16 червня 2022 року
м. Київ
справа № 953/23579/19
провадження № 61-19370св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 липня 2020 року, ухвалене у складі судді Якуші Н. В., та постанову Харківського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Бурлака І. В., Котелевець А. В., Яцини В. Б.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про позбавлення батьківських прав.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 23 листопада 2002 року вона перебувала з ОСОБА_2 у шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_3 та ІНФОРМАЦІЯ_2 - дочка ОСОБА_4 .
До 2010 року вони з відповідачем проживали однією сім'єю, а після - стосунки між ними припинились і у подальшому шлюб розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 16 листопада 2011 року, виданим Київським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Харківського міського управління юстиції.
Позивач стверджує, що, починаючи з 2010 року, дочки проживають з нею та перебувають на її утриманні. Відповідач протягом тривалого часу не цікавиться дітьми, не приймає участі у їх вихованні, не піклується про їх здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток, матеріальної допомоги не надає, що, на її думку, свідчить про самоусунення від виконання батьківських обов'язків.
10 серпня 2018 року Київським районним судом м. Харкова видано судовий наказ, яким стягнено з ОСОБА_2 на її користь аліменти на дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у розмірі 1/3 частки від усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 26 липня 2018 року, і до досягнення дітьми повноліття. У зв'язку з невиконанням відповідачем судового наказу на 1 вересня 2019 року утворилась заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 31 961 грн, що підтверджується розрахунком заборгованості.
З урахуванням зазначеного позивач просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав щодо дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 17 липня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно дочок, суд першої інстанції виходив з того, що в даній конкретній ситуації непозбавлення відповідача батьківських прав буде для дітей кращим, ніж зворотне, оскільки не сприяє захисту їх прав взагалі. Особливості правовідносин, що склалися, свідчать про необхідність зміни батьком свого ставлення до виховання дочок, що має контролювати орган опіки та піклування.
Постановою Харківського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 липня 2020 року залишено без змін.
Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції не прийняв докази, надані відповідачем до суду апеляційної інстанції, та подання психолога від 27 квітня 2020 року і від 27 червня 2020 року, долучені до апеляційної скарги, і погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з'ясованих обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року скасувати і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права, оскільки суди не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, не надали належної оцінки зібраним у справі доказам, що призвело до неправильного вирішення справи.
На думку заявника, залишені поза увагою судів і висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 404/6391/16-ц, від 3 травня 2018 року у справі № 214/1048/15-ц, від 8 квітня 2020 року у справі № 645/731/18.
Посилаючись на зазначене, заявник просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове, яким позбавити ОСОБА_2 батьківських прав щодо дочок.
Позиція інших учасників справи
У квітні 2021 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому вказував на безпідставність її доводів. Зазначав, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, надали належну оцінку доказам, поданим учасниками справи, і ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення.
Нормами СК України передбачені випадки, за яких батько може бути позбавлений судом батьківських прав, а саме якщо він не забрав дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляв щодо неї батьківського піклування; ухиляється від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; жорстоко поводиться з дитиною; є хронічним алкоголіком або наркоманом; вдається до будь-яких видів експлуатації дитини, примушує її до жебракування та бродяжництва; засуджений за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Не встановивши зазначених обставин, суди попередніх інстанцій, на думку відповідача, дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для позбавлення його батьківських прав відносно дочок.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано з Київського районного суду м. Харкова матеріали справи № 953/23579/19.
Підставами відкриття касаційного провадження у цій справі стали доводи заявника про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 404/6391/16-ц, від 3 травня 2018 року у справі № 214/1048/15-ц, від 8 квітня 2020 року у справі № 645/731/18.
Ухвалою Верховного Суду від 8 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 23 листопада 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який розірвано 26 липня 2011 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , виданим Київським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Харківського міського управління юстиції 16 листопада 2011 року.
У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_3 та ІНФОРМАЦІЯ_2 - дочка ОСОБА_4 .
28 жовтня 2011 року ОСОБА_2 уклав шлюб з ОСОБА_6 і ІНФОРМАЦІЯ_5 у цьому шлюбі народилася дочка ОСОБА_7 .
11 листопада 2016 року ОСОБА_1 уклала шлюб з ОСОБА_9 та змінила прізвище на « ОСОБА_1 ».
З довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 29 жовтня 2019 року та акта обстеження умов проживання від 15 листопада 2019 року суди встановили, що неповнолітні ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані і проживають з матір'ю - ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_1 .
2 серпня 2017 року ОСОБА_2 надав згоду на влаштування в шкільні заклади та лікування ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на розсуд матері - ОСОБА_1 , що підтверджується нотаріально посвідченою згодою.
