ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
27 червня 2023 року Справа № 906/65/17
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Павлюк І.Ю., суддя Дужич С.П. , суддя Савченко Г.І.
секретар судового засідання Кушнірук Р.В.
за участю представників сторін:
від позивача: Невисевич М.В.
від відповідача: Веселовська-Галєєва Ю.В., Слівінський А.О.
від третіх осіб:
- Коростишівської міської ради Житомирської області: не з'явився
- КП "Міський ринок" Коростишівської міської ради: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок"
на рішення Господарського суду Житомирської області, ухваленого 27.04.23р. суддею Шніт А.В. о 12:59 год. у м.Житомирі, повний текст складено 04.05.23р.
у справі № 906/65/17
за позовом Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок"
до Фізичної особи-підприємця Веселовської-Галєєвої Юлії Володимирівни
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача:
1) Коростишівської міської ради Житомирської області,
2) Комунального підприємства "Міський ринок" Коростишівської міської ради
про стягнення 467370,00грн.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 27.04.2023р. у справі №906/65/17 в задоволенні позову Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" до Фізичної особи-підприємця Веселовської-Галєєвої Юлії Володимирівни, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача: 1) Коростишівської міської ради Житомирської області, 2) Комунального підприємства "Міський ринок" Коростишівської міської ради, про стягнення 467370,00грн. - відмовлено.
Також, додатковим рішенням Господарського суду Житомирської області від 02.05.2023р. у справі №906/65/17 стягнуто з Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" на користь Фізичної особи-підприємця Веселовської-Галєєвої Юлії Володимирівни 3200,00грн. витрат, пов'язаних з поданням касаційної скарги.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Підприємство Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржене рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2023р. у справі №906/65/17 скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Також, просить скасувати додаткове рішення Господарського суду Житомирської області від 02.05.2023р. у справі №906/65/17. Крім того, просить судові витрати покласти на відповідача.
Мотивуючи апеляційну скаргу, скаржник зазначає, зокрема, наступне:
- вважає, що рішення місцевого господарського суду ухвалене з порушенням норм чинного законодавства;
- вказує на те, що відмовляючи в задоволенні позову про стягнення неустойки на підставі ч.2 ст.785 ЦК України суд першої інстанції, всупереч нормам ст.ст.76, 77 ГПК України, помилково визнав належним та допустимим доказом Акт демонтажу тимчасової торгівельної конструкції (ТТК) від 03.01.2016р., який був наданий відповідачем нібито на підтвердження факту звільнення нею торгівельних майданчиків, розташованих на території позивача на підставі договору оренди №187 від 31.12.2013р. (договір). Адже вказаний Акт є одностороннім документом, який ні за формою, ні за змістом не може бути належним та допустимим доказом в розумінні стст.76, 77 ГПК України, а його оформлення (складання) не передбачено, ні умовами договору, ні цивільним та/або господарським законодавством України;
- зазначає, що саме орендар мала право вимагати від орендодавця письмового підтвердження повернення нею з оренди торгівельних майданчиків №149, №150 та №151, у зв'язку із закінченням строку дії договору, проте не робила цього, оскільки і не збиралась виконувати зобов'язання, передбачене п.4.3.8 договору та ч.1 ст.785 ЦК України;
- вважає, що в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази того, що позивач відмовився прийняти вказані торгівельні майданчики з оренди після закінчення строку дії договору, впродовж встановленого п.4.3.8 договору, пільгового 7-денного строку їх звільнення від ТТК відповідача, засвідчивши цей факт письмово;
- вказує на те, що наданий відповідачем Акт складено без участі та навіть повідомлення позивача, а тому є безпідставним висновок суду першої інстанції про те, що керівник ПР "Кооперативний ринок" від підпису цього акту відмовився, за відсутності в матеріалах справи будь-яких доказів належного повідомлення про дату і час здійснення відповідних дій;
- зазначає про те, що ніякого демонтажу ТТК не відбулось і відповідач до цих пір, протягом вже більше 7 років здійснює в них свою підприємницьку діяльність, безпідставно користуючись торгівельними майданчиками позивача після припинення договору оренди останніх;
- також, судом першої інстанції не врахована важлива обставина, що має значення для правильного вирішення справи, а саме наявність у матеріалах справи Акту №2280 від 05.11.2018р. про встановлення депутатом Коростишівської міської ради факту здійснення відповідачем своєї господарської діяльності на вказаних торгівельних майданчиках позивача;
- покликається на те, що на відміну від Акту, наданого відповідачем, Акт №2280 складено особою, уповноваженою на вчинення функцій місцевого самоврядування Законами України "Про місцеве самоврядування в Україні" та "Про статус депутатів місцевих рад", а отже є належним та допустимим доказом в розумінні ст.ст.76, 77 ГПК України;
- вважає, що судом залишено поза увагою те, що обов'язок з повернення орендованого майна, як законом так і договором, покладений саме на орендаря, який під час розгляду справи не надав будь-яких належних та допустимих доказів того, що вона повернула об'єкт оренди, чи вживала заходів з повернення об'єкта оренди, але не залежно від її волі, орендодавець ухилявся від отримання об'єкта оренди;
- відмічає те, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не враховані аналогічні висновки Верховного Суду України, викладені у постановах: від 09.03.2023р. у справі №906/560/20, від 06.07.2021р. у справі №906/562/20 та від 08.06.2021р. у справі №906/564/20, у яких стороною був той самий позивач, що і в даній справі;
- також, не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції також послався на те, що позивач замість того, щоб скористатися своїм правом, передбаченим п.4.2.5 договору щодо самостійного переміщення тимчасових споруд відповідача на штраф майданчик, обрав інший спосіб захисту, зокрема зазначив, що всупереч особливостям правової природи інституту неустойки за неповернення орендованого майна згідно ч.2 ст.785 ЦК України, обрав засіб впливу на відповідача саме у вигляді стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.
Листом №906/65/17/3323/23 від 26.05.2023р. матеріали справи №906/65/17 було витребувано з Господарського суду Житомирської області.
04.05.2023р. до Північно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №906/65/17.
Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 08.06.2023р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" на рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2023р. у справі №906/65/17 та на додаткове рішення Господарського суду Житомирської області від 02.05.2023р. у справі №906/65/17 та призначено справу №906/65/17 до розгляду на 27.06.2023р. об 14:30год., тощо.
13.06.2023р. до Північно - західного апеляційного господарського суду від представника Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" надійшла заява про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі №906/65/17 поза приміщенням суду. В даному клопотанні заявник просить забезпечити представнику Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" - директору Невисевичу М.В. можливість проведення судового засідання по справі №906/65/17, призначеного на 27.06.2023р. об 14:30год. в режимі відеоконференції поза приміщенням суду з використанням власних технічних засобів з використанням системи "EаsyCon".
Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 14.06.2023р. задоволено заяву представника Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" - директора Невисевича М.В. про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі №906/65/17 поза приміщенням суду та забезпечено представнику Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" - директору Невисевичу М.В. участь в судовому засіданні у справі №906/65/17, призначеному на 27.06.2023р. об 14:30год. в режимі відеоконференції за допомогою системи відеоконференцзв'язку "EаsyCon".
21.06.2023р. та 22.06.2023р. до Північно - західного апеляційного господарського суду від представника Комунального підприємства "Міський ринок" Коростишівської міської ради надійшло клопотання про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі №906/65/17 поза приміщенням суду. В даному клопотанні заявник просить забезпечити представнику Комунального підприємства "Міський ринок" Коростишівської міської ради - директору Зозулі М.М. можливість проведення судового засідання по справі №906/65/17, призначеного на 27.06.2023р. об 14:30год. в режимі відеоконференції поза приміщенням суду з використанням власних технічних засобів з використанням системи "EаsyCon".
Згідно відомостей табелю КП "Діловодство спеціалізованого суду" головуюча суддя по справі - Павлюк І.Ю. перебувала на лікарняному (тимчасова непрацездатність) в період з 19.06.2023р. по 26.06.2023р. включно.
Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 27.06.2023р. задоволено клопотання представника Комунального підприємства "Міський ринок" Коростишівської міської ради - директора Зозулі М.М. про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі №906/65/17 поза приміщенням суду та забезпечено представнику Комунального підприємства "Міський ринок" Коростишівської міської ради - директору Зозулі М.М. участь в судовому засіданні у справі №906/65/17, призначеному на 27.06.2023р. об 14:30год. в режимі відеоконференції за допомогою системи відеоконференцзв'язку "EаsyCon".
Також, 26.06.2023р. на електронну адресу Північно - західного апеляційного господарського суду від Фізичної особи-підприємця Веселовської-Галєєвої Ю.В. надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу. Також, у письмовому відзиві на апеляційну скаргу заявлено клопотання про поновлення строку подачі відзиву, у зв'язку із ознайомленням із ухвалою суду про відкриття апеляційного провадження із ЄДРСР 19.06.2023р. та укладенням 21.06.023р. угоди з адвокатом на представництво інтересів в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до ч.1 ст.263 ГПК України, учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.
З огляду викладене, а також приписи ст.119 ГПК України, колегія суддів апеляційної інстанції вважає поважними причини пропуску подання відзиву на апеляційну скаргу, а тому поновлює строк на подання письмового відзиву на апеляційну скаргу та приймає його.
27.06.2023р. на електронну адресу Північно - західного апеляційного господарського суду від Комунального підприємства "Міський ринок" Коростишівської міської ради надійшло повідомлення, в якому зазначає про присутність при відеоконференції у судовому засіданні представника медіа та про здійснення повного аудіо, фото та відео фіксування судового засідання без здійснення прямої трансляції в Інтернет.
27.06.2023р. до Північно - західного апеляційного господарського суду від Фізичної особи-підприємця Веселовської-Галєєвої Ю.В. надійшли додаткові матеріали по справі.
Учасники справи були належним чином повідомлені про час та місце судового засідання, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази. Однак, треті особи у справі наданим їм процесуальним правом не скористалися та в судове засідання 27.06.2023р. не з'явилися, своїх повноважних представників не направили.
Враховуючи положення ч.12 ст.270 ГПК України, відповідно до яких неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, судова колегія вважає за можливе розглянути подану апеляційну скаргу за відсутністю третіх осіб у справі.
В судовому засіданні 27.06.2023р. представник скаржника підтримав доводи апеляційної скарги та надав пояснення в обґрунтування своєї позиції. Вважає рішення місцевого суду незаконним та необґрунтованим. Просить суд рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2023р. у справі №906/65/17 скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Також, просить скасувати додаткове рішення Господарського суду Житомирської області від 02.05.2023р. у справі №906/65/17.
Представники позивача у письмовому відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні 27.06.2023р. заперечила проти її доводів, вважаючи її безпідставною та необґрунтованою. Просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, змінити рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2023р. у справі №906/65/17 та виключити з мотивувальної частини рішення посилання на неналежний доказ у справі - копію повідомлення ПКР "Кооперативний ринок" №54 від 22.01.2016р. та на обставини встановлені на підставі такого доказу судом першої інстанції, у зв'язку із його невірною оцінкою такого доказу судом першої інстанції. В іншій частині рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2023р. у справі №906/65/17 просить залишити без змін.
Згідно із ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Судова колегія, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та свідчать матеріали справи, 31.12.2013р. між Підприємством Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Веселовською-Галєєвою Юлією Володимирівною (орендар) укладено договір оренди №187 (далі - договір), згідно п.1.1 якого, предметом договору є торгівельні майданчики №149, №150 та №151 загальною площею 15, 15, 18 кв.м - відповідно; місцезнаходження останніх зазначене на плані розміщення торговельних місць ринку (далі - об'єкт оренди) (а.с.16-16а, т.1).
Об'єкт оренди надається орендодавцем у тимчасове платне користування орендарю для провадження торгівельної діяльності (п.1.3 договору).
Орендар набуває права користування об'єктом оренди з дати початку дії договору відповідно до п.6 (п.2.1 договору).
