Справа № 202/3145/22
(2/199/325/23)
Іменем України
18 травня 2023 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська в складі:
головуючого - судді Богун О.О.,
при секретареві Буточкіній М.К.
за участю учасників справи:
Представника позивача ОСОБА_1
Представника відповідача ОСОБА_2
Представника відповідача ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпрі за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , треті особи Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер Олександра Михайлівна та Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Щетілова Ольга Валеріївна про визнання недійсним договору дарування, скасування записів про державну реєстрацію іпотеки та про державну реєстрацію обтяження, скасування записів про державну реєстрацію права власності та повернення земельної ділянки, -
Позивач звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , треті особи Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер Олександра Михайлівна та Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Щетілова Ольга Валеріївна про визнання недійсним договору дарування, скасування записів про державну реєстрацію іпотеки та про державну реєстрацію обтяження, скасування записів про державну реєстрацію права власності та повернення земельної ділянки.
Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування.
Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб'єкта власності - народу України, територіальної громади власників землі щодо права розпорядження, притаманного славнику. Статтями 13,14,140,142,143 Конституції України та ст..ст. 80,83,84,123,124,127,128 Земельного кодексу України врегульовано порядок розпорядження землею.
Згідно зі ст. 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Відповідно до ст. 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (пункт 34 частини першої статті 26) органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб'єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.
Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону Про оренду землі ) та Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
З урахуванням зазначеного Дніпровська міська рада звертається до суду з даним позовом у зв'язку з наступним.
Заочним рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30.05.2017 по справі №202/3192/17 було вирішено, визнанно дійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, які розташовані за адресою АДРЕСА_1 , від 18.02.2017 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «АЛВЄН» та ОСОБА_4 ; визнано за ОСОБА_4 , право власності на нежитлове приміщення, загальною площею 615,6 кв.м., розташованого за адресою АДРЕСА_1 , яке складається з: А-1 приміщення кафе (у підземному переході), що складається з 1-тамбур площею 5,0 кв.м., 1а-тамбур площею 9,1 кв.м., 2-туалет площею 6,4 кв.м, 3-туалет площею 2,8 кв.м., 4-туалет площею 3,1 кв.м., 4а-підсобне приміщення площею 2,8 кв.м., 5-підсобне приміщення площею 7,8 кв.м., 6-приміщення площею 9,6 кв.м., 7-зала площею 96,7 кв.м., 8-приміщення площею 6,2 кв.м., 9-кухня площею 11,9 кв.м., 10-мийка площею 8,4 кв.м., 11-комора площею 8,8 кв.м., 12-комора площею 11,6 кв.м., 13-коридор площею 17,0 кв.м., 14-тамбур площею 2,6 кв.м., 14а-тамбур площею 2,1 кв.м., 15-кабінет площею 5,0 кв.м., 16-комора площею 6,5 кв.м., 17-тамбур площею 8,7 кв.м., 18-приміщення площею 9,0 кв.м., 18а-приміщення площею 2,0 кв.м., 19-тамбур площею 9,9 кв.м., 20-примішення площею 51,2 кв.м., 21-комора площею 4,4 кв.м., 22-тамбур площею 3,6 кв.м., 23-коридор площею 10,5 кв.м., 24-комора площею 11,0 кв.м. загальною площею 333,7 кв.м.; А1-1 надбудова, яка складається з 26-приміщення площею 37,5 кв.м.; А2-2 прибудова, яка складається з 25-коридор площею 14,5 кв.м., 28-коридор площею 14,3 кв.м., загальною площею 28,8 кв.м.; А3-2 автомийка, яка складається з 27-автомийка площею 104,3 кв.м., 29-приміщеня площею 111,3 кв.м., загальною площею 215,6кв.м.
На підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30.05.2017 по справі №202/3192/17 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Державним реєстратором Комунального підприємства «Парковка та реклама» Товстухою Юрієм Миколайовичем було зареєстровано за ОСОБА_4 право власності на вищезазначене нерухоме майно, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1294210412101, номер запису про право власності - 21272234 від 07.07.2017.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10.02.2021 заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30.05.2017 скасовано.
