX від 15.03.2022 року, починаючи з 17 березня 2022 року у зв'язку з введенням в Україні воєнного стану зупинено звернення стягнення на предмет іпотеки в будь-який спосіб, який передбачений цим Законом.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення -без змін, посилаючись на те, що доводи апеляційної скарги державного виконавця є безпідставними, оскільки на його неодноразові письмові звернення остання не вчинила жодних дій, направлених на звернення стягнення незареєстрованого майна боржника, а наявність обтяжень у вигляді іпотеки та воєнного стану в країні не може бути достатньою перешкодою у здійсненні виконавчих дій у визначений законом спосіб.
Відзив боржника на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов.
Учасники справи (провадження) в судове засідання суду апеляційної інстанції не з'явилися, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, заявник надіслав на адресу апеляційного суду заяву про розгляд справи за його відсутності, державний виконавець надіслала клопотання про перенесення судового засідання у зв'язку з зайнятістю в іншій справі у місцевому суді, а боржник причини неявки до суду не повідомила.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Отже, процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки.
Верховним Судом неодноразово зазначалось, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з'явилась (статті 240, 450 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини також неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», заява № 16652/04).
Виходячи з наведеного, колегія суддів у межах своїх повноважень дійшла висновку про визнання неявки стягувача, боржника і державного виконавця в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному перегляду справи, та з огляду на те, що вони належним чином повідомлені про судове засідання у справі, з урахуванням категорії справи, доводів апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції та строку її розгляду, ухвалила проводити розгляд справи за відсутності її учасників, які не з'явились, на підставі наявних у справі доказів.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Судом першої інстанції встановлено, що 10 січня 2018 року Білоцерківським міськрайонним судом Київської області було видано виконавчий лист у справі № 357/8864/17 (провадження № 2/357/3187/17) про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу в сумі 767 512,26 грн та 3 % річних за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання в сумі 34 538,04 грн, всього - 802 050,30 грн (т. 1, а.с. 4).
30 січня 2018 року постановою державного виконавця Білоцерківського МВ ДВС ГТУЮ у Київській області Кички Т.В. відкрито виконавче провадження № 55680579 з виконання вищевказаного виконавчого документа (т. 1, а.с. 5).
З матеріалів виконавчого провадження № 55680579 вбачається, що державним виконавцем було вчинено наступні виконавчі дії, зокрема:
20 лютого 2018 року винесено постанову про арешт майна боржника (т.1. а.с. 44);
22 березня 2018 року проведено опис майна боржника, а саме: 1/2 частина квартири АДРЕСА_2 , про що винесено постанову про опис і арешт майна боржника та направлено для ознайомлення боржнику, а стягувачу вручено під розписку (т. 1, а.с. 54-55);
27 серпня 2018 року згідно протоколу про проведення електронних торгів № 35433 реалізовано 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 (т. 1, а.с. 62-63);
28 серпня 2018 року згідно казначейських відомостей на депозитний рахунок відділу надійшла грошова сума в розмірі 274 721,00 грн за реалізоване ДП «Сетам» нерухоме майно на електронних торгах, кошти перераховані на рахунок стягувача (т. 1, а.с. 64-67).
Встановлено, що 09 лютого 2018 року ОСОБА_1 звертався до Білоцерківського МВ ДВС ГТУЮ у Київській області із заявою, в якій просив звернутися до суду із клопотанням про встановлення частки боржника ОСОБА_2 на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 70).
20 листопада 2018 року старшим державним виконавцем Кичкою Т.В. винесено постанову про опис та арешт майна боржника - земельної ділянки, площею 0,1 га для індивідуального дачного будівництва на території Фурсівської сільської ради Білоцерківського району Київської області (т. 1, а.с. 75-77).
08 квітня 2019 року старшим державним виконавцем винесено постанову про арешт коштів боржника та направлено на виконання до 17 банків (т. 1, а.с. 93-94).
Згідно відповідей з банківських установ у боржника відсутні відкриті рахунки (т. 1, а.с. 95-102).
