20 червня 2023 року м. Харків Справа № 922/1856/23
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Фоміна В.О., суддя Крестьянінов О.О. , суддя Шевель О.В.
за участю секретаря судового засідання Дзюби А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Любіна Романа Григоровича (вх. №941 Х/2) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.05.2023 у справі №922/1856/23, постановлену у приміщенні Господарського суду Харківської області суддею Ємельяновою О.О., ухвалу підписано 11.05.2023,
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ГПЛ", м. Полтава
до Фізичної особи - підприємця Любіна Романа Григоровича, м. Харків
про стягнення 2.745.549,21 грн
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 11.05.2023 у справі №922/1856/23 задоволено заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ГПЛ" про забезпечення позову (вх. №1856); вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на розрахункові рахунки, рухоме та нерухоме майно, які належать Фізичній особі - підприємцю Любіну Роману Григоровичу ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ), в межах суми позову - 2.745.549,21 грн.
Не погодившись з вказаною ухвалою місцевого господарського суду, Фізична особа - підприємець Любін Роман Григорович звернувся до Східного апеляційного господарського суду через підсистему «Електронний суд» з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.05.2023 у справі №922/1856/23 в повному обсязі та відмовити позивачеві у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Також, на підтвердження обставин щодо настання форс-мажорних обставин, пошкодження майна відповідача внаслідок бойових дій до апеляційної скарги додано копію акту про пожежу від 30.04.2022; витягу з ЄРДР 22022220000000995; копію експертного висновку ТПП з фотознімками, а також надані копії постанов приватного виконавця від 12.05.2023 про арешт майна та коштів боржника.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 22.05.2023 залишено без руху апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Любіна Романа Григоровича (вх. №941 Х/2) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.05.2023 у справі №922/1856/23 на підставі частини 2 статті 260 ГПК України, оскільки апеляційна скарга подана з порушенням пунктів 3 частини 3 статті 258 ГПК України за відсутності доказів надсилання копії скарги іншій стороні у справі; встановлено скаржнику строк для усунення недоліків апеляційної скарги протягом десяти днів з дня вручення цієї ухвали.
23.05.2023 на виконання ухвали Східного апеляційного господарського суду від 22.05.2023, у межах встановленого судом строку, до суду апеляційної інстанції через підсистему «Електронний суд» від представника апелянта надійшло клопотання про усунення недоліків апеляційної скарги (вх. № 5782), до якого додано докази надсилання копії скарги іншій стороні у справі - позивачу.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 29.05.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи - підприємця Любіна Романа Григоровича (вх. №941 Х/2) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.05.2023 у справі №922/1856/23; повідомлено учасників справи, що розгляд апеляційної скарги відбудеться 20 червня 2023 року о 14:30 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, місто Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань № 104; доведено до відома учасників справи, що явка їх представників в судове засідання не є обов'язковою; встановлено учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, заяв, клопотань, тощо - до 15.06.2023.
Крім того, ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 29.05.2023 витребувано у Господарського суду Харківської області копії матеріалів справи №922/1856/23, необхідних для розгляду апеляційної скарги.
06.06.2023 до суду апеляційної інстанції надійшли копії матеріалів оскарження ухвали Господарського суду Харківської області від 11.05.2023 у справі №922/1856/23.
09.06.2023 до апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "ГПЛ" надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх. № 6612), в якому, заперечуючи проти доводів апелянта, позивач просить залишити апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Любіна Романа Григоровича без задоволення, а ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.05.2023 у справі №922/1856/23 - без змін.
До відзиву на апеляційну скаргу заявником додано додаткові докази, а саме: копія Витягу про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна № 30150736 від 28.03.2023; копія договору поставки від 02.01.2020 № 020120/6; копія адвокатського запиту від 26.05.2023; копія листа-відповіді № 31/20-1931 від 02.06.2023; фотокопії продукції Апелянта, поставленої іншим покупцям; інформація про стан банківських рахунків апелянта;
Судове засідання Східного апеляційного господарського суду 20.06.2023 розпочалось за участю представника апелянта, який надав пояснення щодо обставин справи з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу задовольнити, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову скасувати. Присутні в судовому засіданні представники позивача заперечували проти доводів апеляційної скарги, зазначивши про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції; просили апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу місцевого господарського суду - без змін.
Щодо доданих до суду апеляційної інстанції сторонами додаткових доказів, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до частини 2, 3 статті 80 Господарського процесуального кодексу України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви; відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. (ч.ч. 4, 5 ст. 80 ГПК України).
Згідно з частиною восьмою статті 80 ГПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Відповідно до частини 1, 2 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та (одночасно) перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно із частиною 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази про неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Таким чином, надання судом апеляційної інстанції оцінки доказам, які були подані стороною у справі лише до суду апеляційної інстанції, без дослідження причин неподання цих доказів до суду першої інстанції, буде вважатися порушенням положень статей 80, 269 Господарського процесуального кодексу України.
