79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
12.06.2023 Справа № 914/607/23
Господарський суд Львівської області у складі судді Мазовіти А.Б. за участю секретаря судового засідання Прокопів І.І., розглянув матеріали позовної заяви
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Раф-Транс», м. Київ
до відповідача: Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова група «Оберіг», м. Київ
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_1
про стягнення 174 211,65 грн
за участю представників:
від позивача: Поліщук Д.В. - адвокат;
від відповідача: Стецюра О.В. - адвокат
від третьої особи: не з'явився
Обставини розгляду справи.
17.02.2023 на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Раф-Транс», м. Київ до Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова група «Оберіг», м. Київ про стягнення 174 211,65 грн.
Ухвалою від 24.02.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження, засідання призначено на 16.03.2023.
16.03.2023 через канцелярію суду від Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова група «Оберіг» надійшов відзив на позовну заяву (вх. №6614/23 від 16.03.2023).
Ухвалою від 16.03.2023 суд відклав розгляд справи на 03.04.2023.
В судовому засіданні 03.04.2023 було оголошено перерву до 01.05.2023.
27.04.2023 через канцелярію суду від Товариства з обмеженою відповідальністю «Раф-Транс» надійшли письмові пояснення (вх. №10415/23 від 27.04.2023).
28.04.2023 через канцелярію суду від Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова група «Оберіг» надійшло клопотання про залучення третьої особи (вх. №1687/23 від 28.04.2023).
Ухвалою від 01.05.2023 суд визнав поважними причини пропуску відповідачем строку для подання клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача та поновив відповідачу пропущений процесуальний строк для подання вказаного клопотання, залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_1 , судове засідання відклав на 15.05.2023.
08.05.2023 через канцелярію суду від ОСОБА_1 надійшла заява-пояснення (вх. №11370/23 від 08.05.2023).
12.05.2023 через канцелярію суду від Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова група «Оберіг» надійшла відповідь на письмові пояснення (вх. №11904/23 від 12.05.2023).
В судовому засіданні 15.05.2023 було оголошено перерву до 25.05.2023.
15.05.2023 через канцелярію суду від Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова група «Оберіг» надійшли письмові пояснення (вх. №12111/23 від 15.05.2023).
Ухвалою від 25.05.2023 суд відклав розгляд справи на 12.05.2023.
Заяв про відвід суду не поступало.
Суть спору та правова позиція сторін.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що внаслідок дорожньо-транспортної пригоди за участю транспортних засобів, які належать позивачу та ОСОБА_1 , транспортному засобу позивача було спричинено механічні пошкодження. Вартість відновлювального ремонту транспортного засобу позивача внаслідок вказаного ДТП склала 230 729,11 грн. На момент ДТП відповідачем була застрахована цивільна відповідальність ОСОБА_1 . Позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату суми страхового відшкодування у розмірі 127 500,00 грн, однак відповідачем вказана заява залишена без задоволення. У зв'язку з цим просив стягнути з відповідача 127 500,00 грн страхового відшкодування, а також 35 920,62 грн пені, 2 155,24 грн 3% річних, 8 635,80 грн інфляційних.
В судових засіданнях представник відповідача проти позову заперечив, просив відмовити в задоволенні позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Зокрема, представник відповідача зазначив, що для вирішення даного спору позивач повинен був довести та підтвердити встановлені факти наявності або відсутності вини у діях одного/двох учасників дорожньо-транспортної пригоди, а також причинно-наслідкового зв'язку між допущеними обома учасниками ДТП порушень правил дорожнього руху, якщо такі мали місце, та фактом заподіяння шкоди майну позивача. Однак, позивач не надав доказів вини ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, тому з урахуванням положень ст. 73, 74, 77, 79, 104 ГПК України позивач не довів підстави подання позовної заяви саме до відповідача - ТДВ «СГ «ОБЕРІГ».
Відповідач також не погодився з нарахуванням штрафних санкцій у зв'язку з відсутністю у сторін факту взаємного узгодження суми страхового відшкодування. Крім того, відповідач зазначив, що у ТДВ «СГ «ОБЕРІГ» було 90 днів на прийняття рішення про страхове відшкодування з дня отримання заяви про страхове відшкодування, однак, позивач не надав підтвердження факту отримання відповідачем заяви про страхове відшкодування. Враховуючи вищенаведене, просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
У поданих поясненнях третя особа зазначила, що зобов'язання, передбачене умовами договору страхування, виконала, та сплатила за полісом №208713159 позивачу франшизу в розмірі 2 500,00 грн.
У процесі розгляду справи суд встановив наступне.
