Справа № 308/8235/21
Іменем України
27 червня 2023 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.
суддів: Кондора Р.Ю., Джуги С.Д.
з участю секретаря судового засідання: Савинець В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 серпня 2022 року, ухвалене головуючою суддею Хамник М.М., у справі за позовом Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, витребування земельної ділянки
встановив:
У червні 2021 року Ужгородська окружна прокуратура звернулася до суду з позовом до Ужгородської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, витребування земельної ділянки.
В обгрунтування позову зазначає, що рішенням Ужгородської міської ради від 28.08.2018 за № 1224 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність» ОСОБА_2 затверджено проект із землеустрою щодо відведення земельної ділянки за кадастровим номером» 2110100000:48:001:0100, площею 0,0600 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в районі АДРЕСА_1 , позиція 187 з передачею її у власність.
Вказану земельну ділянку за договорами купівлі-продажу від 05.07.2019 відчужено ОСОБА_1 . Разом з тим, як встановлено в ході моніторингу реєстру речових прав на нерухоме майно, вказаний громадянин вже скористався своїм правом на отримання безоплатно у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на підставі рішення Великолазівської сільської ради від 17.01.2013 за № 807 щодо передачі у власність земельної ділянки за кадастровим номером 2124881200:13:016:0002 у розмірі 0,0884 га.
Отже, вказане рішення за №1224 від 28.08.2018 «Про затвердження» проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність Ужгородської міської ради в частині передачі ОСОБА_2 земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:48:001:0100, площею 0,0600га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд у приватну власність прийнято всупереч вимогам земельного законодавства України.
У зв'язку з наведеним Ужгородська окружна прокуратура просила суд:
- визнати незаконним та скасувати рішенням Ужгородської міської ради від 28.08.2018 за № 1224 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність» в частині затвердження проекту із землеустрою ОСОБА_2 щодо відведення земельної ділянки за кадастровим номером» 2110100000:48:001:0100, площею 0,0600 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в районі АДРЕСА_1 , поз. 187 з передачею її у власність;
- витребувати від ОСОБА_1 земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:48:001:0100, площею 0,0600 га вартістю 100169,92 грн. на користь територіальної громади міста Ужгород.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 серпня 2022 року позов задоволено.
Визнано незаконним та скасувано рішенням Ужгородської міської ради від 28.08.2018 за № 1224 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність» в частині затвердження проекту із землеустрою ОСОБА_2 щодо відведення земельної ділянки за кадастровим номером» 2110100000:48:001:0100, площею 0,0600 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в районі АДРЕСА_1 , поз. 187 з передачею її у власність.
Витребувано від ОСОБА_1 земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:48:001:0100, площею 0,0600 га вартістю 100169,92грн. на користь територіальної громади міста Ужгород.
Стягнуто із Ужгородської міської ради, ОСОБА_2 користь Закарпатської обласної прокуратури сплачений судовий збір в розмірі 5675,00 грн, по 2837.50 грн з кожного.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволені позову в повному обсязі.
Вважає оскаржуване рішення суду першої інстанції незаконним з огляду на неправильне застосування норм матеріального права, в судовому рішенні застосовані норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, в порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, належно не досліджено доказів.
Вказує, що вона являюсь законним власником придбаного майна, земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:48:001:0100, площею 0,0600 і є добросовісним набувачем, тому це майно, на підставі ст. 388 ЦК України витребувано бути не може, оскільки, в діях колишнього власника була наявна воля на передачу майна іншій особі. Воля в даному випадку це рішення (дозвіл) місцевої ради на відчуження комунального майна конкретно визначеній особі - ОСОБА_2 .
Вказане узгоджується з правовою позицією викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц.
Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у відповідача як добросовісного набувача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Покладаючись на добросовісність дій продавця ОСОБА_3 , ОСОБА_1 законним шляхом набула своє майно, і є добросовісним набувачем, тому це майно у неї на підставі ст. 388 ЦК України витребувано бути не може. Досудове слідство щодо можливих шахрайських дій з боку заявника на отримання ділянки та відповідальних службових осіб органу місцевого самоврядування не проводилося.
Крім того, на час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05 липня 2019 року було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.
Ужгородська окружна прокуратура подала відзив на апеляційну скаргу в якому просить залишити без задоволення апеляційну скаргу та без змін рішення суду першої інстанції.
Вказує, що суть апеляційної скарги зводиться до того, що суд першої інстанції не вірно встановив обставини справи в частині дій добросовісного набувача земельної ділянки, а відтак, в порушення норм ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, незаконно позбавив його права власності.
Однак, прокурором у позовній заяві наведено обґрунтування того, що втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, оскільки земельну ділянку отримано незаконно.
Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
При цьому цією статтею чітко вказано, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Отже витребування земельної ділянки у співвідповідача становить «суспільний», «публічний» інтерес оскільки вказане є задоволенням суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - безоплатної передачі у власність громадянам земель для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель, споруд, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу.
«Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі, що незаконно вибула з такої власності. Окрім того, суспільний інтерес, який полягає у поверненні в розпорядження держави земельної ділянки, що є умовою реалізації функцій держави із забезпечення громадян правом власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, забезпечення рівності можливостей всіх громадян використати своє право на землю, явно переважає приватний інтерес співвідповідачів.
Слід наголосити і на тому, що договір купівлі-продажу від 05.07.2019, за яким земельну ділянку відчужено ОСОБА_1 , укладений від імені ОСОБА_2 за довіреністю ОСОБА_4 , що зареєстрований по адресі співвідповідача.
Більше того, відповідно до глави 2 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України за №296/5 від 22.02.2012, перед посвідченням правочину на відчуження майна, обов'язково здійснюється витяг на підтвердження відсутності обтяжень майна особи яка відчужує майно на підставі інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, отриманої шляхом безпосереднього доступу до нього.
На підтвердження вказаних доводів до відзиву на апеляційну скаргу надаю інформаційну довідку за №172710617, сформовану за заявою ОСОБА_1 приватним нотаріусом Борисовою О.С., перед посвідченням договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки.
Згідно вказаної довідки, яка є аналогічною тій, що прокурор подав до суду в якості доказу до позовної заяви вбачається наявність у ОСОБА_2 земельної ділянки за кадастровим номером 2124881200:13:016:0002, площею 0,0884 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Також чітко зазначено, що підставою виникнення права власності на вказану земельну ділянку є рішення Великолазівської сільської ради Ужгородського району від 17.01.2013.
Отже, з огляду на наведене можна вважати, що ОСОБА_1 була проінформована про обставини отримання співвідповідачем повторно земельної ділянки на підставі рішень органів місцевого самоврядування, та могла проявити розумну обачність щодо недоліків при купівлі такої земельної ділянки.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що навіть у випадку повернення земельної ділянки від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред'явивши вимогу до проміжного набувача, в якого придбав земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Таку ж вимогу може заявити і проміжний набувач. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16.12.2015 у справі № 6-2510цс 15 (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 93), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 63), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 125.6.3)).
Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27.10.2020 по справі № 381/375/19, при аналогічних обставинах справи, також наголосив на тому, що відповідно до частини першої статті 661 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.
Таким чином, відповідач не позбавлена права звернутися з вимогою про відшкодування завданих збитків до продавця земельної ділянки.
Отже, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку про те, що спірна земельна ділянка вибула із державної власності внаслідок незаконного повторного використання права на безкоштовне отримання у власність земельних ділянок одного виду використання, тобто поза волею власника цих земельних ділянок - держави, при цьому витребування земельної ділянки у кінцевого набувача становить «суспільний», «публічний» інтерес оскільки вказане є задоволенням суспільної потреби у відновленні прав інших громадян та законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - безоплатної передачі у власність громадянам земель для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель, та загалом, права власності на землю Українського народу.
У судове засідання апеляційного суду ОСОБА_1 повторно не з'явилась та знов подала заяву про відкладення розгляду справи на цей раз через те, що не може з'явитись за сімейними обставинами. Однак за якими сімейними обставинами не зазначає і не надає доказів.
За правилами пункту 2 частини 8, частини 12 статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи. Порядок публікації оголошень на веб-порталі судової влади України визначається Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
Довідкою Закарпатського апеляційного суду від 08.03.2023 року підтверджено доставку "Судової повістки про виклик до суду" у формі електронного листа надісланого Ужгородській міській раді на її електронну адресу: vrmp@rada-uzhgorod.gov.ua, а.с. 155.
У пункті 2 частини 3 статті 223 ЦПК України зазначено, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки.
Згідно частини 4 статті 223 ЦПК України, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).
Відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Законодавець диференціює необхідність врахування судом поважності/ неповажності причин неявки відповідача, учасника справи до суду залежно від того, яке це судове засідання: перше чи повторне. Тобто процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов'язані з принципом диспозитивності цивільного судочинства, за змістом якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.
Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки відповідача та/або учасника справи, суд розглядає справу у їх відсутності. Зазначені норми дисциплінують відповідача та/або учасника справи і стимулюють їх належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи.
З метою запобігання безладному руху справи з врахуванням особливостей апеляційного процесу, та зважуючи на те що Ужгородська міська рада та ОСОБА_1 надали усі докази, які вважали за потрібне надати суду, тож такі у їх сукупності дозволяють суду вирішити заявлені позовні вимоги. Відтак, наведене на думку колегії суддів з приводу розгляду справи за відсутності відповідачів 1 і 3 не призведе до порушення процесуальних прав учасників справи у спірних правовідносинах.