Наведені положення Господарського процесуального кодексу України пов'язують вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів з одночасним виконанням критеріїв: "винятковість випадку" та "причини, що об'єктивно не залежать від особи". При цьому тягар доведення зазначених обставин покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою) про долучення доказів.
Подібна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14, від 01.07.2021 у справі № 46/603.
Відповідно до висновку щодо застосування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - позивача). Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає.
При цьому, за імперативним приписом частини четвертої статті 13 названого Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.
Суд апеляційної інстанції наголошує, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку, передбаченому статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, незалежно від причин неподання стороною таких доказів. Саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення зазначеної норми процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якої є однозначність та передбачуваність.
Подібна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14.09.2021 у справі №922/2187/20.
Відтак, складені документи після прийняття судом оскаржуваного рішення в силу приписів статті 269 ГПК України не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції до уваги в якості доказу.
Судова колегія зазначає, що апелянтом додано до апеляційної скарги копії постанов приватного виконавця від 12.05.2023 про арешт майна та коштів боржника, а відповідачем - копію адвокатського запиту від 26.05.2023; копію листа-відповіді № 31/20-1931 від 02.06.2023; інформацію про стан банківських рахунків апелянта станом на 12.05.2023. Тобто вищенаведені документи складені після постановлення оскаржуваної ухвали.
Стосовно інших долучених до апеляційної скарги доказів на підтвердження обставин непереборної сили (а саме копії акту про пожежу від 30.04.2022; копії витягу з ЄРДР 22022220000000995 та копії експертного висновку ТПП з фотознімками) колегія суддів, враховуючи передбачений Господарським процесуальним кодексом України скорочений строк розгляду заяви про вжиття заходів забезпечення позову, здійснення розгляду такої заяви без повідомлення учасників справи, приймає ці докази, проте зазначає, що такі докази не стосуються предмету доказування з огляду на предмет апеляційного перегляду в даному випадку (а саме ухвали про забезпечення позову), а також межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції (встановлення наявності/відсутності обставин для вжиття заходів забезпечення позову, а не вирішення спору по суті).
Щодо інших доданих до відзиву на апеляційну скаргу доказів, то колегія зазначає, що копія Витягу про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна № 30150736 від 28.03.2023; копія договору поставки від 02.01.2020 № 020120/6 були додані заявником до матеріалів справи під час розгляду справи судом першої інстанції; стосовно фотокопій продукції апелянта, поставленої іншим покупцям, то заявником не наведено жодної причини об'єктивної неможливості подання вказаних доказів до суду першої інстанції та норми, яка б забороняла йому вчиняти такі дії, як й не доведено віднесення цих доказів до предмету доказування, що виключає процесуальні підстави для дослідження їх апеляційним судом у сукупності з іншими доказами, наявними в матеріалах справи.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника апелянта, з'ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами в межах встановлених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду у відповідності до вимог статті 282 Господарського процесуального кодексу України зазначає про такі обставини.
З матеріалів справи вбачається, що у травні 2023 року позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "ГПЛ", звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Фізичної особи - підприємця Любіна Романа Григоровича про стягнення грошових коштів у сумі 2.745.549,21 грн, що складається із заборгованості з повернення передоплати у розмірі 565.062,19 грн, штрафу 1.564.215,40 грн та штрафних санкцій (24 % та індекс інфляції) 616261,62 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "ГПЛ" (покупець, позивач) та Фізичною особою - підприємцем Любіним Романом Григоровичем (постачальник, відповідач) укладений договір поставки від 02.01.2020 №020120/6, за умовами якого постачальник зобов'язався доставити продукцію протягом сорока п'яти днів з моменту оплати погодженого замовлення (п. 2.4 договору); у випадку прострочення терміну зазначеного у пункті 2.4 договору більше ніж на 5 днів постачальник сплачує на користь покупця штраф у розмірі 10% від суми договору, у випадку якщо таке прострочення триває більше 10 календарних днів постачальник на письмову вимогу покупця зобов'язується повернути суму передплати у повному обсязі з врахуванням 24% річних за користування коштами та встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (п.4.2 договору).
За твердженням позивача, на виконання умов договору поставки від 02.01.2020 №020120/6 між сторонами підписані такі специфікації:
- специфікація від 22.07.2021 №1, за умовами якої постачальник зобов'язався поставити товар на загальну суму 1.840.373,72 грн у термін до 20.08.2021, а позивач зобов'язався здійснити оплату у розмірі 100% від вартості цієї специфікації у термін до 23.07.2021; на виконання умов специфікації № 1 позивачем здійснено оплату, що підтверджується платіжним дорученням від 23.07.2021 №1802;
- специфікація від 22.07.2021 №2, за умовами якої постачальник зобов'язався поставити товар на загальну суму 2.940.344,78 грн у термін до 20.08.2021, а позивач зобов'язався здійснити оплату у розмірі 100% від вартості цієї специфікації у термін до 30.07.2021; на виконання умов специфікації № 2 позивачем здійснено оплату, що підтверджується платіжним дорученням від 30.07.2021 №1816;
- специфікація від 13.08.2021 №3, за умовами якої постачальник зобов'язався поставити товар на загальну суму 1.300.000,00 грн у термін до 10.09.2021, а позивач зобов'язався здійснити оплату у розмірі 100% від вартості цієї специфікації у термін до 20.08.2021; на виконання умов специфікації № 3 позивачем здійснено оплату, що підтверджується платіжним дорученням від 25.08.2021 №3869.
