20 червня 2023 рокуЛьвівСправа № 500/8349/21 пров. № А/857/8143/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Онишкевича Т.В.,
суддів Сеника Р.П., Судової-Хомюк Н.М.,
з участю секретаря судових засідань Улицької С.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2023 року про відмову у задоволенні заяви про встановлення судового контролю у справі за його адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
суддя у І інстанції Мандзій О.П.,
час ухвалення судового рішення не зазначено,
місце ухвалення судового рішення м. Тернопіль,
дата складення повного тексту рішення 12 квітня 2023 року,
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 02 березня 2022 року було задоволено позов ОСОБА_1 . Визнано протиправною діяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області (далі - ГУ ПФУ) щодо нерозгляду заяви ОСОБА_1 про перерахунок пенсії від 22 березня 2021 року. Зобов'язано відповідача здійснити перерахунок пенсії позивача з 04 серпня 2015 року по 01 жовтня 2017 року з визначенням величини одного року страхового стажу (у відсотках) у відповідності до чинної (станом на 04 серпня 2015 року) частини першої абзацу 5 статті 25 і частини першої абзацу 6 статті 25 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Визнано протиправною бездіяльність ГУ ПФУ щодо нерозгляду заяви ОСОБА_1 про перерахунок та виплату підвищення до пенсії від 22 березня 2021 року. Зобов'язано відповідача розглянути заяву позивача щодо індивідуального перерахунку підвищення до пенсії на найбільш вигідних умовах, як непрацюючому пенсіонеру у відповідності до чинної (станом на 31 серпня 2020 року) частини 4 статті 42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з дня звільнення з роботи - 31 серпня 2020 року.
27 березня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, у якій просив встановити судовий контроль за виконанням судового рішення у справі № 500/8349/21.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2023 року у задоволенні вказаної заяви було відмовлено, оскільки не встановлено підстав для застосування процесуального інституту судового контролю за виконанням судового рішення.
У апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив вказану ухвалу скасувати та задовольнити його заяву. Вважає, що на даний час відсутні докази щодо належного виконання рішення суду та забезпечення відновлення порушених прав позивача. Тому просить допустити до негайного виконання рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 02 березня 2022 року у справі № 500/8349/21.
Учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, на виклик апеляційного суду не прибули, що відповідно до частини 2 статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає розгляду справи.
Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення суддею першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з таких мотивів.
Згідно з приписами статті 129-1 Конституції України обов'язковість рішень суду визначена як одна з основних засад судочинства. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Відповідно до частин 2 та 3 статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Статтею 370 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Тобто, рішення суду, яке набрало законної сили є обов'язковим для учасників справи, що забезпечується через примусове виконання судових рішень відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».
Конституційний Суд України зазначив, що складовою права кожного на судовий захист є обов'язковість виконання судового рішення (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року №5-рп/2013). Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини, який, зокрема, в пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України», заява № 60750/00, від 20 липня 2004 року вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Крім того, у Рішенні від 15 травня 2019 року №2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику Європейського суду з прав людини підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов'язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава та її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України» від 7 червня 2005 року, заява № 6318/03; пункт 43 рішення у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року, заява № 60750/00; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року, заява № 40450/04; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28 листопада 2006 року, заява № 30779/04).
Також, Конституційний Суд України у Рішенні від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абз. 1 пп. 3.2 п. 3, абз. 2 п. 4 мотивувальної частини).
Судом можуть бути вжиті заходи судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах у формі встановлення нового строку для подачі звіту та накладення штрафу на особу відповідальну за виконання рішення суду.
На підставі аналізу статей 3, 8, частин першої та другої статті 55, частин 1 та 2 статті 129-1 Конституції України в системному взаємозв'язку Конституційний Суд України в пункті 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 констатував, що обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов'язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов'язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.
Отже, обов'язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтею 129-1 Конституції України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статями 14, 370 Кодексу адміністративного судочинства України.
З метою забезпечення виконання судового рішення статтею 382 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено дві форми судового контролю за виконанням судового рішення:
1) зобов'язання суб'єкта владних повноважень подати звіт про виконання рішення суду;
2) накладення на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штрафу в сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Так, згідно з положеннями частин 1 та 2 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати в установлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф в сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Аналіз зазначених положень дає підстави для висновку про те, що встановлення судового контролю за виконанням судових рішень є заходом превентивного впливу на відповідача у справі з метою своєчасного виконання свої зобов'язань у межах відповідної справи.
Тобто, зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов'язком.
Така правова позиція підтверджується практикою Верховного Суду, що викладена у додатковій постанові по справі №235/7638/16-а від 31 липня 2018 року та ухвалах від 10 грудня 2018 року в справі №807/2358/15, від 17 жовтня 2019 року в справі №826/12592/14.
Отже, процесуальним законом встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов'язати відповідача належним чином виконати рішення суду.
Як встановлено судом, у Відділі примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень в Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) на примусовому виконанні перебуває виконавчий лист № 500/8349/21, виданий 29 серпня 2022 року Тернопільським окружним адміністративним судом, що свідчить про виконання рішення суду у примусовому порядку.
Як правильно зауважив суд першої інстанції, в заявника наявна можливість отримати реальне виконання судового рішення у межах процедури виконавчого провадження, у тому числі шляхом застосування державним виконавцем примусових заходів, визначених Законом України «Про виконавче провадження».
Натомість позивачем не подано до суду жодних доказів на підтвердження ухилення відповідача від виконання рішення.
Як видно зі змісту постанови Верховного Суду від 23 червня 2020 року по справі №802/357/17-а, звертаючись до суду із заявою про встановлення судового контролю, позивач зобов'язаний навести аргументи на переконання необхідності вжиття таких процесуальних заходів і надати докази в підтвердження наміру відповідача на ухилення від виконання судового рішення.
Правовий інститут контролю за виконанням рішення суду, механізм якого унормований у тому числі і приписами статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягає застосуванню виключно у разі наявності протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень щодо виконання рішення суду, що порушує права та законні інтереси позивача. Застосування судом до суб'єкта владних повноважень заходів процесуального впливу можливе виключно у випадку встановлення факту невиконання таким суб'єктом владних повноважень дій зобов'язального характеру, визначених рішенням суду на користь особи-позивача, що має бути підтверджено відповідними доказами.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 05 лютого 2020 року у справі № 640/10843/19.
Враховуючи вищенаведені норми законодавства та обставини справи, суд першої інстанції правильно відмовив повивачу у задоволенні заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, оскільки відсутні достатні правові підстави для встановлення судового контролю у даній адміністративній справі шляхом подання звіту про виконання судового рішення в порядку статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України.
Враховуючи наведені правові норми та фактичні обставин справи, суд апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції при розгляді заяви ОСОБА_1 всебічно і об'єктивно встановлено обставини справи, оскаржена ухвала суду винесена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому немає підстав для її скасування.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи ), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Таким чином, наведені скаржником доводи апеляційної скарги не спростовують правильності застосування судом першої інстанції норм процесуального закону.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи зазначене процесуальне питання, правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 310, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2023 року у справі № 500/8349/21 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Т. В. Онишкевич
судді Р. П. Сеник
Н. М. Судова-Хомюк
Постанова у повному обсязі складена 22 червня 2023 року.