Рішення від 31.05.2023 по справі 910/15043/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

31.05.2023Справа № 910/15043/21 (910/13122/22)

За позовом Розпорядника майна Товариства з обмеженою відповідальністю "Комплекс Агромарс" арбітражної керуючої Сердюк Марини Миколаївни (01033, м. Київ, вул. Сім'ї Прахових,58/10, 2-ий поверх)

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Комплекс Агромарс" (02094, м. Київ, вул. Пожарського,3, ідентифікаційний номер 30160757)

2) ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 )

про визнання недійсним договору та застосування наслідків недійсності правочину

в межах справи №910/15043/21

За заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Вінстар" (04074, м. Київ, вул. Резервна, 8, оф. 13, ідентифікаційний номер 44630056)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Комплекс Агромарс" (02094, м. Київ, вул. Пожарського,3, ідентифікаційний номер 30160757)

про банкрутство

Суддя Мандичев Д.В.

Секретар судового засідання Судак С.С.

Представники учасників:

від позивача - Сердюк М.М.

від відповідача-1 - Опанасик В.В.

від відповідача-2 - Четвертак К.С.

вільні слухачі - ОСОБА_4., ОСОБА_5.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У провадженні Господарського суду міста Києва знаходиться справа №910/15043/21 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Буддевелопмент Київ" про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Комплекс Агромарс".

28.11.2022 до Господарського суду м. Києва надійшла заява Розпорядника майна Товариства з обмеженою відповідлаьністю "Комплекс Агромарс" арбітражної керуючої Сердюк Марини Миколаївни до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Комплекс Агромарс"; 2) ОСОБА_1 про визнання недійсним Договору купівлі-продажу будівель та споруд від 14.06.2018 та застосування наслідків недійсності Договору купівлі-продажу будівель та споруд від 14.06.2018 шляхом скасування запису про право власності та рішення про державну реєстрацію та їх обтяжень.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.12.2022 відкрито провадження у справі №910/15043/21 (910/13122/22), підготовче засідання призначено на 18.01.2023.

У зв'язку з тим, що 18.01.2023 суддя Мандичев Д.В. перебуватиме у щорічній відпустці, суд ухвалою від 22.12.2022 призначив підготовче засідання на 25.01.2023.

25.01.2023 до Господарського суду міста Києва надійшло клопотання позивача про об'єднання позовів.

25.01.2023 до Господарського суду міста Києва надійшли клопотання відповідача-1 та відповідача-2 про відкладення судового засідання.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 25.01.2023 Відкласти підготовче засідання у справі №910/15043/21 (910/13122/22) на 22.02.2023.

14.02.2023 до суду надійшов відзив відповідача-2 на позовну заяву.

15.02.2023 до Господарського суду м. Києва надійшов відзив відповідача-1 на позовну заяву.

21.02.2023 до суду надійшло клопотання представника відповідача-1 про відкладення розгляду справи.

22.02.2023 до Господарського суду м. Києва надійшло клопотання позивача про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.02.2023 відкладено підготовче засідання на 29.03.2023.

10.03.2023 до Господарського суду міста Києва надійшли письмові пояснення відповідача-2.

15.03.2023 до Господарського суду міста Києва надійшла відповідь позивача на відзив.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.03.2023 закрито підготовче засідання, призначено розгляд справи по суті на 26.04.2023.

25.04.2023 до Господарського суду міста Києва надійшло клопотання відповідача-1 про відкладення судового засідання.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.04.2023 відкладено розгляд справи по суті у судовому засіданні на 31.05.2023.

У судовому засіданні 31.05.2023 представник позивача просив позовні вимоги задовольнити.

Представник відповідача-1 просив у задоволенні позову відмовити.

Представник відповідача-2 також просив у задоволенні позову відмовити.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

14.06.2018 між ТОВ «Комплекс Агромарс» в особі генерального директора Сігал М.А., як продавцем, та ОСОБА_1 , від імені якої діє ОСОБА_2 , як покупцем, укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В.М. та зареєстровано в реєстрі за №810.

Згідно з п. 1 договору продавець зобов'язується в порядку та на умовах, визначених в цьому договорі, передати у власність покупця, а останній зобов'язується в порядку та на умовах визначених в цьому договорі, прийняти та оплатити нерухоме майно, а саме: будівель та споруд (літ. А, Б, В, Г), загальною площею 1081,1 кв. м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 644674280000.

