Справа № 130/1649/22
Провадження № 22-ц/801/1377/2023
Категорія: 64
Головуючий у суді 1-ї інстанції Шепель К. А.
Доповідач:Сопрун В. В.
21 червня 2023 рокуСправа № 130/1649/22м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі:
головуючого Сопруна В.В.,
суддів Копаничук С.Г., Стадника І.М.,
за участю секретаря судового засідання Ковальчук О.А.,
за участю сторін: позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх адвоката Кучера В.М., представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Зінченка А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу №130/1649/22 запозовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Органу опіки і піклування виконавчого комітету Жмеринської міської ради Вінницької області про виселення з будинку,
за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 27 квітня 2023 року, яке ухвалене суддею Шепель К.А. в Жмеринському міськрайонномусуді Вінницької області, повний текст складено 08 травня 2023 року,
В серпні 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись в суд з позовом до ОСОБА_3 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Органу опіки і піклування виконавчого комітету Жмеринської міської ради Вінницької області про виселення з будинку, мотивуючи позов тим, що позивачам на праві власності належить будинок по АДРЕСА_1 . В 2014 році, у зв'язку з переїздом сім'ї позивача ОСОБА_1 на проживання в Херсонську область, на прохання його брата та сина позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 - вони дозволили йому з дружиною ОСОБА_3 і дочкою тимчасово проживати у належному їм будинку, де зареєстрували відповідача.
В зв'язку із тим, що лівобережна частина Херсонщини, куди виїхав на проживання позивач ОСОБА_1 з сім'єю, опинилась під окупацією, то вони вирішили повернутись і жити у власному будинку в смт Браїлів Жмеринського району Вінницької області. На прохання позивачів добровільно виселитись з будинку відповідач категорично відмовляється, а тому вони змушені звернутись до суду, оскільки іншого житла не мають. Просили суд виселити ОСОБА_3 з належного їм на праві власності будинку по АДРЕСА_1 .
Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 27 квітня 2023 року позов задоволено.
Виселено ОСОБА_3 з будинку АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судові витрати: судовий збір 1984,80 грн та витрати на правничу допомогу 8400 грн, а всього 10384,80 грн - по 5192,40 грн кожному.
Рішення суду мотивоване тим, що відповідач ОСОБА_3 вселилась до будинку позивачів за їх усною згодою, однак на даний час чинить їм перешкоди у користуванні власністю, чим порушує право позивачів на користування власністю і вказане порушене право власників підлягає захисту, шляхом виселення відповідача.
Не погодившись із рішенням суду ОСОБА_3 , подала апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним та необґрунтованим, ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, висновки суду не відповідають обставинам справи. Просила скасувати рішення суду, і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволені позовних вимог.
Апеляційна скарга мотивована тим, що вона зі своєю неповнолітньою дитиною тривалий час проживає в спірному будинку, у власності або в користуванні в неї не має іншого житла. Її виселення становитиме непропорційне втручання у її право на мирне володіння майном у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.
Згідно ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК України).
Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам судове рішення не відповідає.
Судом встановлено, що відповідно до копій паспортів позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані по АДРЕСА_1 (а.с.4 - 8).
Згідно із копією свідоцтва про право на спадщину за заповітом, 16 серпня 1997 року ОСОБА_1 отримав у спадщину 1/2 частину житлового будинку з відповідною часткою службових будівель, що знаходиться по АДРЕСА_2 (а.с.9).
Копія реєстраційного свідоцтва свідчить про те, що 5 вересня 1997 року у Вінницькому міжрайонному БТІ за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на 1/2 частину будинку по АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Жмеринською держнотконторою 16 серпня 1997 року №1897 (а.с.10).
ОСОБА_2 13 серпня 2014 року отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/2 частину житлового будинку з відповідною часткою господарських будівель, розташованого по АДРЕСА_1 (а.с.11).
Згідно з копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної спільної часткової власності на 1/2 частину будинку по АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 13 серпня 2014 року №1-1119 (а.с.12).
Будинок по АДРЕСА_1 загальною площею, 70,7 кв.м, житловою 51,0 кв.м, складається з кухні, веранди та п'яти кімнат, що видно з копії технічного паспорту (а.с.13 - 15).
Відповідно до довідки, виданої Браїлівським старостинським округом 4 серпня 2022 року, в домоволодінні по АДРЕСА_3 ), власниками якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстровані: ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_5 , донька ОСОБА_6 , мати ОСОБА_2 , брат ОСОБА_4 та дружина брата ОСОБА_3 (а.с.16).
29 липня 2022 року позивачі підготували та направили відповідачці листа з проханням про виселення до 10 серпня 2022 року (а.с.17).
Згідно з копією свідоцтва про народження, ОСОБА_4 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , мати ОСОБА_2 , батько ОСОБА_7 (а.с.35).
Відповідно до копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , ОСОБА_4 02 травня 2006 року зареєстрував шлюб із ОСОБА_8 , якій після одруження присвоєно прізвище ОСОБА_3 (а.с.36).
ОСОБА_9 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 в смт Піщанка Вінницької області, батько ОСОБА_4 , мати ОСОБА_3 (а.с.37).