Орендна плата складає 865,50грн.; 865,50грн. і 1154,00грн. на місяць та вноситься орендарем на розрахунковий рахунок або в касу орендодавця до 10 числа місяця, за який проводиться оплата (п.3.1 договору).
Пунктом 4.3.3 договору оренди сторони погодили обов'язок орендаря своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату.
У відповідності до п.4.3.8 договору, в разі припинення або розірвання договору орендар зобов'язується у семиденний термін звільнити об'єкт оренди та повернути його орендодавцеві у стані не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, та відшкодувати орендодавцеві збитки в разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об'єкта оренди з вини орендаря.
Відповідно до п.4.2.5 договору, в разі, якщо орендар після припинення дії договору в семиденний термін не звільнить об'єкт оренди, орендодавець переміщає тимчасову споруду, що встановлена на орендованому торговельному місці, на штрафмайданчик ринку.
Згідно п.5.2 договору, за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором сторони несуть відповідальність згідно законодавства України.
Договір укладено на 1 рік і діє з 01.01.2014р. до 31.12.2014р. включно (п.6.1 договору).
Якщо орендар має намір укласти договір на наступний строк, він зобов'язаний не пізніше, ніж за один місяць до закінчення терміну дії цього договору, подати орендодавцю письмову заяву з додаванням копій правовстановлюючих документів. За умови відсутності в орендодавця заперечень, договір може бути пролонгований на такий же термін. В іншому випадку договір припиняє дію відповідно до п.6.1 (п.6.3 договору).
У відповідності до п.7.3 договору взаємовідносини, що не узгоджені договором, регулюються законодавством України.
Також, додатковою угодою від 17.12.2014р. до договору оренди №187 від 31.12.2013р. сторони пролонгували дію останнього на термін з 01.01.2015 по 31.12.2015р. (а.с.19, т.1).
Матеріали справи містять надану позивачем копію повідомлення №54 від 22.01.2016, яким останній доводив до відома відповідача, що договір оренди №187 від 31.12.2013 припинив свою дію 31.12.2015р., у зв'язку з чим вимагав негайно повернути торгівельні майданчики №149, №150, №151 ПР "Кооперативний ринок".
Також, ФОП Веселовській-Галєєвій Ю.В. роз'яснено, що на підставі ст.785 Цивільного кодексу України їй з 01.01.2016р. здійснюється нарахування неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном за час прострочення (а.с.257, т.2).
За вказаних обставин, Підприємство Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Веселовської-Галєєвої Юлії Володимирівни про стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування об'єктом оренди за час прострочення, а саме за період з 01.01.2016р. по 01.11.2017р. в загальній сумі 69 240,00грн. (з врахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог (вх.№01-44/1015/22 від 26.09.2022р.) - 467370,00грн. за період 01.01.2016р. по 01.10.2022р.).
Обґрунтовуючи позовну заяву, Підприємство Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" посилається на те, що орендар не виконав умови ч.1 ст.785 ЦК України і продовжує використовувати торгівельні майданчики №149, №150, №151 в своїй господарській діяльності після припинення договору оренди №187 від 31.12.2013р. без надання заяви про намір укласти відповідний договір.
Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 06.02.2017р. прийнято позовну заяву та порушити провадження у справі №906/65/17 та призначено справу до розгляду.
Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 27.04.2017р. залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Коростишівську міську раду Коростишівського району Житомирської області
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 09.11.2017р., залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 14.12.2017р., позов Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" задоволено; стягнуто з ФОП Веселовської-Галєєвої Юлії Володимирівни на користь Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" 126940,00грн. неустойки та 1 904,10грн. судового збору.
Постановою Верховного Суду від 22.06.2018р. постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 14.12.2017р. та рішення Господарського суду Житомирської області від 09.11.2017р. скасовано, а справу №906/65/17 передано на новий розгляд до Господарського суду Житомирської області.
Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 20.08.2018р. справу №906/65/17 прийнято до розгляду, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 04.09.2018р. задоволено клопотання Фізичної особи - підприємця Веселовської-Галєєвої Юлії Володимирівни про розгляд справи за правилами загального позовного провадження; постановлено здійснювати розгляд справи №906/65/17 за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 24.09.2018.
Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 06.11.2018р. задоволено самовідвід судді Тимошенка О.М..
Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 09.11.2018 справу прийнято суддею Шніт А.В. до свого провадження, призначено підготовче засідання.
21.12.2018р. Господарський суд Житомирської області зупинив провадження у справі №906/65/17 до набрання законної сили рішення у справі Господарського суду Житомирської області №906/1060/18.
Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 05.09.2022р. провадження у справі поновлено та призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 04.10.2022р. постановлено прийняти до розгляду заяву Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" про збільшення розміру первісних позовних вимог (вх.№01-44/1015/22 від 26.09.2022р.) та вважати заявленим до розгляду спір про стягнення з ФОП Веселовської-Галєєвої Ю.В. неустойки за користування торгівельними майданчиками в сумі 467 370,00грн..
У підготовчому засіданні 14.02.2023р. Господарський суд Житомирської області залучив до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Комунальне підприємство "Міський ринок" Коростишівської міської ради.
Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 09.03.2023р. закрито підготовче провадження та призначено справу №906/65/17 до судового розгляду по суті.
У судовому засіданні 11.04.2023р. Господарським судом Житомирської області оголошено перерву до 27.04.2023р..
Як вже зазначалося, рішенням Господарського суду Житомирської області від 27.04.2023р. у справі №906/65/17 в задоволенні позову відмовлено.
Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
В силу ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Здійснюючи правосуддя, суд забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України, водночас, визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань і це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч.5 ст.55 Конституції України).
Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України визначає Україну як правову державу, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є юридична визначеність (legal certainty). Юридичні норми мають бути чіткими, ясними і недвозначними, оскільки інше не може забезпечити їх однакове застосування.
Водночас, ст.9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
На розширення цього положення Основного Закону в ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом першим статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Устименко проти України" (заява №32053/13).
Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006р. (заяви №29458/04 та №29465/04) вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст.ст.6, 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Верховною Радою України Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997р..
У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" від 12.07.2001р. зазначено, що право на доступ до суду, гарантоване п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права.
Як вказано у рішенні Конституційного Суду України №15-рп/2004 від 02.11.2004р., верховенство права - це панування права в суспільстві. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
У відповідності до ст.7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України. кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.
Таким чином, конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.
Водночас, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Згідно ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.
У відповідності до п.1 ст.12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Як встановлено ст.67 Господарського кодексу України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
У статтях 3 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Згідно ст.174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання, наведені в ст.179 ГК України, згідно з якою майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори. Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню. Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ч.2 ст.180 ГК України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частина 1 ст.628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
В силу ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Відповідно до приписів ст.759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Договір найму укладається на строк, встановлений договором (ч.1 ст.763 ЦК України).
За приписами ч.1 ст.785 ЦК України, у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (ч.2 ст.785 ЦК України).
Частиною 1 ст.614 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Неустойка, стягнення якої передбачено ч.2 ст.785 ЦК України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і для притягнення наймача, який порушив зобов'язання, до такої відповідальності необхідна наявність його вини (умислу або необережності) відповідно до вимог ст.614 ЦК України.
При цьому, для застосування відповідальності, передбаченої цією нормою, важливим є встановлення наявності в орендаря можливості передати майно, що було предметом оренди, та умисного невиконання ним цього обов'язку.
Право наймодавця вимагати оплати неустойки відповідно до ч.2 ст.785 ЦК України та обов'язок наймача сплачувати таку неустойку зберігається до моменту повернення наймачем наймодавцю орендованого майна. Винятком з такого правила можуть бути, зокрема, підтверджені належними доказами неправомірні дії (бездіяльність) наймодавця, спрямовані на ухилення від обов'язку прийняти орендоване майно та оформити повернення наймачем орендованого майна (правова позиція, викладена Верховним Судом в постановах від 10.04.2018р. у справі №910/9328/17 та від 28.08.2018р. у справі №913/155/17).
