Справа № 420/15045/23
30 червня 2023 року м.Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Тарасишина О.М., розглянувши матеріали позовної заяви Бабія Геннадія Олексійовича Керівника Регіонального Національного Центру Демократичного Цивільного Контролю Національного Сектору Безпеки та Оборони України у місті Ізмаїл Одеської області ГРУО до Ізмаїльської окружної прокуратури Одеської області про визнання протиправної бездіяльності щодо не внесення відомостей до ЄРДР про закриття міськрайонним судом Одеської області на попередньому засіданні кримінального провадження та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 Керівника Регіонального Національного Центру Демократичного Цивільного Контролю Національного Сектору Безпеки та Оборони України у місті Ізмаїл Одеської області ГРУО до Ізмаїльської окружної прокуратури Одеської області про визнання протиправної бездіяльності щодо не внесення відомостей до ЄРДР, в якій позивач просить:
визнати бездіяльність Ізмаїльської окружної прокуратури Одеської області протиправною та зобов'язати внести відомості до ЄРДР про закриття Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області на попередньому засіданні кримінального провадження № 42019161300000023 від 07.05.2019 року за ст. 284 КПК України проти ОСОБА_1 , та підтвердженого Апеляційним судом у справі № №946/9233/19, 11-кп/813/2125/21;
визнати бездіяльність Ізмаїльської окружної прокуратури Одеської області протиправною та зобов'язати скоригувати відомості в ЄРДР шляхом виключення відомостей з ЄРДР стосовно закритого Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області ухвалою від 08.09.2021 року на попередньому засіданні кримінального провадження №42019161300000023 від 07.05.2019 року за ст. 284 КПК України проти ОСОБА_1 , підтвердженого Апеляційним судом.
Ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї матеріалами, та вирішуючи питання щодо відкриття провадження у справі, суд виходить з наступного.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Розглянувши позовну заяву та додані до неї матеріали, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, підставою звернення позивача до суду стали непогодження останнього, як за його твердженням, з діями/бездіяльністю відповідача вчинених у межах кримінального провадження.
Відповідно до частини 3 статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно з пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом.
З огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві національне законодавство має забезпечувати достатній рівень доступу до суду в аспекті права на суд. Для того, щоби право на доступ до суду було ефективним, особа має мати зрозумілу та реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) від 4 грудня 1995 року, заява № 23805/94, § 36).
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі «Перетяка та Шереметьев проти України» (Peretyaka And Sheremetyev v. Ukraine) від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, § 33).
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є, зокрема, справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Визначення адміністративної справи сформульоване уКодексі адміністративного судочинства України, відповідно до пунктів 1-2 частини першої статті 4 якого адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона, зокрема, здійснює публічно-владні управлінські функції, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України).
З огляду на вказане визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Стосовно терміну «публічно-владні управлінські функції», то у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, термін «публічно-правовий» означає, що такі функції суб'єкта спрямовані на задоволення публічного інтересу; зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб'єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин. Управлінські функції - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта.
Отже, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17.
Як вже було встановлено судом вище, предметом розгляду у даній справі є обставини, зокрема, але не виключно, пов'язані щодо внесення до ЄРДР відомостей про закриття Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області на попередньому засіданні кримінального провадження № 42019161300000023 від 07.05.2019 року за ст. 284 КПК України проти ОСОБА_1 , та підтвердженого Апеляційним судом у справі № №946/9233/19, 11-кп/813/2125/21.
В такому випадку, суд вважає за необхідне зазначити, що для вирішення питання про те, чи поширюється юрисдикція адміністративних судів на зазначені в позові вимоги, необхідно з'ясувати юридичну природу спірних правовідносин, а саме, чи пов'язані оспорюванні позивачем дії та бездіяльність Ізмаїлської обласної прокуратури Одеської області зі здійсненням цим органом публічно-владних управлінських функцій.