06.10.2017 за Договором дарування, посвідченого Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальової Євгенією Євгеніївною, ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 та ОСОБА_6 нерухоме майно, а саме нежитлове приміщення розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , тобто по частині кожній. Право власності за ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зареєстровано Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальової Євгенією Євгеніївною, номер запису про право власності: №22705436, №22707329 від 06.10.2017.
Оскільки ОСОБА_4 не набула права власності на вищезазначене нерухоме майно, а отже не мала права розпоряджатися ним. Таким чином, остання повинна повернути земельну ділянку позивачу Дніпровській міській раді.
На підставі зазначеного представник позивача просить повернути земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 власникові - Дніпровській міській раді, звільнивши її від самочинних будівель і споруд, шляхом знесення нежитлового приміщення, яке складається з: А-1- приміщення кафе (у підземному переході), загальною площею 615,6 кв.м, яке складається з 1-тамбур площею - 5,0 кв. м., 1 а-тамбур площею - 9,1 кв. м., 2-туалет площею - 6,4 кв. м., 3-туалет площею - 2,8 кв.м., 4-туалет площею - 3,1 кв.м., 4а - підсобне приміщення площею - 2,8 кв.м., 5-підсобне приміщення площею -7,8 кв.м., 6-приміщення площею -9,6 кв.м., 7-зала площею - 96,7 кв.м., 8-приміщення площею - 6,2 кв.м., 9-кухня площею - 11,9 кв.м., 10-мийка площею - 8,4 кв.м., 11-комора площею - 8,8 кв.м., 12-комора площею 11,6 кв.м., 13-коридор площею - 17,0 кв.м., 14-тамбур площею - 2,6 кв.м., 14а-тамбур площею-2,1 кв.м., 15-кабінет площею - 5,0 кв.м., 16-комора площею - 6,5кв.м., 17-тамбур площею - 8.7 кв.м., 18-приміщення площею - 9,0 кв.м., 18а- приміщення площею -2,0 кв.м., 19-тамбур площею -9,9 кв.м., 20-приміщення площею - 51,2 кв.м., 21-комора площею - 4,4 кв.м., 22-тамбур площею - 3,6 кв.м., 23-коридор площею - 10,5 кв.м., 24-комора площею - 11,0 кв.м.. загальною площею - 333,7 кв. м.; А1-1 - набудова, яка складається з 26-приміщення площею - 37,5 кв.м.; А2-2 - прибудова, яка складається з 25-коридор площею - 14,5 кв.м., 28-коридор площею -14,3 кв.м. загальною площею 28,8 кв. м.; А3-2 - автомийка, яка складається з 27-автомийка площею - 104,3 кв.м., 29-приміщення площею - 111,3 кв.м. загальною площею 215,6 кв.м.; припинити право власності та скасувати державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна, а саме нежитлове приміщення, яке складається з: А-1 - приміщення кафе (у підземному переході), загальною площею 215,6 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна:1294210412101 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень із закриттям розділів за: ОСОБА_7 , номер запису про право власності - 21272234 від 07.07.2017, внесений Державним реєстратором КП «Парковка та реклама» Товстухою Юрієм Миколайовичем; ОСОБА_5 номер запису про право власності 22705436 від 06.10.2017, внесений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Євгенією Євгеніївною; ОСОБА_6 номер запису про право власності 22707329 від 06.10.2017, внесений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Євгенією Євгеніївною та покласти на відповідачів судові витрати.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.05.2021, вищезазначена цивільна справа надійшла в провадження судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська Бєльченко Л.А.
Ухвалою судді від 28.06.2022 цивільна справа передана на розгляд за підсудністю до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська.
Ухвалою судді від 28.06.2022 заяву Дніпровської міської ради про забезпечення позову передано на розгляд до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.07.2022, вищезазначена цивільна справа разом з заявою про забезпечення позову надійшла в провадження судді Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська Богун О.О.