31.12.2013р. між Підприємством Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Веселовською-Галєєвою Юлією Володимирівною (орендар) укладено договір оренди №187 (договір), згідно п.1.1 якого, предметом договору є торгівельні майданчики №149, №150 та №151 загальною площею 15, 15, 18 кв.м - відповідно; місцезнаходження останніх зазначене на плані розміщення торговельних місць ринку (об'єкт оренди)
Додатковою угодою від 17.12.2014р. до договору оренди №187 від 31.12.2013р. сторони пролонгували дію останнього на термін з 01.01.2015р. по 31.12.2015р..
Як вбачається з матеріалів справи, спірні правовідносини між сторонами виникли щодо виконання договору оренди №187 від 31.12.2013р..
Зокрема, позивач, посилаючись на те, що відповідач не виконав свого обов'язку щодо повернення орендованих торгівельних майданчиків, звернувся до суду з позовною заявою щодо стягнення з останнього неустойки в розмірі подвійної плати за користування об'єктом оренди за час прострочення, а саме за період з 01.01.2016р. по 01.11.2017р. в загальній сумі 69240,00грн. (з врахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог (вх.№01-44/1015/22 від 26.09.2022р.) - 467370,00грн. за період 01.01.2016 по 01.10.2022р.).
Водночас, як встановлено судом, у матеріалах справи міститься акт демонтажу тимчасової торгівельної конструкції від 03.01.2016р., поданий відповідачем на підтвердження факту звільнення торгівельних майданчиків №149, №150, №151 від своїх тимчасових конструкцій, які розміщувались на території ринку в м.Коростишеві, по вул.Шевченко, 40, на торгівельних майданчиках №149, №150, №151, згідно договору оренди №187 від 31.12.2013р. (а.с.198, т.1). У вказаному акті зазначено, що торгівельні майданчики №149, №150, №151 звільнено.
Вказаний акт підписано відповідачем (як замовником послуг з демонтажу і власником торгівельної конструкції) та ФОП Філончуком В.М. (як виконавцем послуг з демонтажу). При цьому, варто зауважити, що керівник ПР "Кооперативний ринок" від підпису цього акту відмовився.
З огляду на викладене слід дійти висновку, що орендодавець, відмовившись від підписання зазначеного акту щодо звільнення торгівельних майданчиків №149, №150, №151 від торгівельних конструкцій відповідача, у свою чергу, допустив дії, спрямовані на ухилення від обов'язку прийняти орендоване майно та оформити повернення наймачем орендованого майна.
Крім того, як свідчать матеріал справи та встановлено судом, що договір оренди №187 від 31.12.2013р. не вимагає оформляти повернення торговельних майданчиків з оренди відповідним документом (актом), та що саме на орендаря покладено обов'язок скласти проект такого акту, підписати його в двох примірниках та надіслати орендодавцеві рекомендованою кореспонденцією.
При цьому, згідно п.4.3.8 договору, в разі припинення або розірвання договору орендар зобов'язується у семиденний термін звільнити об'єкт оренди та повернути його орендодавцеві у стані не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, та відшкодувати орендодавцеві збитки в разі погіршення стану в або втрати (повної або часткової) об'єкта оренди з вини орендаря.
З огляду на викладене, враховуючи відмову позивача від підписання акту демонтажу тимчасової торгівельної конструкції від 03.01.2026р., звільнивши торгівельні майданчики №149, №150, №151 від власних торгівельних конструкцій, вбачається, що відповідач виконав вимоги п.4.3.8 договору оренди №187 від 31.12.2013р..
Також, слід звернути увагу на те, що особливий статус неустойки за неповернення орендованого майна згідно ч.2 ст.785 ЦК України, обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди і наймодавець (орендодавець), у цьому випадку, позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимуювання до виконання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном. При здійсненні оцінки правомірності заявлених вимог про стягнення неустойки в порядку ч.2 ст.785 ЦК України, обов'язковим для суду є врахування обставин невиконання орендарем зобов'язання щодо повернення майна в контексті його добросовісної поведінки як контрагента за договором оренди та її впливу на обставини неповернення майна орендодавцеві зі спливом строку дії орендних правовідносин.