19 квітня 2019 року стягувач звернувся до Білоцерківського MB ДВС ГТУЮ у Київській області із заявою про направлення до суду подання про визначення частки майна боржника у майні, яким вона володіє спільно з іншою особою (т. 1, а.с. 108).
03 липня 2019 року старшим державним виконавцем Кичкою Т.В. подано до суду подання про визначення частки майна боржника у будинку АДРЕСА_1 , який зареєстрований на праві власності за чоловіком боржника - ОСОБА_3 (т. 1, а.с. 109-110).
Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 липня 2019 року у задоволенні подання про визначення частки майна боржника ОСОБА_2 у майні, яким вона володіє спільно з іншою особою - ОСОБА_3 , відмовлено (т. 1, а.с. 112-113).
05 листопада 2019 року державним виконавцем направлено до Білоцерківського відділу поліції ГУ НП у Київській області повідомлення про вчинення кримінального правопорушення за статтею 382 КК України (т. 1, а.с. 114-118).
12 грудня 2019 року державним виконавцем вчинено повідомлення про передачу земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер 3220488300:05:008:0076, стягувачу в рахунок погашення боргу (т. 1, а.с. 119).
17 грудня 2019 року від ОСОБА_1 надійшла заява про надання згоди про залишення за собою нереалізованого арештованого майна (т. 1, а.с. 120).
27 січня 2020 року старшим державним виконавцем Кичкою Т.В. складено акт про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу (т. 1, а.с. 124-125).
15 грудня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до ВДВС у м. Біла Церква Білоцерківського району ЦМУ МЮ (м. Київ) із заявою щодо надання інформації про стан виконавчого провадження № 55680579 (т. 1, а.с. 197).
Листом за вих. № 6692 від 21 січня 2022 року в.о. начальника відділу Бібаєвої В.В. повідомила заявника про хід виконавчих дій у зазначеному виконавчому провадженні (т.1, а.с. 198-201).
12 січня 2022 року ОСОБА_1 повторно звернувся до відділу із заявою щодо надання інформації про стан виконавчого провадження № 55680579, зазначивши, що йому відомо про існування рішення суду про виділ частки боржника ОСОБА_2 в будинку АДРЕСА_1 та надання судом згоди на реалізацію вказаної частки для погашення боргів по виконавчим провадженням (т. 1, а.с. 214).
З матеріалів виконавчого провадження вбачається, що 14 лютого 2022 року за вих. № 8942 в.о. начальник відділу Бібаєва В.В. надала відповідь стягувачу, де зокрема зазначено, що рішення суду про виділення частки боржника в будинку АДРЕСА_1 , яке набрало законної сили, до ВДВС у м. Біла Церква Білоцерківського району ЦМУ МЮ (м. Київ) не надходило (т. 1, а.с. 215-218).
19 вересня 2022 року ОСОБА_1 повторно звернувся до відділу із аналогічною заявою (т. 1, а.с. 233), на що отримав відповідь від 26 вересня 2022 року за вих. № 87997 про те, що рішення суду про виділення частки боржника в нерухомому майні, яке набрало законної сили, до відділу не надходило (т. 1. а.с. 234-237).
Судом першої інстанції за клопотанням заявника було витребувано та оглянуто в судовому засіданні матеріали цивільної справи № 357/7943/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя та матеріали цивільної справи № 357/1336/18 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Установлено, що рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 травня 2020 року у справі № 357/7943/19 задоволено позов ОСОБА_2 та визнано житловий будинок під АДРЕСА_1 , і земельну ділянку, площею 0,0340 га з кадастровим номером 3210300000:06:018:0068, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку житлового будинку під АДРЕСА_1 та на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0340 га з кадастровим номером 3210300000:06:018:0068, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку (т. 2, а.с. 1-2).