Ухвалою суду від 17.05.2021 забезпечено позов шляхом накладання заборони на відчуження нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою від 07.11.2022 відкрито провадження по справі та визначено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження та по справі призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою суду від 06.12.2022 в задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 про зупинення провадження по справі відмовлено.
Ухвалою від 06.12.2022 закрито підготовче судове засідання та справа призначено до судового розгляду по суті.
Ухвалою від 22.02.2023 заявлений відповідачем ОСОБА_6 відвід судді залишено без задоволення.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 надав пояснення аналогічні змісту позовних вимог, на задоволенні позову наполягав.
Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 у судовому засіданні проти позову заперечувала та просила відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Надавши до суду письмові пояснення з приводу позовних вимог. (том 1, а.с.115-126).
Представник відповідача ОСОБА_6 - ОСОБА_3 у судовому засіданні проти позову заперечувала та просила відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Надавши до суду відзив на позов, в якому просила застосувати до позовних вимог строк позовної давності та відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки вони є незаконними та необґрунтованими. (том №2, а.с.90-98)
Відповідач ОСОБА_5 у судове засідання не з'явилася, про слухання справи повідомлена належним чином.
Треті особи - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер Олександра Михайлівна та Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Щетілова Ольга Валеріївна у судове засідання не з'явилися, про слухання справи повідомлені належним чином.
Вивчивши матеріали справи, дослідивши надані документи, вислухавши сторони, представників сторін, суд приходить до наступного.
Судом встановлено, що Заочним рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30.05.2017 по справі №202/3192/17 було вирішено, визнанно дійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, які розташовані за адресою АДРЕСА_1 , від 18.02.2017 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «АЛВЄН» та ОСОБА_4 ; визнано за ОСОБА_4 , право власності на нежитлове приміщення, загальною площею 615,6 кв.м., розташованого за адресою АДРЕСА_1 , яке складається з: А-1 приміщення кафе (у підземному переході), що складається з 1-тамбур площею 5,0 кв.м., 1а-тамбур площею 9,1 кв.м., 2-туалет площею 6,4 кв.м, 3-туалет площею 2,8 кв.м., 4-туалет площею 3,1 кв.м., 4а-підсобне приміщення площею 2,8 кв.м., 5-підсобне приміщення площею 7,8 кв.м., 6-приміщення площею 9,6 кв.м., 7-зала площею 96,7 кв.м., 8-приміщення площею 6,2 кв.м., 9-кухня площею 11,9 кв.м., 10-мийка площею 8,4 кв.м., 11-комора площею 8,8 кв.м., 12-комора площею 11,6 кв.м., 13-коридор площею 17,0 кв.м., 14-тамбур площею 2,6 кв.м., 14а-тамбур площею 2,1 кв.м., 15-кабінет площею 5,0 кв.м., 16-комора площею 6,5 кв.м., 17-тамбур площею 8,7 кв.м., 18-приміщення площею 9,0 кв.м., 18а-приміщення площею 2,0 кв.м., 19-тамбур площею 9,9 кв.м., 20-примішення площею 51,2 кв.м., 21-комора площею 4,4 кв.м., 22-тамбур площею 3,6 кв.м., 23-коридор площею 10,5 кв.м., 24-комора площею 11,0 кв.м. загальною площею 333,7 кв.м.; А1-1 надбудова, яка складається з 26-приміщення площею 37,5 кв.м.; А2-2 прибудова, яка складається з 25-коридор площею 14,5 кв.м., 28-коридор площею 14,3 кв.м., загальною площею 28,8 кв.м.; А3-2 автомийка, яка складається з 27-автомийка площею 104,3 кв.м., 29-приміщеня площею 111,3 кв.м., загальною площею 215,6кв.м.
На підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30.05.2017 по справі №202/3192/17 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Державним реєстратором Комунального підприємства «Парковка та реклама» Товстухою Юрієм Миколайовичем було зареєстровано за ОСОБА_4 право власності на вищезазначене нерухоме майно, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна:1294210412101, номер запису про право власності - 21272234 від 07.07.2017.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, Державної архітектурно-будівельної інспекції України, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради задоволено. Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2017 року в частині зустрічного позову скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в зустрічному позові. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2022 року по справі №202/3192/17 Постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року залишити без змін.