З характеристик, наданих Котелевською гімназією імені С. А. Ковпака Котелевської районної ради, суди встановили, що ОСОБА_3 навчалась у гімназії з 2013 до 2017 року, а ОСОБА_4 - з 2010 року до 2017 року.
З відомостей Котелевської дитячої музичної школи від 30 вересня 2019 року № 168 та від 19 вересня 2019 року № 164 судами встановлено, що ОСОБА_3 навчалась у цьому закладі з вересня 2014 року до серпня 2017 року, а ОСОБА_4 - з вересня 2012 року до травня 2016 року. Батько - ОСОБА_2 до закладу жодного разу не з'являвся, заборон щодо цього від матері не надходило.
З довідок Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 118 Харківської міської ради від 18 вересня 2019 року №№ 544, 545 та характеристик ОСОБА_3 і ОСОБА_4 суди встановили, що ОСОБА_3 навчається в 11-Б класі, а ОСОБА_4 - у 10-Б класі. Батько дітей упродовж їх навчання в школі не цікавився їхніми досягненнями, поведінкою та культурою спілкування, батьківські збори не відвідував, жодного разу не був присутній на шкільних святах, заборони відвідування дітей від матері не надходило.
Також судами встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мають захворювання і перебувають на обліку як потерпілі від аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Батько дітей за отриманням відомостей про стан їхнього здоров'я та копій медичної документації не звертався, що підтверджується інформацією Комунального некомерційного підприємства Котелевської центральної районної лікарні Котелевської районної ради від 11 листопада 2019 року та Комунального некомерційного підприємства «Міська дитяча поліклініка № 16» Харківської міської ради у листах від 29 листопада 2019 року № 1171 та № 1165.
Практичним психологом ОСОБА_15 складено психологічне подання роботи з дітьми від 2 листопада 2019 року щодо ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , з якого суди встановили, що ОСОБА_3 ображена на батька, не бажає говорити про нього, майже його не пам'ятає; ОСОБА_4 часто згадує сварки з батьком, не має інтересу до спілкування з ним.
10 серпня 2018 року Київським районним судом м. Харкова видано судовий наказ, яким стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у розмірі 1/3 частки від усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 26 липня 2018 року, і до досягнення дітьми повноліття. Зазначений судовий наказ перебуває на примусовому виконанні у Київському відділі державної виконавчої служби м. Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області.
З розрахунків заборгованості зі сплати аліментів від 25 вересня 2019 року та від 8 січня 2020 року суди попередніх інстанцій встановили, що заборгованість ОСОБА_2 на 1 вересня 2019 року становила 31 961 грн, а на 31 грудня 2019 року - 50 015,43 грн.
5 лютого 2020 року Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради надав висновок про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 вказував, що ОСОБА_1 чинить йому перешкоди у спілкуванні з дітьми.
З листів служби у справах дітей Котелевської районної державної адміністрації Полтавської області від 15 листопада 2019 року № 105/01-21, Департаменту служб у справах дітей виконавчого комітету Харківської міської ради від 18 листопада 2019 року № 3440/0/202-19, служби у справах дітей по Індустріальному району Департаменту служб у справах дітей виконавчого комітету Харківської міської ради від 15 листопада 2019 року № 02-22/2016/19 суди встановили, що ОСОБА_2 до органів опіки та піклування з приводу перешкод йому у спілкуванні з дітьми не звертався.
ОСОБА_2 на підтвердження спілкування з дочками надано роздруківку електронного листування, а на підтвердження переказу їм коштів - копії квитанцій, які судами оцінені.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.
Частиною першою статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Стаття 5 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачає, що держави-учасниці поважають відповідальність, права і обов'язки батьків і у відповідних випадках членів розширеної сім'ї чи общини, як це передбачено місцевим звичаєм, опікунів чи інших осіб, що за законом відповідають за дитину, належним чином управляти і керувати дитиною щодо здійснення визнаних цією Конвенцією прав і робити це згідно зі здібностями дитини, що розвиваються.
Відповідно до пунктів 1-3 статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору.
Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Згідно з пунктом 1 статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі, шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» зазначав, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
В рішенні у справі «Нойлінґер та Шурук проти Швейцарії» Європейський суд з прав людини вказував, що інтерес дитини складається з двох аспектів. З одного боку цей інтерес вимагає, що зв'язки дитини з її сім'єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім'я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає, що сімейні зв'язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, «відновити» сім'ю (рішення у справі «Гнахоре проти Франції»). З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров'ю та розвитку дитини.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року вказував, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 (рішення у справі «МакМайкл проти Сполученого Королівства» від 24 лютого 1995 року пункт 86). Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не «згідно із законом», не відповідає законним цілям, переліченим у пункті 2 статті 8, і не може вважатися «необхідним у демократичному суспільстві» (рішення у справі «МакМайкл проти Сполученого Королівства», пункт 87).