У пункті 5 договору визначено, що балансова вартість нерухомого майна станом на 01.06.2018 становить 6 128 766,80 грн. згідно виданої довідки ТОВ «Комплекс Агромарс» від 12.06.2018.

Відповідно до п. 6 договору купівлі-продажу, за домовленістю сторін, продаж нерухомого майна вчинено за ціною 6 692 744,15 грн.

Право власності на нерухоме майно за відповідачем-2 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 14.06.2018.

Як наголосив позивач, у період відчуження нерухомого майна ТОВ «Комплекс Агромарс» мало кредитні зобов'язання перед АТ «ПУМБ», ПАТ «Кредобанк», АТ «Кредитвестбанк» за рядом договорів: Кредитний договір № 114-КД від 16.08.2010 (сума кредиту - 142 624 028,00 грн., строк повернення кредиту - 25.07.2023); Кредитний договір № НК 857 від 30.11.2015 (сума кредиту - 7 546 311,08 дол. США, строк повернення кредиту -30.11.2020); Генеральний договір про здійснення кредитування № 103 від 20.06.2014 (сума кредиту - 1 338 896,61 дол. США, строк повернення кредиту - 31.12.2020); Договір про відкриття кредитної лінії № 135-6010/16-КЮ від 22.07.2016 (сума кредиту - 2 743 739,08 Євро, строк повернення кредиту - 22.07.2021.

Крім того, позивачем зауважено, що оспорюваний договір укладений від імені ТОВ «Комплекс Агромарс» кінцевим бенефіціарним власником та генеральним директором ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , яка є близькою родичкою ОСОБА_3 . Поряд із цим, від імені ОСОБА_1 спірний договір підписаний ОСОБА_2 , яка виступала керівником ТОВ «Агромарс Ексім», учасником якого є ТОВ «Комплекс Агромарс».

Заперечуючи проти позову, відповідач-1 у відзиві звернув увагу на неналежний спосіб захисту, відсутності підстав для визнання оспорюваного договору фраудаторним, а також на неможливості застосування ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства.

У відзиві на позов ОСОБА_1 зауважила, що позивачем обраний неналежний спосіб захисту та не доведено підстав для визнання спірного правочину фраудаторним. Крім того, оскільки оспорюваний договір не підпадає під трьохрічний період до відкриття провадження у справі про банкрутство. Також відповідач-2 наголосила, що позивачем заявлено про застосування реституції лише щодо однієї із сторін спірного договору, а питання щодо повернення відповідачу-2 грошових коштів за придбане майно не ставилося. До того ж, відповідачем-2 подано заяву про застосування строку позовної давності до пред'явлених вимог.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку відмовити в задоволенні поданої заяви з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано Кодексом України з процедур банкрутства, який введено в дію з 21.10.2019 року, а до введення в дію цього Кодексу - Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", які визначають особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є спеціальними у застосуванні при розгляді цих справ.

Законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України та ГК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.

У контексті зазначеного можна зробити висновок, що застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам спеціального закону про банкрутство.

21.10.2019 року введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства від 18.10.2018 № 2597-VIII, який встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника-юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства з дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон про банкрутство.

Відповідно до частини 1 статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав: боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна; боржник узяв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Згідно з ч. 2 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування.

У разі визнання недійсними правочинів боржника з підстав, передбачених частиною першою або другою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути до складу ліквідаційної маси майно, яке він отримав від боржника, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину. За результатами розгляду заяви арбітражного керуючого або кредитора про визнання недійсним правочину боржника господарський суд постановляє ухвалу (частини 3, 4 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства).

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство. Перехід до наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу.

Тлумачення пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ свідчить, що законодавцем за темпоральним принципом (принцип дії закону в часі) визначено пряму дію норм КУзПБ та їх застосування при розгляді справ про банкрутство незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, за винятком справ, які на день введення в дію цього Кодексу (21.10.2019) перебувають на стадії санації (висновок сформований у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 01.10.2020 року у справі № 913/849/14).

У постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 року у справі № 904/7905/16 викладено висновок щодо застосування ст. 42 КУзПБ, за яким норми цієї статті з урахуванням приписів пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, який стосується процесуальних норм КУзПБ, застосовується до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих після вступу в дію КУзПБ, а темпоральним критерієм її застосування є дата відкриття провадження у справі про банкрутство. Передбачений ст. 42 КУзПБ трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство. Такий строк з огляду на вступ в дію КУзПБ 21.10.2019 року може повноцінно діяти лише у разі відкриття відповідного провадження після 21.10.2022 року.