06.10.2017 за Договором дарування, посвідченого Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальової Євгенією Євгеніївною, ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 та ОСОБА_6 нерухоме майно, а саме нежитлове приміщення розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , тобто по частині кожній. Право власності за ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зареєстровано Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальової Євгенією Євгеніївною, номер запису про право власності: №22705436, №22707329 від 06.10.2017.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.
Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: 1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання… .
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Відповідно до ст. 2, 72, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Дніпровська міська рада є представницьким органом місцевого самоврядування, який відповідно до ст. 1, 10 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні наділений правом представляти інтереси територіальної громади, приймати від її імені рішення та здійснювати від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Органи місцевого самоврядування, згідно зі ст. 16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.
Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні є представницьким органом місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб'єкта власності - народу України, територіальної громади, як власника землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Статтями 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України та ст. ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України врегульовано порядок розпорядження землею.
Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Відповідно до Закону України Про місцеве самоврядування в Україні (пункт 34 частини першої статті 26) органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб'єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.
Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам міст є комунальною власністю. Отже, право комунальної власності на землю (земельні ділянки), виникає і без реєстрації в силу спеціальних вимог закону. Виходячи з вимог ст. 83 Земельного кодексу України презюмується належність земельних ділянок на території міста Дніпро територіальній громаді міста з визначенням її власником Дніпровської міської ради.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Згідно вимог ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону Про оренду землі) та Цивільного кодексу України.
Статтею 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, передача земельних1 ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.
Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні визначено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин здійснюється виключно на пленарних засіданнях міської ради. Отже, правовою основою виникнення права користування земельною ділянкою є рішення органу місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Дніпровська міська рада звертається до суду з позовними вимогами, про повернення земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 власникові - Дніпровській міській раді, звільнивши її від самочинних будівель і споруд, шляхом знесення нежитлового приміщення, яке складається з: А-1- приміщення кафе (у підземному переході), загальною площею 615,6 кв.м, яке складається з 1-тамбур площею - 5,0 кв. м., 1 а-тамбур площею - 9,1 кв. м., 2-туалет площею - 6,4 кв. м., 3-туалет площею - 2,8 кв.м., 4-туалет площею - 3,1 кв.м., 4а - підсобне приміщення площею - 2,8 кв.м., 5-підсобне приміщення площею -7,8 кв.м., 6-приміщення площею -9,6 кв.м., 7-зала площею - 96,7 кв.м., 8-приміщення площею - 6,2 кв.м., 9-кухня площею - 11,9 кв.м., 10-мийка площею - 8,4 кв.м., 11-комора площею - 8,8 кв.м., 12-комора площею 11,6 кв.м., 13-коридор площею - 17,0 кв.м., 14-тамбур площею - 2,6 кв.м., 14а-тамбур площею-2,1 кв.м., 15-кабінет площею - 5,0 кв.м., 16-комора площею - 6,5кв.м., 17-тамбур площею - 8.7 кв.м., 18-приміщення площею - 9,0 кв.м., 18а- приміщення площею -2,0 кв.м., 19-тамбур площею -9,9 кв.м., 20-приміщення площею - 51,2 кв.м., 21-комора площею - 4,4 кв.м., 22-тамбур площею - 3,6 кв.м., 23-коридор площею - 10,5 кв.м., 24-комора площею - 11,0 кв.м.. загальною площею - 333,7 кв. м.; А1-1 - набудова, яка складається з 26-приміщення площею - 37,5 кв.м.; А2-2 - прибудова, яка складається з 25-коридор площею - 14,5 кв.м., 28-коридор площею -14,3 кв.м. загальною площею 28,8 кв. м.; А3-2 - автомийка, яка складається з 27-автомийка площею - 104,3 кв.м., 29-приміщення площею - 111,3 кв.м. загальною площею 215,6 кв.м.; припинення право власності та скасувати державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна, а саме нежитлове приміщення, яке складається з: А-1 - приміщення кафе (у підземному переході), загальною площею 215,6 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна:1294210412101 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень із закриттям розділів за: ОСОБА_7 , номер запису про право власності - 21272234 від 07.07.2017, внесений Державним реєстратором КП «Парковка та реклама» Товстухою Юрієм Миколайовичем; ОСОБА_5 номер запису про право власності 22705436 від 06.10.2017, внесений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Євгенією Євгеніївною; ОСОБА_6 номер запису про право власності 22707329 від 06.10.2017, внесений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Євгенією Євгеніївною.
Відповідно до норм ч. 1 ст. 15 та ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушенні, невизнанні або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до ст. ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Частина 4 ст. 26З ЦПК України передбачає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Зміст правочину відповідно до частин 1-3, 5 ст.203 ЦК України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За загальним правилом, правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам його дійсності. До зазначених умов ч. 4 ст. 203 Цивільного кодексу України, зокрема, віднесено відповідність форми вчинення правочину вимогам закону. Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце вчинення, наміри суб'єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини офіційно зафіксовані нотаріусом і розглядаються як встановлені й достовірні.
За правилами ч.ч. 1 і 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в моментх вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до п. 3 ст. 215 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлена тільки особами, визначеними у ЦК й інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів - а саме, однією зі сторін, або заінтересованою стороною, тобто права яких вже були порушені на момент звернення до суду.
Відповідно до роз'яснень п.п 7, 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про застосування практики розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначений законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Особам, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину Прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
ЦК України не містить визначення поняття «заінтересована особа» в контексті вимог про визнання правочину недійсними, а тому питання належного позивача у кожному конкретному випадку є оціночним у зв'язку з чим слід враховувати те, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, зокрема, що у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені та така особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції чи віндикації. У зв'язку з цим виділяють декілька критеріїв визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що- небудь в результаті проведення реституції (права, майно).
Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, у якій зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-2407цс15).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року в справі № 6-54цс17).
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Відповідно до частини 2 статті 388 ЦК України, майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року в справі № 1522/25684/12).
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Так, власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.
Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Така позиція була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 року у справі № 925/1351/19.
Таким чином, встановлення підстав для наявності/відсутності підстав для задоволення позову перебуває у взаємозв'язку із з'ясуванням волевиявлення власника щодо вибуття майна; оплатності/безоплатності набуття відповідачем майна; добросовісності/недобросовісності відповідача; наявністю/відсутністю обставин, що виключають можливість витребування майна у добросовісного набувача.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19).
Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України. (п. 6.44. постанови ВП ВС від 02.11.2021 року по справі № 925/1351/19).
Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування і одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Юридичним наслідком укладення договору дарування є безповоротне припинення права власності у дарувальника на майно, що є предметом даного договору та виникнення права власності на нього у обдаровуваної особи. Тобто правовою метою договору дарування є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Виходячи зі змісту ст. ст. 203,717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Відповідно до ч. 2 ст. 717 ЦК України договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
На підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильні сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (стаття 202 ЦК України).
За загальним правилом, визначеним у статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації 'заінтересованою особою її прав.
Відповідно до частини 1 статті 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.
Відповідно до ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Правовідносини, що виникли між сторонами законодавчо врегульовані наступним чином.
Відповідно до ст. 143 Конституції України органи місцевого самоврядування вирішують питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції.
Згідно зі ст. 144 Конституції України та ст. 73 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні органи місцевого самоврядування при виконанні своїх функцій приймають рішення, які є обов'язковими для виконання на відповідній території.
Відповідно до статті 10 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України , цим та іншими законами.
Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.
Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Статтею 16 зазначеного Закону встановлено, що міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, та несе відповідальність перед громадою.
Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб'єкта власності - народу України, територіальної громади власників землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Такий висновок випливає з положень статей 13 , 14 , 140 , 142 , 143 Конституції України , статей 80 , 84 , 123 , 124 , 127 , 128 Земельного кодексу України , якими врегульовано порядок розпорядження землею.
Україна є демократичною, правовою державою, в якій визнається і гарантується місцеве самоврядування що є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (стаття 1, 7, частина перша статті 140 Основного закону України).