Аналізуючи з цією метою положення спеціального законодавства, питання реєстрації кримінальних правопорушень, осіб, які їх учинили, обліку прийнятих під час досудового розслідування рішень та результатів судового провадження регулюються Положенням про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженим наказом Генерального прокурора України 6 квітня 2016 року № 139, що набрало чинності 21 червня 2016 року, а до цього - аналогічним Положенням, затвердженим наказом Генерального прокурора України 17 серпня 2012 року № 69.
Відповідно до норм чинного Кримінального процесуального кодексу (надалі - КПК) України 2012 року та Положень офіційним джерелом інформації щодо зареєстрованих злочинів, осіб, підозрюваних (обвинувачених) у їх вчиненні, та руху кримінальних справ (кримінальних проваджень) є ЄРДР, а не система єдиного обліку злочинів і осіб, які їх вчинили, що регламентувалася Інструкцією і функціонувала на підставі КПК України 1960 року в період чинності цього Кодексу.
Відповідно до пункту 1.2 глави 1 розділу І Положення № 69 Реєстр - це створена за допомогою автоматизованої системи електронна база даних, відповідно до якої здійснюється збирання, зберігання, захист, облік, пошук, узагальнення даних, зазначених у пункті 2.1 цього Положення, які використовуються для формування звітності, а також надання інформації про відомості, внесені до Реєстру.
Згідно з пунктом 2 глави 1 розділу І Положення № 139 Реєстр - це створена за допомогою автоматизованої системи електронна база даних, відповідно до якої здійснюється збирання, зберігання, захист, облік, пошук, узагальнення даних, зазначених у пункті першому глави 2 цього розділу (зокрема, про закінчення досудового розслідування у формі звернення прокурора до суду з обвинувальним актом на підставі пункту третього частини другої статті 283 КПК України), які використовуються для формування звітності, а також надання інформації про відомості, внесені до Реєстру з дотриманням вимог кримінального процесуального законодавства та законодавства, яким врегульовано питання захисту персональних даних та доступу до інформації з обмеженим доступом.
Відповідно до пункту 1.3 глави 1 розділу І Положення № 69 Реєстр утворений та ведеться відповідно до вимог КПК України з метою забезпечення:
- єдиного обліку кримінальних правопорушень та прийнятих під час досудового розслідування рішень, осіб, які їх учинили, та результатів судового провадження;
- оперативного контролю за додержанням законів під час проведення досудового розслідування;
- аналізу стану та структури кримінальних правопорушень, вчинених у державі.
Як передбачає пункт 3 глави 1 розділу І Положення № 139, Реєстр утворений та ведеться відповідно до вимог КПК України з метою забезпечення:
- реєстрації кримінальних правопорушень (проваджень) та обліку прийнятих під час досудового розслідування рішень, осіб, які їх учинили, та результатів судового провадження;
- оперативного контролю за додержанням законів під час проведення досудового розслідування;
- аналізу стану та структури кримінальних правопорушень, вчинених у державі;
- інформаційно-аналітичного забезпечення правоохоронних органів.
Облік кримінальних проваджень відповідно до пункту 3.1 глави 3 розділу І Положення № 69 та пункту 1 глави 3 розділу І Положення № 139 здійснюється шляхом внесення до ЄРДР відомостей щодо руху таких проваджень, у тому числі про закінчення досудового розслідування.
Реєстратори у межах повноважень, визначених КПК України, на підставі пункту 4.1 глави 4 розділу II Положення № 69 та пункту 1 глави 4 розділу ІІ Положення № 139 «Облік наслідків досудового розслідування кримінальних правопорушень, результатів відшкодування матеріальних збитків та вилучення предметів злочинної діяльності» вносять до Реєстру відомості про наслідки досудового розслідування кримінальних правопорушень.
Зазначені відомості є підставою для відображення у звітності даних про прийняття одного з передбачених кримінальним процесуальним законом рішень, у тому числі про звернення прокурора до суду з обвинувальним актом (пункт 4.2 глави 4 розділу II Положення № 69, пункт 2 глави 4 розділу ІІ Положення № 139).