Разом з тим, з метою формування єдиної правозастосовчої практики, судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 28.10.2021 року у справі № 911/1012/13 дійшла висновку про уточнення правової позиції судової палати щодо застосування ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства та ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під час вирішення спорів про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником до введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства, викладеної у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 року у справі №904/7905/16.

Так, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 28.10.2021 року у справі № 911/1012/13 не вбачає підстав для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 02.06.2021 року у справі № 904/7905/16 про те, що темпоральним критерієм застосування норми ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства є дата відкриття провадження у справі про банкрутство, що повністю узгоджується з наведеним вище правовим висновком, що критерієм для застосування норм ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства та ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у тому числі і до заяв, поданих після набрання чинності Кодексу України з процедур банкрутства, є дата відкриття провадження у справі про банкрутство.

Водночас, палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 року у справі № 911/1012/13 уточнила викладений у постанові палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 правовий висновок про те, що при застосуванні ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства слід керуватися загальновизнаним принципом щодо дії законів у часі під час визнання правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Так, дійсно, за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, згідно з якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1- рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

Проте, на відміну від загальних норм (ЦК України та ГК України), як зазначено вище, застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам законодавства про банкрутство, чинного на час укладення цього правочину.

Крім цього, уточнено і висновок Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 02.06.2021 року у справі № 904/7905/16, стосовно того, що передбачений ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство.

Аналіз норм ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства дає підстави для висновку, що приписами цієї норми чітко визначено, що ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства підлягає застосуванню до правочинів, вчинених боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, а відтак норма ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства, щодо відрахування трирічного строку, розширеному тлумаченню не підлягає.

Таким чином, оскільки провадження у даній справі №910/15043/21 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Комплекс Агромарс" відкрито за ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.10.2021, то, керуючись темпоральним принципом, в даному випадку положення Кодексу України з процедур банкрутства застосуванню не підлягають.

Відповідно до частини 1 статті 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку; боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов'язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна; боржник прийняв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.

У разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника на підставах, передбачених частиною першою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії. Кредитор за недійсним правочином (договором) або спростованою майновою дією має право вибору: погашення свого боргу в першу чергу в процедурі банкрутства або виконання зобов'язання боржником у натурі після закриття провадження у справі про банкрутство. За результатами розгляду заяви арбітражного керуючого або конкурсного кредитора про визнання недійсним правочину (договору) або спростування майнових дій боржника господарський суд виносить ухвалу (частини 2-4 статті 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 року у справі № 911/1012/13 зазначила, що укладення боржником договору поза межами "підозрілого періоду" (у цьому випадку - одного року, що передував відкриттю справи про банкрутство), визначеного ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів.

У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсним правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16.

Провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.

Отже, розгляд відповідних заяв та справ у межах справи про банкрутство має певні характерні особливості, що відрізняються від позовного провадження.

Передусім це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні специфічних способів захисту її суб'єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.

Беззаперечно, що визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимальне та справедливе задоволення вимог кредиторів.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають з договорів та інших правочинів.

За змістом статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).

Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені нормами статті 215 ЦК України.

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 3 статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16 тощо.

Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Недійсність договору як приватно - правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (висновок об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17).

У постанові від 30.01.2019 у справі № 911/5358/14 Верховний Суд висловив правову позицію щодо реальності господарської операції, вказав на те, що для з'ясування правової природи як господарської операції, так і договору (укладенням якого опосередковувалося виконання цієї операції) необхідно вичерпно дослідити фактичні права та обов'язки сторін у процесі виконання операції, фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити зміни майнового стану, які відбулися у сторін в результаті цієї операції.

Великою Палатою Верховного Суду викладено у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) висновок про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Частина 1 ст. 509 ЦК України визначає, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 691 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Як встановлено судом, предметом оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомого майна від 14.06.2018 є нерухоме майно, а саме: будівлі та споруди (літ. А, Б, В, Г), загальною площею 1081,1 кв. м., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Пожарського 3.