18.06.2022 о 16 год. 20 хв. на 40 км + 300 м автодороги М-11 Львів-Шегині поблизу села Родатичі Львівського району Львівської області сталася дорожньо-транспортна пригода (надалі - ДТП). Водій автомобіля «Citroen Berlingo» р.н.з. НОМЕР_1 ОСОБА_1 , рухаючись в напрямку м. Львів, під час уникнення аварійної ситуації здійснила виїзд за межі проїзної частини дороги, де втратила керування, у результаті чого під час екстренної ситуації здійснила виїзд на зустрічну смугу руху в напрямку с. Шегині, Львівської області, де здійснила зіткнення із вантажним спеціалізованим сідловим тягачем-Е марки «Renault Т460» р.н.з. НОМЕР_2 із наявним загальним напівпричепом типу бортового тенованого марки «Fliegl» моделі SDS350 р.н.з. НОМЕР_3 , що належить позивачу, під керуванням ОСОБА_2 .
Згідно довідки від 27.06.2022 про результати проведення перевірки за повідомленням про ДТП від 18.06.2022, дорожньо-транспортна пригода настала у зв'язку із невірно вибраними діями водія ОСОБА_1 . В діях водія ОСОБА_1 вбачаються ознаки вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП. Матеріали за фактом дорожньо-транспортної пригоди скеровано в УПП м. Львова для вирішення питання про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності, передбаченої ст. 124 КУпАП.
Згідно розширеної довідки про ДТП №3022171460105396 в діях ОСОБА_1 вбачається порушення вимог п. 2.3.6, п. 11.4 ПДР.
Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_1 на момент ДТП була застрахована на умовах полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів №208713159 в ТДВ «СГ «Оберіг» з лімітом відповідальності 130 000,00 грн за шкоду, завдану майну (франшиза 2 500 грн), терміном дії до 22.04.2023.
Згідно звіту про оцінку вартості матеріального збитку, завданого власнику КТЗ №04-07-2022, вартість ремонту автомобіля «Renault Т460» р.н.з. НОМЕР_2 становить 479 103,18 грн, вартість ремонту з врахуванням коефіцієнту фізичного зносу становить 230 729,08 грн.
20.06.2022 позивач звернувся до відповідача із заявою за вих. №84 про виплату страхового відшкодування.
27.06.2022 на електронну адресу позивача від відповідача надійшло повідомлення про нарахування страхового відшкодування в розмірі 123 625,00 (з яких франшиза 2 500,00 грн).
07.07.2022 позивач звернувся до відповідача із вимогою про стягнення додаткового страхового відшкодування (вих. №96), у якій позивач повідомив відповідача, що запропонована сума відшкодування в розмірі 123 625,00 грн фактично в кілька разів є меншою від вартості відновлювального ремонту, визначеного на підставі рахунку №LR-VU2205899 від 29.06.2022 на суму 587 669,22 грн. Позивач повідомив відповідача про необхідність проведення незалежної експертної оцінки, для чого було запрошено відповідача на повторний огляд пошкодженого автомобіля 11.07.2022.
У своєму листі від 12.07.2022 ТДВ «СГ «ОБЕРІГ» повідомило позивача про можливість здійснити виплату без проведення експертизи, для чого необхідно узгодити розмір відшкодування.
19.08.2022 позивач звернувся до відповідача із вимогою за вих. №138 про виплату страхового відшкодування.
23.08.2022 відповідач на електронну адресу позивача надіслав відповідь за вих. №2308-04 на вимогу про виплату страхового відшкодування від 19.08.2022, згідно якої повідомив, що станом на дату подання даної відповіді страхова справа знаходиться на стадії врегулювання, суму страхового відшкодування ще не затверджено, а рішення по страховій справі ще не прийнято, оскільки кінцевий строк для прийняття рішення про здійснення страхового відшкодування або про відмову у здійсненні страхового відшкодування ще не настав.
01.02.2023 ОСОБА_1 сплатила позивачу франшизу, передбачену полісом, у розмірі 2 500,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №@PL168436 від 01.02.2023.
Позивач відповідно до скарги за вх. №526/101246 від 12.12.2022 оскаржив дії відповідача до контролюючого державного органу - Національного банку України.
За скаргою позивача Національним банком України було проведено перевірку дій страховика та встановлено порушення ним вимог ст. 36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», про що зазначено у листі за вих. 14-0004/1480 від 06.01.2023.
Позивач звернувся до суду із позовом про стягнення з відповідача страхового відшкодування у розмірі 127 500,00 грн, 35 920,62 грн пені, 2 155,24 грн 3% річних, 8 635,80 грн інфляційних.
Дослідивши представлені суду докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню з огляду на наступне.
Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Згідно ч. 2 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Згідно з ч. 1 ст. 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Статтею 990 ЦК України встановлено, що страховик здійснює страхову виплату відповідно до умов договору на підставі заяви страхувальника (його правонаступника) або іншої особи, визначеної договором, і страхового акта (аварійного сертифіката). Страховий акт (аварійний сертифікат) складається страховиком або уповноваженою ним особою у формі, що встановлюється страховиком.
Згідно положень ст. 25 Закону України «Про страхування», здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром).
Відповідно до ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно зі ст. 1188 ЦК України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:
1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;
2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;
3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
Відповідно до п. 35.1. ст. 35 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» для отримання страхового відшкодування особа, яка має право на отримання відшкодування, подає страховику заяву про страхове відшкодування.
Відповідно до пункту 22.1 статті 22 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Спеціальні норми Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» обмежують розмір шкоди (збитків), яка підлягає відшкодуванню страховиком особи, яка завдала цю шкоду, і яка застрахувала свою цивільну відповідальність, зокрема: межами ліміту відповідальності (пункт 22.1 статті 22); вартістю відновлювального ремонту транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством (стаття 29); згідно з пунктом 12.1 статті 12 страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи, розрахованої за правилами цього підпункту.
Статтею 29 вказаного Закону передбачено, що у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України.
Отже, виконання обов'язку з відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» покладено на страховика (винної особи), у межах, встановлених цим Законом, та договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності.
Позивач отримав право вимагати від відповідача виплати страхового відшкодування за полісом №208713159 на умовах, в порядку та у спосіб, що передбачені положеннями Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».
Враховуючи вищенаведене, 20.06.2022 позивач звернувся до відповідача з відповідною заявою, відповідач на заяву відповів 27.06.2022, однак страхове відшкодування не виплатив.
Абзацом другим пункту 12.1 статті 12 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено, що страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи, розрахованої за правилами цього пункту.
Відповідно до ст. 9 Закону України «Про страхування», франшиза це частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування.
Згідно ст. 12.1 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», розмір франшизи при відшкодуванні шкоди, заподіяної майну потерпілих, встановлюється при укладанні договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності і не може перевищувати 2 відсотки від ліміту відповідальності страховика, в межах якого відшкодовується збиток, заподіяний майну потерпілих.
Як встановлено судом, умовами полісу №208713159 розмір франшизи встановлено в сумі 2 500,00 грн. Водночас, ліміт відповідальності страховика, в межах якого відшкодовується збиток, заподіяний майну потерпілих вказаним полісом встановлений у розмірі 130 000,00 грн.
Таким чином, оскільки відповідач є відповідальною особою за завдані збитки власнику автомобіля - позивачу, відповідно до положень Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» в межах, передбачених полісом №208713159, позовні вимоги про стягнення з відповідача суми страхового відшкодування в розмірі 127 500,00 грн підлягають задоволенню.
Твердження відповідача про те, що в судовому порядку вину ОСОБА_1 у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди не встановлено, судом до уваги не береться з огляду на наступне.
У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.07.2018 у справі №910/20412/16, суд дійшов висновку, що відсутність в матеріалах справи судового рішення, яким названий вище громадянин був би притягнутий до відповідальності за скоєння дорожньо-транспортної пригоди, не може бути достатньою підставою для відмови в позові, оскільки в силу приписів статті 35 Господарського процесуального кодексу України (в редакції до 15.12.2017) таке рішення є обов'язковим для суду, проте, не єдиним доказом наявності вини заподіювача шкоди, а також те, що з урахуванням зазначених норм чинного ЦК України, для здійснення відшкодування шкоди, що була отримана внаслідок використання джерел підвищеної небезпеки, в першу чергу необхідно встановити та підтвердити вину особи, що має відповідати за шкоду, у вчиненні такої дії, відтак цивільно-правова відповідальність за заподіяну шкоду, завдану внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, настає у разі наявності вини особи в цьому, незалежно від того чи є у діях цієї особи склад адміністративного проступку чи злочину.
Непритягнення водіїв до адміністративної відповідальності за порушення правил дорожнього руху не може бути підставою для звільнення володільця джерела підвищеної небезпеки від цивільно-правової відповідальності за завдану шкоду, оскільки вину особи в ДТП може бути підтверджено чи спростовано іншими належними доказами (аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 16.04.2019 року у справі №927/623/18).
Відповідно до ч. 6 ст. 75 ГПК України обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
А тому відсутність в матеріалах справи судового рішення, яким ОСОБА_1 була би притягнута до відповідальності за скоєння дорожньо-транспортної пригоди, не може бути достатньою підставою для відмови в позові, оскільки в силу приписів ст. 75 ГПК України таке рішення є обов'язковим для суду, проте, не єдиним доказом наявності вини заподіювача шкоди.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (який набув чинності 17.10.2019), зокрема, внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».
Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд, оцінюючи фактичні обставини справи, звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір, виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищенаведене, в матеріалах справи містяться достатні та достовірні докази в розумінні ст. 76-78, 269 ГПК України, які підтверджують вину ОСОБА_1 у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди, а тому, доводи відповідача щодо відсутності в матеріалах справи доказів вини ОСОБА_1 у вчиненні ДТП суд відхиляє.
Цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини завдавача шкоди, згідно з якою особа, яка завдала шкоду, буде вважатися винною, якщо вона не доведе відсутність своєї вини (така правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №686/10520/15, від 08.05.2018 у справі №922/2026/17, від 21.09.2018 у справі №910/19960/15).
Як встановлено судом, згідно інформації, що міститься в матеріалах досудового розслідування кримінального провадження, водій ОСОБА_1 рухаючись в напрямку м. Львів під час уникнення аварійної ситуації здійснила виїзд за межі проїзної частини дороги, де втратила керування у результаті чого під час екстренної ситуації здійснила виїзд на зустрічну смугу руху в напрямку с. Шегині, Львівської області, де здійснила зіткнення із вантажним спеціалізованим сідловим тягачем-Е марки «Renault Т460» р.н.з. НОМЕР_2 із наявним загальним напівпричепом типу бортового тенованого марки «Fliegl» моделі SDS350 р.н.з. НОМЕР_3 , під керуванням ОСОБА_2 . Зіткнення відбулося внаслідок виїзду ОСОБА_1 на смугу зустрічного руху, а отже в діях ОСОБА_1 наявне порушення вимог п. 2.3.б, п.11.4 ПДР.
При цьому, навіть якби було б встановлено, що ОСОБА_1 діяла в стані крайньої необхідності, то в даному випадку вона є відповідальною за деліктне зобов'язання відповідно до вимог ст. 1171 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала. Наявність вини не є умовою для настання відповідальності особи відповідно до змісту ст. 1171 ЦК.
Слід також зазначити, що доводи відповідача про участь у ДТП третього учасника - водія автомобіля «Volkswagen Golf» н.з. НОМЕР_4 грунтуються на припущеннях, оскільки матеріалами органів Національної поліції щодо ДТП, що мала місце 18.06.2022, така обставина не підтверджується. Таким чином, безпідставними є доводи відповідача щодо необхідності встановлення факту участі у ДТП водія автомобіля «Volkswagen Golf» н.з. НОМЕР_4 , його вини та причинно-наслідкового зв'язку.
Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача пеню в розмірі 35 920,62 грн, 3 % річних в розмірі 2 155,24 грн та інфляційні в розмірі 8 635,80 грн.
Як передбачено ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
У п. 36.2 ст. 36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» зазначено, що страховик (МТСБУ) протягом 15 днів з дня узгодження ним розміру страхового відшкодування з особою, яка має право на отримання відшкодування, за наявності документів, зазначених у статті 35 цього Закону, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду, але не пізніш як через 90 днів з дня отримання заяви про страхове відшкодування зобов'язаний: у разі визнання ним вимог заявника обґрунтованими - прийняти рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) та виплатити його; у разі невизнання майнових вимог заявника або з підстав, визначених статтями 32 та/або 37 цього Закону, - прийняти вмотивоване рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати).
За таких обставин, враховуючи, що позивач звернувся до відповідача із заявою від 20.06.2022 на виплату страхового відшкодування за полісом №208713159 і така заява отримана відповідачем, суд дійшов висновку, що строк виконання зобов'язання з виплати страхового відшкодування на суму 121 150,00 грн є таким, що настав 12.07.2022 (27.06.2022 (повідомлення відповідача про визнання суми страхового відшкодування) + 15 днів) та починаючи з 13.07.2022 відбулося прострочення виконання грошового зобов'язання (на суму 121 150,00 грн).
Суд звертає увагу позивача, що строк виконання зобов'язання з виплати страхового відшкодування в розмірі 127 500,00 грн є таким, що настав 20.09.2022, а не з 18.09.2022, як зазначив позивач у позовній заяві, оскільки 90-й день припав на 18.09.2022, який був вихідним днем. Таким чином, наступний за вихідним робочий день - 19.09.2022 був останнім днем для належного виконання відповідачем зобов'язання з виплати страхового відшкодування, а починаючи з 20.09.2022 відбулося прострочення виконання грошового зобов'язання на суму 127 500,00 грн.
Відповідно до ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ст. 549 ЦК України).
Законами України «Про страхування» та «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», які застосовуються до спірних правовідносин, передбачено розмір неустойки (пені) у разі прострочення виплати страхового відшкодування страховиком.
Пунктом 36.5 статті 36 Закону «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено, що за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, що діє протягом періоду, за який нараховується пеня.
Відповідно до статті 992 ЦК України у разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов'язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом.
Згідно проведеного судом перерахунку, до стягнення з відповідача підлягає 35 903,21 грн пені (з врахуванням встановлених судом періодів прострочення виплати страхового відшкодування), а тому в частині стягнення 17,41 грн пені слід відмовити.
Згідно зі статтею 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (п.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» №14 від 17.12.2013).
Відповідно до п.п. 3.1, 3.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Таким чином, законом установлено обов'язок боржника, у разі прострочення виконання грошового зобов'язання, сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов'язання.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Крім того, необхідно враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).
Якщо прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною 2 статті 625 ЦК України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.
З наведеного можна зробити висновок, що правовідносини з виплати страхового відшкодування, які склалися між сторонами у справі на підставі договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, є грошовим зобов'язанням.
Таким чином, зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання.
Така правова позиція узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 06.06.2012 у справі № 303/2147/14-ц (провадження № 6-49цс12), а також Верховного Суду, викладеними у постановах від 30.01.2018 у справі № 910/17993/15, від 28.02.2018 у справі № 149/344/15-ц, від 06.06.2019 у справі № 758/8819/16-ц, від 26.06.2019 у справі № 760/2905/16-ц, від 04.09.2019 у справі № 280/2625/13-к, від 16.10.2019 у справі № 452/3519/15.
Крім того, у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 910/22034/15 зроблений висновок, що стаття 625 ЦК поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань, з яким погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18).
З огляду на викладене, існує стала судова практика Верховного Суду, що в разі прострочення боржником (страховою компанією) виконання грошового зобов'язання, передбаченого договором страхування, зокрема виплати суми страхового відшкодування, страхова компанія зобов'язана на підставі частини другої статті 625 ЦК України сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Перевіривши правильність здійсненого розрахунку 3% річних, суд доходить висновку, що правомірним є нарахування 2 154,19 грн (з врахуванням встановлених судом періодів прострочення виплати страхового відшкодування), а тому в частині стягнення 1,05 грн 3% річних необхідно відмовити.
Здійснивши перевірку здійсненого позивачем розрахунку інфляційних втрат, суд встановив, що розмір інфляційних втрат є більшим, проте, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 237 ГПК України суд при ухваленні рішення не може виходити за межі заявлених позовних вимог, вимоги щодо стягнення інфляційних втрат підлягають задоволенню у заявленому позивачем розмірі, а саме - 8 635,80 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Частиною 2 статті 86 ГПК України передбачено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги обґрунтовані поданими доказами, а загальна сума заборгованості, яка підтверджена матеріалами справи та підлягає до задоволення частково, складає 127 500,00 грн страхового відшкодування, 35 903,21 пені, 2 154,19 грн 3% річних, 8 635,80 інфляційних. В задоволенні решти позовних вимог слід відмовити.
Оскільки станом на дату судового розгляду страхове відшкодування відповідачем добровільно не сплачено, спір виник з вини відповідача, судові витрати по розгляду справи відповідно до ст. 129 ГПК України необхідно покласти на відповідача пропорційно до задоволених вимог.
З огляду на викладене, керуючись ст.ст. 4, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 129, 233, 236, 237, 241, 326, 327 ГПК України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова група «Оберіг», м. Київ, вул. Васильківська, буд. 14 (ідентифікаційний код 39433769) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Раф-Транс», м. Київ, вул. Мечникова, буд. 8, кв. 22 (ідентифікаційний код 32159544) 127 500,00 грн страхового відшкодування, 35 903,21 пені, 2 154,19 грн 3% річних, 8 635,80 інфляційних, 2 683,73 грн судового збору.
3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
4. Наказ видати згідно ст. 327 ГПК України.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня складення повного судового рішення.
В судовому засіданні 12.06.2023 оголошено вступну та резолютивну частину рішення. Повне рішення складено 19.06.2023.
Суддя Мазовіта А.Б.