справа№380/10732/23
23 червня 2023 року
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Чаплик І.Д., розглянувши у письмовому провадженні у м. Львові за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) звернувся до суду із позовом до Військової частини НОМЕР_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ), в якому просить:
визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату допомоги на оздоровлення з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди) за період із 19.11.2021 по день фактичної виплати, 05.05.2023;
зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 19.11.2021 по день фактичної виплати, 05.05.2023, виходячи з середньоденного заробітку (грошового забезпечення), нарахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач порушив вимоги Кодексу законів про працю України, оскільки не виплатив позивачу при звільненні всіх належних йому сум. Таким чином, позивач вважає, що існують достатні правові підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Ухвалою від 22.05.2023 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та запропоновано відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з дня отримання зазначеної ухвали, подати відзив на позовну заяву та всі письмові докази, що підтверджують заперечення проти позову.
Відповідач подав 01.06.2023 відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. Відзив обґрунтований тим, що позивачем не доведено доцільність та обґрунтованість розміру середнього заробітку, який він просить стягнути. Позивач не звертався до відповідача із зверненням про стягнення середнього заробітку. Крім того, на думку відповідача, недоплачена грошова допомога на оздоровлення не є частиною грошового забезпечення позивача. Також відповідач просить суд врахувати при визначенні розміру середнього заробітку істотність суми заборгованості у порівнянні з середнім заробітком за час затримки розрахунку.
Ухвалою від 13 червня 2023 року суд постановив витребувати у Військової частини належним чином завірені копії особистих карток грошового забезпечення позивача ОСОБА_1 за 2021 рік та довідки про середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 .
Вказані документи надійшли до суду 15.06.2023.
Інших заяв по суті справи до суду не надходило.
Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Згідно з витягом із наказу Командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 19.11.2021 №187 майора ОСОБА_1 з 19 листопада 2021 року виключено зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення.
Під час проходження військової служби та звільнення із неї, позивачу не у повному обсязі виплачено грошове забезпечення та компенсаційні виплати, право на які останній набув у зв'язку із виконанням обов'язків військової служби.
Зокрема, в період 2013-2017 роки, майору ОСОБА_1 , було виплачено: у вересні 2013 року допомогу на оздоровлення у розмірі 3410,08 грн., у лютому 2014 року допомогу на оздоровлення у розмірі 3410,08 грн., у травні 2015 року допомогу на оздоровлення у розмірі 3477,03 грн., у жовтні 2016 року допомогу на оздоровлення у розмірі 7271,65 грн., у травні 2017 року допомогу на оздоровлення у розмірі 7271,65 грн., відповідно, без включення до складу місячного забезпечення, як розрахункової величини для обрахунку допомоги щомісячної додаткової грошової винагороди, яка передбачена постановою Кабінетом Міністрів України від 22.09.2010 №889 “Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Міністерства надзвичайних ситуацій”.
Вказані обставини було встановлено рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 22 липня 2022 року у справі № 380/7059/22, тому вони на підставі ч. 4 ст. 78 КАС України, доказуванню не підлягають.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 22 липня 2022 року у справі № 380/7059/22 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 допомоги на оздоровлення у 2013, 2014, 2015, 2016, 2017 роках, без врахування у складі місячного грошового забезпечення для обрахунку вказаних виплат щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 № 889. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 недоплачену допомогу на оздоровлення у 2013, 2014, 2015, 2016, 2017 роках з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 № 889, з урахуванням виплачених сум. В решті позовних вимог відмовлено.
На виконання вказаного рішення суду відповідач здійснив нарахування та виплату недоплаченої допомоги на оздоровлення в сумі 13 326,57 грн. Вказані кошти надійшли на рахунок позивача 04.05.2023.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, позивач звернувся до суду із зазначеним позовом.
При вирішенні спору по суті суд виходив з такого.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 4 ст.43 Конституції України визначено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Водночас питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців із військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства.
У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України (далі КЗпП України).
Так, Верховний Суд України у постанові від 17 липня 2015 року у справі №21-8а15 вказав, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальну законі.
Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, Верховний Суд, зокрема у постановах від 20.01.2021 у справі №200/4185/20-а, від 31.03.2021 у справі №340/970/20, від 24.06.2021 у справі №480/2577/20, дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Згідно з ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу.
Згідно зі ст.116 цього Кодексу, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
За приписами ст.117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача з військової служби), передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Як встановлено судом, відповідач порушив право позивача на своєчасне отримання належних грошових виплат при звільненні. Позивачу не було виплачено у повному обсязі грошове забезпечення та компенсаційні виплати, право на які останній набув у зв'язку із виконанням обов'язків військової служби. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 22 липня 2022 року у справі № 380/7059/22 відповідача було зобов'язано нарахувати та виплатити ОСОБА_1 недоплачену допомогу на оздоровлення у 2013, 2014, 2015, 2016, 2017 роках з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 № 889, з урахуванням виплачених сум.
Наведене свідчить про те, що відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем щодо виплати його доходів з порушенням строку, встановленого положеннями ст.116 КЗпП України.
У постанові Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі №823/615/16 зазначено, що з огляду на неврегулювання питання щодо порядку виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей при вирішенні вказаного питання підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України, зокрема, його стаття 117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 10 квітня 2019 року у справі №820/1363/17, від 6 березня 2018 року у справі №804/3722/17.
У постанові Верховного Суду від 6 серпня 2019 року у справі №826/9793/18 встановлено, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Таким чином, оскільки грошове забезпечення, матеріальна та грошова одноразова допомога, індексація доходів, компенсація за неотримане речове майно та компенсація за невикористані дні соціальної відпустки позивачу не виплачена в день його звільнення, вказана обставина свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів з позивачем повного розрахунку. Тому відповідно до вимог статті 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.