Також установлено, що 08 вересня 2020 року державний виконавець Кичка Т.І. зверталась до суду із поданням про звернення стягнення на незареєстроване майно боржника, обґрунтовуючи тим, що на примусовому виконанні у ВДВС у м. Біла Церква Білоцерківського району ЦМУ МЮ (м. Київ)перебуває виконавче провадження № 57448832 про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 боргу у розмірі 282 663,86 грн. Посилаючись на рішення суду у справі № 357/7943/19, просила надати дозвіл на звернення стягнення на нерухоме майно боржника, а саме: 1/ 2 частину житлового будинку і земельної ділянки по АДРЕСА_1 , право власності на які незареєстроване в установленому законом порядку.
За результатом розгляду цього подання державного виконавця Кички Т.І. 28 січня 2021 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області постановив ухвалу, якою звернув стягнення на належні ОСОБА_2 , але не зареєстровані у встановленому законом порядку 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 та на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0340 га з кадастровим номером 3210300000:06:018:0068, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку (т. 2, а.с. 3-5)
Суд встановив, що згідно супровідного листа від 01 лютого 2021 року вказана ухвала була направлена учасникам процесу, зокрема і старшому державному виконавцю Кичці Т.В.
Постановляючи ухвалу про задоволення скарги стягувача на бездіяльність державного виконавця, суд першої інстанції виходив з того, що з часу набуття боржником права власності на майно у травні 2020 року і по даний час старший державний виконавець Кичка Т.В. жодних ефективних та своєчасних виконавчих дій щодо звернення стягнення на незареєстроване майно боржника у виконавчому провадженні № 55680579 не вчинила, хоча в інтересах іншого стягувача у виконавчому провадження № 57448832, в якому також боржником являється ОСОБА_2 , вчиняла певні дії, а саме зверталась 08 вересня 2020 року до суду з поданням в інтересах стягувача ОСОБА_5 про звернення стягнення на незареєстроване майно боржника, посилаючись при цьому на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 травня 2020 року у справі № 357/7943/19 про поділ майна подружжя ОСОБА_3 , за результатом розгляду якого було звернуто стягнення на належні ОСОБА_2 , але не зареєстровані у встановленому законом порядку 1/2 частки житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 .За таких обставин суд вважав, що бездіяльність старшого державного виконавця Кички Т.В. щодо не вчинення будь-яких дій з реалізації в рахунок погашення боргу майна боржника ОСОБА_2 , зокрема її частки в домоволодінні АДРЕСА_1 є неправомірною, а тому наявні обґрунтовані підстави для задоволення скарги стягувача.
Проте колегія суддів не може в повній мірі погодитися з такими висновками суду з наступних міркувань.
Відповідно до положень статті 124, пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Вказане є складовою права на справедливий суд та однією із процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конституційний Суд України неодноразово підкреслював, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013).
Обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов'язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов'язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 15 травня 2018 року № 2-р (ІІ)/2019).
З практики Європейського суду з прав людини вбачається, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов'язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; водночас ухиленням від виконання цього обов'язку є перекладення державою відповідальності за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження на особу, на користь якої ухвалене судове рішення; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (§ 43 рішення у справі «Shmalko v. Ukraine» від 20 липня 2004 року, § 84 рішення у справі «Fuklev v. Ukraine» від 7 червня 2005 року, § 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28 листопада 2006 року, §§ 46, 51, 54 рішення у справі «Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine» від 15 жовтня 2009 року).
Таким чином, визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов'язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон України «Про виконавче провадження» та/або Закон № 1404-VIII).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Положеннями частини першої статті 13 Закону № 1404-VIII передбачено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Як встановлено частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (пункт 1 частини другої статті 18 Закону № 1404-VIII).
Розділом VII Закону України «Про виконавче провадження» визначається загальний порядок звернення стягнення на майно боржника. Серед іншого, відповідно до частини першої статті 48 цього Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.
У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця (частини п'ята, шоста статті 48 Закону № 1404-VIII).
Згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями у судовому процесі (частина друга статті 2 ЦПК України).
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби й позови, що виникають із відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Відповідно до статті 447 ЦПК України, частини першої статті 19, частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Гарантією прав фізичних та юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.
