Постанова
Іменем України
31 травня 2023 року
м. Київ
справа № 757/12732/20-ц
провадження № 61-14754св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,
Описова частина
Короткий зміст вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі також - АТ КБ «ПриватБанк», відповідач) про захист прав споживачів та стягнення пені.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 19 вересня 2011 року між ним та публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), назву якого змінено на
АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір банківського вкладу
№ SAMDN801000722252510 на суму 825,82 євро, а 20 вересня 2012 року - договір банківського вкладу № SAMDN80000728999894 на суму 801,27 дол. США. Позивач належним чином виконав свої зобов'язання та передав відповідачу суми вкладів, проте навесні 2014 року, у зв'язку із припиненням функціонування банківських відділень ПАТ КБ «ПриватБанк» на території Автономної Республіки Крим, рахунки вкладника були заблоковані. З метою отримання депозитів та нарахованих по ним відсотків позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогами про розблокування рахунків, розірвання договорів та видачу коштів, проте такі вимоги залишені без задоволення, тому звернувся за захистом своїх прав до суду.
Судовими рішеннями в іншій справі № 752/21292/15-ц стягнуто
з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 , зокрема, заборгованість за вказаними депозитними договорами. Проте банк не виконує свої зобов'язання перед вкладником, кошти не повертає, тому останній має право на стягнення пені в розмірі трьох відсотків від суми утримуваних банком коштів за кожен день прострочення виконання зобов'язання.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просив стягнути
з АТ КБ «ПриватБанк» за договором від 19 грудня 2011 року
№ SAMDN801000722252510 9 042,72 євро пені (у розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 16 березня 2019 року
до 16 березня 2020 року) та за договором від 20 вересня 2012 року
№ SAMDN80000728999894 8 773,90 доларів США пені (у розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 16 березня 2019 року до 16 березня 2020 року).
Короткий зміст рішень судів першої й апеляційної інстанцій
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 09 червня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за договором
від 19 грудня 2011 року № SAMDN801000722252510 пеню відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»
за період з 16 березня 2019 року до 16 березня 2020 року у розмірі
3 515,32 грн, з відрахуванням податків та зборів згідно з чинним законодавством.
Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за договором від 20 вересня 2012 року № SAMDN80000728999894 пеню відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 16 березня 2019 року до 16 березня 2020 року у розмірі 3 595,10 грн, з відрахуванням податків та зборів згідно з чинним законодавством.
В задоволенні інших вимог позову відмовлено. Розподілено судові витрати.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що вимоги ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків пені відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за договорами банківського вкладу від 19 грудня 2011 року № SAMDN801000722252510 та від 20 вересня
2012 року № SAMDN80000728999894 були заявлені станом на 16 березня 2020 року, а стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми
12 місяцями перед зверненням позивача до суду і починається з дня (місяця), коли вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою (статті 258, 266 Цивільного кодексу України (далі -
ЦК України)), тому нарахування і стягнення пені може бути здійснено за період з 16 березня 2019 року до 16 березня 2020 року. Пеня має обчислюватися та стягуватися за судовим рішенням виключно у національній валюті України. Київський апеляційний суд, розглядаючи цивільну справу № 752/21292/15-ц, предметом позову якої є захист прав споживачів, виплату процентів та стягнення коштів, 18 лютого 2020 року в постанові навів розрахунок відсотків, який перевірений судом та визнаний належним, сторони погодилися з указаним розрахунком, тому зазначена сума відсотків, а саме: 116,45 євро або 3 515,32 грн станом на 09 червня
2020 року за договором від 19 грудня 2011 року та 134,17 дол. США або 3 595,10 грн станом на 09 червня 2020 року за договором від 20 вересня 2012 року, підлягає до стягнення з відповідача.
ОСОБА_1 у відповіді на поданий відзив не викладено своїх міркувань і аргументів щодо наведених банком розрахунків і мотиви їх відхилення, тому суд першої інстанції прийняв до уваги надані відповідачем розрахунки. З АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сума пені відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону
України «Про захист прав споживача» у розмірі 3 515,32 грн за договором від 19 грудня 2011 року № SAMDN801000722252510, а також сума пені відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживача» у розмірі 3 595,10 грн від 20 вересня 2012 року за договором
№ SAMDN80000728999894. Суд першої інстанції також вказував, що він враховує, що суми пені за розрахунком позивача у цій справі складають 9 042,72 євро та 8 773,90 дол. США, втім такий розмір не відповідає принципам співмірності та розумності.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, стороною позивача було подано апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі представник позивача просив рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 червня 2020 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити частково: стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 21 313,78 грн пені - за договором № SAMDN80000728999894 від 20 вересня 2012 року та 24 890,21 грн пені - за договором № SAMDN801000722252510 від 19 вересня 2011 року.
Постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дугінова Д. А., задоволено.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 червня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено частково.
Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму пені на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за депозитним договором від 20 вересня 2012 року
№ SAMDN80000728999894 у розмірі 21 313,78 грн.
Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму пені на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за депозитним договором від 19 вересня 2011 року
№ SAMDN801000722252510 у розмірі 24 890,21 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Розподілено судові витрати.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі трьох відсотків вартості послуги за кожен день прострочення. Станом на 16 березня 2020 року банк не виконує свої зобов'язання перед позивачем, не виконує рішення судів, які набрали законної сили. Банк близько 6 років не повертає належні позивачу кошти.
З розрахунку, наданого представником позивача, останній просив суд стягнути з АТ «КБ «ПриватБанк» за договором від 19 вересня 2011 року 9 042,72 євро пені у розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 16 березня 2019 року до 16 березня 2020 року, а також за договором від 20 вересня 2012 року 8 773,90 дол. США пені у розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 16 березня 2019 року до 16 березня 2020 року. Тлумачення частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави зробити висновок, що нарахування пені має відбуватися на всю суму утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. Отже, проведений позивачем розрахунок пені відповідає нормам законодавства.
З огляду на обставини цієї справи, а саме: значний розмір банківських вкладів, безпідставне невиконання банком рішення суду, що набрало законної сили, протягом тривалого часу (6 років) щодо повернення грошових коштів позичальнику, враховуючи завдання цивільного судочинства та виходячи із засад справедливості, апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції безпідставно зменшив розмір пені до розміру відсотків, не надавши правову оцінку доводам позивача з приводу інших істотних обставин даної справи.
Доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованого зменшення пені до розміру 3 515,32 грн та 3 595,10 грн заслуговують на увагу, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про зменшення пені за договорами банківського вкладу, а саме: за договором № SAMDN801000722252510 на суму 24 890,21 грн, що еквівалентно 825,82 євро та за договором № SAMDN80000728999894 на суму 21 313,78 грн, що еквівалентно 801,27 дол. США.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2020 року представник АТ КБ «ПриватБанк» - адвокат Тузова В. О. надіслала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргуна постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року.
У касаційній скарзі відповідач просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року та залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 09 червня 2020 року.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 06 травня 2022 року зупинено провадження у справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 199/3152/20(провадження № 14-224цс21).
Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2023 року поновлено провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень відповідач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Відповідач вказував, що апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, які викладені у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц, від 05 червня 2019 року у справі № 757/53464/18-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 201/18575/17-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц. Указані постанови були ухвалені з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц. Судом неправильно застосовано методику розрахунку пені, оскільки лише з суми відсотків за депозитом має розраховуватися пеня.
Доводи інших учасників справи
Інший учасник справи не скористався своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив.
У січні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Дугінов Д. А. надіслав заяву про застосування практики Верховного Суду щодо розгляду справи про стягнення пені за частиною п'ятою статті 10 Закону України «Захист прав споживачів».
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 19 грудня 2011 року уклали договір банківського вкладу № SAMDN801000722252510, відповідно до умов якого останній передав банку грошові кошти у розмірі 770 євро на строк та умовах, передбачених договором.
ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 20 вересня 2012 року уклали договір банківського вкладу № SAMDN80000728999894, відповідно до умов якого останній передав банку грошові кошти у розмірі 601,27 дол. США на строк та умовах, передбачених договором.
ОСОБА_1 28 жовтня 2015 року подав до ПАТ КБ «ПриватБанк» заяву про видачу коштів та нарахованих процентів, за результатом розгляду якого листом від 09 листопада 2015 року банк відмовив у поверненні коштів.
У провадженні Голосіївського районного суду міста Києва перебувала цивільна справа № 752/21292/15-ц за позовом ОСОБА_1 до
АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів, виплату процентів та стягнення коштів.
Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року у справі № 752/21292/15-ц позов задоволено. Стягнуто
з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за договором
від 20 вересня 2012 року № SAMDN80000728999894 - 801,27 дол. США суми вкладу, 82,89 дол. США ненарахованих процентів за період з 20 березня 2014 року до 01 листопада 2015 року, 7,17 дол. США ненарахованих процентів за період з 02 листопада 2015 року до 10 січня 2017 року,
8 928,29 дол. США пені у розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 02 листопада 2015 року до 10 січня 2017 року та 50,75 дол. США трьох процентів річних за період з 20 березня 2014 року до 10 січня 2017 року; за договором від 19 грудня 2011 року № SAMDN801000722252510 - 825,82 євро суми вкладу, 81,18 євро ненарахованих процентів за період з 20 березня 2014 року до 01 листопада 2015 року, 9,18 євро ненарахованих процентів за період з 02 листопада 2015 року до 10 січня 2017 року, 11 107,90 євро пені у розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 02 листопада 2015 року до 10 січня 2017 року, 65,00 євро трьох процентів річних за період з 20 березня 2014 року до 10 січня 2017 року, всього - 12 162,02 євро.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 19 липня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 26 вересня 2019 року касаційну скаргу
АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду
міста Києва від 19 липня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ПАТ КБ «ПриватБанк» процентів, пені
і трьох процентів річних за договором банківського вкладу від 20 вересня
2012 року № SAMDN80000728999894 та від 19 грудня 2011 року № SAMDN801000722252510 скасовано, справа у цій частині передана на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Київського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року в частині стягнення процентів та трьох процентів річних змінено, позов ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення процентів, пені та трьох процентів річних задоволено частково, стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 : заборгованість за договором від 20 вересня 2012 року № SAMDN80000728999894: проценти за період з 13 травня 2014 року до 10 січня 2017 року в розмірі 134,17 дол. США, три проценти річних у розмірі 64,15 дол. США та 100 000,00 грн пені у розмірі трьох відсотків відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»; заборгованість за договором від 19 грудня 2011 року № SAMDN801000722252510 проценти за період з 13 травня 2014 року до 10 січня 2017 року в розмірі 116,45 євро, три проценти річних у розмірі 66,12 євро та 100 000,00 грн пені у розмірі трьох відсотків відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Станом на 16 березня 2020 року банк не виконує свої зобов'язання перед вкладником, не виконує рішення судів, які набрали законної сили. Банк близько 6 років не повертає належні позивачу кошти.
Відповідно до розрахунку, наданого представником позивача, останній просив стягнути з АТ «КБ «ПриватБанк» за договором від 19 вересня
2011 року № SAMDN801000722252510 - 9 042,72 євро пені у розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 16 березня 2019 року до 16 березня 2020 року.
Позивач також просив стягнути з АТ «КБ «ПриватБанк» за договором
від 20 вересня 2012 року № SAMDN80000728999894 - 8 773,90 дол. США пені у розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 16 березня 2019 року до 16 березня 2020 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У частинах першій, другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, враховуючи наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
Згідно з частиною першою статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові кошти вкладника передаються ним у власність банку, а безготівкові кошти - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов'язання за договором банківського вкладу, згідно з яким у вкладника виникає право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати процентів на неї, а в банку - відповідний обов'язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено переданням коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов'язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника).
Відповідно до статті 1060 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. За договором банківського строкового вкладу банк зобов'язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.
У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
Згідно зі статтею 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов'язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру процентів на вклади на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором. Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання визначених договором обставин, не може бути односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено законом. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).
Відповідно до преамбули Закону України «Про захист прав споживачів» він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
У Законі України «Про захист прав споживачів» не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб'єкта - споживача.
У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» врегульовані договірні відносини за участі споживача.
Частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Таким чином, пеня, передбачена частиною п'ятою статті 10 зазначеного Закону, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов'язання на користь споживача.
Правова позиція про те, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань і має наслідком настання відповідальності, визначеної частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).
У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за наданому останнім послугу. При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного, розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.
Отже, з урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов'язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. Тобто обов'язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов'язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Разом із тим, дійсний зміст приписів частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Неустойка за частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». стягується саме у вигляді пені у розмірі трьох відсотків вартості послуги за кожний день прострочення виконання надання послуги, оскільки фінансова послуга за договором банківського вкладу є відплатною та її вартість визначається у розмірі процентів на суму вкладу або доходів в іншій формі за використання коштів споживача. Водночас стягнення неустойки у вигляді трьох відсотків загальної вартості замовлення одноразовим платежем можливо у випадку, коли вартість послуги не визначена.
Такі правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) та від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21)).