Щодо вимоги позивача зобов'язати нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні без визначення його розміру, то суд зазначає, що покладення обов'язку з визначення суми відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, на відповідача, не є остаточним вирішенням спірних правовідносин та не відповідає вказаному у частині другій цієї статті способу захисту порушеного права позивача з боку органу, що вирішує трудовий спір.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16 лютого 2023 року у справі № 420/20192/21.
Відтак, щодо розрахунку суми стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації суд ураховує таке.
Згідно зі ст.27 Закону України «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, з наступними змінами та доповненнями (далі - Порядок №100).
Згідно з абз.1 п.2 розділу ІІ Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Абзацом 3 п.2 розділу ІІ Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Згідно з підпунктом "б" п.4 розділу ІІІ Порядку №100, при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
Відповідно до п.8 розділу IV Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам визначений Наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам».
Згідно з п.7 розділу І цього Порядку, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата. У постанові Верховного Суду від 4 травня 2018 року у справі №808/858/16 суд зазначив, що аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Як встановлено з матеріалів справи, позивача було звільнено з військової частини 19.11.2021, а остаточний розрахунок було проведено 04.05.2023, як випливає із виписки з банківського рахунку позивача. Відтак строк затримки розрахунку складає - 532 календарні дні.
До суду була надана картка особового рахунку військовослужбовця ОСОБА_1 за 2021 рік та довідка-розрахунок щодо середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 за вересень і жовтень 2021 року. Проте, суд, дослідивши подані докази, встановив, що дані, вказані у картці особового рахунку військовослужбовця та у довідці-розрахунку щодо середньоденного грошового забезпечення, не збігаються. Тому суд вважає за потрібне обчислити розмір середнього заробітку, належного до стягнення, на основі даних з картки особового рахунку військовослужбовця ОСОБА_1 за 2021 рік.
Як вказано у картці особового рахунку військовослужбовця ОСОБА_1 за 2021 рік, розмір грошового забезпечення позивача за вересень 2021 року склав 18 939,78 грн, за жовтень 2021 року (без врахування одноразових виплат) - 18 939,78 грн. Відтак середньоденний заробіток становить 620,98 грн (37 879,56 грн/61 день).
Тому, сума середнього заробітку, що підлягає до відшкодування, вирахувана шляхом множення середньоденного заробітку (620,98 грн) на число календарних днів за період з 19.11.2021 по 04.05.2023 (532), становить 330 361,36 грн.
Разом з тим, надаючи правову оцінку розміру середнього заробітку, який належить виплатити позивачу за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд враховує таке.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення Цивільного кодексу України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин, а у цьому випадку спорів щодо проходження і звільнення з публічної служби.
Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Хоча законодавство не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні, у таких правовідносинах працівник має діяти добросовісно, утримуючись від дій, які могли б порушити права інших осіб (частина друга статті 13 Цивільного кодексу України), та, не зловживаючи правом в інших формах (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).
Оскільки відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена у часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним.
У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені ст.116 Кодексу законів про працю України.
У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з ч.6 ст.13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі №161/12771/15-ц).
Указані висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Синтаксичний розбір текстуального змісту норми статті 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду дійти висновку, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Аналогічний висновок викладено Касаційним адміністративним судом Верховного Суду в постановах від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та від 18.11.2021 у справі №200/5415/20-а.
Враховуючи обов'язковість вищевикладених висновків Верховного Суду, суд застосовує до обставин цієї справи наступні критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України.
Суд враховує істотність частки простроченої заборгованості в порівнянні із середнім заробітком, а саме частка виплаченої заборгованості по заробітній платі в розмірі 13 326,57 грн. у сумі середнього грошового забезпечення за 532 дні (330 361,36 грн.). становить 0,040.
З огляду на очевидну неспівмірність можливих до нарахування та виплати сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат становить суму 13 214,45 грн (620,98 грн. х 532 х 0,040) (за час затримки розрахунку при звільненні позивача).
Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 13 214,45 грн. з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.
Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі № 806/345/16, від 18 липня 2018 року у справі № 825/325/16, від 04 квітня 2018 року у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі №6-39цс11.
Крім того, суд зауважує, що стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів.
Аналогічна правова позиція зазначена в пунктах 39-41 постанови Верховного Суду від 08.11.2018 у справі №805/1008/16-а.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
За таких обставин, обираючи належний спосіб захисту порушеного права позивача, суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги шляхом визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату допомоги на оздоровлення з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди) за період із 19.11.2021 по день фактичної виплати, 04.05.2023 та зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 19.11.2021 по день фактичної виплати, 04.05.2023, виходячи з середньоденного заробітку (грошового забезпечення), у розмірі 13 214,45 грн.
Згідно з вимогами ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до частини першої ст. 245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову частково.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, при поданні даного адміністративного позову його не сплачував, а доказів понесення інших витрат сторонами до суду не подано, підстав для розподілу судових витрат немає.
Керуючись ст. ст. 2, 8-10, 14, 72-79, 90, 139, 242-246, 250, 257-262, пп. 15.5 п.15 розділу Перехідні положення КАС України, суд, -
адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 19.11.2019 по 04.05.2023.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 19.11.2021 до дня фактичного розрахунку 04.05.2023 в розмірі 13 214 (тринадцять тисяч двісті чотирнадцять) грн 45 коп.
В решті позовних вимог відмовити.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду із врахуванням п.п.15.5 п.15 розділу VII Перехідні положення КАС України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя Чаплик І.Д.