Також позивач зазначає, враховуючи умови договору та підписаних специфікацій до нього, відповідачем було прострочено терміни поставки (починаючи з вересня-жовтня 2021 року), у зв'язку з чим позивачем нараховані штрафні санкції згідно умов договору, а також за відповідачем утворилась сума дебіторської заборгованості (сума переплати, на яку не було поставлено товар), оскільки відповідачем зобов'язання щодо поставки товару було виконано частково, а саме за специфікацією № 1 - на суму 1.829.438,58 грн, за специфікацією № 2 - на суму 2.903.390,17 грн., за специфікацією № 3 - на суму 782.827,56 грн
Водночас, разом із позовною заявою позивачем подано до суду першої інстанції заяву про забезпечення позову (вх.№ 1856/23) у якій позивач просив суд постановити ухвалу про забезпечення позову Товариства з обмеженою відповідальністю "ГПЛ" до Фізичної особи - підприємця Любіна Романа Григоровича про стягнення грошових коштів у сумі 2.745.549,21 грн, які складаються з заборгованості по поверненню передоплати 565062,19 грн, штрафу 1564215,40 грн та штрафних санкцій (24 % та індекс інфляції) 616261,62 грн шляхом накладення арешту на розрахункові рахунки, рухоме та нерухоме майно, які належать Фізичній особі - підприємцю Любіну Роману Григоровичу.
Вказана заява мотивована тим, що внаслідок неналежного виконання відповідачем - Фізичною особою - підприємцем Любіним Романом Григоровичем, договору поставки від 02.01.2020 №020120/6 в останнього наявна заборгованість перед позивачем у розмірі 2.745.549,21 грн. Заявник посилається на те, що ним неодноразово направлялись на електронну адресу фізичної особи - підприємця Любіна Романа Григоровича вимоги про повернення грошових коштів, але у відповідь отримував лише однотипні відписки, а тому вважає, що є обґрунтовані підстави вважати, що невжиття заходів забезпечення позову щодо накладення арешту на розрахункові рахунки, рухоме та нерухоме майно, які належать фізичній особі - підприємцю Любіну Роману Григоровичу може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду. На підтвердження даного твердження заявник вказує на те, що частина майна, яке належить фізичній особі - підприємцю Любіну Роману Григоровичу, та яке останнім використовується у своїй підприємницькій діяльності, вже перебуває у заставі, яка на думку заявника, носить удаваний характер. Зокрема, 16.11.2022 між Любіним Р.Г. і громадянином ОСОБА_2 в якості забезпечення повернення Любіним Р.Г. грошової позики у сумі 2.500.000,00 грн, було укладено договір застави транспортних засобів, відповідно до умов якого Любін Р.Г. передав у заставу ОСОБА_2 транспортні засоби, які Любін Р.Г. використовує у своїй підприємницькій діяльності, у кількості 19 одиниць. За умови застави, відчуження заставного майна може здійснюватися виключно за погодженням з обтяжувачем. Також зазначає, що згідно інформації, що міститься у витязі про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, мінімум п'ять транспортних засобів з переліку, що міститься у зазначеному витязі, придбані фізичною особою - підприємцем Любіним Романом Григоровичем у 2021 року, та в цей період фізична особа - підприємець Любін Роман Григорович не виконав свої грошові зобов'язання перед замовником, і можливо, придбав зазначені транспортні засоби за кошти замовника. Як зазначає заявник, вартість п'яти транспортних засобів, придбаних у цей період, орієнтовно складає 6.000.000,00 грн (за цінами станом на 2023 рік); оціночна вартість переданих транспортних засобів у заставу більша ніж сума самої позики, що на думку останнього прямо свідчить про удаваність даного правочину.
Крім того, за твердженнями заявника, Любін Р.Г , та ОСОБА_2 є пов'язаними особами, оскільки батько Любіна Р.Г. , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є засновниками та кінцевими бенефіціарами ТОВ "Люкас Лубрикантс". У свою чергу Любін Р.Г. та його батько ОСОБА_3 являється засновниками та кінцевими бенефіціарами ТОВ "Завод автохімії та технічних олив Гром-Екс".
Також заявник вказує на наявність в позивача боргових зобов'язань перед АТ "ПроКредит Банк" у загальній сумі 60.000.000,00 грн, у зв'язку з чим Любіним Р.Г. укладено договір застави рухомого майна від 30.04.2021 № 418415-Д31, а також договір застави рухомого майна від 26.06.2020 № 418414-Д31, відповідно до яких Любін Р.Г. передав у заставу банку рухоме майно, яке носить виробничий характер та використовується Любіним Р.Г. у своїй підприємницькій діяльності.