Вказана правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24.10.2019р. у справі №904/3315/18, від 06.07.2021р. у справі №906/562/20.
Крім того, як встановлено судом, що факт закінчення строку дії договору оренди №187 від 31.12.2013р. 31.12.2015р. стверджується позивачем, зокрема, у повідомленні №54 від 22.01.2016р., яким останній доводив до відома відповідача, що договір оренди №187 від 31.12.2013р. припинив свою дію 31.12.2015р., у зв'язку з чим, він і просить стягнути з відповідача неустойку за користування орендованим майном на підставі ст.785 ЦК України, та не заперечується відповідачем, зокрема, у тексті його касаційної скарги від 29.12.2017р. (а.с.94- 98, т.2).
З огляду на викладене, договір оренди №187 від 31.12.2013р. не був пролонгований, починаючи з 01.01.2016р., ні згідно умов самого договору, ні в силу приписів ст.764 ЦК України.
Також, слід вказати, що договором оренди №187 від 31.12.2013р. передбачено інший механізм стимулювання орендаря щодо повернення орендованого майна орендодавцю, відмінний від нарахування неустойки за користування майном на підставі ст.785 ЦК України. Зокрема, п.4.2.5 договору визначено, що в разі, якщо орендар після припинення дії договору в семиденний термін не звільнить об'єкт оренди, орендодавець переміщає тимчасову споруду, що встановлена на орендованому торговельному місці, на штрафмайданчик ринку.
Таким чином, позивач, вважаючи, що спірні торговельні майданчики не повернуті йому відповідачем, міг скористатися правом, передбаченим п.4.2.5 договору оренди №187 від 31.12.2013р. щодо переміщення цих тимчасових споруд на штрафмайданчик, тобто, не був позбавлений можливості застосовувати щодо потенційно недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання умов договору, проте не скористався нею.
Однак, всупереч особливостям правової природи інституту неустойки за неповернення орендованого майна згідно ч.2 ст.785 ЦК України, обрав засіб впливу на відповідача саме у вигляді стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.
Відповідно до ст.73 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з ч.ч.1, 3 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Апеляційний суд приймає до уваги, що 17.10.2019р. набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема змінено назву ст.79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, чим в господарський процес фактично впроваджено стандарт доказування "вірогідності доказів".
У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain" від 19.12.1997р. наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Варто відзначити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі №910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі №917/1307/18, від 18.11.2019р. у справі №902/761/18, від 04.12.2019р. у справі №917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020р. у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016р. у справі "Дж.К. та Інші проти Швеції" ("J.K. and Others v. Sweden") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням “балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007р. у справі "Бендерський проти України" ("Benderskiy"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Відповідно до ч.4 ст.11 ГПК України ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених ст.86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.
У п.п.1-3 ч.1 ст.237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Колегія суддів зауважує, що принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі "Dombo V. v. The Netherlands").
Отже, виходячи із системного аналізу обставин встановлених при розгляді даної справи у їх сукупності та наданих доказів, виходячи із загальних засад, встановлених у ст.3 ЦК України, а саме, справедливості, добросовісності, розумності, колегія суддів погоджується з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
Крім того, додатковим рішенням Господарського суду Житомирської області від 02.05.2023р. у справі №906/65/17 стягнуто з Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" на користь Фізичної особи-підприємця Веселовської-Галєєвої Юлії Володимирівни 3200,00грн. витрат, пов'язаних з поданням касаційної скарги.
Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.
Як встановлено судом першої інстанції та свідчать матеріали справи, рішенням Господарського суду Житомирської області від 09.11.2017р., залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 14.12.2017р., позов Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" задоволено; стягнуто з ФОП Веселовської-Галєєвої Юлії Володимирівни на користь Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" 126940,00грн. неустойки та 1904,10грн. судового збору.
04.01.2018р. Фізична особа - підприємець Веселовська-Галєєва Юлія Володимирівна звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою від 29.12.2017р. на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 14.12.2017р. та на рішення Господарського суду Житомирської області від 09.11.2017р. у справі №906/65/17, в якій просила скасувати зазначені судові акти та передати дану справу на новий розгляд до суду першої інстанції (а.с.94-98, т.2).
