Справа №754/1022/20 Головуючий в суді І інстанції Бабко В.В.
Провадження № 22-ц/824/6960/2023 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.
15 червня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Мельника Я.С.,
суддів: Матвієнко Ю.О., Гуля В.В.,
за участі секретаря Шевчук А.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційні скарги Київської міської прокуратури на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2023 року та за апеляційними скаргами Київської міської прокуратури, Київської міської ради, ОСОБА_1 на додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 лютого 2023 року у справі за позовом Деснянської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , Державного реєстратора Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-сервіс» Подоляка Івана Павловича, третя особа на стороні відповідача: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновал Зулейхи Фаатівни про визнання правочину недійсним, скасування державної реєстрації,
У січні 2020 року прокурор звернувся до суду з вказаним позовом, який обґрунтовував тим, що під час досудового розслідування у кримінальному провадженні, відомості які внесено до ЄРДР № 42019101030000093 від 03.04.2019 місцевою прокуратурою встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , яка належить територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, вибула із її володіння без волі власника.
За інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності квартира АДРЕСА_1 26.12.2018 зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі рішення Деснянського районного суду міста Києва № 2/754/5640/18 від 25.09.2018.
У подальшому, право власності на зазначену квартиру перейшло до ОСОБА_1 на підставі договору купівлі - продажу від 26.02.2019 виданого та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коновал З.Ф. під реєстраційним номером 574.
Разом з тим, встановлено, що рішення Деснянського районного суду міста Києва № 2/754/5640/18 від 25.09.2018 не стосувалося ОСОБА_2 та спірної квартири.
Вказував, що оскільки рішення про визнання права власності на спірний об'єкт нерухомості за ОСОБА_2 судом не ухвалювалось, тому право власності ОСОБА_2 державним реєстратором КП з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-сервіс» зареєстровано на підставі неіснуючого рішення суду.
На підставі вищевикладеного, просив суд: скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс», міста Києва Подоляки І.П., про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно індексний номер: 44896900 від 28.12.2018, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис про право власності на квартиру АДРЕСА_1 . (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна № 1734908980000) за ОСОБА_2 ; визнати недійсним договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна № 1734908980000) від 26.02.2019, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , виданий та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коновал З.Ф. під реєстраційним номером 574; скасувати рішення приватного нотаріуса Київського нотаріального округу Коновал З.Ф., про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно індексний номер: 45707655 від 26.02.2019, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис про право власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна № 1734908980000) за ОСОБА_1 ; судові витрати у справі покласти на відповідачів.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 28 лютого 2023 року стягнуто із Київської міської ради на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 20 000,00 гривень.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції та додатковим рішенням, Київська міська прокуратура подала апеляційні скарги, в яких просить рішення та додаткове рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом усіх обставин справи.
Обґрунтовує доводи апеляційних скарг тим, що суд першої інстанції не врахував, що державна реєстрація права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 , яка здійснена на підставі неіснуючого рішення суду, підлягає скасуванню в судовому порядку, а тому вважає, що ним обрано належний спосіб захисту порушеного права.
Крім цього, вказує на незаконність додаткового рішення суду, позаяк вважає, що представником відповідача на підтвердження понесених витрат на правову допомогу не надано належних та допустимих доказів, крім того, стягнення таких витрат не відповідає критеріям розумності, реальності та пропорційності.
Не погоджуючись із вказаним додатковим рішенням, Київська міська рада подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні заяви відповідача про ухвалення додаткового рішення.
Обґрунтовує доводи апеляційної скарги тим, що суд першої інстанції не врахував, що надані представником відповідача на підтвердження понесених витрат на правову допомогу докази не підтверджують наявність підстав для відшкодування таких витрат.
Не погоджуючись із вказаним додатковим рішенням в частині відмовлених вимог, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати в цій частині та ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви відповідача про ухвалення додаткового рішення в повному обсязі.
Обґрунтовує доводи апеляційної скарги тим, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги надані представником відповідача на підтвердження понесених витрат на правову допомогу доказів та необґрунтовано зменшив розмір витрат, які підлягають стягненню з позивача, з огляду на відсутність заперечень позивача щодо розміру таких витрат.
Від ОСОБА_1 надійшли до суду відзив на апеляційну скаргу прокурора на рішення суду та відзив на апеляційні скарги прокурора та Київської міської ради на додаткове рішення суду, в яких вона вказує на необґрунтованість доводів апеляційних скарг та просить залишити їх без задоволення, а рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині - без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає необхідним апеляційні скарги залишити без задоволення, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції - без змін з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем обрано неналежний (неефективний) спосіб захисту порушеного права.