У зв'язку з цим, на думку заявника, сукупність вищевикладених фактів, а також факт ухилення фізичної особи - підприємця Любіна Романа Григоровича від виконання взятих на себе зобов'язань, може суттєво утруднити чи взагалі унеможливити виконання рішення суду, у випадку задоволення позовних вимог заявника. Тому, оскільки наявна безспірна заборгованість відповідача перед замовником за оплачений, але не поставлений товар, заявник вважає за необхідне застосувати до фізичної особи - підприємця Любіна Романа Григоровича захід забезпечення позову, який полягає у накладенні арешту на розрахункові рахунки, рухоме та нерухоме майно, які належать фізичній особі - підприємцю Любіну Роману Григоровичу на суму 2745549,21 грн.
11.05.2023 місцевим господарським судом постановлено оскаржувану ухвалу про забезпечення позову.
Вказана ухвала суду першої інстанції з посиланням на приписи статей 136, 137 ГПК України мотивована тим, що враховуючи наведені заявником обґрунтування необхідності вжиття запропонованих заходів забезпечення позову, на підставі встановлених судом обставин щодо перебування частини майна відповідача в заставі, суд першої інстанції дійшов висновку, що є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду. Здійснивши оцінку адекватності обраного заявником способу забезпечення позову, та беручи до уваги, що обраний позивачем вид забезпечення позову не призводить до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки грошові кошти фактично залишаться у володінні боржника (власника), а буде обмежено лише можливість розпоряджатися ними на час розгляду справи у суді, при цьому заходи забезпечення позову жодним чином не перешкоджають та не припиняють господарську діяльність відповідача, встановивши, що обраний позивачем захід у вигляді накладення арешту на розрахункові рахунки, рухоме та нерухоме майно, які належать фізичній особі - підприємцю Любіну Р.Г. заявлений у межах суми позову (2.745.549,21 грн.), суд першої інстанції дійшов висновку, що обраний захід забезпечення позову спрямований на ефективний захист та поновлення порушених прав і зможе забезпечити фактичне виконання судового рішення у разі задоволення позову.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається, зокрема, на те, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм матеріального та норм процесуального права. Заявник апеляційної скарги, зокрема, зазначає про те, що судом першої інстанції не було досліджено, що вимоги заявника, наведені в заяві про забезпечення позову, не є співмірними з позовними вимогами та не співвідносяться з предметом позову, а ухваливши рішення про накладення арешту на всі види майна відповідача, суд фактично заблокував роботу підприємця ФОП Любін Р.Г., а також унеможливив здійснення нарахування та виплати заробітної плати працівникам, що є неприпустимим. Апелянт посилається на те, що на підставі оскаржуваної ухвали приватним виконавцем фактично накладено арешт на всі розрахункові рахунки, рухоме та нерухоме майно відповідача та загальна сума яких перевищує суму позову, що не є співмірним із сумою позовних вимог, тоді як про неможливість порушення принципу співмірності висловлена правова позиція в постанові Верховного Суду від 03.03.2023 у справі № 905/448/22. Апелянт вважає, що суд першої інстанції не взяв до уваги та не дослідив, що позивач звертаючись із заявою про забезпечення позову не дотримався положень п. 6 ч. 1 ст. 139 ГПК України та не надав пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення, з цих підстав в аналогічній справі за №922/1857/23 Господарським судом Харківської області було відмовлено позивачу у задоволені заяви про забезпечення позову. Відповідач зазначає про те, що він жодним чином не відмовляється від виконання своїх зобов'язань та бажає їх виконати добровільно, проте перепонами в цьому стали форс-мажорні обставини, що були спричиненні військовою агресією РФ, а саме внаслідок попадання трьох ракет у завод відповідача 30.04.2022 було знищено майно, продукція, договори, документація тощо, та на даний час виробництво та бізнес підприємця знаходиться у скрутному матеріальному фінансовому становищі. Крім того, апелянт вказує на те, що позивач у своїй заяві посилається на вимоги, які він нібито направляв відповідачу на електронну пошту, проте не надав самих вимог та доказів їх надсилання ФОП Любіну Р.Г., що не було перевірено судом першої інстанції. Вважає також необґрунтованим посилання позивача на удаваний характер договорів застави з огляду на їх чинність та не оскарження жодною із сторін.
Апеляційний господарський суд, переглядаючи у апеляційному порядку оскаржуване судове рішення, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, зазначає наступне.
Предметом апеляційного оскарження є ухвала місцевого господарського суду про задоволення заяви ТОВ "ГПЛ" про забезпечення позову.
За приписами частини 1 статті 2 ГПК України встановлено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та статті 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право на ефективний засіб юридичного захисту, встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні Європейського суду з прав людини від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" зазначено що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припинення порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
У рішенні Конституційного Суду України від 16.06.2011 №5-рп/2011 у справі N1-6/2011 зазначено, що судочинство охоплює, зокрема, інститут забезпечення позову, який сприяє виконанню рішень суду і гарантує можливість реалізації кожним конституційного права на судовий захист, встановленого статтею 55 Конституції України.
Одним з механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів до забезпечення позову. При цьому, вжиття заходів до забезпечення позову має на меті запобігти утрудненню чи неможливості виконання рішення господарського суду, прийнятого за результатами розгляду справи, або забезпечити ефективний захист чи поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, в разі задоволення позову. (Такі висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 29.07.2019 у справі № 905/491/19).
Положеннями статті 136 Господарського процесуального кодексу України, передбачено, що господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.
Відповідно до частини першої статті 137 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об'єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частиною четвертою статті 137 Господарського процесуального кодексу України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Частиною 11 статті 137 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
Відповідно до частини першої статті 139 Господарського процесуального кодексу України заява про забезпечення позову подається в письмовій формі, підписується заявником і повинна містити, зокрема: предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову; захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; інші відомості, потрібні для забезпечення позову.
Забезпечення позову є процесуальним засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових рішень, прийнятих за результатами розгляду спору. Учасник справи, який звертається із заявою про забезпечення позову, повинен обґрунтувати причини звернення з такою заявою доказами наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу забезпечення.
Положення статей 136, 137 ГПК України пов'язують вжиття господарським судом заходів забезпечення позову з обґрунтуванням обставин необхідності такого забезпечення в контексті положень статті 73 ГПК України як гарантії ефективності задоволення вимог позивача (заявника) за результатами розгляду спору по суті.
При вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості й адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову.
Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.
Аналогічний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 21.02.2020 у справі №910/9498/19, від 17.09.2020 у справі №910/72/20, від 15.01.2021 у справі №914/1939/20, від 16.02.2021 у справі №910/16866/20, від 15.04.2021 у справі №910/16370/20.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві (іншим особам) вчиняти певні дії (висновки про застосування норм права, які викладені в постанові Верховного Суду від 25.05.2018 у справі №916/2786/17, постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.08.2019 у справі №910/16586/18).
Господарський суд не повинен вживати таких заходів до забезпечення позову, які фактично є тотожними задоволенню заявлених вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
Під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, адже питання про обґрунтованість заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується ним під час розгляду заяви про забезпечення позову (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17.12.2018 у справі № 914/970/18, від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20).
Заходи до забезпечення позову повинні бути співмірними з заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу (іншим особам) здійснювати певні дії (постанови Верховного Суду від 17.08.2021 у справі № 914/649/20, від 16.05.2023 у справі № 910/2281/22).
Заходи забезпечення позову повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18, у постанові Верховного Суду від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20.
За таких обставин, обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та як наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу. (Така правова позиція наведена в постановах Верховного Суду від 14.06.2018 у справі № 916/10/18, від 15.01.2019 у справі № 915/870/18, від 05.08.2019 у справі № 922/599/19).
При цьому сторона, яка звертається із заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати необхідність забезпечення позову, що полягає у доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення питання про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 74 ГПК України, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язань після пред'явлення позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що при вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд зобов'язаний здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів і дослідити подані в обґрунтування заяви докази та встановити наявність зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги. При цьому законодавством не визначається перелік відповідних доказів, які повинна надати особа до суду під час звернення з заявою про забезпечення позову, а тому суди у кожному конкретному випадку повинні оцінювати їх на предмет достатності, належності, допустимості та достовірності. (Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 20.04.2023 у справі № 914/3316/22, від 07.04.2023 у справі № 910/8671/22).
Предметом спору у даній справі є вимога ТОВ "ГПЛ" до Фізичної особи - підприємця Любіна Романа Григоровича про стягнення 2.745.549,21 грн у зв'язку з порушенням відповідачем умов договору поставки від 02.01.2020 №020120/6 в частині своєчасної та повної поставки товару. Вказана заборгованість складається з грошових коштів, сплачених в якості передплати, а також нарахованих позивачем штрафу, відсотків річних та інфляційних втрат.
Умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення (п. 4.7 постанови Верховного Суду від 27.04.2023 у справі № 916/3686/22).
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (частини третя статті 13 Господарського процесуального кодексу України).
Судова колегія погоджується з твердженням апелянта, що заявником під час подання заяви про забезпечення позову не надано доказів попереднього звернення до відповідача з вимогами про сплату суми заборгованості та, відповідно, доказів на підтвердження ухилення останнього від виконання таких вимог.
Водночас, суд апеляційної інстанції враховує, що позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, зокрема, тим, що відповідач прострочив своє грошове зобов'язання з повернення суми попередньої оплати у зв'язку із фактичним закінченням строку поставки.
Відповідно до частини другої статті 693 ЦК України, частини першої статті 530 ЦК України у постачальника (продавця) виникає зобов'язання повернути покупцю суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) з наступного дня після спливу строку поставки (Близький за змістом висновок викладений у пункті 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 918/631/19).