Постановою Верховного Суду від 22.06.2018 постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 14.12.2017 та рішення Господарського суду Житомирської області від 09.11.2017 скасовано, а справу №906/65/17 передано на новий розгляд до Господарського суду Житомирської області (а.с.138-148, т.2).
За результатами нового розгляду справи №906/65/17 в суді першої інстанції 27.04.2023р. Господарським судом Житомирської області ухвалено рішення про відмову в задоволенні позову, у зв'язку з чим виникла необхідність вирішити питання щодо розподілу судових витрат Фізичної особи-підприємця Веселовської-Галєєвої Юлії Володимирівни за подання касаційної скарги від 29.12.2017р..
Згідно ч.1 ст.123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч.3 ст.123 ГПК України).
Пунктом 2 ч.1 ст.129 ГПК України передбачено, що судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (п.3 ч.4 ст.129 ГПК України).
За приписами ч.5 ст.129 ГПК України, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Згідно ч.14 ст.129 ГПК України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.315 ГПК України у резолютивній частині постанови зазначається, зокрема, про новий розподіл судових витрат у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення чи зміни рішення.
У випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (відповідна правова позиція викладена, зокрема, у підпункті 4.4 п.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013р. №7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України").
Як свідчать матеріали справи, ФОП Веселовською-Галєєвою Ю.В. при поданні касаційної скарги від 29.12.2017р. сплачено судовий збір у розмірі 3200,грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією №61 від 22.12.2017р. (а.с.99, т.2).
Отже, виходячи із системного аналізу обставин встановлених при розгляді даної справи у їх сукупності та наданих доказів, враховуючи зміст прохальної частини касаційної скарги від 29.12.2017р., а також постанову Верховного Суду від 22.06.2018р. (якою касаційну скаргу відповідача задоволено в повному обсязі), колегія суддів погоджується з обґрунтованим висновком за результатами нового розгляду даної справи про покладання на позивача витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 3 200,00грн..
Таким чином, враховуючи вище викладене в сукупності, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що заперечення скаржника та відповідні обґрунтування в апеляційній скарзі щодо обставин справи є безпідставними та такими, що не можуть впливати на розгляд справи по суті.
Водночас, доводи відповідача у відзиві на апеляційну скаргу про зміну рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2023р. у справі №906/65/17 та виключення з мотивувальної частини рішення посилання на неналежний доказ у справі, зокрема, копію повідомлення ПКР "Кооперативний ринок" №54 від 22.01.2016р. та на обставини встановлені на підставі такого доказу судом першої інстанції, до увагу колегії суддів не береться, оскільки, не згода сторони із оцінкою судом відповідного доказу у справі не є підставою для зміни рішення у відповідній частині.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ("Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод") та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.
Слід також зазначити, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010р. у справі "Серявін та інші проти України" Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994р., серія A, №303-A, п.29).
Відповідно до ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказі.
В силу приписів ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Натомість, скаржником не надано достатніх належних та допустимих доказів у розумінні ст.ст.75, 76 ГПК України на підтвердження своєї правової позиції, викладеної в апеляційній скарзі.
Зважаючи на вказане, судова колегія зазначає, що доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують встановлених обставин справи, не підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, а тому не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги.
Відповідно до ст.276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За наведених обставин, рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2023р. у справі №906/65/17 та додаткове рішення Господарського суду Житомирської області від 02.05.2023р. у справі №906/65/17слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" - без задоволення.
Судові витрати апеляційний суд розподіляє з урахуванням положень ст.ст.123, 129 ГПК України.
Керуючись ст.ст.129, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2023р. у справі №906/65/17 та додаткове рішення Господарського суду Житомирської області від 02.05.2023р. у справі №906/65/17 - без змін.
2. Справу №906/65/17 повернути до Господарського суду Житомирської області.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в строк та в порядку встановленому ст.ст.287-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складений "28" червня 2023 р.
Головуючий суддя Павлюк І.Ю.
Суддя Дужич С.П.
Суддя Савченко Г.І.