Орган опіки і піклування виконавчого комітету Жмеринської міської ради 11 січня 2023 року зробив висновок, згідно з яким вважає виселення дитини ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 недоцільним. Висновок затверджено рішенням виконавчого комітету Жмеринської міської ради від 19 січня 2023 року №20 (а.с.73 - 76).
Згідно копії постанови Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 12 вересня 2022 року у справі №130/1659/22 видно, що справа про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 , за частиною першою статті 173-2 КУпАП, закрита в зв'язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення (а.с.54).
Під час розгляду справи, а саме 01 лютого 2023 року за заявою власника (співвласника) житла ОСОБА_1 знято з реєстрації відповідачку ОСОБА_3 та її чоловіка ОСОБА_4 , за адресою місця проживання: АДРЕСА_1 (а.с.84 - 85).
З матеріалів справи вбачається, що між сторонами не був встановлений порядок користування спірним будинком.
За частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).
У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).
Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У справі, що переглядається, спір виник між позивачами, співвласниками житлового будинку, та відповідачем, як користувачем цього будинку, з приводу користування вказаним житлом.
Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України.
Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об'єднань.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Ураховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції, дійшов до помилкового висновку про виселення відповідача ОСОБА_3 з спірного житлового будинку, оскільки як встановлено відповідач ОСОБА_3 на законних підставах вселилась у спірний будинок, зареєструвалась з 05 жовтня 2011 року (а.с.34), постійно проживає (понад 11 років) у ньому зі згоди співвласників житлового будинку - позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , що і не заперечується останніми, іншого житла відповідач не має (докази на підтвердження протилежного в матеріалах справи відсутні).
Крім того, з відповідачем ОСОБА_3 проживає неповнолітня дитини, дочка ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка є внучкою позивача ОСОБА_2 , а тому виселення відповідача ОСОБА_3 з спірного житлового будинку, буде додатковим тягарем для неї для пошуку житла з неповнолітньою дитиною.
Щодо посилання позивачів на ту обставину, що співжиття із відповідачкою є неприйнятним через її поведінку та ставлення до них, то апеляційний суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 157 ЖК України членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов'язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК України).
Виходячи з аналізу змісту наведеної норми, стаття 116 ЖК України вказує на те, що виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення можливо лише у разі: а) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення; б) використання його не за призначенням; в) систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.
У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатися заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, застосовані на зборах жильців будинку чи членів житлово-будівельних кооперативів, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).
Протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов'язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші у квартирах і на подвір'ї, а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню у квартирі або житловому будинку.
Аналогічні висновки висловлені у постанові Верховного Суду 12 серпня 2021 року у справі № 599/1225/20 (провадження № 61-343св21).
Як вбачається з матеріалів справи позивачами не доведено, що до ОСОБА_3 були застосовані заходи адміністративного впливу, а також доказів застосування до неї заходів запобігання і громадського впливу, які виявилися безрезультатними, а також не надано доказів того, що відповідач вчиняла порушення правил співжиття, які б робили неможливим для позивачів проживання з нею в одному будинку, отже не доведена систематичність таких порушень.
Відповідно до частини першої, третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom).
Суд першої інстанції, задовольняючи позов про виселення відповідача, не перевірив її доводів про те, що спірне житло є єдиним місцем проживання і внаслідок виселення вона стане безхатченком.
Таким чином, оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання виселення відповідача на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті в контексті статті 8 Конвенції, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
20 червня 2023 року представник позивачів ОСОБА_10 подав до апеляційного суду клопотання про приєднання Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 15 червня 2023 року, згідно якої відповідач ОСОБА_3 29 березня 2023 року зареєструвала за собою право власності на будинок за адресою: АДРЕСА_4 .
Колегія суддів апеляційного суду вказані докази не приймає, виходячи з наступного.
Відповідно до положень ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.
Частинами 2, 3 ст. 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року у справі № 354/1006/19 (провадження № 61-1377св23) зазначено, що:
«Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
При вирішенні питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні».
Враховуючи наведені норми процесуального права, надані нові докази не приймаються під час апеляційного перегляду справи, оскільки надані апеляційному суду без додержання порядку та строків їх подання.
Представник позивачів ОСОБА_10 не надав доказів неможливості подання вказаних документів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від позивачів.
Відповідно до статті 374 ЦК України суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд першої інстанції не повно встановив обставини справи, його висновки не відповідають обставинам справи та наданим доказам, суд порушив норми матеріального права, тому колегія суддів вважає, що рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволені позовних вимог.
Згідно з частинами 1, 13 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Таким чином, з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 2977,20 грн, з кожного по 1488,60 грн.
Керуючись ст. ст. 141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 27 квітня 2023 року скасувати, ухвалити нове рішення.
В задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Органу опіки і піклування виконавчого комітету Жмеринської міської ради Вінницької області про виселення з будинку - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 2977,20 грн, з кожного по 1488,60 грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 21 червня 2023 року.
Головуючий Сопрун В.В.
Судді Копаничук С.Г.
Стадник І.М.