Враховуючи умови договору поставки від 02.01.2020 №020120/6, з урахуванням підписаних сторонами специфікацій, строк поставки повного об'єму товару був визначений сторонами до 20.08.2021, 03.09.2021, 24.09.2021.
Не досліджуючи під час розгляду заяви про забезпечення позову обґрунтованість заявлених позовних вимог, колегія суддів лише зазначає про існування між сторонами тривалого конфлікту (більше ніж півтора року) щодо повернення суми попередньої оплати (на недопоставлений товар), а також щодо порушення відповідачем термінів поставки товару, що у відповідності до умов укладеного договору є підставою для нарахування штрафних санкцій.
В апеляційній скарзі та в судовому засідання суду апеляційної інстанції представником відповідача було визнано обставини щодо наявності заборгованості за вказаним договором поставки перед позивачем, проте зазначено про непогодження із сумою заявлених позовних вимог, а також про неможливість на даний час сплатити борг з огляду на форс-мажорні обставини.
Проте, суд апеляційної інстанції наголошує, що питання про обґрунтованість заявлених позовних вимог та заперечення відповідача щодо обґрунтованості таких вимог (зокрема, в частині непогодження суми заборгованості або наявності підстав для звільнення від відповідальності внаслідок обставин непереборної сили) буде предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується під час розгляду заяви про забезпечення позову, а отже відхиляє посилання апелянта в цій частині.
Оскільки виконання в майбутньому судового рішення у справі за позовом ТОВ "ГПЛ" про стягнення 2.745.549,21 грн у разі задоволення позовних вимог безпосередньо залежить від тієї обставини, чи матиме відповідач необхідну суму грошових коштів, тому застосування заходу забезпечення позову, обраного позивачем, безпосередньо пов'язане із предметом позову.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03.03.2023 у справі №905/448/22 звернула увагу на те, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.
Судова колегія зазначає, що звертаючись з даною заявою про забезпечення позову заявником, серед іншого, наголошено про те, що частина майна відповідача перебуває в заставі, при цьому на думку заявника в деяких випадках така застава носить удаваний характер. На підтвердження цих доводів до заяви додано копії витягів про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.
Так, з Витягу про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна від 28.03.2023 №30150736 вбачається, що заставлене рухоме майно, підстава - договір застави транспортних засобів, виданий 16.11.2022, сума за договором 2.500.000,00 грн, об'єктом обтяження зазначено автомобілі та інші транспортні засоби у загальній кількості 19 штук; боржник Любін Р.Г. , обтяжувач ОСОБА_4 , реєстраційний номер 30150736.
З витягу про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна від 28.03.2023 №27906592 вбачається, що заставлено рухоме майно, підстава - договір застави рухомого майна від 26.06.2020, сума за договором 30.000.000,00 грн; об'єкт обтяження є, зокрема обладнання визначене у витязі; боржник Любін Р.Г. , ТОВ "Завод Автохімії та технічних олив Гром-Екс", обтяжувач АТ "ПроКредит Банк", реєстраційний номер 27902600.
З витягу про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна від 28.03.2023 №27902600 вбачається, що заставлено рухоме майно, підстава - договір застави рухомого майна від 26.06.2020, сума за договором 30.000.000,00 грн, боржник Любін Р.Г. , ТОВ "Завод Автохімії та технічних олив Гром-Екс", обтяжувач: АТ "ПроКредит Банк", рєстраційний номер 27906592.
З витягу про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна від 28.03.2023 №28827371 вбачається, що заставлено рухоме майно, підстава - договір застави рухомого майна від 30.04.2021, сума за договором 30.000.000,00 грн, об'єкт обтяження: інше рухоме майно, боржник Любін Р.Г. , ТОВ "Інтерлабтранс", обтяжувач АТ "ПроКредит Банк", реєстраційний номер 28827371.
Отже, позивачем підтверджено обставини щодо перебування частини майна боржника на даний час в заставі інших осіб в рахунок забезпечення грошових зобов'язань. До того ж частина майна була передана відповідачем у заставу ОСОБА_4 на підставі договору застави транспортних засобів від 16.11.2022, тобто після виникнення між сторонами спірних правовідносин щодо неналежного виконання договору поставки (з вересня 2021 року).
Колегія суддів відхиляє посилання заявника на удаваний характер договору застави від 16.11.2022, оскільки в силу приписів статті 204 ЦК України встановлено презумпцію правочину та в даному випадку такий договір не є предметом судового розгляду.
Проте, наведене не спростовує обставини щодо вчинення відповідачем дій, спрямованих на укладення договорів застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2023 у справі №905/448/22 також звернуто увагу на таке: «Виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов'язане з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову.
При цьому обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.
Можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів є для позивача додатковою гарантією того, що рішення суду у разі задоволення позову буде реально виконане та позивач отримає задоволення своїх вимог.