За частиною третьою статті 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом.
Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін, в разі невиконання зобов'язань не припиняє зобов'язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами.
У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) зазначено, що у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов'язків.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) вказано, що відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. Після припинення договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов'язання зі сплати коштів, яке підтверджено судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту припинення договору банківського вкладу пеня відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується.
У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 321/404/19 (провадження № 61-19237св20) зазначено, що після ухвалення судового рішення апеляційним судом Запорізької області від 05 червня 2018 року, яким стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача депозитний вклад, договірні відносин між сторонами є такими, що припинилися. Після ухвалення рішення про стягнення депозитного вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов'язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п'ятої статті 10 цього Закону не нараховується. Оскільки між позивачами та банком припинено правовідносини з договору банківського вкладу, то частина п'ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини й відповідно рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з ухваленням у цій частині нового судового рішення - про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог. Подібний висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20).
У постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 757/17252/18-ц (провадження № 61-18002св19) вказано, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «пеня, передбачена частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов'язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов'язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п'ятої статті 10 цього Закону не нараховується».
Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 17 серпня 2022 року у справі № 752/25444/18 (провадження № 61-6867св20), від 22 лютого 2023 року в справі № № 757/1623/20-ц (провадження № 61-5846св22), від 10 травня 2023 року в справі № 522/5513/19 (провадження № 61-16844св20)
Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов'язковим для застосування судами.
За частиною третьої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначено, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
У справі, що переглядається, встановлено, що в провадженні Голосіївського районного суду міста Києва перебувала справа № 752/21292/15-ц за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів, виплату процентів та стягнення коштів.
Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року у справі № 752/21292/15-ц позов задоволено. Стягнуто
з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за договором
від 20 вересня 2012 року № SAMDN80000728999894 - 801,27 дол. США суми вкладу, 82,89 дол. США ненарахованих процентів за період з 20 березня 2014 року до 01 листопада 2015 року, 7,17 дол. США ненарахованих процентів за період з 02 листопада 2015 року до 10 січня 2017 року,
8 928,29 дол. США пені у розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 02 листопада 2015 року до 10 січня 2017 року та 50,75 дол. США трьох процентів річних за період з 20 березня 2014 року до 10 січня 2017 року; за договором від 19 грудня 2011 року № SAMDN801000722252510 - 825,82 євро суми вкладу, 81,18 євро ненарахованих процентів за період з 20 березня 2014 року до 01 листопада 2015 року, 9,18 євро ненарахованих процентів за період з 02 листопада 2015 року до 10 січня 2017 року, 11 107,90 євро пені у розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 02 листопада 2015 року до 10 січня 2017 року, 65,00 євро трьох процентів річних за період з 20 березня 2014 року до 10 січня 2017 року, всього - 12 162,02 євро.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 19 липня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 26 вересня 2019 року касаційну скаргу
АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду
міста Києва від 19 липня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ПАТ КБ «ПриватБанк» процентів, пені
і трьох процентів річних за договором банківського вкладу від 20 вересня
2012 року № SAMDN80000728999894 та від 19 грудня 2011 року № SAMDN801000722252510 скасовано, справа у цій частині передана на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 19 липня 2017 року залишено без змін.
Постановою Київського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року в частині стягнення процентів та трьох процентів річних змінено, позов ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення процентів, пені та трьох процентів річних задоволено частково, стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 : заборгованість за договором від 20 вересня 2012 року № SAMDN80000728999894: проценти за період з 13 травня 2014 року до 10 січня 2017 року в розмірі 134,17 дол. США, три проценти річних у розмірі 64,15 дол. США та 100 000,00 грн пені у розмірі трьох відсотків відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»; заборгованість за договором від 19 грудня 2011 року № SAMDN801000722252510 проценти за період з 13 травня 2014 року до 10 січня 2017 року в розмірі 116,45 євро, три проценти річних у розмірі 66,12 євро та 100 000,00 грн пені у розмірі трьох відсотків відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Відповідно до розрахунку, наданого представником позивача, останній просив:
- стягнути з АТ «КБ «ПриватБанк» за договором від 19 вересня
2011 року № SAMDN801000722252510 - 9 042,72 євро пені у розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 16 березня 2019 року до 16 березня 2020 року;
- стягнути з АТ «КБ «ПриватБанк» за договором від 20 вересня 2012 року № SAMDN80000728999894 - 8 773,90 дол. США пені у розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 16 березня 2019 року до 16 березня 2020 року.
За частиною першою статті 223 ЦПК України (в редакції до 15 грудня 2017 року) Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Подібна норма викладена у статті 273 ЦПК України (в редакції, яка діє з 15 грудня 2017 року).
Таким чином, після ухвалення заочного рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року у справі № 752/21292/15-ц, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 19 липня 2017 року, яким стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача депозитні вклади за відповідними договорами (№ SAMDN801000722252510 від 19 вересня 2011 року та № SAMDN80000728999894 від 20 вересня 2012 року), договірні відносин між сторонами є такими, що припинилися з 19 липня 2017 року (набрання законної сили рішення суду в справі щодо стягнення депозитних вкладів).
Після ухвалення рішення про стягнення депозитного вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов'язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджена судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п'ятої статті 10 цього Закону не нараховується.
За таких обставин відсутні правові підстави для стягнення на користь ОСОБА_1 з АТ КБ «ПриватБанк» пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 16 березня 2019 року до 16 березня 2020 року.
Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову (стаття 11 ЦПК України).
Диспозитивність цивільного судочинства виявляється в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (стаття 13 ЦПК України).
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні ними рішень у даній справі помилково застосували у спірних правовідносинах Закон України «Про захист справ споживачів».
За частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права.
У касаційній скарзі в цій справі АТ КБ «ПриватБанк» не оскаржує рішення суду першої інстанції, вважаючи його правильним. У касаційній скарзі відповідач просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
За таких обставин Верховний Суд обмежений доводами касаційної скарги в частині предмета оскарження, тому в даному випадку підлягає скасуванню постанова суду апеляційної інстанції із залишенням в силі рішення суду першої інстанції у цій справі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За статтею 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
У статті 413 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Отже, касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає задоволенню, постанова Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року - скасування із залишенням в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 червня 2020 року.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
Позивач ОСОБА_1 як споживач звільнений від сплати судового збору в цій справі.
Ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»», в редакції, чинній станом на дату подання позовної заяви у даній справі).
Розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 01 січня 2020 року становив 2 102,00 грн.
Згідно зі статтею 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги справляється судовий збір, який відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої цієї статті становить 200 % ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.
Ураховуючи зазначені вимоги законодавства України та розмір оспорюваної суми, ставка судового збору за подання касаційної скарги становила 1 681,60 грн (2 102,00*0,4=840,80*200%).
За подання касаційної скарги відповідачем АТ КБ «ПриватБанк» був сплачений судовий збір, зокрема, у сумі 1 681,60 грн, що підтверджено платіжним дорученням від 29 вересня 2020 року № PROM9B1UOP.
Таким чином, враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, то понесені відповідачем судові витрати у вигляді судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 1 681,60 грн необхідно компенсувати за рахунок держави.
Щодо розгляду клопотань представника ОСОБА_1 - адвоката Дугінова Д. А. про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
У січні 2022 року представник позивача подав до суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20).
У лютому 2022 року представник позивача подав клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) та від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року в справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20).
Заявлені клопотання не підлягають задоволенню з огляду на таке.
За частиною четвертою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Відступ від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов'язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року
у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов'язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням (яким розірвано договори банківського вкладу) законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується».
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 січня 2022 року у своїй постанові у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) за позовом фізичної особи - вкладника до банку про стягнення, в тому числі, пені за прострочення виконання зобов'язання відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-XII, вже викладала висновок щодо визначення вартості фінансової послуги, яка надається за договором банківського вкладу (депозиту). Вказувала, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору, а тому базою нарахування пені за частиною п'ятою статті 10 Закону № 1023-XII слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача, в той час як сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені. Висновок підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року в справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21).
Клопотання представника позивача не містить належних та достатньо обґрунтованих доводів на відступ від наведених висновків Великої Палати Верховного Суду, який спричинений певними темпоральними змінами (змінами у суспільстві, змінами у законодавстві після певного спливу часу), або суперечливою судовою практикою при вирішенні справ у подібних спорах після ухвалення цієї постанови.
Керуючись статтями 400, 401, 403, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у задоволенні клопотань представника ОСОБА_1 - адвоката Дугінова Дмитра Андрійовича про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити.
Постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року скасувати.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 червня 2020 року залишити в силі.
Компенсувати акціонерному товариству комерційному банку «ПриватБанк» судовий збір за подання касаційної скарги у сумі 1 681,60 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
В. А. Стрільчук