В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 (провадження № 12-197гс18) вказано, що «право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду пов'язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця».
У постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 (провадження № 61-10355св19) вказано, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим».
Таким чином, якщо державний виконавець або інша посадова особа державної виконавчої служби, приватний виконавець порушив встановлений порядок вчинення виконавчих дій, проте при цьому не порушив права скаржника (скаржник не обґрунтував, а суд не встановив порушення прав саме скаржника, а не будь якої іншої особи), то така скарга задоволенню не підлягає.
Верховним Судом неодноразово було викладено такий правовий висновок, зокрема у постановах від 9 грудня 2020 року у справі № 641/9433/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 520/6667/14-ц, від 21 січня 2021 року у справі № 2-5398/11, від 15 лютого 2021 року у справі № 522/21761/18, від 11 березня 2021 року у справі № 755/6875/18 та інших.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 13 ЦПК України).
При ухваленні рішення суд не може виходити за межі пред'явлених вимог, а правом визначати предмет та підстави скарги наділений лише заявник (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).
Отже, суд не може вийти за межі пред'явлених вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби під час виконання судового рішення.
При цьому для правильного вирішення скарги з метою захисту порушеного права заявника суд повинен визначити предмет і підстави скарги. Предметом скарги є певна матеріально-правова вимога скаржника, стосовно якої останній просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави скарги - це обставини, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Звертаючись до суду зі скаргою, ОСОБА_1 просив визнати неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця ВДВС у м. Біла Церква Білоцерківського району ЦМУ МЮ (м. Київ) Кички Т.В. щодо не реалізації в рахунок погашення боргу майна боржника ОСОБА_2 , а саме: належної їй частки в будинку АДРЕСА_1 .
Обґрунтовуючи свої вимоги, заявник вказав, що повідомляв державного виконавця про виявлене у боржника майно - частку в зазначеному вище будинку АДРЕСА_1 , на яке не здійснюється стягнення в рамках виконавчого провадження № 55680579, хоча судовим рішенням за поданням державного виконавця надана згода на реалізацію цього майна для погашення заборгованості в іншому виконавчому провадженню.
Встановлено, що рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 травня 2020 року у справі № 357/7943/19 житловий будинок АДРЕСА_1 , і земельна ділянка, площею 0,0340 га з кадастровим номером 3210300000:06:018:0068, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель за вказаною адресою, визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за боржником ОСОБА_2 право власності на вказане нерухоме майно (т. 2, а.с. 1-2).
Разом з тим, із наявної у матеріалах справи інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 25 листопада 2022 року вбачається, що житловий будинок та земельна ділянка, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та зареєстровані на праві власності за ОСОБА_3 , починаючи із 30 вересня 2015 року обтяжені іпотекою нерухомого майна на підставі договорів іпотеки № № 1178, 1187 від 30 вересня 2015 року, іпотекодержатель (обяжувач) - ОСОБА_6 , розмір основного зобов'язання - 1 076 377,00 грн (т. 1, а.с. 259).
За положеннями статті 1 Закону України «Про іпотеку», частини 1 статті 572 ЦК України та частини 1 статті 575 ЦК України іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною шостою статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Відповідно до частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
За змістом цієї норми на особу, до якої перейшло право власності на майно, обтяжене іпотекою, навіть у випадках, коли до її відома не було доведено інформацію про обтяження майна іпотекою, переходять всі права та обов'язки іпотекодавця.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_7 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» констатував, що іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. Тобто іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору. Зазначений вид забезпечення виконання зобов'язання передбачає стимулювання боржника до належного виконання зобов'язання та запобігання негативним наслідкам, що настають у разі порушення ним свого зобов'язання. У разі порушення боржником свого зобов'язання до особи, яка передала в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання такого зобов'язання, можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності у виді звернення стягнення на предмет іпотеки. Особливістю цього виду забезпечення виконання зобов'язання є те, що обтяження майна іпотекою відбувається незалежно від зміни власника такого майна, тому стосовно кожного наступного власника іпотечного майна виникають ризики настання відповідальності перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання, зокрема звернення стягнення на предмет іпотеки.
