Справа № 420/2885/23
26 червня 2023 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Самойлюк Г.П., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.09.2018 року по 16.01.2023 року включно;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.09.2018 року по 16.01.2023 року включно відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що з 31.07.2014 року по 19.09.2018 рік проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . 20.07.2021 року позивачка звернулась до відповідача з проханням виплатити індексацію грошового забезпечення. У відповіді військової частини НОМЕР_1 зазначено, що позивачу індексація грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 19.09.2018 року не виплачувалась через відсутність бюджетних асигнувань та механізму розрахунку індексації. Позивач звернувся до суду для вирішення спору.
31.08.2022 року відповідачем на виконання рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 29.11.2021 року у справі №540/6215/21 виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 20.04.2016 року по 28.02.2018 рік із застосуванням базового місяця січень 2016 року в сумі 3664,79 грн., що підтверджується повідомленням про находження коштів.
Не погоджуючись із застосованим базовим місяцем та, як наслідок, виплаченою сумою індексації грошового забезпечення, позивачка була вимушена повторно звертатись до суду.
17.01.2023 відповідачем на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28.10.2022 року у справі №420/13521/22 виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 20.04.2016 року по 28.02.2018 рік із застосуванням базового місяця січень 2008 року в сумі 70263,09 грн., що підтверджується повідомленням про находження коштів.
Оскільки позивача було виключено зі списків особового складу 19.09.2018 року, а крайню виплату відповідачем здійснено 17.01.2023 року, то відповідачем затримано розрахунок з 20.09.2018 року по 16.01.2023 року на 1580 днів.
Посилаючись на те, що остаточний розрахунок з позивачем при звільненні з військової служби був проведений лише 17.01.2023 року, чим порушено ст. 116 КЗпП, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Ухвалою від 14.02.2023 року відкрито провадження в адміністративній справі та визначено, що розгляд справи буде проводитись за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи на підставі ст. 262 КАС України у межах строків, визначених ст. 258 КАС України та з урахуванням встановлених сторонам строків для подання заяв по суті.
До суду надійшов відзив на адміністративний позов (вх.№8805/23 від 22.03.2023 року), в обґрунтування якого представник відповідача вказав на необґрунтованість вимог позивача щодо виплати йому середньомісячного забезпечення, вважаючи, що положення КЗпПУ регламентують трудові відносини, а тому не розповсюджуються на військовослужбовців, які проходять військову службу.
Щодо застосування ст.ст. 116, 117 КЗпП України до спірних правовідносин представник відповідача зазначає, що із матеріалів справи вбачається, що позивач, вважаючи проведений з ним розрахунок при звільненні неправильним, звертався до суду з позовом про стягнення індексації грошового забезпечення, яка була виплачена позивачу.
Ухвалою від 08.05.2023 року вирішено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження зі стадії проведення підготовчого засідання. Витребувано у відповідача докази по справі. Призначено підготовче судове засідання на 05.06.2023 року.
Судове засідання призначене на 05.06.2023 року перенесено у зв'язку з перебування судді у відпустці та призначено на 12 червня 2023 року.
Ухвалою від 12.06.2023 року, яка занесена до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 22.06.2023 року.
Ухвалою суду від 22.06.2023 року, яка занесена до протоколу судового засідання, вирішено розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
За приписами ч. 1 ст. 205 КАС України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Згідно ч. 3 ст. 194 КАС України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.
Згідно ч. 9 ст. 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Згідно ч. 4 ст. 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про можливість розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд
ОСОБА_1 з 31.07.2014 року по 19.09.2018 рік проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 19.09.2018 молодшого лейтенанта ОСОБА_1 , офіцера відділення морально-психологічного забезпечення з 19 вересня 2018 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Рішенням Херсонського окружного адміністративного суду у справі №540/6215/21 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 19.09.2018 року. Зобов'язно Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 19.09.2018 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
31.08.2022 року відповідачем на виконання рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 29.11.2021 року у справі №540/6215/21 виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 20.04.2016 року по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця січень 2016 року в сумі 3664,79 грн., що підтверджується повідомленням про находження коштів.
Не погоджуючись із застосованим базовим місяцем, та як наслідок, виплаченою сумою, позивач звернулася до суду.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28.10.2022 року у справі №420/13521/22, яке залишено без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 19.12.2022 року, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо застування січня 2016 року як місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 в період з 20.04.2016 по 28.02.2018 включно. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період за період з 20.04.2016 по 28.02.2018 включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року. В решті позовних вимог відмовлено.
17.01.2023 відповідачем на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28.10.2022 року у справі №420/13521/22 виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 20.04.2016 року по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця січень 2008 року в сумі 70263,09 грн., що підтверджується повідомленням про находження коштів.
Позивач вважає, що відповідач тільки 17.01.2023 року остаточно розрахувався з позивачем, проте не виплатив середнє грошове забезпечення за час затримки остаточного розрахунку при звільнені, у зв'язку із чим позивач має право на стягнення середнього заробітку за відповідний період затримки розрахунку при звільненні за період з 20.09.2018 року по 16.01.2023 року, у зв'язку із чим звернувся до суду з даним позовом.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, для наявність підстав для часткового задоволення позову, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19, 43 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статей 1 та 2 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ) військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Спеціальне законодавство щодо проходження служби військовослужбовцями не регулює правовідносини щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим застосуванню підлягають норми КЗпПУ. У заявку з чим доводи відповідача щодо відсутності підстав для застосування норм КЗпПУ до публічної служби військовослужбовців є неспроможними.
За приписами ст.116 КЗпПУ при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною 1 ст.117 КЗпПУ визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст.116 КЗпПУ, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Разом з тим ст.116 КЗпПУ на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбаченіст.117 КЗпПУ, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпПУ, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17 аналізуючи застосування ст.ст.116,117 КЗпПУ дійшла до висновку, що цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена ст.117 КЗпПУ відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно дост.117 КЗпПУ, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом ч.1 ст.117 КЗпПУ обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1ст.117 КЗпПУ переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст.117 КЗпПУ стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст.117 КЗпПУ). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦКУ, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпПУ, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпПУ, враховуючи:
розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором,
період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника,
інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково, тобто застосувавши принцип співмірності.
В силу приписів ч.5 ст. 242 КАС України, відповідно до якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У даній справі судом встановлено, що відповідач не здійснив нарахування та виплату всіх належних позивачу коштів індексації грошового забезпечення при його звільненні 19.09.2018 року.
Нарахування та виплата індексації здійснена 17.01.2023 року на виконання рішення суду.
Позивач вважає, що йому за період з 20.09.2018 року відповідач повинен сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Таким чином, період затримки складає з 20.09.2018 року по 16.01.2023 року, а саме 1580 днів.
Суд бере до уваги та враховує тривалість часу нездійснення повного розрахунку з позивачем, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду. Зокрема, позивач був звільнений зі служби 19.09.2018 року та будь-яких заяв щодо не повного розрахунку з ним відповідачу не пред'являв.
Із заявою про нарахування та виплату індексації позивач звернувся до відповідача лише в 20.07.2021 року, тобто по спливу майже трьох років після звільнення. У липні 2020 року позивач звернувся до суду. На виконання рішення суду (справа №540/6215/21) позивачу нарахована та виплачена індексація 31.08.2022 року. Не погоджуючись із застосованим базовим місяцем та виплаченою сумою, позивач знову звернувся до суду. На виконання рішення суду (справа №420/13521/22) позивачу нарахована та виплачена індексація 17.01.2023 року.
Враховуючи компенсаційний характер заходів відповідальності, правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд дійшов висновку про зменшення розміру відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпПУ.
Водночас, суд вважає необхідним зазначити, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначає, що якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
Ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Аналогічної позиції дотримується і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (постанова від 20.05.2020 року, справа №816/1640/17).
Щодо визначення суми компенсації за затримку розрахунку при звільненні суд ззначає наступне.
Статтею 27 Закону України “Про оплату праці” передбачено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100), який застосовується у випадку виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Пунктом 2 Порядку №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Згідно з пунктом 8 вищеназваного Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
В свою чергу, відповідно до пункту 7 “Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам”, затвердженого наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197) за службу понад установлений службовий час, у дні відпочинку, святкові, вихідні та неробочі дні грошове забезпечення військовослужбовцям додатково не виплачується. Розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Вирішуючи цей спір, судом встановлено, що позивач має право на відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.09.2018 року по 16.01.2023 року, у зв'язку з невиплатою йому при звільненні індексації грошового забезпечення. Період затримки становить 1580 днів.
При вирішенні питання щодо розміру компенсації за затримку розрахунку при звільненні, суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у справі №806/2473/18 (постанова від 30.10.2019).
Сума виплаченої несвоєчасно індексації становить 70263,09 грн.
Згідно наданої відповідачем довідки, грошове забезпечення ОСОБА_1 за останні два місяці перед звільненням становить: липень 2018 року - 10799,06 грн.; серпень 2018 року - 10799,06 грн.
Кількість робочих днів за останні два місяці перед звільненням: 44.
Отже, середньоденний заробіток позивача складає 490,87 грн. (10799,06*2/44).
У свою чергу, середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні становить 775 574,60 грн. (490,87 грн. х 1580 дні).
Разом з цим, Верховний Суд у постанові від 30.10.2019 року по справі №806/2473/18 висловив правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.
Розрахунок істотності частки: 70 263,09 грн. (сума індексації грошового забезпечення, яка виплачена позивачу з порушенням термінів) / 775 574,60 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку) х 100 = 9,06
Отже, істотність частки складових заробітної плати (грошового забезпечення) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 9,06 %.
Відтак, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 9,06 %, становить: 490,87 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 9,06% (істотна частка) х 1580 (кількість днів затримки) / 100 = 70 267,06 грн.
На підставі викладеного, суд вважає, що сума, яка підлягає відшкодуванню позивачу з урахуванням принципів справедливості та співмірності становить 70 267,06 грн.
Вказана правова позиція узгоджується також з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19.
Враховуючи вищевикладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, оцінивши докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом визнання протиправною бездіяльністі військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.09.2018 року по 16.01.2023 року включно; стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітоку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.09.2018 року по 16.01.2023 року у сумі 70 267,06 грн.
Частиною 1 ст.2 КАС України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За приписами ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з п. 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v.» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Відповідно до пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно положень ст.75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 5, 6, 7, 9, 242-246 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , Код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.09.2018 року по 16.01.2023 року включно.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , Код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , НОМЕР_2 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.09.2018 року по 16.01.2023 року у сумі 70 267,06 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили у порядку ст. 255 КАС України.
Рішення може бути оскаржене у порядку та строки встановлені ст. 295-297 КАС України.
Суддя Самойлюк Г.П.