Отже, наявність у Реєстрі відомостей щодо кримінального провадження є лише підтвердженням того, що такий факт існує як офіційний документ за наслідками досудового розслідування.
Використання поліцією відображених у Реєстрі відомостей, як і інша діяльність цього органу, відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року № 580-VIII (надалі - Закон України «Про Національну поліцію») може здійснюватися виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статті 25, 26 Закону України «Про Національну поліцію» передбачають повноваження поліції щодо формування, наповнення та підтримання в актуальному стані баз даних єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України стосовно зареєстрованих кримінальних правопорушень, результатів їх розгляду у судах, а також обвинувачених, обвинувальний акт щодо яких направлено до суду.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що діяльність уповноважених службових осіб поліції, як і інших правоохоронних органів, щодо інформаційного наповнення ЄРДР полягає в офіційному фіксуванні здійснених у кримінальному провадженні процесуальних дій та прийнятих процесуальних рішень і є похідною від них. Внесення до Реєстру відомостей про закінчення досудового розслідування в одній з установлених КПК України форм, у тому числі звернення до суду з обвинувальним актом, саме по собі не впливає на юридичне становище особи, не змінює характеру й обсягу її прав та обов'язків та існуючого стану правовідносин, а також не містить ознак управління діяльністю інших суб'єктів.
Набуття особою статусу обвинуваченого та подальший рух справи на стадії судового розгляду є правовими наслідками передбачених законом процесуальних дій слідчого, прокурора - складання обвинувального акта та направлення його до суду (частина 2 статті 42 КПК України), а не наслідками відображення інформації про ці дії у відповідній базі даних.
Виключення з Реєстру інформації, якою лише констатується факт здійснення процесуальної діяльності органів досудового розслідування та її результати, чинне законодавство не передбачає.
Виходячи з наведеного, дії чи бездіяльність уповноважених службових осіб, пов'язані із внесенням або невнесенням передбачених КПК України відомостей до ЄРДР, не є здійсненням публічно-владних управлінських функцій. А тому спори щодо таких дій або бездіяльності не є публічно-правовими, і юрисдикція адміністративних судів на них не поширюється.
Крім того, суд звертає увагу, що згідно з частиною 1 статті 1, частиною 1 статті 4 Кримінального процесуального кодексу України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.
Кримінальне провадження на території України здійснюється з підстав та в порядку, передбачених цим Кодексом, незалежно від місця вчинення кримінального правопорушення.
Пунктом 10 статті 3 Кримінального процесуального кодексу України встановлено, що кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.
За частиною 1 статті 214 Кримінального процесуального кодексу України слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань. Слідчий, який здійснюватиме досудове розслідування, визначається керівником органу досудового розслідування, а дізнавач - керівником органу дізнання, а в разі відсутності підрозділу дізнання - керівником органу досудового розслідування.
Системний аналіз положень Кримінального процесуального кодексу України дозволяє дійти висновку, що процесуальні дії це дії, спрямовані на виконання завдань кримінального провадження на різних стадіях кримінального процесу, проведення яких забезпечується силами, засобами кримінального провадження на підставах і в порядку, передбачених кримінальним процесуальним законодавством.
Отже, керуючись викладеним вище, суд зауважує, що незгода із діями слідчого, дізнавача, прокурора, є процесуальною діяльністю, порядок здійснення якої унормований положеннями кримінального процесуального законодавства і не може розглядатися як владна управлінська функція.
В свою чергу, оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування визначено параграфом 1 глави 26 Кримінального процесуального кодексу України.
Так, за приписами пункту 1 частини 1 статті 303 Кримінального процесуального кодексу України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов'язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк, - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володільцем тимчасово вилученого майна, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування.
При цьому, згідно з частиною 1 статті 306 Кримінального процесуального кодексу України скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора розглядаються слідчим суддею місцевого суду згідно з правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318 - 380 цього Кодексу, з урахуванням положень цієї глави.
Конституційний Суд України в рішенні від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п'ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України та за конституційними зверненнями громадян ОСОБА_3 і ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України зазначив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК України, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1666а15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 826/13340/15 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 квітня 2021 року № 640/13968/20.
Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Також, суд звертає увагу, що Верховний Суд України неодноразово, зокрема, в постановах від 24 квітня 2012 року у справі № 21-989во10, від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1666а15, звертав увагу на те, що спори, які стосуються перевірки правомірності дій (рішень) правоохоронних органів, вчинених (прийнятих) при досудовому розслідуванні, не відносяться до юрисдикції адміністративних судів.
Суд зауважує, що законність процесуальних актів, дій чи бездіяльності, вчинених при здійсненні процесуальних повноважень, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.
Намагання здійснити контроль за процесуальною діяльністю поза межами відповідного процесуального регулювання є протиправним втручанням у діяльність особи, наділеної в установленому порядку процесуальними правами, та є посяганням на її процесуальну незалежність.
Отже, спори, які стосуються перевірки правомірності рішень, дій, бездіяльності правоохоронних органів, вчинених (прийнятих) при досудовому розслідуванні не відносяться до юрисдикції адміністративних судів.
Таким чином, при визначенні юрисдикції у випадку оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень має значення, в тому числі, і предмет спору. У разі, коли він виник чи пов'язаний з кримінальним провадженням, то на такі правовідносини юрисдикція адміністративних судів не поширюється.
Суд зазначає, що в даному випадку підставою для звернення позивача до суду стали, як за твердженням позивача, дії/бездіяльність працівників органу прокуратури в рамках кримінального провадження № 42019161300000023.
Враховуючи викладене вище в сукупності, суд дійшов чіткого висновку, що прокурор при вчиненні дій, пов'язаних із досудовим розслідуванням злочинів не здійснює публічно-владних управлінських функцій, що свідчить про те, що оскарження таких дій/бездіяльності має відбуватися виключно за правилами, встановленими Кримінальним процесуальним кодексом України.
Отже, перевірка правомірності дій відповідача, з огляду на положення пункту 2 частини 2 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України знаходиться поза межами юрисдикції адміністративного суду, адже їх оскарження має здійснюватися у порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України.
Таким чином, суд звертає увагу позивача, що заявлені останнім у поданій позовній заяві вимоги підлягають вирішенню відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу України слідчим суддею місцевого суду згідно з правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318-380 цього Кодексу.
Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 826/2004/18 (провадження № 11-874апп18) та від 26 червня 2019 року у справі № 810/4310/18 (провадження №11-263апп19).
Таким чином, враховуючи викладене вище в сукупності, беручи до уваги приписи вимог чинного законодавства суд дійшов висновку, що спірні правовідносини стосуються окремих питань діяльності відповідача, яка регламентована нормами Кримінального процесуального кодексу України, а тому даний спір не відноситься до юрисдикції адміністративних судів, і не може бути розглянутий за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно із приписами пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, при цьому вказаний спір він може бути розглянутий в судовому порядку будь-якої юрисдикції, із врахуванням позиції та висновків Верховного Суду.
Отже, ураховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, суд дійшов до висновку про відмову у відкритті провадження в цій справі внаслідок непоширення юрисдикції адміністративного суду на вимоги викладені у заяві.
Керуючись ст.ст. 170, 241 - 243, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя,-
Відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі № 420/15045/23 за позовом ОСОБА_1 Керівника Регіонального Національного Центру Демократичного Цивільного Контролю Національного Сектору Безпеки та Оборони України у місті Ізмаїл Одеської області ГРУО до Ізмаїльської окружної прокуратури Одеської області про визнання протиправної бездіяльності щодо не внесення відомостей до ЄРДР про закриття міськрайонним судом Одеської області на попередньому засіданні кримінального провадження та зобов'язання вчинити певні дії.
Роз'яснити, що вирішення даного спору здійснюється в порядку КПК України.
Відповідно до ч.5 ст.170 КАС України повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала може буде оскаржена до суду апеляційної інстанції у порядку та строки, встановлені статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.М. Тарасишина