За наведених обставин, колегія суддів вважає, що згідно приписів ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка учасників справи, не перешкоджає розгляду справи в даному судовому засіданні.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши підстави і доводи апеляційної скарги та відзиву на скаргу, колегія суддів вважає, що така не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
А ч. 1 ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Так з приписів ст. 76, ч.ч. 1, 2 ст. 77, ст.ст. 78, 79 і 80, ч.ч. 1, 4 ст. 81 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У ході перегляду справи апеляційним судом встановлено, що рішенням Ужгородської міської ради від 28.08.2018 за № 1224 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність» ОСОБА_2 затверджено проект із землеустрою щодо відведення земельної ділянки за кадастровим номером» 2110100000:48:001:0100, площею 0,0600 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в районі АДРЕСА_1 , поз. 187 з передачею її у власність (а.с.16).
У подальшому ОСОБА_2 , від імені якого діяв ОСОБА_4 , відчужив вказану земельну ділянку ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05.07.2019.
Про вчинений правочин приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Борисовою О.С. 05.07.2019 внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно та зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_1 за №1640193821101.
Також судом встановлено, що за рішенням Великолазівської сільської ради Ужгородського району від 17.01.2013 ОСОБА_2 затверджено технічну документацію на право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0884га та передано вказану земельну ділянку у власність (а.с.17).
Щодо вирішення позовних вимог про витребування майна
Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Частинами першою та другою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).
Земля є унікальним обмеженим природним та базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності, які є одними із фундаментальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно із статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду цільового призначення (частина четверта статті 116 ЗК України).
Згідно з пунктом «г» частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.
Звернувшись до суду з позовом у цій справі, прокурор, діючи в інтересах держави та посилаючись на те, що спірна земельна ділянка вибула із земель житлової та громадської забудови комунальної власності внаслідок незаконного повторного використання ОСОБА_2 права на безоплатну приватизацію земельних ділянок одного виду використання, просив витребувати земельну ділянку на користь територіальної громади у ОСОБА_1 , якій ОСОБА_2 від імені якого діяв ОСОБА_4 відчужив земельну ділянку за договором купівлі-продажу від 05.07.2019 р., не маючи на це повноважень.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19).
Главою 29 ЦК України визначено такі способи захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).
ЦК України передбачені засади захисту права власності, зокрема право на витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України) та від добросовісного набувача (стаття 388 ЦК України).
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений, як фактично, тобто повернення його у фактичне володіння, так і у власність цієї особи.
При цьому у випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні або поновленні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Під час розгляду справи судами встановлено, що ОСОБА_2 незаконно заволодів земельною ділянкою з кадастровим номером 2110100000:48:001:0100, площею 0,0600га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд у приватну власність
Та згідно з договором купівлі-продажу від 05 липня 2019 року ОСОБА_2 від імені якого діяв ОСОБА_4 відчужив ОСОБА_1 зазначену земельну ділянку, яка, в свою чергу, зареєструвала право власності на неї за собою.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) наведено правовий висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Подібні за змістом висновки викладені в постанові Верховного Суду від 12 січня 2022 року в справі № 687/425/20 (провадження № 61-9430св21).
З урахуванням наведеного, встановивши, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - територіальної громади, не з її волі, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про її витребування у ОСОБА_1 на підставі положень статі 388 ЦК України, визнавши, що такий спосіб захисту забезпечить відновлення порушених прав територіальної громади м. Ужгород.
У зв'язку з цим колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо неможливості витребування нерухомого майна у добросовісного набувача шляхом витребування такого майна.
Щодо застосування ефективного засобу юридичного захисту після завершення цього судового процесу.
Згідно з принципами диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання, пункти 4 і 5 частини 3 статті 2, частини 1-4 статті 12, частини 1 та 3 статті 13 ЦПК України.
Під час розгляду цієї справи ОСОБА_1 як співвідповідач розпорядилася своїми процесуальними правами та не заявила зустрічний позов про надання належного відшкодування матеріальної шкоди у зв'язку із заявленою вимогою про витребування спірної земельної ділянки.
Крім того, як майновий тягар, так і тягар розчарування у результаті задоволення позовних вимог і повернення спірної земельної ділянки власникові, може бути належно компенсований ОСОБА_1 в іншому судовому процесі.
Колегія суддів звертає увагу, що законодавство України надає ОСОБА_1 після завершення цього судового процесу додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Вона не позбавлена можливості відновити своє право, зокрема, пред'явивши вимогу до ОСОБА_2 , в якого придбала спірну земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини 1 цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 (див. також пункт 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).
Разом з наведеним, слід наголосити на тім, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Відтак, суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
А звідси, інші доводи ОСОБА_1 у спірних правовідносинах не являються тими обставинами, які б слугували підставою для колегії суддів стосовно відхилення заявленої позовної вимоги, та не впливають на правові висновки у спірних правовідносинах і не спростовують викладеного вище.
Враховуючи наведене та дослідивши усі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам норм матеріального та процесуального права.
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не відносяться до тих підстав, з якими закон пов'язує можливість скасування чи зміни оскаржуваного рішення, і висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити на підставі приписів статті 375 ЦПК України, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Зважуючи на встановлене та керуючись приписами норм 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 червня 2022 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови суду складено 03 липня 2023 року.
Суддя-доповідач:
Судді: