Номер провадження: 11-сс/813/665/23
Справа № 947/8497/23, 1-кс/947/3589/23
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач ОСОБА_2
06.06.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю: секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника власника ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 на ухвалу слідчого судді Київського районного суду м. Одеси від 27.03.2023 про накладення арешту на майно у кримінальному провадженні №12023160000000241, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 23.02.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України,
встановив:
Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлених обставин судом першої інстанції.
Ухвалою слідчого судді Київського районного суду м. Одеси від 27.03.2023 у кримінальному провадженні №12023160000000241, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 23.02.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України накладено арешт на вилучене 16.03.2023 майно під час особистого обшуку у ОСОБА_6 а саме грошові кошти у сумі 5000 доларів США, мобільний телефон білого кольору, марки «Xiaomi»- Redmi 10 із сім-картою НОМЕР_1 та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу марки «VolkswagenGOLF» д.н.з. НОМЕР_2 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу марки «ЗИЛ ММ3» самоскид д.н.з. НОМЕР_3 . із забороною користування та розпорядження на майно.
Рішення слідчого судді обґрунтоване, необхідністю забезпечити збереження речових доказів.
Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала.
Не погоджуючись з рішенням слідчого судді представник власника майна ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає ухвалу слідчого судді безпідставною, незаконною та такою що підлягає скасуванню.
Доводи обґрунтовує тим, що ОСОБА_6 підозрюється у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 332 КПК України, а вказаний злочин не відноситься до злочинів за якими передбачено спеціальну конфіскацію, у зв'язку з чим аргументації клопотання про накладення арешту щодо спеціальної конфіскації є безпідставними.
Наголошує, що накладення арешту на свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу є незаконним та не об'єктивним, з причин того, що ОСОБА_8 навіть не є власником зазначеного транспортного засобу та свідоцтва про реєстрацію.
Просить ухвалу суду слідчого судді скасувати частково та постановити нову ухвалу, якою в частині заборони користування свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу відмовити, в іншій частині залишити без змін.
Учасники провадження буду належним чином повідомлені про дату та час апеляційного розгляду у судове засідання не з'явились, про причини неявки не повідомили.
Зважаючи на наведені вище обставини, апеляційний суд на підставі вимог ч. 4 ст. 405 КПК України, вважає за можливим провести апеляційний розгляд без участі сторін та у відповідності до вимог ч. 4 ст.107 КПК України, фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження не здійснювати.
Позиції учасників апеляційного розгляду.
Заслухавши: суддю-доповідача, перевіривши матеріали судового провадження та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить висновку про таке.
Мотиви суду апеляційної інстанції.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Положеннями статей 2, 7 КПК України визначені завдання кримінального судочинства, відповідно до яких, зміст і форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких зокрема відносяться: верховенство права, недоторканність права власності, забезпечення права на захист, доступ до правосуддя, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.
Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 132 КПК України застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.
Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.
Частиною другою статті 170 КПК України встановлено, що арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
У відповідності до ч. 2 ст. 171 КПК України, у клопотанні слідчого, прокурора про арешт майна повинно бути зазначено: 1) підстави і мету відповідно до положень статті 170 цього Кодексу та відповідне обґрунтування необхідності арешту майна; 2) перелік і види майна, що належить арештувати; 3) документи, які підтверджують право власності на майно, що належить арештувати, або конкретні факти і докази, що свідчать про володіння, користування чи розпорядження підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, третіми особами таким майном; 4) розмір шкоди, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, у разі подання клопотання відповідно до частини шостої статті 170 цього Кодексу. До клопотання також мають бути додані оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими слідчий, прокурор обґрунтовує доводи клопотання.
Частиною другою статті 173 КПК України встановлено, що при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати: 1) правову підставу для арешту майна; 2) можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої статті 170 цього Кодексу); 3) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається у випадках, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 3-1) можливість спеціальної конфіскації майна (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 2 частини другої статті 170 цього Кодексу); 4) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 5) розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; 6) наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.
При розгляді клопотання про накладення арешту на майно в порядку ст.ст. 170-173 КПК України, для прийняття законного, обґрунтованого та справедливого рішення, слідчий суддя повинен з'ясувати правову підставу для арешту майна, яка має бути викладена у клопотанні слідчого та відповідати вимогам закону.
Вказана норма узгоджується з ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, відповідно до якої будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу в контексті норм закону.
Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди», чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України.
До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948 р.) та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), учасником яких є Україна.
Статтею 1 Протоколу №1 (1952 р.) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Як свідчить практика Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Першого Протоколу до Європейської конвенції з прав людини забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.
Практика ЄСПЛ визначає, що стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована на захист особи (юридичної особи) від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов'язує державу вживати необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (рішення по справі «Броньовський (Broniowski) проти Польщі» від 22.06.2004р.).
У своїх висновках ЄСПЛ неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п. 2 визначає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).
Як вбачається з матеріалів провадження СУ ГУНП в Одеській області здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №12023160000000241, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 23.02.2023, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України.
В ході досудового розслідування встановлено, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за грошову винагороду у сумі 3000 (трьох тисяч) доларів США та діючи за попередньою змовою групою осіб з числа мешканців с. Тарутине, Одеської області, ймовірно причетний до організації та систематичного незаконного переправлення осіб з числа громадян України чоловічої статі призовного віку, через державний кордон України, поза пунктом пропуску.
Так, 16.03.2023 року за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України, в порядку ст. 208 КПК України, ОСОБА_6 затримано.
В ході затримання підозрюваного ОСОБА_6 , проведено особистий обшук, під час якого затриманий, добровільно видав:
- 50 грошових купюр номіналом 100 доларів США, на загальну суму 5000 доларів США, мобільний телефон білого кольору, марки «Xiaomi»- Redmi 10 із сім-картою НОМЕР_1 та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу марки «VolkswagenGOLF» д.н.з. НОМЕР_2 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу марки «ЗИЛ ММ3» самоскид д.н.з. НОМЕР_3 .
16.03.2023 вилучені речі визнані речовими доказами, оскільки містять ознаки вчинення кримінального правопорушення та являються речовими доказами.
13.03.2023 з метою збереження речових доказів слідчим подано до районного суду клопотання про накладення арешту на майно.
Задовольняючи подане клопотання слідчий суддя зазначив, що вилучене майно, відповідає критеріям ч. 1 ст. 98 КПК України, оскільки мають суттєве значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні, є доказами вчинення розслідуваних кримінальних правопорушень, а тому з метою збереження речових доказів, необхідно накласти арешт на майно.
Крім того слідчим зазначено, що вилучені речі в ході затримання ОСОБА_6 , безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення можуть містити на собі відомості на підтвердження факту та обставин можливого вчинення кримінально-протиправних дій за обставинами даного кримінального провадження, а також відповідну слідову інформацію, в зв'язку з чим такі речі відповідають категорії речових доказів, що власне підтверджується долученою до клопотання постановою про визнання речових доказів від 16.03.2023 року, а отже, такі речі потребують збереження, в цілях їх подальшого дослідження та проведення відповідних експертних досліджень.
Виходячи із зазначених у клопотанні фактичних обставин вчиненого кримінального правопорушення та наданих матеріалів, апеляційний суд вважає, що слідчий суддя обґрунтовано прийшов до висновків, що арешт майна необхідний з метою збереження речових доказів, які мають значення для встановлення обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному проваджені, а також швидкого, повного та неупередженого розслідування.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що слідчий суддя обґрунтовано прийняв до уваги посилання у клопотанні слідчого про необхідність накладення арешту на майно для забезпечення збереження речових доказів, а також проведення судових експертиз.
Отже вжиття заходу забезпечення кримінального провадження, шляхом накладання арешту на майно, є необхідним запобіжним заходом, передбаченим зазначеними нормами закону, оскільки у випадку приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення та відчуження майна можуть настати негативні наслідки для здійснення завдань кримінального провадження, передбачених ст. 2 КК України.
На думку апеляційного суду, з урахуванням конкретних обставин справи, слідчий суддя дійшов до обґрунтованого висновку про те, що для розслідування цього кримінального провадження на даній стадії досудового слідства, вжиття заходів забезпечення кримінального провадження саме в такому виді відповідатиме положенням кримінального процесуального закону.
При цьому апеляційний суд не приймає до уваги посилання сторони захисту щодо накладення арешту на свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, оскільки вилучене може містити на собі відомості на підтвердження факту та обставин можливого вчинення кримінально-протиправних дій за обставинами даного кримінального провадження.
Доводи представника власника майна про безпідставність накладеного арешту на майно не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, оскільки спростовуються матеріалами провадження, в зв'язку з чим апеляційний суд вважає їх необґрунтованими.
Разом з тим, апеляційний суд вважає, що на даному етапі існують реальні підстави, для накладення арешту на зазначене майно, які виправдовують таке втручання у право власності та є співрозмірним із завданнями кримінального провадження, а тому доводи в цій частині є безпідставними.
Будь яких даних, які могли б стати підставою для скасування оскаржуваної ухвали слідчого судді, колегія суддів суд не вбачає та стороною захисту надано не було.
Аналізуючи вищевикладені обставини в їх сукупності, апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення слідчого судді постановлене у відповідності до положень кримінального процесуального закону, а доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана ухвала - без змін.
Істотних порушень норм КПК України, які могли б стати підставою для скасування оскаржуваної ухвали слідчого судді, апеляційний суд не вбачає.
Відповідно до ч. 3 ст. 407 КПК України, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвали слідчого судді суд апеляційної інстанції має право: 1) залишити ухвалу без змін; 2) скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу.
Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що арешт майна є тимчасовим заходом забезпечення кримінального провадження, який застосовується з метою досягнення дієвості цього провадження, який в подальшому може бути скасований за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (ст. 174 КПК України).
Керуючись статтями 170-173, 309, 376, 404, 405, 407, 419, 422, 532 КПК України, апеляційний суд,
постановив:
Апеляційну скаргу представника власника ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 - залишити без задоволення.
Ухвалу слідчого судді Київського районного суду м. Одеси від 27.03.2023 про накладення арешту на майно у кримінальному провадженні №12023160000000241, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 23.02.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України- залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді Одеського апеляційного суду:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4