За умовами спірного договору продаж нерухомого майна вчинено за ціною 6 692 744,15 грн., та право власності на нерухоме майно 14.06.2018 зареєстровано за відповідачем-2 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Отже, наявні в матеріалах справи документи підтверджують реальність відповідної господарської операції з продажу ТОВ «Комплекс Агромарс» нерухомого майна.

При цьому судом прийнято до уваги, що балансова вартість нерухомого майна станом на 01.06.2018 становить 6 128 766,80 грн., про що зазначено в пункті 5 договору.

Разом із цим, доказів на підтвердження невідповідності ринкової вартості спірного нерухомого майна, що оцінено сторонами в договорі в розмірі 6 692 744,15 грн. позивачем до матеріалів не надано.

Крім того, положеннями чинного законодавства на час укладення спірного договору не передбачено в якості правової підстави для визнання договору недійсним визначення сторонами заниженої вартості майна.

Суд зауважує, що відповідні підстави для визнання недійсним договору в разі відчуження або придбання боржником майна за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів, наведені в спеціальній нормі - статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства, що водночас до спірних правовідносин застосуванню не підлягає.

Одночасно, позивачем жодним чином не доведено, що укладення ТОВ «Комплекс Агромарс» спірного договору купівлі-продажу нерухомого майна від 14.06.2018 призвело до повної або часткової неможливості виконати свої грошові зобов'язання перед іншими контрагентами, що би свідчило про вчинення такого правочину на шкоду інтересам кредиторів ТОВ «Комплекс Агромарс» на той час.

Саме лише посилання позивача на наявність у ТОВ «Комплекс Агромарс» кредиторської заборгованості не доводить обставин укладення ТОВ «Комплекс Агромарс» спірного договору з метою завдання шкоди майновим інтересам його кредиторам.

До того ж, матеріали справи не містять доказів наявності за ТОВ «Комплекс Агромарс» заборгованості та її розміру перед АТ «ПУМБ», ПАТ «Кредобанк», АТ «Кредитвестбанк» за кредитними договорами № 114-КД від 16.08.2010, № НК 857 від 30.11.2015, № 103 від 20.06.2014, № 135-6010/16-КЮ від 22.07.2016 саме на час укладення 14.06.2018 ТОВ «Комплекс Агромарс» оспорюваного договору купівлі-продажу.

При цьому, доказів реєстрації обтяжень спірного нерухомого майна або заборони його відчуження матеріали справи не містять.

Суд наголошує, що на момент укладення оспорюваного договору 14.06.2018 ТОВ «Комплекс Агромарс» здійснювало господарську діяльність, та доказів його перебування в неспроможному фінансовому стані на час укладення спірного договору матеріали справи не містять.

Щодо посилань позивача на укладення договору купівлі-продажу будівель та споруд від 14.06.2018 ТОВ «Комплекс Агромарс» із зацікавленою особою ОСОБА_1 , суд відзначає наступне.

Як установлено судом вище, положення статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства, якими визначено серед підстав для визнання договору недійсним укладення боржником договору із заінтересованою особою, застосуванню до спірних правовідносин не підлягають.

Поряд із цим, не містили такої правової підстави для визнання договору недійсним, як укладення із боржником договору із заінтересованою особою, і приписи статті 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Одночасно, положеннями чинного на час укладення спірного договору законодавства також не передбачено можливість визнання недійсним правочину внаслідок його укладення юридичною особою із заінтересованою особою, та за якими критеріями такі особи можуть бути визнані як заінтересовані.

За наведених обставин суд дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем недійсності оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомого майна від 14.06.2018 та недобросовісності дій сторін при його укладенні, що зумовлює суд у задоволенні позову про визнання такого договору недійсним відмовити.

Оскільки позовні вимоги про застосування наслідків недійсності договору купівлі-продажу будівель та споруд від 14.06.2018 шляхом скасування запису про право власності та рішення про державну реєстрацію та їх обтяжень мають похідний характер від основної вимоги про визнання договору недійсним, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення цих вимог.

Щодо заявленої відповідачем-2 заяви про застосування строку позовної давності за основною позовною вимогою про визнання правочину недійсним, суд зауважує наступне.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц.

З огляду на наведене, оскільки підстави для задоволення позовних вимог про визнання договору недійсним відсутні, позовна давність до заявлених вимог не застосовується.

Відповідно до статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин, витрати по сплаті судового збору покладаються у порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України на позивача.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст ухвали складено 16.06.2023

Суддя Мандичев Д.В.