Відповідно до статті одинадцятої Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-III сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Частиною першою статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
Відповідно до статті п'ятнадцятої Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
У разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків, виходячи з інтересів дитини. Рішення органів опіки та піклування з цих питань можуть бути оскаржені до суду у порядку, встановленому законом.
Дитина має право на отримання інформації про відсутніх батьків, якщо це не завдає шкоди її психічному і фізичному здоров'ю.
Відповідно до частини 1 статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Позбавлення батьківських прав - це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини і водночас, санкція (відповідальність) за протиправну винну поведінку матері або батька.
Згідно пунктів 15, 16, 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, тощо), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема, ставлення батьків до дітей.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків та саме ухилення від здійснення своїх батьківських обов'язків.
Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58).
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що, належних і допустимих доказів винного свідомого ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків, які б були законною підставою для позбавлення його батьківських прав, ОСОБА_1 не надано.
Саме по собі невідвідування відповідачем навчальних закладів дочок та закладів охорони здоров'я, де вони перебувають під наглядом, не є належним доказом його свідомого навмисного ухилення від виконання батьківських обов'язків, і необхідності застосування крайнього заходу, враховуючи, що до 2017 року вони проживали у різних населених пунктах.
З такими висновками судів першої та апеляційної інстанції погоджується і касаційний суд.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіряючи доводи заявника, які стали підставою відкриття касаційного провадження у цій справі, про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування статті 164 СК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 404/6391/16, від 3 травня 2018 року у справі № 214/1048/15-ц, від 8 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, касаційний суд дійшов висновку, що зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час касаційного перегляду з огляду на наступне.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначала, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата конкретизувала вказаний висновок та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед, за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Постанова Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 404/6391/16, на яку посилається заявник, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги позивача на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 19 березня 2018 року та постанову апеляційного суду Кіровоградської області від 5 червня 2018 року у справі про позбавлення батьківських прав. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний й касаційний суди, виходив з того, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на батька і можливе лише у разі доведення винної поведінки останнього, його свідомого нехтування своїми батьківськими обов'язками; належні та допустимі докази цього в справі відсутні, стосунки між батьками не повинні впливати на інтереси дитини. Зазначив, що перебування відповідача нетривалий час під вартою у слідчому ізоляторі не може бути виключною обставиною для позбавлення його батьківських прав.
Постанова Верховного Суду від 3 травня 2018 року у справі № 214/1048/15-ц прийнята за результатами розгляду касаційної скарги позивача на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2017 року у справі про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів. Скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд вказував на те, що при вирішенні справи суди обмежилися лише висновками про відсутність підстав для позбавлення батьківських прав, із помилковим посиланням на принцип 6 Декларації прав дитини 1959 року; при цьому, не перевірили наявність або відсутність підстав для застосування статті 164 СК України, не врахували найкращих інтересів дитини та не з'ясували особистої думки дітей.
Постанова Верховного Суду від 8 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, на яку також посилається заявник прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 20 травня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року у справі про позбавлення батьківських прав. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, яким позбавлено відповідачів батьківських прав, та ухвалюючи нове рішення про відібрання неповнолітніх дітей у батьків без позбавлення їх батьківських прав, апеляційний суд виходив з того, що відповідачі належним чином не виконують своїх батьківських обов'язків щодо виховання дітей, не забезпечують їм належних умов для проживання та навчання, не дбають про їх гігієну та стан здоров'я і такі умови проживання дітей є небезпечними для їх здоров'я та виховання. З такими висновками суду апеляційної інстанції погодився і касаційний суд.
Отже доводи заявника щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 404/6391/16, від 3 травня 2018 року у справі № 214/1048/15-ц, від 8 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, касаційний суд вважає безпідставними, оскільки фактичні обставини справи, на які посилається заявник, і фактичні обставини справи, яка переглядається є різними, а відтак, відсутні правові підстави вважати, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, і висновок судів про недоведеність необхідності застосування до відповідача крайнього заходу впливу не спростовують.
Доводи заявника про невстановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення справи, та ненадання належної оцінки зібраним у справі доказам, касаційний суд відхиляє, оскільки такі доводи спростовуються оскаржуваними судовими рішеннями.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Таких порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов?язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішення.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статями 400, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк