справа №754/16854/21 Головуючий у І інстанції - Панченко О.М.
апеляційне провадження №22-ц/824/3869/2023 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В.
25 травня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого Гуля В.В.,
суддів Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С.
за участю секретаря судового засідання Ковтун М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 08 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів,-
У листопаді 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому просив стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість у розмірі 239 675,60 грн, яку становлять інфляційне збільшення суми боргу за весь час прострочення у розмірі 219 725,34 грн, а також 3% річних від простроченої суми у розмірі 19 950,26 грн та судові витрати.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2004 року у справі №2-3087 стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 42 125,67 грн та судові витрати у розмірі 410 грн.
31 липня 2020 року ОСОБА_3 сплатив борг за рішенням суду.
Уважав, що оскільки на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов'язання, то його невиконання зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України.
Вказав, що інфляційне збільшення за весь період з 22 жовтня 2004 року по 31 липня 2020 року складає 219 725,34 грн (42 125,67 х 6,215949 - 42 125,67); 3% річних розраховується за формулою: (сума боргу) х 3% (кількість днів прострочення) / (кількість днів у році) = 42 125,67 х 5 762 / 365 = 19 950,26 грн.
На підставі викладеного, позовні вимоги просив задовольнити у повному обсязі.
Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 листопада 2022 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 інфляційне збільшення за період з 01 листопада 2018 року по 30 липня 2020 року у розмірі 3 304,24 грн та 3% річних у сумі 2 205,54 грн, а також судовий збір у розмірі 992,40 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з указаним рішенням, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Уважає, що рішення суду першої інстанції в частині незадоволених позовних вимог є незаконним і необґрунтованим, ухваленим з неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, з невідповідність висновків суду обставинам справи та з порушенням норм матеріального та процесуального права.
У мотивування вимог зазначає, що відповідач не написав у відзиві прохання застосувати позовну давність, що можна було б визначити як заяву про застосування позовної давності.
Вказує, що ОСОБА_3 було відомо про існування зобов'язання повернути борг за договором позики, проте він свідомо не виконував це зобов'язання до 27 квітня 2020 року.
Відповідач не скористався своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції не направив.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін.
Задовольняючи позовні вимоги частково суд першої інстанції виходив з того, що вимога позивача на отримання інфляційних втрат та процентів річних, пов'язаних із несвоєчасним виконання грошового зобов'язання, є його правом, яке виникає з моменту порушення грошового зобов'язання та підлягає захисту шляхом стягнення з відповідача, проте з урахуванням до моменту усунення порушення цього права (тобто погашення боргу) та з урахуванням обмеження останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Висновок суду першої інстанції відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону.
Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 08 листопада 2022 року оскаржується позивачем лише в частині незадоволених позовних вимог, а тому в іншій частині апеляційним судом не перевіряється.
Судом установлено, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2004 року у справі №2-3087/2004 стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг у сумі 41 715,67 грн, судові витрати у розмірі 410 грн, витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката у сумі 2 050 грн, а всього 44 175,67 грн.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02 березня 2005 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2004 року скасовано в частині задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_3 на його користь витрат на оплату послуг адвоката в сумі 2 050 грн та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення витрат на оплату послуг адвоката. В решті рішення суду залишено без змін.
08 грудня 2006 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення за виконавчим листом №2-3087, виданим Деснянським районним судом м. Києва 22 квітня 2005 року.
Згідно квитанції про оплату №50467604 від 27 квітня 2020 року ОСОБА_3 сплатив заборгованість, стягнену вищевказаним рішенням, у сумі 46 607,25 грн (ВП НОМЕР_1).
Кошти у розмірі 42 125,67 грн зараховані на рахунок ОСОБА_1 31 липня 2020 року.
За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду є, зокрема, відшкодування збитків та матеріальних втрат кредитора.
Згідно частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України).
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Відповідно до положень статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три процента річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому три процента річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 ЦК України.
Отже, за змістом наведеної норми закону, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення.
Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
Крім того, сума боргу, з урахуванням індексу інфляції, повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція) (постанова Вищого господарського суду України від 05.04.2011 року № 23/466 та лист Верховного Суду України «Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ» від 03.04.1997 № 62-97р).