Згідно ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Враховуючи факт набуття ОСОБА_5 та ОСОБА_6 спірного майна за Договором дарування від 06 жовтня 2017 року, укладеним в порядку чинного законодавства, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог позивача.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень визначено, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Державній реєстрації прав, зокрема, підлягає право власності (п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень).
Згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: 1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; 2) свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 3) свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 4) виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів; 5) свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката; 6) свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката; 7) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийнятого власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном; 8) державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року; 9) судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 10) ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди; 11) заповіту, яким установлено сервітут на нерухоме майно; 12) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об'єкта нерухомого майна релігійній організації; 13) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об'єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність; 13-1) договору, яким встановлюється довірча власність на нерухоме майно, та акта приймання-передачі нерухомого майна, яке є об'єктом довірчої власності; 13-2) актів приймання-передачі нерухомого майна неплатоспроможного банку перехідному банку, що створюється відповідно достатті 42 Закону України Про систему гарантування вкладів фізичних осіб ; 14) інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 7 листопада 2018 року по справі № 488/5027/14-ц, провадження № 14-256 цс 18 зробила правовий висновок. Щодо вимоги про скасування запису Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).
Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об'єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень).
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Конституційний Суд України у рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), роз'яснив поняття охоронюваний законом інтерес , що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям права (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття охоронюваний законом інтерес у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям права має один і той же зміст.
У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття охоронюваний законом інтерес, як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі Буланов та Купчик проти України від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється право на суд , яке відповідно до практики суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати вирішення спору судом (рішення у справі Кутій проти Хорватії (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002-ІІ).
Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від ЗО травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов'язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов'язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано в резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ІІК України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно- примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права. за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини ), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають з договорів та інших правочинів.
Частиною 1 статті 14 ЦК України передбачено, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
Частиною 3 цієї статті ЦК України визначено, що виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За змістом статей 316, 317 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з частинами першою, другою, п'ятою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
У статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ст. 82 ЩІК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по сучі справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно із ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 6 грудня 2007 року).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15- рп/20041.
Добросовісність (пункт 6 статті З ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
У цій справі підлягає застосуванню доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - nonconcedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності. У статті 1.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар.
В даному випадку позовні вимоги Дніпровської міської ради порушують права власника майна. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, на цей час право власності на об'єкт нерухомого майна, розташований за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за відповідачами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в рівних частках, а саме по частині кожній.
Відповідно до статті 74 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» № 280/97- ВР органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.
Відповідно до частин 4-6 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Відповідно до вимог ст. 19 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, підставою для реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є, зокрема, рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно і обмежень цих прав, що набрали законної сили.
Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
Згідно з ЦК України, захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом: визнання цих прав, припинення або зміни правовідношення, тощо.
Позовні вимоги, що містяться в даній позовній заяві, суперечать законодавству України, чиному на сьогоднішній день. Згідно зі ст. 55 Конституції України, Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. . Виходячи з передбаченого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).
Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).
Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов'язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.
Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до рішення Проніна проти України № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.
Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.
Оскільки позивачем, ні при подачі позовної заяви ні в судовому засіданні не доведено яким чином відповідачі порушили права та їх інтереси суд не знаходить підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Доходячи до такого висновку, суд звертає увагу на практику Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судові витрати віднести на рахунок позивача.
Керуючись ст. ст. 12, 76-81, 89, 141, 258-259, 265, 268, 354 ЦПК України, суд,-
У задоволенні позову Дніпровської міської ради до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , треті особи Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер Олександра Михайлівна та Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Щетілова Ольга Валеріївна про визнання недійсним договору дарування, скасування записів про державну реєстрацію іпотеки та про державну реєстрацію обтяження, скасування записів про державну реєстрацію права власності та повернення земельної ділянки - відмовити.
Судові витрати віднести на рахунок сторони, що їх понесла.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дняйого проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення буде складено протягом десяти днів.
Суддя О.О. Богун
18.05.2023