Отже, у разі вибуття заставного майна з власності іпотекодавця, законодавством встановлено механізм захисту прав іпотекодержателя, шляхом перенесення всіх прав та обов'язків іпотекодавця на особу, до якої перейшло право власності. Отже, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.
Тобто, якщо в іпотеку передано майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та на момент такої передачі зареєстровано на праві власності за одним із подружжя, то наступний поділ цього майна з визначенням часток кожного із подружжя, не припиняє іпотеку.
Такий висновок узгоджується із положеннями статті 17 Закону України «Про іпотеку», в якій визначено підстави припинення іпотеки, якими є, зокрема, припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору, реалізація предмета іпотеки відповідно до цього Закону, набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, визнання іпотечного договору недійсним (частина перша), а також передбачено, що відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя).
Оскільки Законом України «Про іпотеку» не передбачено таких підстав для припинення іпотеки, як визначення часток подружжя у спільному сумісному майні, то поділ майна подружжя у такий спосіб не припиняє іпотеку й відповідно не порушує прав іпотекодержателя.
Положеннями Закону України «Про іпотеку» не заборонено володіти та користуватися переданим в іпотеку майном. У свою чергу поділ спільного майна між подружжям, в тому числі іпотечного майна, не вважається розпорядженням ним, так як в момент його передачі в іпотеку воно вже належало подружжю на праві спільної сумісної власності в силу закону.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 10 травня 2022 року у справі № 752/8858/18 (провадження № 61-14281св21), від 24 лютого 2021 року у справі № 311/491/18 (провадження № 61-4637св19), від 08 липня 2019 року у справі № 522/17048/15-ц (провадження № 61-33246св18).
За таких обставин, оскільки після визнання за ОСОБА_2 в судовому порядку права власності на 1/2 частку спірного домоволодіння іпотека не припинилася, боржник набула статусу іпотекодавця і несе всі його обов'язки за іпотечним договором, у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття нею права власності на предмет іпотеки.
Так, за загальним правилом, установленим в статті 50 Закону України «Про виконавче провадження», звернення стягнення на об'єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник.
Разом із житловим будинком стягнення звертається також на прилеглу земельну ділянку, що належить боржнику.
У разі звернення стягнення на об'єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з'ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.
Після документального підтвердження належності боржнику на праві власності об'єкта нерухомого майна виконавець накладає на нього арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідного реєстру у встановленому законодавством порядку. Про накладення арешту на об'єкт нерухомого майна, заставлене третім особам, виконавець невідкладно повідомляє таким особам. У разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстровано в установленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.
Положеннями статті 51 Закону № 1404-VIII визначено особливості звернення стягнення на заставлене майно.
Частиною першою статті 51 Закону передбачено, що для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернено у разі, якщо:
1) право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів;
2) вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю;
3) наявна письмова згода заставодержателя.
В інших випадках звернути стягнення на заставлене майно не можна.
Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку» (частина сьома статті 51 Закону № 1404-VIII).
Відповідно до частин першої, другої та сьомої статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.
Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.
Відповідно до частини першої статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.
Тобто у разі існування застави, підвидом якої є іпотека, звернути стягнення на предмет іпотеки можна лише на задоволення вимог стягувача, яким є іпотекодержатель.
У справі, яка переглядається, іпотека виникла до ухвалення судового рішення від 20 листопада 2017 року у справі № 357/8864/17 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми боргу у загальному розмірі 802 050,30 грн і відкриття 30 січня 2018 року виконавчого провадження № 55680579 та відсутні докази того, що вартість предмета іпотеки перевищує розмір заборгованості боржника (у даному випадку - ОСОБА_3 перед ОСОБА_6 ), а також надавалася письмова згода іпотекодержателя заявнику та/або державного виконавцю Кичці Т.В. на звернення стягнення житлового будинку та земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку примусового виконання рішення суду про стягнення коштів із іпотекодавця на користь стягувача, який не є іпотекодержателем.