Крім того, у разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів боржник матиме безумовну можливість розрахуватись із позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника».
Також, Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.06.2022 у справі № 908/2382/21 зазначив, що "… виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов'язано з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову. При цьому обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним".
При цьому, відступаючи від висновків щодо застосування, зокрема, статті 137 ГПК України про неможливість накладення арешту на (нерухоме) майно відповідача в порядку забезпечення позову про стягнення коштів, Верховний Суд у справі № 908/2382/21 зазначив, що "можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів є додатковою гарантією для позивача того, що рішення суду у разі задоволення позову, буде реально виконане та позивач отримає задоволення своїх вимог. Крім того, у разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів, боржник матиме безумовну можливість розрахуватись із позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника". Подібні висновки про те, що у справах, де предметом спору є стягнення грошових коштів, накладення арешту на нерухоме майно є належним видом забезпечення позову, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18.
Суд першої інстанції, з урахуванням позиції Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2023 у справі № 905/448/22, що за умови неможливості встановити достатність чи недостатність грошових коштів, що належать відповідачу і знаходяться на всіх його рахунках в усіх банківських або інших фінансово-кредитних установах, для задоволення вимог про стягнення 2.745.549,21 грн дійшов обґрунтованого висновку про доцільність накладення арешту на майно відповідача саме у межах суми, яка була б достатньою для такого стягнення у випадку недостатності арештованих грошових коштів, тобто лише в межах різниці між сумами ціни позову та арештованих грошових коштів.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про вжиття заходів забезпечення позову у вигляді накладення арешту на грошові кошти та майно відповідача, врахувавши вимоги щодо співмірності таких заходів, а саме шляхом накладення арешту на грошові кошти та майно боржника, що належать відповідачу, в межах ціни позову.
Доводи наведені в апеляційній скарзі не спростовують вказаних обставин і не враховують зазначеної правової позиції Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 905/448/22, в якій висновок суду касаційної інстанції стосовно неспівмірності заходів забезпечення позову із заявленими позовними вимогами стосувався накладення судом першої інстанції арешту і на грошові кошти в межах загальної ціни позову, і на майно відповідача у такому ж обсязі, тоді як в даному випадку в оскаржуваній ухвалі накладено арешт на грошові кошти та майно боржника в межах ціни позову.
До того ж, за обставин звернення з позовом про стягнення грошових коштів саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить у суду позивач (така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.10.2022 у справі № 905/446/22).
Суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідачем ні в апеляційній скарзі, ні в судовому засіданні суду апеляційної інстанції не наведено достатнього обґрунтування, яким чином накладення арешту на грошові кошти на відкритих ним рахунках у банківських та інших фінансово-кредитних установах та на майно боржника у межах оспорюваної суми порушує його права, не зазначено про наявність у нього на відкритих рахунках в банківських та інших фінансово-кредитних установах достатньої кількості грошових коштів, що свідчитиме про можливість реального та фактичного виконання судового рішення в разі задоволення позову.
Апеляційний господарський суд також зауважує, що апелянт стверджуючи, що вжитий судом першої інстанції захід забезпечення позову не відповідає вимогам щодо адекватності та внаслідок його застосування фактично блокується (припиняється) господарська діяльність відповідача, не навів доказів щодо існування реальної загрози зупинення діяльності.
Стосовно посилання відповідача на те, що у зв'язку з постановленням оскаржуваної ухвали боржник не зможе виплачувати заробітну плату, сплачувати податки та збори тощо, то апеляційний господарський суд зазначає таке.
Чинним законодавством України не передбачено відкриття суб'єктам господарювання рахунків зі спеціальним режимом їх використання для виплати заробітної плати. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 зі справи № 905/361/19.
Виконуючи рішення суду, виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладення арешту на які заборонено законом. При цьому саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" повинен визначити статус коштів і рахунка, на якому вони знаходяться, та в разі їх знаходження на рахунку, на кошти на якому заборонено накладення арешту, банк зобов'язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України "Про виконавче провадження".
Також виконавець може самостійно зняти арешт з усіх або частини коштів на рахунку боржника у банківській установі в разі отримання документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом (частина четверта статті 59 Закону України "Про виконавче провадження").
Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 19.10.2021 у справі № 917/126/21.
Доводи апеляційної скарги не спростовують наведеного.
Також правомірним є посилання позивача у відзиві на апеляційну скаргу на те, що Законом України "Про внесення зміни до розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану на території України юридичні особи - боржники можуть здійснювати видаткові операції з рахунків, на кошти яких накладено арешт органами державної виконавчої служби, приватними виконавцями, виключно для виплати заробітної плати в розмірі не більше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати в місяць на одного працівника такої юридичної особи, а також сплати податків, зборів та єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
З огляду на зазначене, колегія суддів вважає вказані вище обставини щодо неможливості виплати заробітної плати та інших обов'язкових платежів наведені скаржником як на підставу для скасування спірної ухвали необґрунтованими, не підтвердженими жодними доказами.