Інфляційні втрати розраховуються шляхом множення суми заборгованості на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка виникла з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу виникла з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця (Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права від 17.07.2012 № 01-06/928/2012).
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів. Таким чином, інфляційне збільшення нараховується на суму боргу і є видом відшкодування втрат при недобросовісному виконанні грошових зобов'язань.
Суми, які кредитор може стягнути з боржника відповідно до статті 625 ЦК України носять компенсаторний характер, а право на їх стягнення з'являється у кредитора після прострочення боржника, тобто у разі неправомірного користування боржником грошовими коштами кредитора.
Відповідно до вимог частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов'язаний відшкодувати інфляційні втрати та три проценти річних від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів за користування боржником утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові за весь час прострочення, у тому числі і за час розгляду справи про стягнення основного боргу у судах та примусового виконання судового рішення.
Таким чином, з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2004 році зобов'язання відповідача сплатити заборгованість за договорами позики не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов'язання 31 липня 2020 року (дата отримання позивачем коштів).
Відтак позивач має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення до 31 липня 2020 року.
Разом з тим, главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених у статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).
Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), а тому 31 липня 2020 року (дата отримання стягувачем грошових коштів в рахунок погашення заборгованості, стягнутої за судовим рішенням) і є датою, коли зобов'язання відповідача перед ОСОБА_1 за договорами позики припинилося.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі №127/15672/16-ц зробила висновок, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі №127/15672/16-ц.
З матеріалів справи вбачається та встановлено судом першої інстанції, що представником відповідача у відзиві на позовну заяву заявлено про застосування строку позовної давності та наведено власний розрахунок інфляційних втрат та 3% річних з урахуванням цього строку (а.с. 34-42).
01 листопада 2021 року позивач пред'явив позов про стягнення інфляційного збільшення суми боргу за весь час прострочення у розмірі 219 725,34 грн, а також 3 % річних від простроченої суми у розмірі 19 950,26 грн за період з 22 жовтня 2004 року по 31 липня 2020 року.
Проте, враховуючи те, що право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення (в даному випадку до 31 липня 2020 року) і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову, а саме 01 листопада 2018 року, позивач пропустив строк звернення до суду з вимогами про стягнення коштів за період з 22 жовтня 2004 року по 01 листопада 2018 року, у зв'язку з чим судом першої інстанції правомірно відмовлено у задоволенні заявлених ОСОБА_1 позовних вимог за цей період.
Провівши відповідний математичний розрахунок сум 3% річних та інфляційних втрат суд першої інстанції дійшов наступного висновку.
Розмір 3% річних за період з 01 листопада 2018 року по 30 липня 2020 року складає 2 205,54 грн (42 125,67 грн (сума боргу) / 365 (кількість днів у році) х 637 (кількість днів прострочення за сумою боргу) х 0,03 (3% річних)).
Розмір інфляційних втрат за період з 01 листопада 2018 року по 30 липня 2020 року складає 3 304,24 грн (42 125,67 грн. (сума боргу) ? 107,844% (сукупний індекс інфляції) / 100% - 42 125,67 грн (сума боргу)).
На підставі викладеного, колегія доходить висновку, що місцевий суд повно, всебічно та об'єктивно дослідив обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону.
Посилання сторони позивача на те, що відповідач не написав у відзиві прохання застосувати позовну давність, що можна було б визначити як заяву про застосування позовної давності, є неспроможними з огляду на наявність у матеріалах справи відзиву відповідача, в якому останній виклав свою позицію щодо наявності підстав для застосування строку позовної давності, навівши при цьому свій розрахунок, що достеменно свідчить про волевиявлення сторони відповідача на застосування строку позовної давності.
Отже, доводи апеляційної скарги на правильність висновків суду не впливають, оскільки спростовуються встановленими обставинами справи та наявними у справі доказами, фактично стосуються переоцінки доказів та встановлених на їх підставі обставин справи, яким судом першої інстанції надана належна правова оцінка.
Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 08 листопада 2022 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий В.В. Гуль
Судді Ю.О. Матвієнко
Я.С. Мельник