Задовольняючи скаргу стягувача на бездіяльність державного виконавця щодо не вчинення дій з примусової реалізації в рахунок погашення боргу майна боржника, а саме її частки в домоволодінні АДРЕСА_1 , яку вона набула в порядку поділу майна подружжя і яка обтяжена іпотекою особи, що не приймала участі у справі, суд першої інстанції не врахував, що норми Закону № 1404-VIII дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов'язань, а не інших зобов'язань боржника.
Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/10127/14-ц (провадження № 14-428цс18).
Законом України «Про іпотеку» також не передбачено вчинення будь-яких дій щодо предмета іпотеки без дозволу іпотекодержателя, так як саме останній має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Відтак, державний виконавець обмежений в праві звернення стягнення на належне боржнику майно, яке перебуває в заставі, іпотеці третіх осіб.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 361/4535/17 (провадження № 61-11368св19) та від 17 серпня 2022 року у справі № 450/4271/19 (провадження № 61-20747св21).
Виходячи з вищенаведеного, суд першої інстанції безпідставно вбачав у бездіяльності старшого державного виконавця ВДВС у м. Біла Церква Білоцерківського району ЦМУ МЮ (м. Київ) Кички Т.В. щодо примусової реалізації іпотечного майна в рахунок погашення боргу боржника у межах виконавчого провадження № 55680579 ознаки неправомірності і дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення скарги в межах заявлених підстав та пред'явлених вимог.
Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що оскільки у цій справі на примусовому виконанні в державного виконавця перебуває виконавчий лист, який був виданий на виконання рішення суду про стягнення заборгованості із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , а не про звернення стягнення на предмет іпотеки, а іпотекодержатель ОСОБА_4 не є стягувачем у виконавчому провадженні, то в межах даного провадження неможливо звернути стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог стягувача, який не є іпотекодержателем.
Висновки місцевого суду про те, що наявне обтяження домоволодіння, яке є предметом іпотеки, не є перешкодою для його примусової реалізації в рахунок погашення боргу боржника перед заявником з огляду на строк дії зобов'язання (до 20 вересня 2018 року), яке забезпечене іпотечним майном, та відсутності інформації щодо договірних зобов'язань ОСОБА_3 і ОСОБА_6 , виходять за межі розгляду даної скарги та суперечать як вимогам Закону України «Про виконавче провадження», так і положенням статті 17 Закону України «Про іпотеку».
Крім того, визнавши неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця Кички Т.В. щодо не вчинення будь-яких дій з реалізації іпотечного майна боржника, суд першої інстанції в порушення вимог частини другої статті 451 ЦПК України не вирішив питання про зобов'язання державного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника) та не вказав яким чином виконавцю слід відновити права та свободи ОСОБА_1 , за захистом яких він звернувся до суду зі скаргою.
Колегія суддів в оцінці спірних правовідносин враховує те, що заявник без згоди на це іпотекодержателя немає права на забезпечене іпотекою майно, а тому відсутні підстави вважати, що його право на отримання коштів від реалізації предмета іпотеки для задоволення своїх вимог порушене державним виконавцем, оскільки він не має пріоритету іпотеки.
Частиною третьою статті 451 ЦПК України передбачено, що якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
За положеннями частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин оскаржувана ухваласуду першої інстанції не відповідає обставинам справи та вимогам статей 260, 263 ЦПК України, вона постановлена з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи,порушенням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до вимог статті 376 ЦПК підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні вимог скарги ОСОБА_1 на бездіяльність старшого державного виконавця ВДВС у м. Біла Церква Білоцерківського району ЦМУ МЮ (м. Київ) Кички Т.В.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби у місті Біла Церква Білоцерківського району Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Кички Тетяни Василівни задовольнити.
Ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 09 лютого 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби у місті Біла Церква Білоцерківського району Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Кички Тетяни Василівни відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 28 червня 2023 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.О. Писана
Д.О. Таргоній