У свою чергу, суд апеляційної інстанції вважає, що обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештовані кошти та майно фактично перебувають у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.
Таким чином, суд першої інстанції врахував розумність, обґрунтованість і адекватність заявлених вимог щодо забезпечення позову, зауважив, що з урахуванням забезпечення збалансованості інтересів сторін, наявності зв'язку між конкретним видом, що застосовується для забезпечення позову, і предметом позовної вимоги такий вид забезпечення позову як накладення арешту на грошові кошти та майно в межах суми стягнення спроможний забезпечити фактичне виконання рішення суду в разі задоволення позову та те, що такі заходи не матимуть своїм наслідком створення перешкод в господарській діяльності відповідача, дійшов обґрунтованих висновків про наявність підстав для задоволення заяви про вжиття заходів забезпечення позову.
Посилання апелянта на дії приватного виконавця в межах відкритого на підставі оскаржуваної ухвали виконавчого провадження є безпідставними, з огляду на те, що предметом даного судового розгляду є заява про забезпечення позову, а не скарга на дії приватного виконавця під час виконання судового рішення, та вказані обставини виникли після оскаржуваної ухвали, а отже, не могли бути дослідженими судом першої інстанції під час ухвалення цього судового рішення. До того ж, як вже було зазначено, складені постанови приватного виконавця після прийняття судом оскаржуваного судового рішення в силу приписів статті 269 ГПК України не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції до уваги в якості доказу.
Щодо посилання скаржника на порушення місцевим господарським судом частини 1 статті 139 Господарського процесуального кодексу України.
Стаття 139 Господарського процесуального кодексу України містить обов'язкові вимоги до змісту заяви про забезпечення позову. Зокрема, пункт 6 частини 1 статті 139 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що така заява має містити пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення.
Метою зустрічного забезпечення є забезпечення відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову. На відміну від забезпечення позову, метою якого є захист інтересів позивача, зустрічне забезпечення направлено, перш за все, на захист інтересів відповідача. Крім того, фактично цей інститут права зберігає існуючий status quo між сторонами до ухвалення рішення суду по суті спору (постанови Верховного Суду від 17.12.2020 у справі №646/6171/18, від 17.02.2021 у справі №760/19023/18, від 27.07.2021 у справі № 22-з/824/477/2021, 22-з/824/535/2021).
Частиною 1 статті 141 Господарського процесуального кодексу України передбачено право суду, а не обов'язок вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення).
Зважаючи на частину 4 статті 141 Господарського процесуального кодексу України, ухвалення рішення про забезпечення позову без одночасного вирішення судом питання про зустрічне забезпечення не позбавляє заявника права звернутися до суду із клопотанням про зустрічне забезпечення, що може бути подано після застосування судом заходів забезпечення позову. Зазначене відповідає принципу змагальності сторін, закріпленому ст.13 ГПК України.
Відповідно до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України колегія суддів враховує, що наведена вище правова позиція також викладена у постановах Верховного Суду від 18.06.2019 у справі № 904/661/19, від 10.10.2019 у справі №916/1572/19.
Тому розгляд судом заяви про забезпечення позову, яка не містить конкретних пропозицій щодо зустрічного забезпечення не є порушенням наведених вимог законодавства та не свідчить про допущення судом першої інстанції істотних процесуальних порушень, достатніх для скасування постанови, якою було вжито відповідні заходи забезпечення позову, оскільки з метою захисту своїх прав відповідач не позбавлений можливості звернутися з клопотанням про зустрічне забезпечення.
Наведена позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №916/2851/17, від 26.11.2018 у справі №904/2925/18 від 17.12.2018 у справі №914/970/18, від 18.06.2019 у справі 904/661/19, від 24.06.2019 у справі №916/2933/18, від 10.10.2019 у справі 916/1572/19.
Отже, доводи апеляційної скарги в цій частині також не знайшли свого підтвердження.
Відтак, врахувавши наведені законодавчі приписи у сукупності зі встановленими обставинами даної справи, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку щодо задоволення заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "ГПЛ" про забезпечення позову в частині накладання арешту на грошові кошти та майно відповідача в межах заявлених позовних вимог.
Наведене свідчить, що доводи апелянта про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного судового рішення не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акту колегія суддів не вбачає.
Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Оскаржуване рішення відповідає вимогам статті 236 ГПК України, а тому відсутні підстави для його скасування в оскарженій частині.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги Фізичної особи - підприємця Любіна Романа Григоровича без задоволення, а ухвали Господарського суду Харківської області від 11.05.2023 у справі №922/1856/23 - без змін.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, то згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 269, 270, п. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Любіна Романа Григоровича залишити без задоволення.
Ухвалу Господарського суду Харківської області від 11.05.2023 у справі №922/1856/23 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачені ст. ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 27.06.2023.
Головуючий суддя В.О. Фоміна
Суддя О.О. Крестьянінов
Суддя О.В. Шевель