Справа № 761/6432/23
Провадження № 2/761/5971/2023
23 лютого 2023 року суддя Шевченківського районного суду міста Києва Сіромашенко Н.В., вивчаючи матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, Державної казначейської служби України, третя особа: Управління з забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Київ) про стягнення заборгованості за пенсійними виплатами, -
У лютому 2023 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з даною позовною заявою до відповідачів, в якій просить стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві на його користь заборгованість за пенсійними виплатами в розмірі 440110,24 грн з врахуванням компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати відповідно до положень Закону України «Про компенсацію громадянам частини доходів в зв'язку з порушенням строків їх виплати» починаючи з 01.08.2017 та по день фактичної виплати заборгованості.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.02.2023 вказана позовна заява надійшла в провадження судді Сіромашенко Н.В.
Вивчивши матеріали даної заяви, суддя приходить до наступного висновку.
Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності.
Так, відповідно до положень ч.1 ст.19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (стаття 15 ЦПК). Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції (статті 108 - 114 ЦПК).
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів в будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких, зазвичай, хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Відповідно до п. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України загальні суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до статей 15, 16 ЦПК порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12; далі - ГПК), Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК) або Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
У зв'язку з наведеним, суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Відповідно до п. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
У відповідності до п.п. 2, 3 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року №8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» за змістом частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Вирішуючи питання про віднесення норми до публічного права, а спору до публічно-правового, суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.
Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (п. 1 ч. 1 ст. 4КАС України).
Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (п. 2 ч.1 ст. 4 КАС України).
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг(п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України).
За п. п. 2, 3 Постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону № 2453-VI).
Відповідно до п. 1. ч.1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Як вбачається зі змісту позовної заяви позивач вимагає виплати перерахованої йому за рішенням суду пенсії, яка безпідставно нараховувалася та виплачувалася йому відповідачем не у повному обсязі, йому не дораховувалися платежі у відповідності до резолютивної частини відповідного рішення суду і яка тривалий час не виплачується та одночасно вимагає компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Треба зазначити, що стосовно подібних правовідносин Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 травня 2019 року у справі № 759/9631/17 (провадження № 1137апп19) сформулювала правовий висновок про юрисдикційну належність спору, що виникає з таких правовідносин.
Зокрема, у цій справі було встановлено, що в червні 2017 року фізична особа звернулася до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до Головного управління (далі - ГУ) ПФУ в м. Києві, у якому просила зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити компенсацію за втрату частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати відповідно до Закону № 2050-ІІІ.
Вимоги мотивувала тим, що ГУ ПФУ в м. Києві неправомірно відмовилося нарахувати їй компенсацію втрати частини доходів (пенсії) у зв'язку з порушенням строків їх виплати, які управління на виконання постанови Святошинського районного суду м. Києва від 14 березня 2011 року перерахувало, але не виплатило і останній її не отримав.
Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 17 липня 2018 року зобов'язав ГУ ПФУ в м. Києві нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходу у зв'язку з порушенням строків їх виплати, передбачену Законом № 2050-ІІІ.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 01 листопада 2018 року скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Велика Палата Верховного Суду цей спір кваліфікувала як спір щодо захисту прав та інтересів позивача у зв'язку з невиконанням з боку суб'єкта владних повноважень своїх публічно-владних управлінських функцій.
Далі зазначила, що питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом № 2050-ІІІ та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі - Порядок № 159).
Згідно зі статтями 1, 2 Закону № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
У статті 2 Закону № 2050-ІІІ прямо передбачено, що під доходами, на які поширюються правила щодо компенсації втрат, у цьому Законі слід розуміти, зокрема, пенсії.
З наведеного регулювання випливає, що дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).
Основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 55 Закону України від 09 квітня 1992 року № 2262-XIІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком № 159 компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). При цьому компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією (у цій справі - органом ПФУ) добровільно чи на виконання судового рішення.
Згідно з пунктом 3 Порядку № 159 компенсації підлягають грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, а саме пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).
З викладеного Велика Палата підсумувала, що спір, який виник у справі між позивачем та органом ПФУ як органом виконавчої влади, який у спірних правовідносинах безпосередньо реалізує надані законодавством владні управлінські функції, про зобов'язання нарахувати та виплатити компенсацію за втрату частини доходу, у зв'язку з порушенням строків їх виплати, відповідно до Закону № 2050-ІІІ є публічно-правовим.
Суть та суб'єктний склад спірних правовідносин вказують на те, що заявлений у цій справі спір належить до юрисдикції адміністративних судів.
З огляду на це Велика Палата Верховного Суду визнала помилковим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених пунктом 1 частиною першою статті 238 КАС України.
Висновки Великої Палати Верховного Суду у згаданій щойно справі є однаковою мірою застосовними до фактичних обставин справи, в якій позивач оскаржує рішення суду апеляційної інстанції.
За своїм змістом, суттю та обов'язковістю ці висновки є достатніми, щоб визнати помилковими міркування суду апеляційної інстанції про те, що до юрисдикції цивільного суду слід відносити спір про право позивача на виплату пенсії в розмірі, який встановив суд, а також компенсації за втрату частини цієї пенсії через порушенням строків її виплат у зв'язку з невиконанням з боку суб'єкта владних повноважень своїх публічно-владних управлінських функцій.
Таким чином, виходячи з вищевикладеного та змісту позовних вимог, вказаний позов не може розглядатися за загальними правилами цивільного судочинства.
Згідно з вимогами статті 186 ЦПК України до відкриття провадження у справі суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтею 186 ЦПК України, чи підсудна справа даному суду, чи немає інших підстав для повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в цивільній справі, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до п. 1 ч.1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Вивчивши матеріали позовної заяви та зважаючи на вищезазначене, суддя прийшов до висновку про необхідність відмовити у відкритті провадження у цивільній справі за зазначеним позовом.
Роз'яснити позивачу, що розгляд даної справи повинен відбуватися в порядку адміністративного судочинства.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 186 ЦПК України, суд-
Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, Державної казначейської служби України, третя особа: Управління з забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Київ) про стягнення заборгованості за пенсійними виплатами.
Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Ухвала суду набирає законної сили після закінчення зазначених вище строків або після перегляду ухвали в апеляційному порядку, якщо її не скасовано.
Суддя: Н.В. Сіромашенко