Ухвалюючи додаткове рішення, враховуючи заперечення позивача щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу, виходив з того, що заявлений відповідачем розмір витрат на оплату послуг адвоката є неспівмірним із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання цих робіт, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, під час досудового розслідування у кримінальному провадженні, відомості про яке внесено до ЄРДР № 42019101030000093 від 03.04.2019 (витяг з ЄРДР наявний в матеріалах справи) місцевою прокуратурою виявлено, що квартира АДРЕСА_1 , яка належить територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, вибула із її володіння без волі власника.
На підставі рішення Київської міської ради №284/5096 від 02.12.2010 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста» будинок по АДРЕСА_1 включений до переліку об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва, а отже належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва.
Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) №1112 від 10.12.2010 вказаний будинок віднесено до сфери управління Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації.
Встановлено, що на підставі рішення виконкому Московської районної ради народних депутатів від 22.08.1988 за №601 громадянину ОСОБА_3 видавався 29.08.1988 ордер № 37425 Серія Б на житлове приміщення площею 10,35кв.м., в квартирі АДРЕСА_1 .
Відповідно до актового запису про смерть № 10242 від ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 помер. Дата смерті приблизно 02.06.2018.
Згідно з інформацією Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації (копії листа від 01.03.2019 № 102/01/24-1757 та листа від 25.02.2019 № 92) квартира АДРЕСА_1 є такою, що звільнена та перебуває у власності територіальної громади міста Києва.
Відповідно до інформації Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» вказана квартира на праві власності не реєструвалася (копія листів від 04.07.2019 № 062/14-9427(И-2019) та від 13.11.2019 №062/14-15284 (И-2019).
Однак, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна 26.12.2018 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 на підставі рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25.09.2018 по справі №2/754/5640/18.
Разом з тим, згідно із рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25.09.2018, по цивільній справі №2/754/5640/18, задоволено позов ОСОБА_4 про визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_3 .
Відповідно до листа/відповіді Деснянського районного суду від 23.10.2019 №11/211/2019, Деснянським районним судом міста Києва не ухвалювалось рішення від 25.09.2018 про визнання за ОСОБА_2 права особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно із договору купівлі - продажу від 26.02.2019, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коновал З.Ф. під реєстраційним номером 574, продавець ( ОСОБА_2 ) передає у власність, а покупець ( ОСОБА_1 ) приймає (купує) квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідно до паспорту громадянина України - ОСОБА_1 має місце проживання яке зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно із листів від 09.07.2019 № 056/95-4298, 09.09.2019 № 056/08/95-19930 Департамент будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) адресованих на адресу Київської місцевої прокуратури № 3 вбачається, що їм стало відомо що квартира АДРЕСА_1 незаконно вибула з володіння територіальної громади та у зв'язку з цим просять прокуратуру вжити заходів цивільно-правового характеру в інтересах Київської міської ради, пред'явивши відповідний позов.
Відповідно до Порядку роботи з позовними заявами, рішеннями суду у справах, стороною яких є Київська міська рада, Київський міський голова та заступник міського голови - секретар Київради, затвердженого розпорядженням Київського міського голови від 17 листопада 2011 року №225, Департамент будівництва та житлового забезпечення здійснює представництво Київської міської ради у судових установах. Згідно відповіді Департаменту будівництва та житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) Київська міська рада просить Київську місцеву прокуратуру № 3 вжити заходів цивільно-правового характеру в інтересах Київської міської ради, пред'явивши відповідний позов.
У свою чергу, Київська місцеву прокуратура № 3 листом від 22.01.2020 року № 10-33-59-302вих-20 повідомила Київську міську раду про прийняття рішення на підставі статті 23 Закону України «Про прокуратуру» про представництво інтересів держави в особі Київської міської ради щодо звернення з позовної заявою до суду.
Стаття 316 ЦК України, регламентує, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Положення статті 321 ЦК України, встановлює принципи непорушності права власності. Відповідно до цієї норми, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно із ч. 2 ст. 321 ЦК України, особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Статтею 327 ЦК України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді і управління цим майном здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 655 ЦПК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).
Згідно положень ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчитається батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до абз. 2 ч.1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», передбачено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації, що також передбачено ст. 182 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За п. 1 ч. 1 ст. 27 Закону, державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову. До того ж суд першочергово перевіряє, чи були порушені права позивача, яким способом вони мають бути поновлені і чи є відповідні позовні вимоги у справі.
Отже, з матеріалів справи вбачається, що спірні правовідносини виникли з приводу того, що у зв'язку з тим, що на підставі рішення суду, якого не існувало, була проведена державна реєстрація на нерухоме майно, з подальшим його відчуженням та повторною державною реєстрацією.
Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Стаття 388 ЦК України передбачає випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
У постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права.
Подібні за змістом висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Висновки про те, що власник може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, котра є останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене, викладені також Верховним Судом України у постановах від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-1376цс16.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18 зазначено, що однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц.
На підставі вищевикладеного, перевіривши наявні у матеріалах справи докази в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що обраний прокурором спосіб захисту не є ефективним, оскільки задоволення вимог про скасування рішення державного реєстратора та визнання недійсним договору купівлі-продажу за умови їх обґрунтованості не призвело б до відновлення порушених прав територіальної громади м. Києва, за захистом яких прокурор звернувся до суду, оскільки спірна квартира залишилася б у володінні відповідача, а відтак обрання ним неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, такий висновок відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19.
Доводи апеляційної скарги Київської міської прокуратури про належність обраного способу захисту, оцінюються колегією суддів критично, з огляду на таке.
Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).
Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача.
Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (постанова Верховного Суду від 09 листопада 2021 року № 466/8649/16ц).
Доводи апеляційних скарг щодо неправильності додаткового рішення суду, відхиляються колегією суддів, з огляду на таке.
Згідно з п.3 ч.1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Частиною 3 ст.270 ЦПК України визначено, що суд, який ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу та витрати пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Отже, ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
У разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина восьма, дев'ята статті 139 ЦПК України).
Згідно з положеннями частини шостої статті 137 ЦПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З матеріалів справи вбачається, що представництво інтересів відповідача ОСОБА_1 в суді здійснювала адвокат Подолянко Т.В. на підставі Договору про надання правової (правничої) допомоги від 25.02.2020 року, а надана адвокатом правова допомога підтверджується: Детальним описом робіт від 06.02.2023 року, Актом надання робіт/послуг №1 від 06.02.2023 року, Свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю Серії КС № 7802/10 від 05.06.2019 року, Ордером серії КС № 638421.
З умовами пунктів 3.2, 3.4 Договору про надання правової (правничої) допомоги від 25.02.2020 року, визначено, що підставою для проведення розрахунків за правову допомогу є Акт наданих послуг, який підписується сторонами. Обов'язок складання актів та виставлення рахунків покладається на адвоката. Оплата за договором здійснюється клієнтом протягом 5 банківських днів з дати підписання акту наданих послуг або на інших умовах погоджених сторонами в Акті наданих послуг.
Відповідно до п. 2 Акту надання робіт/послуг №1 визначено, що загальна вартість фактично виконаної роботи та надання послуг за Договором станом на 06.02.2023 року становить 60 000,00грн за умовами п.п. 3.1.1,3.1.2, 3.1, 3.4. Договору та підлягає сплаті клієнтом адвокату за домовленістю між сторонами протягом 90 календарних днів з дати набрання судовим рішення по справі № 754/1022/20 законної сили та отримання рахунку.
Від прокурора до суду надійшло заперечення щодо розміру судових витрат, в якому він вказує на те, що стягнення витрат у визначеному позивачем розмірі є неспівмірним із складністю справи, не відповідає критеріям реальності таких витрат та буде для позивача надмірним тягарем.
Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/WestAllianceLimited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Таким чином, враховуючи надані представником відповідача докази понесених витрат на правову допомогу та заперечення позивача, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення клопотання представника відповідача та стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу у розмірі 20 000 грн.
Твердження апелянтів Київської міської прокуратури та Київської міської ради про відсутність доказів реального понесення таких витрат, оцінюються колегією суддів критично, позаяк витрати на надану професійну правничу допомогу, у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.
Дана позиція є усталеною і підтверджується численними постановами Верховного суду, наприклад у справах №923/560/17, №329/766/18,№ 178/1522/18, №922/445/19.
Твердження представника ОСОБА_1 про наявність підстав для повного задоволення заяви відповідача про відшкодування понесених нею витрат, також оцінюються колегією суддів критично, позаяк витрати в розмірі 60 000,00 грн не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а також суперечить принципу розподілу таких витрат.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Інші доводи апеляційних скарг зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції та власного тлумачення характеру спірних правовідносин і встановлених судом обставин.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги та зміст оскаржуваного рішення та додаткового рішення не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи були допущені такі порушення норм матеріального чи процесуального права, які б відповідно до ст. 376 ЦПК України, могли б бути підставою для їх скасування, тому апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 375 ЦПК України, суд,-
Апеляційні скарги Київської міської прокуратури, Київської міської ради, ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2023 року та додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 лютого 2023 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Судді: